167. Використання у доказуванні відомостей, отриманих

у інших державах на підставі доручень.

Міжнародні договори не встановлюють жодних обмежувальних умов щодо допустимості доказів, отриманих згідно з законодавством іноземної держави, а їхні положення лише зводяться до визнання юридичної значимості (офіційної дійсності) актів іноземного органу на території іншої держави, якій вони передаються. При оцінці таких доказів слід враховувати дію правової презумпції допустимості дока­зів, отриманих в інших державах на підставі міжнародних доручень про формування цих доказів відповідно до вимог іноземного законодавства та дотримання під час збирання важливих процесуальних га­рантій законності та захисту прав і свобод людини, закріплених в українському законодавстві і міжнародно-правових актах (А.Г. Маланюк, М.І. Пашковський, М.І. Смирнов).

Під час оцінки доказів, отриманих у порядку взаємної правової до­помоги у кримінальних справах, слід досліджувати таких особливих умов їх збирання:

• тримання на підставі міжнародного договору або за умовами вза­ємності в порядку взаємної правової допомоги;

• дотримання встановленого порядку зносин;

• збирання компетентними органами;

• відповідність форми та змісту доручення вимогам міжнародного договору;

• дотримання вимог національного законодавства запитуваної сторони при виконанні доручення (презумпція);

• дотримання встановленого міжнародним договором порядку по­свідчення отриманих матеріалів.

Повинні визнаватися недопустимими як докази фактичні дані, отримані: з порушенням конституційних прав і свобод людини; вна­слідок нероз'яснення прав учасникам кримінального процесу; з пору­шенням обмежень, встановлених стосовно окремих категорій осіб, які не можуть бути допитані як свідки або можуть відмовитися давати по­казання як свідки; з джерел, не передбачених в КПК України; з пору­шенням вимог КПК, які ставлять під сумнів достовірність доказової інформації.

168. Порядок зносин суддів, прокурорів, слідчих з компетентними органами іноземних держав.

Міжнародні договори виділяють два основних міжнародних су­б'єкта співробітництва, пойменованих, як правило, як Запитуюча (та, що має юрисдикцію щодо провадження у кримінальній справі) та За­питувана (та, що має юрисдикцію з вирішення питання, щодо якого запитується допомога) Сторони.

Однак учасниками взаємодії в межах такого міжнародного співро­бітництва виступають державні органи взаємодіючих держав, особли­ве місце серед яких займають т.зв. «центральні органи», через які без­посередньо відбуваються міжнародно-правові зносини. В Україні та­кими центральними органами, як правило, виступає Генеральна про­куратура України (щодо питань, що виникають на досудовому слідстві) та Міністерство юстиції України (щодо питань, що виникають під час судового провадження або виконання судових рішень у кримінальних справах), у складі яких діють спеціальні підрозділи з питань міжна­родного співробітництва (Міжнародно-правове управління Генпрокуратури України та Департамент міжнародного приватного права і між­народної правової допомоги Міністерства юстиції України).

Учасниками взаємодії з питань процесуального міжнародного спів­робітництва в кримінальному судочинстві виступають також суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності, зокрема, процесуальні органи (органи досудового слідства, прокуратури, суду), у провадженні яких знаходяться кримінальні справи чи яким доручено виконувати відпо­відні міжнародні доручення (в Європейській конвенції про взаємодо­помогу в кримінальних справах 1959 р. вони названі судовими). Пере­лік адміністративних та судових органів, компетентних запитувати допомогу або виконувати доручення, може встановлюватися законами про ратифікацію договорів про правову допомогу, безпосередньо сами­ми міжнародними договорами чи міжвідомчими угодами.

Зв'язок між центральними та процесуальними органами однієї держави відбувається через т.зв. територіальні органи (прокуратури, управління юстиції, управління МВС України в областях) та цен­тральні апарати правоохоронних відомств (МВС України, ДПА Украї­ни, СБУ тощо). У зв'язку з цим виділяють т.зв. дипломатичний, цен­тралізований, децентралізований та безпосередній порядки зносин держав з питань кримінального судочинства (каналів передачі міжна­родних доручень) як щодо суб'єктного складу таких зносин, так і щодо характеру відповідних правовідносин. Особливості міжнародно­го співробітництва при розслідуванні і здійсненні кримінального пе­реслідування окремих видів злочинів можуть бути визначені угодами ad hoc, законами про ратифікацію міжнародних договорів про співро­бітництво, міжурядовими або міжвідомчими угодами, а також рішен­нями міжнародних організацій (наприклад, щодо переслідування те­рористичних актів — Рекомендацією № R (82) 1 Комітету Міністрів Ради Європи від 15.01.82 p.).

Слід мати на увазі, що міжнародне співробітництво в кримінально­му судочинстві та взаємодія державних органів з цього питання охоп­лює міжнародно-правові, адміністративно-правові та кримінально- процесуальні відносини, які виникають між визначеними міжнарод­ними договорами або законами про їх ратифікацію центральними ор­ганами держав, спеціалізованих міжнародних організацій, між цими органами та особами, в провадженні яких знаходиться кримінальна справа, між цими особами та іншими учасниками кримінально-проце­суальної діяльності, що вказує на існування міжнародно-правових, адміністративно-правових та кримінально-процесуальних аспектів міжнародного співробітництва в кримінальному судочинстві та ство­рює проблему оскарження окремих рішень, що приймаються цен­тральними або територіальними органами з питань співробітництва у конкретних кримінально-процесуальних питаннях.

КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС УКРАЇНИ 1

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 3