Тема 2. Кримінально-процесуальне право

13. Кримінально-процесуальне право України, предмет та метод правового регулювання.

Кримінально-процесуальне право — це система кримінально-про­цесуальних норм (галузь права), що визначають порядок діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу — підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних по­зивачів і відповідачів, їхніх представників та інших осіб з метою за­хисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів, а також правові відносини, що складаються між указаними суб'єктами.

Завданням кримінально-процесуального права є встановлення кримінально-процесуальної форми, тобто особливого процесуального порядку порушення, розслідування, розгляду і вирішення криміналь­них справ, що полягає у визначенні: а) послідовності стадій кримі­нального процесу і умов переходу справи з однієї стадії в іншу; б) за­гальних умов провадження в конкретній стадії; в) підстав, умов і по­рядку провадження процесуальних дій, за допомогою яких державні органи і посадові особи реалізують свої процесуальні повноваження, а громадяни і юридичні особи здійснюють свої права і виконують обов'язки; г) видів, змісту і форми процесуальних рішень, які можуть бути прийняті в кримінальній справі та ін.

Кримінально-процесуальне регулювання — специфічна форма юридичного впливу держави на поведінку учасників суспільних від­носин, що виникають, розвиваються, змінюються та припиняються у сфері кримінального судочинства. Кримінально-процесуальне регу­лювання характеризується специфічним предметом та методами пра­вовою регулювання.

Предмет кримінально-процесуального регулювання — це сукуп­ність суспільних відносин та власне поведінка суб'єктів кримінального процесу, що виникають у процесі провадження у кримінальній справі.

У кримінально-процесуальному регулюванні використовується система методів правового регулювання як сукупність юридичних їіриЙомів і засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулю­вання якісно однорідних, відособлених суспільних відносин і до його елементів у теорії права відносять: а) характер загального юридичного положення суб'єктів, тобто правоздатність, дієздатність, компетенцію , відносини між собою (підкореності, співпідкореності, рівно­прав'я); б) характер підстав виникнення, зміни або припинення право­відносин, тобто юридичних фактів (договір, рішення суду у цивільних справах, вирок у кримінальній справі, який є підставою для виникнен­ня кримінально-виконавчих правовідносин); в) характер юридичних наслідків для суб'єкта права (позитивні, негативні, штраф, стягнення, пеня тощо). Основним методом кримінально-процесуального регулю­вання є імперативний, який полягає у встановленні категоричного правила поведінки для суб'єктів права, зміст якого визначено джере­лом права і не може змінюватися за розсудом суб'єктів права, що пе­редбачає існування між суб'єктами кримінального процесу відносин субординації. Незважаючи на це, диспозитивним методом можуть ре­гулюватися дії не лише приватних суб'єктів кримінального процесу, але й процесуальних органів, які мають повноваження у визначених законом випадках на свій розсуд установлювати правила не лише власної поведінки, але й поведінки підвладних їм суб'єктів (т. зв. дис­креційні повноваження).

14. Кримінально-процесуальні норми. Особливості кримінально-процесуальних санкцій.

Кримінально-процесуальні норми — це встановлені державою загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінального про­цесу, виконання яких забезпечується заходами державного примусу.

Як і всі правові норми, кримінально-процесуальні норми склада­ються з гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотези кримінально-процесуальних норм мають певну специфі­ку, яка, по-перше, полягає в тому, що вони як загальну умову мають матеріально-правові (кримінально-правові) відносини, по-друге, за рівнем точності викладення умов, обставин виконання процесуальної норми можуть бути абсолютно визначеними (ч. 2 ст. 327 КПК), віднос­но визначеними (наявність або відсутність певних умов повинен ви­значити сам правозастосовний орган — ст. 203 КПК), невизначеними (гіпотеза не передбачає прямо конкретних умов, при яких процесу­альна норма має застосовуватися — ч. 2 ст. 26 КПК); по-третє, гіпоте­зи кримінально-процесуальних норм можуть бути за обсягом викла­дення класифіковані на прості та складні (Ю.І. Мельник).

У кримінальному судочинстві можуть застосовуватися різні за правовою природою санкції: процесуальні (наприклад, застосування приводу; видалення із залу судового засідання; скасування постанови органу розслідування чи вироку суду); адміністративні (наприклад, накладення штрафу в адміністративному порядку за злісне ухилення від явки за викликом); кримінально-правові (наприклад, встановлен­ня кримінальної відповідальності потерпілого за дачу завідомо не­правдивих показань), однак не всі з них відповідно містяться в санкці­ях кримінально-процесуальних норм. Для відокремлення кримі­нально-процесуальних санкцій необхідно враховувати три обставини: а) до якої галузі належить норма права; б) що є юридичною підставою її застосування; в) чому завдається шкода порушенням норми. Кримі­нально-процесуальна санкція не є обов'язковою частиною норми кри­мінально-процесуального закону, оскільки в одній статті може місти­тися санкція за порушення декількох норм кримінально-процесуального закону. Кримінально-процесуальні санкції можна класифікувати на два види: провідновлювальні — пов'язані з усуненням допущених порушень закону та поновлення законності шляхом ска­сування незаконного процесуального рішення; та каральні — пов'я­зані з настанням для конкретного суб'єкта кримінального процесу певних негативних наслідків.

Кримінально-процесуальні норми за характером правових припи­сів можуть бути поділені на такі види: 1) уповноважуючі — це норми, що наділяють суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності певни­ми процесуальними правами, надають їм певні повноваження, тобто мають дозвільний характер (ст. 66 КПК України); 2) зобов'язальні — це норми, що передбачають за певних умов конкретний вид поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності та зобов'язують дія­ти саме таким чином (ст. 4 КПК України); 3) заборонні — це норми, що зобов'язують суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності утримуватися від учинення конкретних дій (ч. З ст. 22 КПК України).

15. Джерела кримінально-процесуального права.

Поняття «джерело права» розглядається у двох значеннях, як дже­рело, з яких норма черпає свій зміст, чи ту форму, в якій чинна правова норма виражена. Залежно від цього говорять про джерела права у мате­ріальному, ідеологічному і формальному (юридичному) змісті. Матері­альні джерела права — це суспільні відносини, соціальні інтереси і по­треби, що виражаються у соціально обґрунтованих домаганнях на нор­мативно-правове їх закріплення. Ідеологічні джерела — це уявлення про право у свідомості людей. Зовні вони можуть виявлятися в існую­чих наукових положеннях, концепціях, авторських проектах законів і т.п. Формальні (юридичні) джерела права — це акти компетентних дер­жавних органів, що встановлюють або санкціонують норми права; зов­нішні форми вираження правотворчої діяльності держави, за допомо­гою яких воля законодавця стає обов'язковою для виконавця.

Формальні (юридичні) джерела права в теорії права набули визна­чення ще як форма права. Юридична наука розрізняє зовнішню та внутрішню форми права як спосіб організації права. Під внутрішньою розуміється структура права, система елементів (нормативні припи­си, інститути, галузі). Під зовнішньою — комплекс джерел, що фор­мально закріплюють правові явища, які дозволяють адресатам право­вих встановлень ознайомитися з їхнім реальним змістом та користува­тися ними (нормативно-правовий акт; нормативно-правовий договір; правовий прецедент; правовий звичай; правова доктрина; релігійно- иравова норма).

Основними джерелами кримінально-процесуального права Украї­ни виступають нормативно-правові акти — прийняті уповноважени­ми державними органами у межах їхньої компетенції офіційні пись­мові документи, які встановлюють, змінюють чи скасовують норми права, мають загальний чи локальний характер та застосовуються неодноразово.

Нормативні акти знаходяться між собою в суворій ієрархічній співпідпорядкованості, від якої залежить юридична чинність того або ін­шого документа. Найважливіше значення серед них (як джерел права) має закон (у тому числі Основний ~ Конституція країни). Вітчизняни­ми процесуалістами з усієї системи нормативно-правових актів джере­лом кримінально-процесуального права у формальному значенні, як

правило, визнається кримінально-процесуальний закон, який біль­шістю вважається єдиним джерелом кримінально-процесуального права. Конституція України (ст. 19 ч. 2, п.п. 1,14 ч. 1 ст. 92) вказує на те, що кримінально-процесуальна діяльність може регламентуватися лише правовими актами рівня не нижче закону (тобто Конституцією, самими законами, міжнародними договорами — відповідно до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p., рішеннями Конституційного Суду України — відповідно до ст. 61 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовт­ня 1996 p.).

Закони, що визначають порядок провадження у кримінальних справах, можна поділити на три групи:

• Конституція України, де закріплені принципи судового прова­дження, які мають особливе політичне та юридичне значення;

• Кримінально-процесуальний кодекс України (далі КПК), який прийнятий 28 грудня 1960 р. та введений у дію з квітня 1961 р. — кодифікований акт, в якому зібрані воєдино та приве­дені в систему приписи кримінально-процесуального права;

• інші закони, які видані у відповідності до Конституції України та Кримінально-процесуального кодексу.

До джерел кримінально-процесуального права слід віднести також рішення Конституційного Суду України (наприклад, рішенням Кон­ституційного Суду України від 16.11.2001 р. у справі про вільний ви­бір захисника була сформульована нова норма права, яка передбачила право особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, та ви­знається таким, що не відповідає Конституції України (є неконститу­ційним), положення ч. 1 ст. 44 КПК, яким обмежується право на віль­ний вибір підозрюваним, обвинуваченим та підсудним, як захисника своїх прав, крім адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за за­коном має право на надання правової допомоги особисто чи за дору­ченням юридичної особи.

Згідно зі ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких дано Верховною Радою України, є части­ною національного законодавства України, у зв'язку з чим правоохо­ронні й судові органи можуть безпосередньо застосовувати норми, які містяться в міжнародних договорах, ратифікованих Україною у вста­новленому порядку.

Якщо міжнародним договором України, що набув чинності у вста­новленому порядку, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються прави­ла міжнародного договору (ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнарод­ні договори України» від 29.06.2004 р. № 1906).

Україною укладені міжнародні договори в галузі кримінального су­дочинства за такими напрямами: а) з питань розробки міжнародних мі­німальних стандартних правил функціонування правосуддя і пово­дження з особами, які беруть у ньому участь (наприклад, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 p., Міжнарод­ний пакт про громадські та політичні права 1966 p., Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р. та ін.); б) з питань гармоні­зації національного кримінального права, а також криміналізації (де- криміналізації) міжнародним співтовариством певних суспільно небез­печних дій і визначення їх як міжнародних злочинів або злочинів між­народного характеру (див., наприклад, Конвенцію про боротьбу із захопленням заручників 1979 p., Конвенцію про боротьбу проти неза­конного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р. і 1996 p., Женевську конвенцію про боротьбу з підробкою грошових зна­ків 1929 р. та ін.)»; в) з питань обміну інформацією і досвідом роботи компетентних органів щодо запобігання, припинення і розкриття зло­чинів; г) з питань зносин з органами іноземних держав у зв'язку з про­вадженням у кримінальних справах (надання правової допомоги в роз­слідуванні, судовому розгляді кримінальних справ; передача/прийнят­тя кримінального переслідування (кримінальних справ); видача (екс­традиція) правопорушників; захист прав та інтересів власних громадян в іноземній державі, виконання іноземного вироку та інших судових рішень у кримінальних оправах; передача засуджених осіб; передача нагляду за засудженими, звільненими від відбування покарання з ви­пробуванням або достроково звільненими особами).

Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. перед­бачає, що суди застосовують при розгляді справ зазначену Конвенцію і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У зв'язку з відсутністю спеціальної вказівки в законі, норми чин­ного КПК не мають пріоритету перед нормами інших законів України, які регламентують кримінально-процесуальну діяльність.

У сучасній Україні правовий звичай як джерело права майже не застосовується. У галузі кримінально-процесуального права ознаки правового звичаю збереглися в окремих обрядових елементах судо­чинства, наприклад, у зовнішніх атрибутах судового засідання — обов'язку присутніх у залі судового засідання вставати при входженні в зал судового засідання та виходу з нього членів складу суду, що розглядає кримінальну справу.

16. Конституційні норми, що регламентують відносини у галузі кримінального судочинства. Умови безпосереднього застосування конституційних норм при провадженні у кримінальній справі.

Першооснову джерел кримінально-процесуального права та зако­нодавства складає Конституція України. V ній відображені основні принципи кримінального судочинства: незалежність суддів та підко­рення їх тільки закону, відкритий розгляд кримінальних справ, пре­зумпція невинуватості, забезпечення обвинуваченому права на захист та інші. Конституція встановлює гарантії від необгрунтованого засто­сування засобів державного примусу. Конституційні норми мають верховенство над усіма законодавчими системами та є нормами пря­мої дії. Тому, якщо будь-яка норма, що міститься в законі, суперечить Конституції України, застосовується Конституція. Це прямо закріп­лено в ст. 8 Конституції України, де визначено, що Конституція Укра­їни має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповіда­ти їй. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Конституція є первинним нормативним актом щодо Кримінально- процесуального кодексу та галузі взагалі. Чинна Конституція України є своєрідною серцевиною для кримінально-процесуального права. Конституція регулює кримінально-процесуальні відносини за допомо­гою методу загального закріплення принципів та засад.

Конституція України містить низку нормативних положень, що безпосередньо регламентують кримінальне судочинство (ст.ст. 19, 21- 22, 24, 28-33, 55-58, 61-63, 121, 124-129). Безспірним здобутком Конституції України є детальне розроблення розділу про права, свобо­ди та обов'язки людини і громадянина з урахуванням вимог міжнарод­них правових актів з прав людини, прийнятих у різний час міжнарод­ними організаціями. У Конституції закріплено правові засоби їх за­хисту, більшість з яких може розглядатися як процесуальна гарантія прав учасників кримінального процесу. Так, згідно зі ст. 28 Конститу­ції ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, на­уковим чи іншим дослідам. Статтею 29 передбачено, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивова­ним рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановлених за­коном. У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його при­пинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати три­мання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід. Обґрунтова­ність останнього протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдеся­ти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рі­шення суду про тримання під вартою. Тією ж статтею передбачено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути надана можли­вість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Згідно зі ст. 30 Конституції не допус­кається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду. Без рішення суду проведення цих процесуальних дій можливе лише у невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. Статтею 31 Конституції передбачена гарантія таєм­ниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспон­денції. З метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслі­дування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати ін­формацію неможливо, зняття інформації з каналів зв'язку можливе лише за рішенням суду (постановою голови апеляційного суду області або його заступника) у випадках, передбачених законом.

Норми Конституції є нормами прямої дії, і орган дізнання, слід­чий, прокурор або суд (суддя) можуть безпосередньо застосовувати норми Конституції, коли зі змісту норм Конституції не випливає необ­хідність додаткової регламентації її положень законом; б) коли закон, що діяв до набрання законної сили Конституцією або прийнятий після цього, суперечить їй; в) коли правовідносини, розглянуті судом, за­коном України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, прийня­тий Верховною Радою або Радою міністрів АРК, суперечить Конституції України; г) коли укази Президента України, які внаслідок їхнього нормативно-правового характеру підлягають застосуванню при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції України. У разі якщо при розгляді конкретної справи виникне спір про відповідність Конституції України норм закону та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України і правових актів Верховної Ради АРК, що застосовуються або підлягають застосуванню, суд першої, апеляційної, касаційної інстанції, або суд, що розглядає справу в порядку виключного прова­дження, за клопотанням учасників судового розгляду або за власною ініціативою зупиняє розгляд справи і звертається з мотивованою ухва­лою (постановою) до Верховного Суду України, який згідно зі ст. 150 Конституції України може звертатися до Конституційного Суду Укра­їни з конституційним поданням про відповідність Конституції, зако­нів та інших нормативно-правових актів (див. Постанову Пленуму Верховного Суду України від 01.11.96 р. № 9 «Про застосування Кон­ституції України при здійсненні правосуддя»).

Самостійно суд загальної юрисдикції не може визнати неконститу­ційним закон або правовий акт, зазначений у ст. 150 Конституції України.

17. Аналогія у кримінально-процесуальному праві України.

Жодне законодавство не в змозі охопити все різноманіття суспіль­них відносин, які потребують правового регулювання. Тому в практи­ці правозастосування виникають явища, які мають юридичний ха­рактер, але не знаходяться в сфері правового регулювання. Прогалина в праві — відсутність у діючій системі законодавства норми права, у відповідності з якою повинно вирішуватися питання, яке потребує правового регулювання.

Наявність у праві прогалин не бажано, тому що свідчить про відпо­відні вади правової системи. Однак вони об'єктивно можливі, а в дея­ких випадках їх не уникнути.

Прогалини в праві виникають з таких причин: законодавець не здатний охопити формулюваннями нормативного акта різноманіття усіх життєвих ситуацій, які потребують правового регулювання; недоліки юридичної техніки; постійний розвиток суспільних відносин.

Види прогалин у праві: прогалина в позитивному праві — відсутність закону, підзаконного акта; прогалина в нормативно-правовому регулюванні — відсутність норм закону і норм підзаконних актів; прогалина в законодавстві — відсутність закону; прогалина в законі — неповне регулювання відношення, що є предметом даного закону.

В юридичній літературі виділяють так зване «кваліфіковане мов­чання в праві» — законодавець свідомо не надає відповідним фактич­ним ситуаціям юридичного значення. Це стосується ситуацій, які не І охоплюються вичерпним переліком цілей, підстав, мотивів та умов І прийняття тих чи інших процесуальних рішень. У такому випадку за­конодавець залишає питання відкритим, доручаючи правозастосов- нику самому розібратися в даній ситуації.

У процесі правозастосування найчастіше трапляються прогалини в законодавстві та законі.

Для запобігання виникнення прогалин у праві та для їх поповнен­ня прпвотворчий оргнн повинен забезпечити максимальне охоплення

та максимальну універсальність прийнятої норми, виключаючи мож­ливість колізії з іншими нормами. Якщо ж прогалина в кримінально- процесуальному праві виникає, необхідно доповнити пропущену нор­му або прийняти відсутню.

Для подолання прогалин у праві на стадії правозастосування вико­ристовують такі методи:

аналогія закону — застосування до неврегульованого у конкретній нормі відношення норми закону, що регламентує подібні відносини;

аналогія права — застосування до неврегульованих у конкретній нормі спірному відношенні загальних принципів законодавства.

Норми кримінально-процесуального права можуть застосовувати­ся за аналогією закону. Аналогія ж кримінально-процесуального пра­ва в силу дозвільного типу кримінально-процесуального регулювання («заборонено все, крім того, що дозволено законом») повністю виклю­чається. Якщо правозастовувач зіткнувся з прогалиною, він зобов'я­заний подолати її за правилами аналогії закону, тобто застосувати норму права, яка використовується для вирішення подібних питань та ситуацій.

У процесі дослідження прогалин у праві з'ясовується внутрішня будова права, соціальні відношення, що об'єктивно потребують ви­дання нормативного акта чи норми, правозастосувальна практика, правосвідомість соціальних груп.

Подолання прогалин у кримінально-процесуальному праві харак­терне тим, що правозастосувальник може тільки встановити прогали­ну в праві (як і законодавець), а заповнити її може лише законодавець. Законодавчий процес подолання прогалин складається з двох частин: установлення прогалин у праві і заповнення прогалин у праві; а правозастосувальний — у встановленні прогалини і застосуванні аналогії.

Щоб застосування кримінально-процесуального закону за анало­гією не призвело до порушення принципу законності, слід додержува­тися таких умов: 1) передбачений процесуальним законом випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за ана­логією; 2) воно ні в якому разі не може вести до обмеження процесу­альних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків; 3) не допускати вчинення орга­нами слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних дій, не передбачених нормами процесуального закону.

18. Дія кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб.

Дія у просторі. Порушення, розслідування, судовий розгляд і ви­рішення кримінальних справ на території України здійснюються за нормами чинного КПК незалежно від місця вчинення злочину.

На підставі ч. 1 ст. З КПК його чинність обмежена територією України. У виняткових випадках, передбачених окремими міжнарод­ними договорами про правову допомогу, а також консульськими уго­дами, при виконанні іноземними процесуальними органами міжна­родних слідчих (судових) доручень України або консулами України доручень органів досудового слідства і суду щодо громадян України, окремі положення чинного КПК можуть застосовуватися відповідни­ми іноземними процесуальними органами або консулом при проведен­ні процесуальних дій за кордоном за міжнародним слідчим/судовим дорученням або дорученням слідчого, суду, та, навпаки, при цроведенні окремих процесуальних дій на території України за дорученнями судів і слідчих іноземних держав, які є учасницями даних договорів, за наявності явно вираженого в дорученні прохання про це застосовуватися процесуальне законодавство запитуючої держави.

На підставі Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18.04.61 р. (ст.ст. 22-23) приміщення дипломатичних і консульських установ користуються недоторканністю (консульські установи — за винятком випадків пожежі або іншого стихійного лиха), тобто на те­риторії даних установ не можуть бути примусово застосовані норми процесуального права приймаючої держави.

На іноземні судна і пасажирів, що перебувають на їхньому борті, і членів екіпажів під час перебування даних суден у територіальних во­дах і портах України поширюється кримінально-процесуальний за­кон України, за винятком випадків, передбачених міжнародними до­говорами України з державами прапора судна.

Дія у часі. Конституційний Суд України в рішенні в справі про кон­ституційне звернення Національного банку України про офіційне тлу­мачення ч. 1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09.02.99 р. вка­зав, що дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом законної сили і при­пиняється із втратою ним законної сили, тобто застосовується той за­кон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого ці події на­стали або мали місце.

Частина 2 ст. 3 КПК передбачає застосування при провадженні в справі кримінально-процесуального закону, що діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Відповід­но до концепції системної множинності кримінально-процесуальних відносин застосовується та норма кримінально-процесуального права, що діє відповідно на момент виникнення, зміни або припинення про­цесуальних правовідносин. Таким чином, якщо в процесі проваджен­ня в кримінальній справі змінюється кримінально-процесуальна нор­ма, що регулювала виникнення певних правовідносин, надалі — з мо­менту набрання змінами законної сили — застосовується нова редак­ція даної норми (безпосередня дія).

Однак нова кримінально-процесуальна норма не може обмежувати обсяг прав і свобод особи, яка до набрання цією нормою законної сили була залучена до кримінального процесу і користувалася даними пра­вами і свободами, оскільки згідно з ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін у чинні закони не до­пускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод (ультра- активна дія норми).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно- правові акти не мають зворотної дії в часі, якщо інше не вказано в за­коні або нормативно-правовому акті. Конституція України в ч. 2 ст. 58 передбачає зворотну дію нормативно-правового акта в часі (ретроак­тивна дія), тобто можливість його застосування до подій і дій, що мали місце до набрання чинності тільки у випадках, коли він пом'якшує або скасовує юридичну відповідальність особи.

Кримінально-процесуальна норма втрачає" чинність із моменту: a) ft скасування або зміни нормативно-правовим актом рівного або ви- вищого за юридичною силою, 6) набрання чинності новою нормою, що регламентує ті ж правовідносини, в) закінчення строку (припинення дії умови), на який дана норма була прийнята, г) від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про неконституційність за­конів та інших нормативно-правових актів або їхніх окремих частин (ч. 2 ст. 152 Конституції).

Дія за колом осіб. За колом осіб кримінально-процесуальні закони чи інші нормативно-правові акти застосовуються в справах про зло­чини: а) громадян України; б) іноземців (за винятком осіб, які корис­туються правом дипломатичної недоторканності); в) осіб без грома­дянства.

Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторкан­ності, визначене Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18.04.61 р. (ратифікованою Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21.03.64 р.) і Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, яке затверджене Указом Президента України від 10.06.97 р.

Особи, які користуються правом дипломатичної недоторканності, не можуть бути затриманими або заарештованими.

Відповідно до ч. 2 ст. 69 КПК, не можуть без їхньої згоди бути допи­тані як свідки особи, які мають право дипломатичної недоторканності, а також працівники дипломатичних представництв — без згоди дипло­матичного представника. Особи, які користуються правом дипломатич­ної недоторканності, мають право відмовитися від підпису будь-якого процесуального документа, як й інші учасники процесу — заявити від­від перекладачеві, запросити для перекладу особу за своїм вибором.

Особливий процесуальний статус мають і особи, які здійснюють консульські функції. Коло цих осіб визначене Віденською конвенцією про консульські зносини від 24.04.63 р.

Відповідно до ст. 44 цієї Конвенції, працівники консульської уста­нови можуть викликатися як свідки при провадженні судових або ад­міністративних справ. Консульський службовець або працівник об­слуговуючого персоналу не може відмовитися від дачі показань. Якщо консульська посадова особа відмовляється давати показання, до неї не можуть застосовуватися примус або міри покарання. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних з виконанням ними своїх функцій; надавати офіційну ко­респонденцію і документи, що стосуються їхніх функцій. Вони також не зобов'язані давати показання для роз'яснення законодавства дер­жави, яку вони представляють. Орган, якому потрібні показання кон­сульської посадової особи, повинен уникати заподіяння перешкод ви­конанню цією особою своїх функцій. Він може, якщо це можливо, ви­слухати такі показання вдома у цієї особи, у консульській установі або ж приймати від неї письмові показання.