16) Проблема «примітивного» студента

Під «примітивністю» розуміється неготовність студента ви­конувати елементарні норми взаємостосунків з викладачами й однокурсниками та сприймати оригінальні (у тому числі й етич­ні) роздуми викладача.

Умовно можна виділити дві категорії «примітивних» сту­дентів:

1. студенти, які вже усвідомили свій «примітивізм» і хочуть його подолати (таких студентів не можна назвати «примітивними», у них скоріше зовнішня примітивність);

2. студенти, які вважають свою неготовність до справжнього нав­чання та творчості цілком нормальним явищем і гордяться цим (на­приклад, тим, що «знають своє місце» і «вміють не висовуватись») - з такими студентами набагато складніше, це істинно «примітив­ні» люди.

Але викладач повинен працювати і з одними, і з іншим, та ніколи не виключати можливості, що коли-небудь «примітив­ний» студент може змінитися, а для цього йому необхідно дати можливість вибору подальших шляхів свого навчання та роботи за спеціальністю. Такого студента потрібно хоча б «спантели­чити» проблемою вибору: можна залишатися примітивним, а можна хоча б пошукати інші, більш творчі шляхи самореалізації

своїх талантів.

У такому випадку робота зі «стійкими примітивними» сту­дентами - це реальна творча ситуація для викладача, коли йому доводиться з «нічого» робити «щось». Можливо, це і є справжнє диво. Але, на жаль, дива відбуваються нечасто...

17) Проблема «примітивного» викладача психології

«Примітивізм» викладача полягає в тому, що, маючи мож­ливість хоча б дотикатися на своїх заняттях до найскладніших питань людського буття, він обмежується тільки рамками офіці­йно затвердженої та схваленої програми. Але й тут не варто за­суджувати викладача, оскільки вихід на такі складні (перш за все, етичні) проблеми припускає внутрішню готовність до цього, де саме звернення до цих проблем - це вже вчинок.

Якщо викладач неготовий до публічного обговорення скла­дних питань, то ліпше почекати, коли така готовність сформу­ється. Наодинці з собою він усе-таки повинен прагнути до вихо­ду на такий рівень осмислення і чуття проблем.

Але й тут доречне питання: якщо викладач психології є ви­знаним спеціалістом у своїй галузі знання (на рівні «знавця»), навіщо йому занурюватися в які-небудь інші проблемі простори, тим більше в галузь етики, адже обходяться без етики багато психологів? Звичайно, і такі викладачі заслуговують поваги, хо­ча б як «знавці», які володіють інформацією і вміють доступно і добре донести її до аудиторії. Правда, чимало авторитетних пе­дагогів і психологів (СІ. Гессен, В.П.Зінченко, Г.Сельє та ін.) вважають, що «переказування підручників - це найпримітивні-ший рівень викладання», оскільки людина не використовує мож­ливість більш творчої самореалізації у своїй професії. Хоча в цьому також полягає її право вибору варіанта реалізації свого творчого потенціалу.

4. Етика проведення досліджень за участю людей і тварин

Без конкретного предмета вивчення проведення наукових досліджень було б неможливим. У фізиці предметом досліджен­ня є субатомні частини, у ботаніці - рослини, в хімії - елементи періодичної таблиці, а в психології - психічні процеси, явища і т.д., які відбуваються з людьми, що виступають у ролі досліджу­ваних. Іноді характер процедур, які використовуються, не дозволяє залучати в ролі досліджуваних людей, тому замість них ви­користовуються тварини.

Тим не менше, метою досліджень, які проводяться на твари­нах, є глибше розуміння людей, а не тварин самих по собі.

При проведенні будь-яких досліджень за участю людей у ролі досліджуваних необхідно дотримуватися таких правил: 1) поінформована згода: дослідник зобов'язаний пояснити по­тенційним досліджуваним, у чому полягає експеримент і які процедури будуть використовуватися, так, щоб людина була зда­тна прийняти рішення, яке стосується її участі в експерименті, враховуючи всю наявну інформацію. Якщо досліджуваний пого­джується брати участь, його рішення називається інформованою згодою. Бувають випадки, коли істинні цілі експерименту не мо­жуть бути оприлюднені, оскільки це б викликало зміни в пове­дінці досліджуваних і зробило б недійсними результати експери­менту. У випадках, коли використовується обман, досліджува­ним усе-таки потрібно надати інформацію, достатню для інфор­мованої згоди, а приховування окремих деталей експерименту повинно бути виправдане важливістю результатів, які потенцій­но будуть отримані.

2) вільне право вийти з експерименту в будь-який час. Усі люди, які беруть участь у всіх дослідницьких проектах, повинні знати про те, що вони можуть вільно відмовитися від подальшої участі в експерименті у будь-який момент. Здавалося б, усе про­сто: людина, котра відчуває дискомфорт при проведенні експе­риментальних процедур, може просто піти. Однак ситуація не завжди настільки проста. Зокрема, студентам-випускникам часто нараховують додаткові бали за курси, які вони вивчають, у випа­дку їх участі у психологічних експериментах. Студенти можуть подумати, що вихід із експерименту може вплинути на оцінку, яку вони отримають, а тому не почувати себе вільними вийти з нього. У випадках, коли за участь в експерименті пропонується грошова винагорода й експериментатори створюють у учасників враження, що завершення експерименту є умовою його виплати, це може розглядатися як неетичне прагнення учасників відмови­тися від виходу з експерименту, навіть якби вони хотіли зробити це. Задля уникнення подібних проблем досліджуваним повинні нараховуватися бали чи виплачуватися винагорода на початку

проходження процедур тільки за те, що вони з'явилися для участі в експерименті.

3) розбір (розгляд) експерименту та техніка безпеки. Експери­ментатори несуть відповідальність за захист досліджуваних від будь-якої фізичної та психологічної шкоди, яка може бути зав­дана експериментальними процедурами. Більшість психологіч­них експериментів проводяться методами, не здатними здійсни­ти який-небудь шкідливий вплив як під час, так і після заверше­ння експерименту. Але навіть, здавалося б, зовсім нешкідливі процедури іноді здійснюють такі негативні впливи, як фрустра­ція, тривожність, стурбованість. Найбільш поширеними метода­ми попередження подібних ефектів є дотримання етичного пра­вила, яке зобов'язує проводити розбір експерименту. Після свого завершення будь-який експеримент, особливо той, який припус­кає обман учасників, повинен підлягати розбору, під час якого досліджуваним повинні бути пояснені істинні цілі і завдання ек­сперименту і надана можливість задати будь-які питання, які стосуються своїх відчуттів, пов'язаних з експериментом. Якщо існує ймовірність появи довготривалих ефектів, які є наслідком експерименту, дослідники повинні надати досліджуваним номе­ри телефонів для обговорення цих ефектів у випадку виникнення такої необхідності.

4) конфіденційність. Усі дані, отримані за участю досліджува­них у ході експерименту, повинні носити істинно конфіденцій­ний характер, за винятком випадків, коли з досліджуваними була досягнута спеціальна домовленість. Це не означає, що результа­ти експерименту не можуть повідомлятися чи публікуватися, але це повинно бути зроблене у формі, яка не дозволяє ідентифіку­вати особистісні дані учасників. У багатьох випадках досліджу­ваних навіть не просять повідомляти особисту інформацію і всі зібрані дані об'єднуються для отримання усереднених відмін­ностей між експериментальними групами.

У дослідженнях за участю дітей необхідна батьківська зго­да, а також дотримання всіх перелічених вище етичних вимог.

Одним із питань, яке викликає гарячі суперечки, як у межах, так і за межами наукового співтовариства, є питання про етич­ний бік досліджень, які проводяться на тваринах. Кількість гро­мадських угруповань, які виступають на захист тварин, постійно

зростає, а їх члени стають усе більш активними та войовничими. Найбільш радикальні активісти руху за права тварин вважають, що цінність життя всіх живих істот може бути проранжована у відповідності з їх здатністю відчувати біль. Згідно з цією кон­цепцією, за цінністю свого життя тварини прирівнюються до людей, тому будь-яке використання тварин людьми розглядає­ться як порушення етики.

Крайню точку зору відстоюють люди, які вважають, що до­слідження, які проводяться на тваринах, антигуманні й неетичні, а тому повинні бути заборонені. Однак майже всі вчені вважа­ють необхідним і корисним обмежене та гуманне використання тварин у наукових цілях. Багато лікарських препаратів і медич­них процедур, які врятували чимало людських життів, розробле­ні завдяки використанню в експериментах піддослідних тварин. Тварини нерідко використовувалися і в психологічних експери­ментах, зокрема при вивченні таких явищ, як депресія, перенасе­леність чи процеси научіння.

Основною причиною, через яку у цих випадках використову­ються тварини, є те, що проведення аналогічних досліджень на людях було б однозначно неетичним. Припустимо, наприклад, що ви хочете вивчити, як впливає на розвиток мозку та інтелекту не­мовлят їх виховання в урізноманітненому можливостями середо­вищі, де їм надано багато форм активності та іграшок, на противагу бідному середовищу з обмеженим вибором можливостей. Роз­поділити на відповідні експериментальні групи немовлят було б неможливо. Однак більшість людей погодиться з тим, що подібний експеримент без будь-якого порушення етичних вимог можна про­вести на щурах та при цьому отримати результати, які мають по­тенційну цінність і по відношенню до людей.

Окрім етичних уявлень, які стосуються даних дослідження, існують також труднощі, пов'язані з поширенням отриманих на тваринах результатів на людей. Кожен дослідник повинен при­йняти самостійне рішення, яке стосується досліджень, що прово­дяться на тваринах, в цілому, а також про виправданість вико­ристання тварин у кожному окремому випадку. Якщо ви допус­каєте, що використання тварин прийнятне за певних обставин, то для кожного дослідження, яке включає експерименти над тва­ринами, ви повинні вирішити, чи відповідає цінність результатів

дослідження методам, які використовуються, і наскільки доціль­не їх використання [12, с. 10-16].

Реакцією на стурбованість громадськості з приводу потенцій­них порушень етики поводження з тваринами в місті Кембриджі, штат Массачусетс, одному з найбільших у світі дослідницьких цен­трів, який охоплює такі науково-дослідницькі заклади, як Гарвард­ський університет і Массачусетський технологічний інститут, було зроблено одне нововведення - введено посаду комісіонера з ла­бораторних тварин у межах Відділу охорони здоров'я та госпіталів (Сотшіопег о/ЬаЬогаїогу АпітаЬ, ИерагШепІ о/НеаІік апй Нозріїаіа). Це перша в історії державна посада такого роду. У Кембриджі знахо­дяться 22 дослідницькі лабораторії, які містять приблизно 60 тисяч тварин. До обов'язків комісіонера входить забезпечення гуманного і цільового поводження з усіма піддослідними тваринами, яке охоплює всі аспекти проведення досліджень, починаючи від забез­печення житла для тварин і закінчуючи методами здійснення про­цедур, які входять до програми досліджень. Якщо лабораторія ви­знана такою, яка порушує суворі закони Кембриджу, що стосують­ся гуманного поводження з тваринами, комісіонер уповноважений виписати штраф у розмірі до трьохсот доларів на день (журнал Реоріе, 27* оґМау, 1991. - р.7).

Як приклад, розглянемо експеримент Роджера Сперрі (Ко§ег \У. 8реггу, 1950-1980) та простежимо його етичність [12, с.19-32].

Уявіть собі кішку, у якої в результаті операції було порушено зв 'язок між двома півкулями мозку і змінено хід оптичних нервів так, що ліве око передавало інформацію тільки лівій півкулі, а праве - тільки правій. Після операції кішка поводила себе нормально і не проявляла видимих ознак яких-небудь порушень. Потім праве око кішки було закрите, а вона навча­лася новій поведінці: проходила через короткий лабіринт для того, щоб знайти їжу. Коли кішка повністю засвоїла маневрування в лабіринті, пов язку переносили на ліве око. Тепер, якщо кішку поміщали в лабіринт, її ліва півкуля не могла «дати знати», куди повертати, і тварині доводилося освоювати лабіринт з самого початку.

Сперрі продовжував свої дослідження протягом 30 років і у 1981 році отримав Нобелівську премію за роботу з вивчення спе­ціалізації півкуль мозку.

Для того, щоб розібратися у дослідженнях півкуль мозку людини, необхідні знання її фізіології. Дві півкулі нашого мозку знаходяться в неперервній взаємодії через так зване мозолисте

тіло (согриз саііозит) ~ структуру, яка складається з 200 мільйо­нів нервових волокон. Якщо мозолисте тіло розрізати, ця голов­на лінія зв'язку порушується і дві половини мозку починають працювати незалежно. Отже, щоб вивчити кожну півкулю окре­мо, треба хірургічним шляхом перерізати мозолисте тіло.

Але чи можуть учені розділити надвоє мозок людини? Це схоже на психологію у стилі доктора Франкенштейна! Очевидно, наукова етика ніколи не дозволить зробити це тільки для того, щоб вивчити спеціалізацію півкуль людського мозку. Але в кінці 1950-х рр. медицина надала психологам унікальну можливість. У деяких людей, які страждають рідкісною і складною формою епілепсії, припадки можна було зупинити тільки хірургічним розподілом мозолистого тіла на дві частини. Така операція була (і залишається до сьогодні) надзвичайно ефективною, як останній засіб для паці­єнтів, яким по-іншому допомогти неможливо. Так, у 1966 році Сперрі та Майкл Геззеніга за згодою чотирьох пацієнтів мали змо­гу вивчати і тестувати їх для визначення впливу операції на їхнє сприйняття та інтелектуальні можливості.

Дослідники хотіли з 'ясувати, наскічьки самостійно можуть функ­ціонувати півкулі мозку людини і чи має кожна з них які-небудь унікальні можливості. Якщо порушити обмін інформацією між двома півкулями, чи буде порушена координація між: правою та лівою половинами тіла? Якщо мова контролюється лівою половиною мозку, як операція вплине на здатність говорити і розуміти слова? Чи будуть мислительні процеси відбуватися самостійно у коленій з півкуль? Сперрі та Геззеніга спробува­ли відповісти на ці та багато інших питань під час дослідження пацієн­тів з розщепленим мозком.

Перш за все варто зазначити, що після хірургічного розщеплення мозку в пацієнтів не спостерігалося значних змін рівня інтелекту, харак­теру, емоційних реакцій і т.д. Вони були щасливі та відчували полегшення, оскільки були позбавлені виснажливих припадків. При тестуванні біль­шість пацієнтів демонстрували незвичні психічні можливості.

Після проведеного дослідження можна було зробити висно­вок, що в черепній коробці людини існують два мозки, кожен з яких має свої можливості. Геззінга зазначає [14, р.24-29], що по­тенціал обробки інформації, можливо, збільшується у два рази при розділенні двох половин мозку. Існують дані про те, що па­цієнти з розщепленим мозком можуть виконати два завдання на кмітливість так само швидко, як звичайна людина виконує одне.

Сьогодні участь тварин в експериментах породжує більше полеміки, ніж участь людей, - імовірно, тому, що тварини, на відміну від людей, не можуть захистити себе вимогами поінфор­мованої згоди, правом на вихід з експерименту чи його розбору.

НЕ 2.2. Основні етичні протиріччя, принципи та стандарти у роботі психолога

1. Основні етичні протиріччя.

2. Рівні етичних принципів.

3.Основні етичні принципи і правила у роботі практичного психолога.

4. Етичні стандарти психолога.

5. Норми професійної етики для розробників та користувачів психодіагностичних методик.

1. Основні етичні протиріччя Протиріччя - те, що суперечить одне одному. Етичні протиріччя є тим підґрунтям, на якому виникають більш конкретні етичні проблеми та зваби. До них відносяться про­тиріччя [6]:

1. між правом людини на самовизначення та її неготовніс-гю до цього, що створює «чудову» основу для виправдання мані­пуляції з боку психолога;

2. між інтересами суспільства та конкретної особистості (конкретних людей). Іноді люблять говорити, що «інтереси осо­бистості важливіші за інтереси суспільства», але чомусь у всі епо­хи, у різних народів герої і видатні особистості завжди ставили ін­тереси суспільства вище власних інтересів, за що нащадки їм і вдя­чні до цих пір... Крім того, часто багато людей забувають про те, що суспільство саме складається з багатьох особистостей. Хоча справжня особистість може виявитися і в самотності.

Проблема полягає в тому, як реально залучити особистість, яка розвивається (у тому числі і особистість майбутнього психолога), до суспільних інтересів. Ця проблема серйозна і неоднозначна;

3) між світоглядом психолога та конкретної особистості -клієнта.

Наприклад, чи має право психолог позначати в роботі свою світоглядну позицію? Чого повинно бути більше у психологові -спеціаліста чи людини?

Чимало сучасних вітчизняних психологів і психотерапевтів (Б.С.Братусь, Ф.Є.Василюк та ін.), яким пощастило попрацювати у групі К.Роджерса у період його візиту до Москви у 1986р., за-

значають, що великий майстер продемонстрував не стільки свій «метод» сам по собі, скільки право психолога «бути особистіс­тю» під час роботи з клієнтом - і саме в цьому полягає суть ме­тоду К.Роджерса;

4. між високими та благородними прагненнями психолога і його обмеженістю в академічних методах, коли складні пробле­ми він часто змушений розв'язувати на рівні «гарних розмов» (хоча в клінічному плані для когось - це також допомога).

5. між високими і благородними прагненнями психолога та прагматизмом нашого часу, коли заради отримання «гонора­рів» деякі психологи «згодні на все».

6. між свободою вибору, що зростає (концептуального підходу, методики та ін.) у роботі психолога та посиленням його залежності від конкретного «замовника-добродія», коли можна і не йти до «добродія», але «вже занадто заробити хочеться». Зазна­чимо, що раніше (за радянської влади) реальної свободи на роботі було менше, але менше було і внутрішньої залежності від керівни­цтва. Отже, це протиріччя між зовнішньою свободою вибору та внутрішньою несвободою (внутрішньою «звабою», «спокусою»).

7. між різними етичними системами та їх рівнями. Дане протиріччя породжене проблемами, пов'язаними з необхідністю знаходити спільну мову (точки дотику) з різними клієнтами, у тому числі і з такими, котрі мають інші (навіть «чужі» для пси­холога) ціннісно-смислові орієнтації. Як сказав Л.М.Гумільов, «...культура взагалі починається з визнання права на існування іншої культури, а коли ми стверджуємо тільки свою культуру (як найрозвинутішу, найдосконалішу), то на цьому культура і закін­чується» [6, с.286-289].

Щодо етичних питань, то варто пам'ятати, що не існує єдиної (загальноприйнятої) етичної системи, оскільки у кожній культурно-історичній епосі, у кожного народу, у кожної соціально-професій­ної групи і взагалі у кожної людини - свої уявлення про «необхід­не» та «ганебне», які, до того ж, ще й постійно змінюються (розви­ваються чи деградують). Тому прагнення до «поєднання несумісно­го», виявляється найважливішою умовою побудови довірливих вза­ємостосунків з клієнтом. Питання тільки в тому, як усе це робити, у чому і в якій мірі поступатися чи не поступатися іншій людині (клі­єнту, групі, класу) у своєму прагненні до взаєморозуміння з нею.