51. Особливості предмета доказування в окремих справах.

Деякі особливості має предмет доказування в справах неповнолітніх та в справах про застосування примусових заходів медичного характеру.

Предмет доказування в справах про злочини неповнолітніх визначено ст.ст. 64 та 433 КПК.

У ст. 433 КПК перелічені обставини, які деталізують ті обставини котрі зазначені в ст. 64 КПК, що потребує від слідчого, прокурора, суду доказування всіх тих обставин, які вказані в ст. 64 КПК, а також більш уважного ставлення до з'ясування даних про особистість неповнолітнього, стан його здоров'я та загального розвитку, умов його життя, обставин, що негативно впливали на виховання, наявність дорослих підбурювачів тощо.

У справах про вчинення суспільно небезпечних діянь особами, які І не доеягли віку кримінальної відповідальності, КПК (ст. 7-3) прямо не визначає предмет доказування, але з огляду на те, що в цих справах йдеться про вчинення суспільно небезпечного діяння неповнолітньою особою, є всі підстави вважати, що предмет доказування в них такий само, як у справах про злочини неповнолітніх, з урахуванням того, що в цих справах можна вести мову не про злочини, а про суспільно небезпечні діяння, не про вину особи, а про встановлення факту вчинення нею такого суспільно небезпечного діяння.

Саме такий підхід до визначення предмета доказування в розгляду­ваних справах пропонує і Пленум Верховного Суду України в постанові № 2 від 15.05.2006 р. «Про практику розгляду судами справ про за­стосування примусових заходів виховного характеру». Пленум під­креслив, що в справах про застосування примусових заходів виховного характеру окрім обставин, зазначених в ст. 64 КПК, необхідно повної всебічно з'ясувати дані про особистість неповнолітнього — вік (число, місяць, рік народження), інші біографічні дані, вікові та інші психоло­гічні особливості (темперамент, рівень загального розвитку, інтереси, ціннісні орієнтації і т.ін.); стан здоров'я, соціальну характеристику (взаємини в сім'ї та колективі, ставлення до праці, навчання, участь у громадському житті і т.ін.) За наявності даних про розумову відста­лість неповнолітнього необхідно встановити, чи повністю він міг усві­домлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Необ­хідно також установити ставлення неповнолітнього до наслідків вчи­неного ним діяння, дані про батьків неповнолітнього, обставини, які негативно впливали на виховання неповнолітнього, наявність дорос­лих підбурювачів тощо. У випадках, коли є відповідні підстави, необ­хідно перевірити наявність у неповнолітнього розумової або психічної відсталості такого рівня, внаслідок якого він не відповідає віку, зазна­ченому в документах про народження і його не можна вважати таким, що досяг віку, з якого передбачена кримінальна відповідальність або можливість застосування примусових заходів виховного характеру.

Регулюючи особливості провадження в справах про застосування примусових заходів медичного характеру, КПК не визначає предмета доказування в таких справах, певним орієнтиром в цьому питанні в перелік питань, які містяться в ст. 420 КПК.

У справах про суспільно небезпечні діяння, які вчинені неосудними, під час провадження необхідно встановити: 1) чи мало місце су спільно небезпечне діяння, з приводу якого порушена кримінальна

справа; 2) чи вчинено це діяння особою, щодо якої розглядається кри­мінальна справа; 3) чи вчинила особа зазначене діяння в стані неосуд­ності; 4) чи слід застосувати до цієї особи заходи медичного характеру, і якщо слід, то які саме (ст. 420 КПК). По суті перелічені обставини визначають особливості застосування положень ст. 64 КПК з ураху­ванням особливостей особи, щодо якої ведеться провадження. З огля­ду на те, що діяння, яке вчинила неосудна особа, не є злочином, йдеть­ся про суспільно небезпечне діяння, яке має ознаки, зазначені в статті Кримінального кодексу, але очевидно, що необхідно встановити, яке саме діяння було вчинене такою особою, час, місце й інші обставини вчинення діяння, тобто обставини, передбачені п. 1 ст. 64 КПК. Від­носно неосудної особи не вирішується питання про винність, але вста­новлюються факт учинення суспільно небезпечного діяння саме цією особою, а також дані про таку особу, про характер її захворювання, а це ті обставини, які передбачені п. 2 ст. 64 КПК, з урахуванням особ­ливостей особи, щодо якої здійснюється провадження.

У справах про застосування примусових заходів медичного характе­ру до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але до постановления вироку захворіли на психічну хворобу, до моменту встановлення захво­рювання предмет доказування виглядає так, як в інших звичайних справах, — це обставини, передбачені ст. 64 КПК. Після того, як одер­жані дані про захворювання обвинуваченого чи підозрюваного, доказу­вання буде спрямоване в першу чергу на встановлення характеру захво­рювання, що необхідно для прийняття правильного рішення в справі. Якщо обвинувачений страждає на захворювання, у зв'язку з яким він не потребує застосування примусових заходів медичного характеру, провадження в справі зупиняється на підставі п. 2 ч. 1 ст. 206 КПК з до­держанням правил, передбачених ст. 208 КПК. У тих випадках, коли є необхідність у застосуванні до обвинуваченого примусових заходів ме­дичного характеру, досудове слідство завершується складанням поста­нови про направлення справи до суду. В цьому разі необхідно доказати обставини, передбачені п.п. 1 та 2 ст. 64 КПК, з урахуванням особливос­тей справи, а саме: оскільки суд, розглядаючи питання про застосуван­ня примусових заходів медичного характеру, не вирішує питання про винність особи (таке питання буде вирішувати суд, який розглядатиме справу по суті після одужання особи), то доцільно вести мову про вчи­нення суспільно небезпечного діяння та факт учинення цього діяння особою, щодо якої справу направлено до суду. Як і в справах щодо не­осудних осіб, необхідно також довести наявність у особи психічного за­хворювання, яке потребує застосування примусових заходів медичного характеру, і визначити, які саме заходи слід застосувати.

52. Зміст обставин, які складають кінцеву мету доказування.

Послідовність переліку обставин, які складають кінцеву мету доказу­вання, в ст. 64 КПК має певне значення. В процесі доказування перш за все необхідно встановити подію злочину (п. 1 ст. 64), після цього необхід­но вирішити питання про винність особи. Доказувати будь-які обставини до того, як буде доказана наявність події злочину, навряд чи можливо.

Установити подію злочину — це доказати істотні ознаки об'єктивної сторони та об'єкта злочину, а саме — суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки та наявність причинного зв'язку між діянням та наслідками. У справах про суспільно небезпечні діяння

осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, а також неосудних, необхідно доказати факт учинення певного суспільно небезпечного діяння, яке має ознаки диспозиції конкретної статті Особли­вої частини КК.

У результаті доказування необхідно встановити, що подія, щодо якої здійснюється провадження, є саме подією злочину. Зокрема, слід установити, що таке діяння не є малозначним, таким, що передбачене ч. 2 ст. 11 КК, що не було обставин, які виключають злочинність ді­яння (ст.ст. 36-43 КК) а також установити протиправність діяння тобто визначити, що діяння передбачене конкретною статтею КК.

Залежно від того, як сформульовано в КК відповідний склад злочину, в деяких випадках необхідно довести наявність тільки самого протиправного діяння, якщо йдеться, наприклад, про ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), завідомо неправ­диве показання (ст. 384 КК). В інших випадках для того, щоб вести мову про наявність події злочину, необхідно довести, що суспільно не­безпечні наслідки, які настали, викликані безпосередньо діянням винного, наприклад, установити, що мало місце вбивство через необе­режність (ст. 119 КК), можна тільки за умови, що є причинний зв'язок між діянням певної особи та настанням смерті потерпілого.

Необхідно також установити, чи мав місце закінчений або незакінчений злочин, якщо злочин був незакінчений, слід установити, на якому етапі, з яких причин було перервано злочинну діяльність, ви­рішити питання про можливу добровільну відмову.

Час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину необхідно встановити в кожній справі, незалежно від того, чи зазначені вони як ознаки складу злочину. Так, у справах про вбивство час учинення злочину необхідно зазвичай установити досить точно — день, годину, іноді з точністю до хвилин. У справах про тривалі злочини, такі, на­приклад, як посів або вирощування снотворного маку чи конопель (ст. 310 КК), незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами (ст. 263 КК) необхідно встановити про­міжок часу, який обчислюється днями або тижнями, а іноді навіть місяцями чи роками.

Визначення часу вчинення злочину необхідне не тільки для ха­рактеристики самого злочину, але і для вирішення інших питань — чи досяг обвинувачений на момент вчинення злочину віку криміналь­ної відповідальності, чи не закінчилися строки давності, передбачені ст. 49 КК, який кримінальний закон підлягає застосуванню і т. ін.

Місце вчинення злочину також необхідно встановити більш-менш точно залежно від особливостей конкретного злочину. Місце вчинен­ня злочину має значення, як і інші обставини, для індивідуалізації -злочину, а також у певних випадках для вирішення питання про тери­торіальну підслідність, а згодом і підсудність кримінальної справи. Іноді місце вчинення злочину дозволяє вирішувати питання про право застосування юрисдикції тієї чи іншої держави (якщо, наприклад, зло­чин учинено на морському судні, що перебуває в далекому плаванні, в поїзді, що перетинав кордони кількох держав і т. ін.).

Спосіб учинення злочину — це ті конкретні дії (або бездіяльність), які потягли чи могли потягти суспільно небезпечні наслідки. Якщо злочин було вчинено шляхом дії, необхідно встановити, які саме дії вчинив винний, це особливо важливо в тих випадках, коли злочин було вчинено кількома співучасниками, дії кожного з них необхідно чітко визначити. Якщо злочин було вчинено шляхом бездіяльності, слід установити, який конкретно обов'язок було покладено на вин­ного, а також доказати, що він мав можливість виконати такий обов'язок, але не зробив цього.

Особливу увагу необхідно приділити визначенню способу вчинен­ня злочину, коли це впливає на кваліфікацію. Так, скажімо, характер насильства, який було застосовано при викраденні майна, дозволяє відмежувати грабіж від розбою.

Інші обставини вчинення злочину теж можуть мати суттєве значен­ня, наприклад, певна поведінка потерпілого, яка передувала вчинен­ню злочину, може стати підставою для того, щоб розглядати дії вин­ного як такі, що вчинені при перевищенні меж необхідної оборони або в стані сильного душевного хвилювання; поведінка обвинуваченого після вчинення злочину може свідчити про дійове каяття тощо.

Зауважимо, що в окремих випадках під час розслідування та роз­гляду справ неможливо точно встановити час, місце, або спосіб учи­нення злочину, хоча сам факт учинення певного злочину та винність обвинуваченого не викликають сумнівів. Так, скажімо, не було вста­новлено точний час та місце придбання обвинуваченим зброї, але сам факт такого придбання та переховування зброї не викликають сумні­вів, або в справах про викрадення майна немає даних про реалізацію такого майна, про те, як було розділене майно або гроші між співучас­никами. Таку неповноту судова практика не вважає істотною.

Довести винність обвинуваченого означає, перш за все, що веобхідно встановити особу, яка вчинила злочин, довести, що така особа має озна­ки суб'єкта, тобто вона досягла віку кримінальної відповідальності, є осудною або обмежено осудною. В деяких кримінальних справах необ­хідно також установити, що особа має ознаки спеціального суб'єкта — що вона є службовою особою, військовослужбовцем тощо. Слід устано­вити дані, які визначають особу — прізвище, імя, по батькові, рік, дату, місце народження, громадянство. Встановити вік обвинуваченого необ­хідно також для вирішення питання про досягнення особою віку кримі­нальної відповідальності, про можливе покарання.

На підставі доказів необхідно встановити і суб'єктивну сторону складу злочину — форму вини, мотив, мету. Доказування суб'єктивної сторони — досить складне завдання. Про наміри винного, його мету свідчать ті дії, які він учинив. Але іноді однакові за своїм характером дії із застосуванням однакових знарядь можуть бути вчинені з різною метою — наприклад, із метою вбивства або заподіяння різних за ступе­нем тяжкості тілесних ушкоджень. Тому для встановлення істинних намірів винного необхідно з'ясувати й інші обставини справи, зокрема взаємовідносини між потерпілим та обвинуваченим, які мали місце до вчинення злочину, чи висловлював обвинувачений певні погрози на адресу потерпілого, чи підготував обвинувачений знаряддя злочину за­здалегідь.

У кожній кримінальній справі слід установити обставини, які впливають на характер та ступінь відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особистість обвинувачено­го. Це дані про ставлення обвинуваченого до роботи, наявність у нього сім'ї, дітей, стан здоров'я тощо. Обов'язково необхідно встановити об­ставини, які пом'якшують (ст.66 КК) та обтяжують покарання (ст.67 КК). З огляду на те, що перелік пом'якшуючих обставин не є вичерпним, установити слід і інші дані, які позитивно характеризують обвинуваченого. Враховуючи, що деякі з обставин, які передбачені ст. 67 КК, можуть не визнаватися такими, що обтяжують покарання, необхідно встановити дані, які дозволять суду правильно вирішити питання про те, чи визнавати певні обставини такими, що обтяжують покарання, чи ні.

У кожній справі необхідно встановити, які наслідки потягло зло­чинне діяння, визначити характер та розмір шкоди, завданої злочином. Крім того, необхідно встановити, на кого покладається обов'язок відшкодування такої шкоди. Розмір майнової шкоди обчислюється відповідно до вимог цивільного або трудового законодавства.

Вирішуючи питання про заподіяння потерпілому моральної (немайнової) шкоди, з урахуванням рекомендацій Пленуму Верховного Суду України, які містяться в постанові № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», необхідно встановити характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, істотність вимушених змін в його життєвих і виробничних стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації. На досудовому слідстві за наявності цивільного позову потерпілого про відшкодування йому моральної шкоди необхідно встановити сам факт наявності шкоди, визначити фактичні наслідки заподіяння такої шкоди. Розмір відшкодування моральної шкоди визначає суд, який вірішує справу по суті. У тих випадках, коли потерпілий перебував на стаціонарному лікуванні у зв'язку в ушкодженнями, що йому були заподіяні злочином, необхідно встановити розмір витрат закладу охорони здоров'я. Для того, щоб суд міг вирішити питання про таке відшкодування, необхідно довести наявність Причинного зв'язку між злочинним діянням винного та перебуванням потерпілого на стаціонарному лікуванні. Розмір коштів, які підлягають відшкодуванню, визначається закладом охорони здоров'я, в якому перебував на лікуванні потерпілий. У разі, коли виникають сумніви щодо обґрунтованості перебування потерпілого на стаціонарному лікуванні, або в терміні лікування, не- обхідно призначати відповідну експертизу.