19. Поняття і значення принципів кримінального процесу. Система принципів кримінального процесу.

Кримінальний процес, як і державна правозастосовна діяльність в інших галузях права, ґрунтується на системі певних принципів (від нім. prinzip, франц. principe, лат. principium — засада, основа) — за­гальнообов'язкових вихідних нормативно-юридичних положень, що відрізняються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю та визначають зміст правового регулювання і виступають критерієм правомірності поводження і діяльності учасників регулульованих відносин. А тому важливим є встановлення кола принципів кримінального процесу та змісту кожного з них. Ознаками принципів кримінального процесу є: 1) це найбільш значущі, загальні вихідні положення й ідеї, що мають фундаментальне значення для кримінального процесу, що визначають його цілеспрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій і інститутів; 2) вони виражають у даній державі правові і політичні ідеї, що стосуються завдань, способів формування і здійснення правосуддя в кримінальних справах; 3) вони мають бути закріплені в нормах права; 4) вони повинні діяти в усіх або кількох стадіях кримінального процесу й обов'язково в центральній його стадії — стадії судового розгляду; 5) порушення якого-небудь з них тягне незаконність процесуальних рішень і дій та обов'язкове їхнє скасування (М.М. Михеєнко).

Призначення принципів права полягає в тому, що вони забезпечують однакове формулювання норм права, а також їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання й інших форм правового впливу (інформаційного, психологічного тощо). Дія принципів права не обмежується тільки через правову систему або механізм правового регулювання, вони, крім того, безпосередньо впливають на виникнення і стабільне існування конкретних правовідносин, природних прав людини.

У кримінальному процесі знаходять своє закріплення принципи різного рівня узагальненості: загальноправові принципи — принципи, характерні для всіх галузей права (наприклад, законність, спра­ведливість, рівність людей перед законом і судом); міжгалузеві — принципи, які характерні для деяких галузей права (наприклад, властиві як цивільному, так і кримінальному процесові принципи гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів); галузеві принципи — принципи, характерні тільки для окремої галузі права (наприклад, що стосується кримінального процесу, то це пре­зумпція невинуватості обвинувачуваного, публічність, свобода від са­мовикриття, викриття членів родини і близьких родичів та ін.).

Поділ принципів кримінального процесу на конституційні й інші можливий тільки з позиції умовності, що вказує винятково тільки на їхнє джерело, місце їхнього нормативного закріплення.

Тема 3. Принципи кримінального процесу

20. Реалізація у кримінальному процесі загальноправових принципів.

Загальноправові принципи — принципи, характерні для всіх галу­зей права (наприклад, верховенство права, законність, справедли­вість, рівність людей перед законом і судом тощо).

Принцип верховенства права. Принцип верховенства права перед­бачає дію в державі правових законів та пов'язаність держави цими законами. Принцип верховенства права Грунтується на забезпеченні трьох свобод особи: політичної, правової й особистої та інституціональний захист свободи через покладання застосування закону на суд. Політична свобода полягає у можливості реальної участі в ухваленні колегіальних рішень відповідно до наявної політичної та правової структури суспільства і передбачає право голосу і посідання виборної посади, захист свободи слова, зібрань і спілок. Правова свобода — у можливості передбачати дію законів, внаслідок їх публічного прого­лошення, ясного та чіткого формулювання, однакового для всіх та не­двозначного застосування. Особиста свобода означає мінімальний об­сяг автономності, який індивіди зберігають за собою, погоджуючись підкорятися закону. Дія вказаних свобод передбачає накладання на державу обмежень на втручання матеріально-правового характеру (змістовних) та процедурного (представники держави, щоб виконати певну дію примусового характеру, мають довести крайню необхід­ність, що зумовлює таке втручання). Але існування вказаних свобод буде примарним, якщо не буде забезпечено ефективний механізм їх­нього правового захисту, яким є насамперед суд та судова влада.

Виходячи з принципів верховенства права, найвищої юридичної сили Конституції України, Конституційний Суд України виклав правову позицію, за якою «Україна є правовою державою (ст. 1 Кон­ституції України), а в правовій державі існує сувора ієрархія норма­тивних актів, відповідно до якої постанови та інші рішення органів виконавчої влади мають підзаконний характер і не повинні викрив­ляти сутність і зміст законів» (Рішення Конституційного Суду Укра­їни від 19.06.2001 р. № 9-рп/2001 у справі щодо стажу наукової ро­боти).

Рівність усіх перед законом. Конституція України встановлює прин­цип рівності (недискримінації) громадян, відповідно до якого всі люди є вільними і рівними у своїй гідності та правах (ст. 21). Громадяни ма­ють рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом. Не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціаль­ного походження, майнового становища, місця проживання, за мовни­ми або іншими ознаками (ч.ч. 1 і 2 ст. 24). Іноземці та особи без грома­дянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користують­ся тими ж правами і свободами, а також мають такі ж обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 26).

Конституційні положення про законність судочинства і рівно­правність всіх учасників процесу перед законом і судом (ст. 129 Кон­ституції) зобов'язують суд забезпечити всім рівні можливості щодо надання і дослідження доказів, подання клопотань і здійснення ін­ших процесуальних прав (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя» від 01.11.96 р. №9).

Рівність громадян перед законом означає наявність однакових ма­теріальних і процесуальних законів, які не створюють громадянам будь-яких переваг або обмежень залежно від обставин, передбачених ст. 24 Конституції. До осіб, які вчинили однакові суспільно небезпеч­ні діяння, застосовується те саме кримінальне і кримінально-процесу­альне законодавство в процесі порушення, розслідування і судового розгляду кримінальних справ, при цьому нікому не надаються будь- які переваги і не допускається обмеження прав. Реалізація положен­ня про рівність громадян перед судом пов'язана з тим, що суд не пови­нен установлювати при вирішенні кримінальної справи будь-яких переваг, привілеїв або обмежувати права громадян за ознаками раси кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань та ін.

Недоторканність особи. Відповідно до ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше ніж за мотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку встановлених законом. У разі нагальної потреби запобігти злочину або його припинити уповноважені на те законом органи можуть засто­сувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути переві­рена судом. Затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сім­десяти двох годин з моменту затримання їй не вручене мотивоване рі­шення суду про утримання під вартою. Кожному заарештованому або затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснені його права і надана можливість із моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допо­могою захисника. Кожен затриманий має право в будь-який час оскар­жити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичам заарештованого або затриманого. Процесуальний порядок застосування до особи таких запобіжних за­ходів, як тримання під вартою (арешт), а також затримання встанов­лений ст.ст. 106, 148, 155, 156 КПК. Кожен, хто затриманий за підо­зрою у вчиненні злочину, або у разі, коли є достатні підстави вважати, що необхідно запобігти вчиненню ним правопорушення або перешко­дити йому зникнути після його вчинення, має бути негайно доставле­ний до судді і має право на судовий розгляд протягом розумного стро­ку або на звільнення до суду (п. З ст. 5 Конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод 1950 p.). Чинним законодавством України встановлені додаткові гарантії недоторканності окремих ка­тегорій осіб. З інститутом недоторканності особи тісно пов'язаний ін­ститут заборони катувань, нелюдського і принижуючого гідність по­водження або покарання.

_

Недоторканність приватного життя, житла або кореспонденції особи. Статтями 30 і 31 Конституції гарантована недоторканність житла і таємниця листування, телефонних переговорів, телеграфної та іншої кореспонденції, що є невід'ємним правом особи. Недоторкан­ність житла полягає в негативному обов'язку держави утриматися від здійснення дій з боку її органів і посадових осіб, пов'язаних із таєм­ним або відкритим вторгненням у будь-якій формі в житло, як з подо­ланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, а також за допомогою різних способів, які дозволяють чинити будь-які дії в жит­лі без входу в нього. Частина 1 ст. 14-1 КПК забороняє будь-якому дер­жавному органу, посадовій особі порушувати право на недоторкан­ність житла або обмежувати його інакше ніж у порядку, передбачено­му законом. Будь-яке проникнення в житло або інше володіння особи може бути визнано законним лише у разі, якщо підстава і порядок та­кого проникнення передбачені в чинному законі України і відображе­ні в мотивованому рішенні компетентного органу. Законами України врегульовані підстави і порядок проведення обшуку житла або іншого володіння (ст. 177 КПК), виїмки (ст. 178 КПК), негласного проник­нення в житло (ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Особисте життя громадян — це сфера інтимних, сімейних та ін­ших, не публічних відносин фізичних осіб, пов'язаних з облаштуван­ням і розпорядженням особистим часом, веденням домашнього госпо­дарства, а також їхні думки, переконання, інтереси, звички. Консти­туція України передбачає особливий порядок захисту особистого жит­тя громадян, зокрема кожному гарантується таємниця листування, телеграфної та іншої кореспонденції, винятки можуть бути встанов­лені тільки у випадках, передбачених законом, з метою запобігти зло­чину або встановити істину при розслідуванні кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо (ст. 31 Конституції). Відповідно до ст. 32 Конституції, ніхто не може піддава­тися втручанню в його особисте і сімейне життя, крім випадків, перед­бачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберіган­ня, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини. До кон­фіденційної інформації про особу належить інформація банківського характеру (про банківські вклади і рахунки). Охорона особистого життя громадян також може бути гарантована шляхом розгляду в за­критому судовому засіданні справ про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку, про статеві злочини, а також інших справ з метою запобігання розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, і у разі, якщо цього вимагають інтереси захисту безпеки осіб. Обшук, виїмка, освідування, огляд приміщень у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і ви­їмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитися тільки на підставах і в порядку, встановлених КПК. Дозвіл на проникнення в житло або в інше володіння особи надає суддя місцевого суду, а на на­кладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах і на зняття інформації з каналів зв'язку — голова апеляцій­ного суду або його заступник, про що складається постанова. У разі наявності погрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, узятих під захист, за письмовою заявою або письмовою зго­дою цих осіб може проводитися прослуховування телефонних та ін­ших переговорів, візуальне спостереження із застосуванням або без застосування звуко-, відеозапису, фото- і кінозйомки.

21. Міжгалузеві принципи в кримінальному процесі. '

Міжгалузеві принципи — основні правові положення, характерні для деяких галузей права (наприклад, властиві як цивільному, так і кримінальному процесові принципи змагальності, гласності судового процесу, об'єктивної істини, незалежності суддів, публічності і диспозитивності судочинства).

Здійснення правосуддя лише судом. Конституція України у ст. 124 встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій ін­шими органами чи посадовими особами не допускається. Принцип здійснення правосуддя виключно судами відображається у ст. 15 КПК, в якій зазначено, що правосуддя в кримінальних справах здій­снюється тільки судом.

Правосуддя в кримінальних справах здійснюється судами загаль­ної юрисдикції, у системі яких згідно з ч. 2 ст. 125 Конституції У країни найвищим органом є Верховний Суд України. Конституція Украї­ни забороняє створення замість судів або поряд з ними будь-яких орга­нів, які виконують судові функції. У ч. 5 ст. 125 Конституції України вказано, що не допускається створення надзвичайних та особливих судів. Тільки суд має право визнати особу винною у скоєнні злочину піддати її кримінальному покаранню або звільнити особу, а також ви­рішувати інші питання, які пов'язані зі сферою застосування кримі­нального та кримінально-процесуального законодавства.

Принцип здійснення правосуддя характеризує всі судові стадії про­цесу, в кожних з яких правосуддя здійснюється в тих формах, які від­повідають завданням, що вирішуються на цій стадії. Згідно з данин принципом змінити або скасувати судові рішення може лише вищесто­ящий суд у порядку відправлення правосуддя в кримінальних справах.

Незалежність суду. Незалежність та недоторканність суддів га­рантовано Конституцією України (ст.ст. 126, 129) та законами Укра­їни. КПК України закріплює положення, що судді вирішують кримі­нальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст. 18). У Законі України «Про статус суддів» у ст. 11 зазначається, що незалежність суддів забезпечується також передба­ченою законом процедурою здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; недоторканністю суддів. Аналогічні по­ложення містяться у Законі України «Про судоустрій України» (п. 7 ст. 14). Суть цього принципу полягає в тому, що суддя при здійсненні правосуддя та прийнятті рішення у кримінальній справі повинен ке­руватися лише законом, приймати рішення за своїм внутрішнім пе­реконанням без стороннього впливу. Ніхто не може вказувати суд­дям, як вони повинні вирішувати справу, яке прийняти рішення, кого засуджувати та яке покарання призначити. Суддя не зобов'я­заний давати будь-які пояснення щодо суті розглянутих справ або справ, які знаходяться в його провадженні, а також давати їх будь- кому для ознайомлення, інакше як у випадках і порядку, передбаче­них законом (ч. 2 ст. 12 Закону України «Про статус суддів»). Роз­гляд і вирішення конкретної справи відбувається виключно на основі закону. Судді незалежні від впливу та ідей різних органів державної влади та управління, посадових осіб, громадських організацій, пар­тій, рухів, колективів та угруповань, засобів масової інформації, окремих громадян. Принцип незалежності суддів та підкорення їх тільки закону визначає також взаємини судів різних ланок. Так, ска­совуючи вирок і направляючи справу на новий судовий розгляд, ви­щестоящий суд не вправі вирішити наперед висновки суддів і зв'язу­вати своїм рішенням їх незалежність (ст.ст. 376, 395 КПК). При по­вторному розгляді справи суд першої інстанції незалежний у виснов­ках від вищестоящого суду й самостійний не тільки в частині оцінки доказів та встановлення фактів, але й відносно застосування кримі­нального закону та призначення покарання.

Також цей принцип проявляється у незалежності суддів від виснов­ків органів досудового слідства і прокурора, а також від висновків і поглядів учасників судового засідання.

Суд (суддя) оцінює докази засвоїм внутрішнім переконанням; нія­кі докази для них не мають наперед встановленої сили (ст. 67 КПК). Усі рішення повинні бути мотивовані і базуватися на аналізі всіх до­казів у сукупності. Таким чином, незалежність суду від поглядів інших посадових осіб має відповідним чином оформлюватись у вигляді обґрунтування прийнятих рішень.

Незалежність суддів у середині колегії забезпечується, зокрема, тим, що вони мають рівні права, головуючий голосує останнім (ст. 325 КПК).

Під гарантіями принципу незалежності суддів розуміється система умов і засобів, які спрямовані на реальну практичну реалізацію дано­го принципу, його вдосконалення, а в необхідних випадках — його ефективний захист від будь-яких протиправних посягань.

Принцип обґрунтованості процесуальних рішень. Кримінально- процесуальне рішення — це правовий акт особи, яка на законних під­ставах бере участь у кримінальному судочинстві, що закріплений в певному процесуальному документі, спрямованого на виконання за­вдань кримінального судочинства, охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

Обґрунтованість як властивість правового акта означає, що виснов­ки і рішення по ньому мають ґрунтуватися на сукупності фактів, що встановлені достатніми доказами, які б в обов'язковому порядку охоп­лювали всі істотні обставини справи і відбивали реальну дійсність.

Обґрунтування як особливий вид інтелектуально-практичної ді­яльності суб'єктів, які вирішують кримінально-процесуальні рішен­ня, проявляється у наведенні в описово-мотивувальному розділі про­цесуального акта посилань на конкретні правові норми, сукупність доказів і заснованих на законах логіки доводів, які підтверджують правильність прийнятого рішення.

У законі відсутня загальна норма, у якій би говорилося як про те, що потрібно обґрунтувати в будь-якому кримінально-процесуальному рішенні (тобто предмет обґрунтування), так і про те, як глибоко (чи широко) потрібно обґрунтовувати те чи інше твердження, що містить­ся в конкретному акті (тобто межі обґрунтування). Однак це не дозво­ляє дійти висновку про те, що закон узагалі не регулює названі питан­ня. Для деяких рішень (наприклад, для вироку суду першої інстанції (ст. 324 КПК) і рішень апеляційного суду (ст. 378 КПК) у конкретній нормі вказується перелік питань, що підлягають вирішенню у відпо­відному акті.

22. Принцип публічності у кримінальному судочинстві.

Засада публічності у кримінальному судочинстві виявляється на­самперед у нормах закону, які зобов'язують суд, прокурора, слідчого, орган дізнання, які відповідальні запровадження у справі, вжити всіх залежних від них заходів до повного, об'єктивного і всебічного дослі­дження обставин справи з тим, щоб винний зазнав справедливого по­карання, а помилково запідозрений і обвинувачений був реабілітова­ний. Тобто публічність кримінального процесу полягає у тому, що уповноважені на ведення кримінального процесу державні органи та їхні посадові особи за своєю ініціативою зобов'язані при порушенні, розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, у межах своєї компе­тенції порушити кримінальну справу у кожному випаду виявлення ознак злочину, застосувати всі передбачені законом засоби для його розкриття, викриття винних осіб, встановлення всіх обставин справи і забезпечення прав учасників процесу, не ставлячи здійснення цих дій у залежність від позиції зацікавлених осіб. Покладання на уповноважених державних органів обов'язку з виконання кримінально процесуальної діяльності на підставі закону надає зацікавленим особам право вимагати здійснення цієї діяльності. Згідно з ч. 5 ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України.

Прояв принципу публічності має місце у ст. 4 КПК, де закріплено, що суд, прокурор, слідчий, орган дізнання зобов'язані в межах своє} компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. При цьому названі державні органи застосовують надані їх кримінально-процесуальним законом засоби і способи (слідчі та інші процесуальні дії) і приймають рішення у межах своєї компетенції, як правило, незалежно від думок, бажань або прохань інших учасників процесу чи будь-кого. Вони діють насамперед в інтересах суспільства і ержави, оскільки вчинення злочину — це порушення громадського миру, спокою і злагоди, і одночасно з цим захищають права та законні інтереси фізичних і юридичних осіб.

Правозастосовні органи повинні, не чекаючи офіційних сигналів про злочини (заяв і скарг громадян, повідомлень організацій, посадових осіб і т.д.), самі проводити активні заходи щодо виявлення вчинених злочинів або злочинів, які готуються.

При провадженні досудового розслідування орган дізнання, слідчий і прокурор згідно з цим принципом зобов'язані вжити передбаче­них законом заходів до збирання, перевірки та оцінки доказів для з'ясування всіх обставин кримінальної справи і прийняти необхідні рішення.

У стадії попереднього розгляду справи суддя зобов'язаний переві­рити повноту і правильність проведеного розслідування і вирішити питання про наявність достатніх підстав для розгляду справи по суті в судовому засіданні. Розглядаючи справу по суті, суд зобов'язаний не обмежуватись дослідженням зібраних органом дізнання і слідчим до­казів, а за своєю ініціативою збирати і досліджувати додаткові докази з метою встановлення об'єктивної істини у справі, винесення законно­го й обґрунтованого вироку або іншого рішення. В апеляційній і каса­ційній інстанціях суд, керуючись принципом публічності, зобо­в'язаний у повному обсязі перевірити законність та обґрунтованість вироку чи ухвали суду щодо всіх підсудних, у тому числі і тих, хто скарги не подав і щодо яких прокурор не приніс апеляційної або каса­ційний скарги. Після набуття вироком законної сили суд зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів до його виконання.

Закон передбачає і деякі винятки з принципу публічності: 1) спра­ви приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) про злочини, які пе­редбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126, ст. 356 КК України, порушуються судом не інакше як за скаргою потерпілого, обвинувачення підтримує сам потерпілий, дізнання та досудове слідство у цих справах не проводить­ся, ці справи закриваються за примиренням сторін; 2) справи приватно-публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 27 КПК) про злочини, які передбачені ч. 1 ст. 152 КК України, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, або за її відсутності, коли потерпіла особа знаходиться в безпорадному стані, але закриватися за примиренням сторін вони не можуть, оскільки після порушення справи вони стають справами публічного обвинувачення. Публічність як принцип кримі­нального судочинства полягає в обов'язку процесуальних органів діяти в інтересах держави та суспільства, визначається завданнями кримінального судочинства і виходить за межі зв'язків з кримінально- правовим принципом невідворотності покарання.