47. Особливості пізнання у кримінальному процесі.

Пізнання відбувається в різних сферах людської діяльності — в на­уці, в побутовій діяльності, пізнання в різних галузях має свою специ­фіку. Таку специфіку, особливості має пізнання і в кримінальному судочинстві.

Отже, розглянемо доказування як різновид процесу пізнання, ви­значимо особливості, притаманні пізнанню саме в кримінальному су­дочинстві. До таких особливостей можна віднести таке:

1. предмет пізнання в кримінальному судочинстві має свою специ­фіку — це не загальні закономірності природи та суспільства, а кон­кретні факти минулого та теперішнього, які в загальному вигляді за­значені в законі;

2. на здійснення пізнання уповноважені тільки певні суб'єкти, для яких така діяльність є юридичним обов'язком; інші суб'єкти, які мають у справі особисті інтереси (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач та відповідач), а також особи, які захищають або представляють їхні права та інтереси (захисники, законні представники та представники), мають право брати участь у доказуванні в певних про­цесуальних формах (надавати докази, заявляти клопотання і т.ін.);

3. процес доказування докладно регламентовано законом, він здій- снюється у відповідній процесуальній формі, яка покликана, з одного боку, гарантувати правильне встановлення необхідних обставин, а з іншого, — забезпечити додержання прав осіб, які залучаються до участі в кримінальному судочинстві;

4. процес пізнання в кримінальному судочинстві обмежений пев­ними строками (наприклад, строки призначення справи до попереднього розгляду (ст. 241 КПК), до судового розгляду (ст. 256 КПК). Встановлення строків провадження в кримінальній справі необхідне для того, щоб забезпечити реальні можливості для збирання доказів і розкриття злочину, зробити ефективним кримінальне покарання, на­близивши його до моменту вчинення злочину. Розгляд та вирішення кримінальної справи у визначені строки забезпечує і права обвинува­ченого, зокрема право на розгляд справи в розумні строки.

5. комунікативний характер пізнання в кримінальному процесі — результати пізнання мають певного адресата, висновки, які зробив на підставі доказування слідчий, з якими погодився прокурор, стають предметом судового дослідження, рішення суду має бути мотивова­ним і переконливим як для суб'єктів, які брали участь у розгляді справи, так і для інших осіб; у правильності висновків у кримінальній справі зацікавлене суспільство, і саме в публічних інтересах здійсню­ється доказування в кримінальному судочинстві;

6. необхідність прийняття рішення — незалежно від того, чим за­вершується доказування, в справі повинно бути винесено рішення, яке повідомляється зацікавленим особам;

7. пізнання досить часто провадиться в умовах, коли суб'єкту, що здійснює доказування, протистоїть особа, яка не зацікавлена у вста­новленні фактичних обставин, іноді така особа докладає зусиль, щоб перешкодити одержанню необхідних доказів, перекручує певні дані.

Пізнання в кримінальному процесі здійснюється опосередкованим шляхом, а в деяких випадках — безпосереднім. Так, коли слідчий або суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), вони не спостерігають самі тих подій, про які розповідають допитува­ні» тут має місце опосередковане пізнання, а коли слідчий оглядає міс­це події, провадить обшук, то він безпосередньо сприймає певні обста­вини — наявність слідів на місці події, сховані речі, які знайдено при обшуку, в цих випадках мова йде про безпосереднє пізнання.

48. Види доказування.

Поняття доказування в науковій літературі та у практиці вжива­ється ще і в іншому значенні — як обґрунтування певного тверджен­ня, певної тези. Отже, можна вести мову про те, що поняття доказу­вання має два значення.

1. Доказування — це діяльність зі збирання, перевірки та оцінки доказів (про що вже йшося), яка спрямована на встановлення фактич­них обставин справи, тобто на з'ясування того, що відбувалося в ре­альності, хто, який учинив злочин, за яких обставин. Це діяльність, що здійснюється, наприклад, слідчим, який допитує свідків, прова­дить огляд місця події та інші слідчі дії і одержує таким чином відо­мості про факти, які є доказами в кримінальній справі. На підставі доказів спочатку слідчий, прокурор, а потім і суд, перевіривши та оці­нивши докази, дійдуть висновку про те, чи було вчинено злочин, який саме злочин, хто винен у вчиненні злочину та про інші обставини, знання яких дозволяє приймати необхідні процесуальні рішення — про притягнення певної особи як обвинуваченого, про направлення справи до суду, про вирішення справи по суті.

2. Доказування в іншому значенні — це діяльність, яка спрямова­на на наведення аргументів для обґрунтування своєї думки, свого твердження, зокрема своєї пропозиції щодо вирішення справи, яка адресована суду. Така діяльність має місце, наприклад, у судових дебатах, коли прокурор пропонує визнати підсудного винним у вчиненні злочину, і аргументує свою позицію шляхом аналізу доказів, які бу J досліджені в судовому засіданні, викладає міркування щодо достовірності одних доказів і недостовірності інших, робить висновок про те, які обставини, на його думку, встановлені в справі, як необхідно кваліфікувати дії підсудного і яке обрати покарання. Захисник, у свою чергу, теж висловлює думку щодо тих обставин, які, на його думку встановлені, які докази відповідають дійсності, а які є недостовірна! ми, і таким чином аргументує свою пропозицію по суті справи — на­приклад, визнати підсудного невинним, або винним у вчиненні менш тяжкого злочину і т. ін.

Розмежування цих двох аспектів, двох видів доказування необхід­не для правильного вирішення питання про роль окремих суб'єктів у процесі доказування, зокрема про покладання на них обов'язку дока­зування (як збирання, перевірки, оцінки доказів) тощо.

49. Мета доказування у кримінальному процесі.

У науковій літературі і в практиці метою доказування зазвичай на­зивають установлення істини. КПК не визначає прямо мету доказуван­ня, і в главі 5 «Докази» поняття «істина» не міститься. Але в інших главах це поняття вживається, зокрема, в ст. 61 КПК серед обставин, які виключають участь у справі захисника, зазначено таке: не може бути захисником особа, яка, зловживаючи своїми правами, перешко­джає встановленню істини; в ст. 148 КПК метою застосування запобіж­них заходів серед інших названо запобігання спробам перешкодити встановленню істини. Отже, аналізуючи зміст наведених статей, можна дійти висновку, що законодавець має на увазі, що результатом доказу­вання повинно бути встановлення істини. З питання про сутність істи­ни, її характер та зміст в юридичній літературі немає єдиної думки.

Перш за все зазначимо, що «істина» — поняття філософське і до­сліджується в філософії з давніх часів. У філософії істинним визна­ється таке знання, уявлення про реальність, яке відповідає цій реаль­ності, правильно відбиває цю реальність у свідомості суб'єкта, який здійснює пізнання. Таке визначення поняття істини є найбільш про­стим, його називають класичним.

Істина — це завжди знання об'єктивне, адже зміст знання на зале­жить від суб'єкта, який здійснював пізнання, тому досить часто в на­уковій літературі істину в кримінальному судочинстві називають об'єктивною істиною.

Якщо щд об'єктивною істиною в кримінальному судочинстві розу­міти точні і правильні висновки щодо фактичних обставин справи, то доведеться дійти висновку, що таке не завжди можливе. Пригадаємо» що відповідно до ч.3 ст. 62 Конституції України всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Така вимога стосуєть­ся не тільки питання про вину обвинуваченого, але й інших обставин справи; в тих випадках, коли в результаті доказування відносно дея­ких обставин залишаються певні сумніви, усунути які немає можли­вості, то їх теж необхідно тлумачити на користь обвинуваченого. Якщо бракує достатньої кількості доказів, на підставі яких можна дійти впевненого висновку про винність обвинуваченого, він визнається невинуватим, і справа щодо такої особи повинна бути закрита у зв'язку з недоведеністю її участі у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК), або за тією ж підставою суд повинен ухвалити виправдувальний вирок (можливе і закриття справи у зв'язку з відмовою прокурора від обви­нувачення за згаданою підставою). В тих випадках, коли, наприклад, є достатні докази, на підставі яких можна дійти висновку, що обви­нувачений учинив умисне вбивство, але недостатньо доказів, які б під­тверджували наявність корисливих мотивів (щодо яких було зроблено припущення), то дії обвинуваченого слід буде розглядати як умисне вбивство без обтяжуючих обставин. Очевидно, що в таких випадках вести мову про повну відповідність висновків щодо фактичних обста­вин справи реальності навряд чи можливо. Але зроблені з урахуван­ням конституційної вимоги про тлумачення сумнівів на користь особи висновки в справі дозволяють суду ухвалити необхідне процесуальне рішення, щодо якого діє презумпція істинності (якщо рішення набра­ло законної сили). Під час розгляду справи в суді першої інстанції діє правило про межі судового розгляду (ст. 275 КПК), суть якого в тому, що суд розглядає справу в межах того обвинувачення, яке підтримує в судовому засіданні сторона обвинувачення (прокурор, а в деяких ви­падках — потерпілий чи його представник). Якщо ж, скажімо, судді вбачають певні підстави для кваліфікації діяння підсудного по статті про більш тяжкий злочин, то вони не мають права перевірити свої при­пущення, з огляду на правило про межі судового розгляду, і повинні розглянути справу, не виходячи за межі того обвинувачення, яке під­тримує сторона обвинувачення. Отже, визначити знання щодо фактич­них обставин справи в розглянутих нами випадках як об'єктивну іс­тину, було б неправильно.

Для визначення висновків, зроблених на підставі розглянутих пра­вил, більш слушним було б застосувати поняття конвенціональної іс­тини. Конвенціональною вважають істину, яка визнається такою на підставі конвенції, угоди, тобто люди ніби домовилися вважати істин­ним знання, отримані з додержанням певних умов. Саме про таке йдеться в кримінальному судочинстві, коли закон вважає істинним знання, одержані за умови додержання певних правил (наприклад, правил про тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого, правил про визнання обвинуваченого таким, що не вчиняв злочину, коли бра­кує доказів для впевненого висновку про винність).

Розглядаючи питання про зміст істини, будемо виходити з такого. Безперечно, що в зміст істини необхідно включити фактичні обстави­ни справи, тобто істинним повинно бути знання щодо тих обставин, які складають предмет доказування. Правильною, істинною повинна бути і кваліфікація злочину, яка міститься в процесуальних рішен­нях, перш за все у вироку суду. Адже злочин — це діяння, якому при­таманна властивість, якої не мають явища природи, а саме — соціаль­на сутність, тобто злочинне діяння може бути більш або менш суспіль­но небезпечним. Визначити характер та ступінь суспільної небезпеч­ності діяння можна саме через кваліфікацію злочину.

Щодо включення до змісту істини міри покарання, то можна при­вести досить слушні заперечення з цього приводу. Процесуальне рі­шення (яким призначено певну міру покарання), є владним волевияв­ленням, а не актом пізнання, тому до нього не може бути застосовано поняття істинності.

50. Предмет доказування у кримінальному процесі.

Кримінально-процесуальне доказування повинно бути цілеспрямованим, націленим на встановлення тільки тих обставин, про які необхідно мати правильне і повне уявлення для правильного застосу­вання норм матеріального права і вирішення справи. Визначення та­ких обставин дозволяє збирати тільки такі докази, за допомогою яких можна виявити, доказати необхідні обставини, що їх іменують пред­метом доказування.

Отже, предмет доказування — це сукупність (або система) обставин (обставин та фактів), передбачених кримінально-процесуальним законодавством, які необхідно встановити (точніше — доказати) для правильного вирішення кримінальної справи. Саме такі обставини перелічені в ст. 64 КПК «Обставини, які підлягають доказуванню».

Крім обставин, зазначених у ст. 64 КПК, деякі автори включають у предмет доказування також причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. Проти такої точки зору висловлені досить аргументовані за­перечення. Дійсно, в усіх справах доказати, що певні обставини були причиною вчинення конкретного злочину або сприяли вчиненню зло­чину, практично неможливо. Адже доказати — це означає зібрати такі докази, на підставі яких можна буде зробити категоричний ви­сновок, що саме конкретні обставини стали причиною вчинення роз­слідуваного злочину. В деяких справах можна буде дійти висновку, що якісь обставини сприяли вчиненню злочину, скажімо, погано ор­ганізована охорона об'єкта сприяла вчиненню крадіжки. Але наполя­гати, що в кожній справі необхідно знайти, та ще й доказати причини вчинення злочину — нереально.

Зауважимо, що і законодавець не включив такі обставини як при­чини та умови, що сприяли вчиненню злочину, в предмет доказуван­ня, в ст. 64 КПК.

У ст. 23 КПК, яка передбачає необхідність встановлення причин та умов вчинення злочину, йдеться не про доказування, а саме про вста­новлення причин та умов, тобто слідчий, прокурор, суд можуть дійти висновку про причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, не посилаючись на певну сукупність доказів. Крім того, такі обставини зазвичай досить нейтральні щодо обвинувачення і не впливають на долю обвинуваченого.

Аналіз змісту ст. 64 КПК дозволяє дійти висновку, що перелічені в цій статті обставини складають кінцеву мету доказування — це обста­вини, які необхідно з'ясувати для вирішення справи по суті. Але в процесі розслідування справи виникає необхідніть з'ясувати (доказа­ти) деякі інші обставини. Якщо, наприклад, слідчий, що розслідує справу про вбивство, допитав свідка, який розповів, що бачив певну особу (підозрюваного), яка заходила до потерпілого приблизно в той час, коли було вчинено злочин, то слідчий повинен перевірити такі дані і доказати, що саме ця особа — підозрюваний (про якого давав по­казання свідок) знаходилася в оселі потерпілого під час вбивства.

Така обставина — підозрюваний знаходився в домі потерпілого в день і час, коли відбулося вбивство — не є кінцевою метою доказування, але на певному етапі розслідування доказати таку обставину необхідно.

У ході подальшого розслідування слідчий встановлює ще деякі об­ставини — те, що у підозрюваного були знайдені речі потерпілого, що він погрожував потерпілому і т.ін. Всі ці обставини слідчий повинен доказати, а потім він використовує їх для того, щоб обґрунтувати свій висновок про те, що саме підозрюваний вчинив вбивство потерпілого. Практично до цієї групи можна включити всі ті обставини, які вста­новлюються на підставі непрямих доказів.

Такі обставини теж необхідно включити до предмета доказування. Вони складають окрему частину предмета доказування, яку назива­ють проміжними або доказовими фактами.

Крім того, під час доказування виникає досить часто необхідність перевірити достовірність наявних доказів, або відшукати додаткові до­кази. Так, скажімо, свідок, якого допитав слідчий, пояснив, що він чув, як підозрюваний погрожував потерпілому. У слідчого виникли сумніви щодо того, чи міг свідок, який знаходився на досить великій відстані від підозрюваного, чути його розмову з потерпілим. Для пере­вірки достовірності показань свідка слідчий провів відтворення обста­новки та обставин події і доказав, що свідок міг (або, навпаки, не міг) чути таку розмову.

Щ обставини також необхідно включати до предмета доказування, вони складають окрему групу — допоміжні факти.

Таким чином, предмет доказування має складну структуру.

Першу групу складають обставини, котрі необхідно доказати для правильного вирішення кримінальної справи по суті, ці обставини пе­релічені в ст. 64 КПК і є кінцевою метою доказування.

Друга група — проміжні або доказові факти — це обставини, які необхідно доказати на певному етапі розслідування для того, щоб з їх­ньою допомогою можна було б дійти висновку про наявність або відсут­ність обставин, які є кінцевою метою доказування (тобто обставин пер­шої групи).

Третя група обставин — допоміжні факти — це обставини, за допо­могою яких можна встановити достовірність наявних доказів, або від­шукати додаткові докази.

Визначити конкретний перелік проміжних та допоміжних фактів неможливо, він залежить від особливостей кожної справи.

Оскільки предмет доказування включає всі факти та обставини, які необхідно доказати для правильного вирішення справи, немає ні­яких принципових підстав для того, щоб не включати до нього про­міжні (доказові) факти, а також допоміжні факти, саме ці три групи обставин необхідно доказати, а відсутність доказів відносно будь-якої з названих обставин може розглядатися як неповнота досудового або судового слідства.

Обставини, які складають предмет доказування, сформульовані в законі в загальному вигляді і стосуються будь-яких злочинів. Зміст обставин буде різним: в справі про крадіжку, наприклад, до­казати подію злочину — це встановити, що особа таємно заволоділа чужим майном, у справі про умисне вбивство необхідно доказати, що потерпілому було заподіяно ушкодження, від яких настала його смерть.