Полытологыя

1)) Із сказаного вище випливає перший поділ еліти на два типи: відкриті і закриті еліти. До відкритого типу еліт належать усі ті еліти, які допускають поповнення своїх рядів насамперед «знизу догори», а також завдяки окремим представникам з інших еліт. Так відкриті еліти внутрішньо оновлюються, що стає гарантом їх стабільності. Поповнення еліт такого типу відбувається і через їх противників, яких переманюють, перекуповують тощо. Головне, що цей процес повинен бути перманентним, бо застій веде до загибелі, спізнення з оновленням призводить до незворотніх процесів. Більшість національних політичних еліт проходить певний цикл, оскільки немає повністю закритих чи відкритих національних еліт. Еліти проходять у своєму розвитку відкриті фази, коли формується національна державність. Такі еліти характерні для націй у фазі акматичній. Вони зустрічаються усе рідше в націй, що переходять до фаз падіння, інерційних, і майже відсутні в етносів, що перебувають у фазі меморіальній. Іншими словами, відкриті еліти — це, як звичайно, молоді національні еліти, які забирають, переманюють у мас їхніх лідерів; це еліти, котрі, наче губки, втягують у себе все краще з усіх суспільних груп. Представники відкритих еліт здатні до ризику, вони активні, ініціативні, рішучі, менше йдуть на компроміси, більше схильні до силових методів реалізації влади. Водночас є деякі етноси, політичним елітам яких іманентні відкритість протягом довшого, ніж звичайно, часу, як, наприклад, англійська політична еліта. Це було притаманно й венеціанській політичній еліті, тобто дух торгівлі, обміну взагалі, подорожей тримав ці еліти у відкритому стані. Для них характерні різноманітність методів і форм участі в політичному житті, певна імпульсивність, навіть артистизм у процесах реалізації влади. Саможертовність, геройство теж не чужі таким елітам, як, зрештою, і користання з усіх радостей життя. У закритих елітах поновлення рядів відбувається повільно, доступ до них заформалізований, складний. Члени закритих еліт повільно адаптуються до вимог життя, що змінюється, для їх політичної діяльності характерні незмінність форм і методів. Такі еліти притаманні етносам, які вже пройшли акматичну фазу, перебувають в інерційній, навіть у меморіальній фазі. Закриті еліти ортодоксальні, вони значно рідше йдуть на компроміси, важко погоджуються на прихід до них «знизу». Це радше виняток, аніж правило. Подальший тип поділу еліт — це легітимні й нелегітимні еліти. Як ми вже знаємо з теорії, освячена правом влада є легітимною. Однак далі ми натрапляємо на певні труднощі, оскільки тоталітарно-авторитарні режими у своїй політичній діяльності теж досить широко використовували законність, право, різні нормативні акти до Конституції включно. Це означало, що сталінський режим, фашистські режими в Німеччині та Італії, оскільки вони діяли, спираючись на Конституції, законодавство своїх держав, теж формально були легітимними, а політичні еліти, які керували й управляли в цих країнах, стали легітимними. Щоб вийти з такого становища, підемо за Л .Саністебаном, який запропонував вважати легітимними тільки такі режими, які реалізують владу, спираючись на широку згоду мас. Тоді, зазначив він, «... легітимною є така влада еліт, яку приймають маси, а не та, яку їм нав'язують»52. Тоді нелегітимними є та влада й еліти, які панують без згоди широких народних мас, що нав'язують свою владу, примушують виконувати свої обов'язки гр омадян, нав'язують чужі для них інтереси та мету. Панівним методом реалізації влади в легітимних еліт є переконання, компроміси при пропорційно значно менших примусі, насильстві тощо. У нелегітимних еліт навпаки — питома вага переконання, згоди незначна, затее панують насильство, примус, оскільки еліта позбавлена підтримки мас. Зрозуміло, що жодна еліта не має монополії легітим-ності, за неї треба боротися, однак сам характер політичного режиму детермінує легітимність і нелегітимність еліт. Легі-тимність же, здобута важкою працею, може бути з часом втрачена, натомість із переродженням, трансформацією режиму легітимність можна набути. Деякі вчені пропонують на цій основі ще детальніший поділ типів еліт. Це еліти фрагментовані, нормативно інтегровані та еліти, інтегровані ідеологічно

Розвиток суспільства призвів до виживання соціально пристосованіших особистостей, селекції крайностей, він також веде до більш ускладненого суспільства, підвищення рівня його організованості, виділення в його рамках політичної, керівної еліти. Основними принципами діяльності політичної еліти є ієрархічність, розмежування компетенції та рутинний характер рішень. Політичне лідерство стало одним із основних питань усіх елітарних теорій від Н. Макіавеллі до його сучасних послідовників і критиків. Ідеться про персоніфікацію влади, авторитет і вплив, панування й підпорядкування, підкорення, вираження й представництво спільних інтересів та ін. Чільне місце у світовій політичній науці, зокрема щодо лідерства, належить українській політичній думці — від “Повчання Володимира Мономаха” до елітарних концепцій Д. Донцова і В. Липинського 20 ст. Усі етапи історії України персоніфіковані, пов´язані з видатними особистостями, лідерами в усіх сферах життя. Проблема політичного лідерства особливо загострюється в кризові періоди історії у зв´язку з пошуками й утвердженням нових форм життя, посиленням політичної активності усіх верств суспільства, із зіткненням позицій, інтересів і воль. Виразити спільні інтереси, здійснити авторитетне керівництво у сфері політики — саме в цьому полягає сенс політичного лідерства. Природа політичного лідерства складна і суперечлива. Вона стала об´єктом ґрунтовного дослідження різних соціальних наук. У сучасній політології існує широкий спектр концептуальних інтерпретацій даного феномену і причин його виникнення. Серед причин виникання політичного лідерства можна виділити такі. Найдавнішою й найпоширенішою концепцією лідерства є концепція особистих якостей, різновидами якої виступають волюнтаристська (Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Ф. Ніцше, Д. Донцов та ін.) й аристократична (Арістотель, Ортеґа-і-Ґассет, В. Липинський). В основі концепції особистих якостей лідера лежить уявлення про лідерство як про результат дії особливих якостей окремих осіб, якими вони володіють чи то від Бога, чи то від Природи, чи внаслідок самовдосконалення. При цьому вважається, що дані якості спрацьовують незалежно від обставин і бажань мас людей, поведінкою й діяльністю яких керують лідери. Незважаючи на надзвичайну важливість для лідерства необхідних якостей, такий підхід до розуміння природи лідерства багато дослідників вважають однобічним. По-перше, він не враховує зумовленості лідерства об´єктивними обставинами, бажаннями, прагненнями і настроями мас. По-друге, завжди проблематичним лишається питання, які риси є найхарактернішими для політичного лідера. Це свідчить про те, що дана концепція не може достатньою мірою з´ясувати природу і суть лідерства. Другою поширеною концепцією є функціональна концепція лідерства. Американський учений Р. Такер, наприклад, розглядає лідерство як здатність особи визначити проблемну ситуацію з погляду своєї позиції або власної передбачуваної діяльності. Деякі дослідники, такі, як М. Герман, Т. Парсонс і Ю. Дженнінгс, вважають, що лідерство — це функція групи і що можливості лідера жорстко детерміновані інтересами групи, до якої він належить. Своєрідне тлумачення лідерства дають класики марксизму, визначаючи лідера як особу, що має набір певних особистих якостей, таких, як уміння, знання, авторитет, організаторський талант, та є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату. Слабким місцем функціонального підходу до вирішення проблеми політичного лідерства цілком слушно вважається недооцінка його прибічниками активної ролі суб´єктивних чинників лідерства. Утім, практика суспільно-політичного життя показує, що політичне лідерство являє собою складний об´єктивно-суб´єктивний процес взаємодії суб´єкта й об´єкта політики, зумовлений характером певної епохи, конкретної ситуації, традиціями і менталітетом народу, рівнем розвитку політичної свідомості мас та іншими чинниками. Лідером здебільшого виступає той, хто не тільки найуспішніше орієнтується в ситуації, оволодіває нею, виражає спільний інтерес, скеровує і веде своїх послідовників, а й пристрасно прагне підкорити і вести за собою пасивні маси. Водночас лідерство характеризується і тим, що послідовники або ведені (маси) не просто підкоряються, йдучи за лідером, а й бажають іти за ним. Усі ці аспекти враховуються у філософсько-онтологічному підході до розуміння суті політичного лідерства, який найповніше розкриває його інтегральну природу і багатофункціональність. Відправним пунктом для розуміння соціальної природи політичного лідерства є усвідомлення того, що лідерство являє собою процес складної взаємодії між людьми в соціальних системах і виростає із потреб їхньої спільної діяльності в організації і керівництві, що ґрунтуються на авторитетно-легітимному нав´язуванні волі та на підкоренні. Зміст поняття “лідерство” складають такі важливі ознаки: спільна солідарна діяльність людей, наявність спільних інтересів і загальної мети, перевага носія авторитету в якостях і повноваженнях. Лідерство завжди пов´язане з ідентифікацією індивідуальних, групових і суспільних інтересів. Це результат персоніфікацій ідентифікованих групових і суспільних інтересів. Його сенс полягає в здійсненні авторитетного керівництва з організації суспільно-політичного життя. Видатний український політичний мислитель В. Липинський справедливо стверджував, що “тільки тоді, коли є загальновизнані громадські, церковні, воєнні, родинні і класові авторитети, на які може опертися влада, народжується на території даного громадянства його власна держава”. Якщо спробувати коротко визначити політичне лідерство, то можна сказати , що воно являє собою персоніфікований спосіб самоорганізації суспільного життя, що ґрунтується на авторитеті і сутність якого становлять владні відносини впливу і послідовництва, панування й підкорення. Як уже зазначалося, політичне лідерство виникає і функціонує як об´єктивно-суб´єктивний процес. Об´єктивність лідерства зумовлена соціальними причинами його виникнення й розвитку, місцем і роллю в організації життя суспільства. Водночас лідерство нерозривно пов´язане з певним суб´єктом, власне з персоною лідера. Конкретна особа стає суб´єктом лідерства завдяки своїм особистим якостям, авторитетові (“харизмі”) і внаслідок добровільного визнання й підкорення з боку інших з метою реалізації спільного інтересу. Виходячи з цього, слід розрізняти поняття “політичне лідерство” і “політичний лідер”. Сам термін “лідер” (від англ. leader) дослівно означає: провідник, керівник. За традиційним визначенням словників і енциклопедій, політичний лідер — це впливовий учасник політичного процесу, який незалежно від формального статусу намагається і здатний консолідувати зусилля людей, спрямувати їх на досягнення спільних цілей, які він висунув. Він може очолювати державу, велику соціальну чи соціально-етнічну спільноту, політичну партію, суспільно-політичний рух, громадсько-політичну організацію. Становище лідера зобов´язує багато до чого, адже його авторитет, політичні й особистісні якості строго оцінюються людьми і значною мірою зумовлюють успіх політичної діяльності.Поняття “еліта” походить від французького elite – кращий, вибраний, добірний. Починаючи з ХVII сторіччя його стали застосовувати для найменування людей, що є вибраними, перш за все найвіщої знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р., терміном “еліта” називали вищі соціальні верстви суспільства. Однак, поняття “еліта” у соціальних науках до кінця ХІХ – початку ХХ ст. не було широко розповсюджено. Політичну еліту традиційно трактують як найвищу за соціально-політичним статусом, відносно привілейовану, автономну групу, що складає меншість суспільства, якій притаманні ті чи інші видатні політичні, соціально-економічні і психологічні властивості та яка безпосередню бере участь в прийнятті та здійсненні рішень щодо реалізації державної та іншої політичної влади. Синтезуючи більшість існуючих думок, “еліту” можна визначити як вузьке і досить закрите коло людей із відносно постійним і кількісно обмеженим складом, яке об’єднано міцними внутрішніми зв’язками та має певні переваги щодо оточення. Таким чином, політична еліта — це найбільш впливова частина правлячої соціальної верстви (класу), яка активно впливає на реалізацію її інтересів у владі, в політиці та, взагалі, у суспільному житті. На думку іспанського політолога Л.С.Саністебана, політична еліта завжди є “організованою меншістю, що володіє владою”. З цього слідує висновок, що будь-яка політична еліта є за природою олігархічною, отже процеси елітарізації суспільства олігархічні за своєю суттю. Це не суперечить, зокрема, й етимології поняття “еліта”. Ці роздуми мають сенс, бо хоч еліту породжує велика і впливова частина соціуму, проте остання не завжди може взяти її (політичну владу) під свій власний контроль; тобто, еліта має змогу максимізувати чи монополізувати свій вплив. Ці можливості посилені тим, що в її руках зосереджені найбільші матеріальні ресурси, техніко-організаційні засоби, джерела і засоби інформації, фінансові кошти, та й склад еліти з найбільш впливових представників найвищих соціальних кіл у змозі сприяти цьому

Як уже зазначалось, елітизм як напрям політичної думки склався наприкінці XIX — на початку XX ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, — еліта (від франц. elite — краще, добірне, вибране). Починаючи з XVII ст. цей термін вживається спочатку для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства «обраних людей», передусім вищої знаті. У своєму першопочатковому значенні термін «еліта» не містить нічого антидемократичного й широко використовується у повсякденній мові, наприклад, коли йдеться про елітне насіння, елітну худобу тощо. Однак вживання цього терміна стосовно людей надає йому недемократичного відтінку, оскільки передбачає переважання одних людей над іншими завдяки наявності у них якихось особливих позитивних рис. Вже сама наявність таких рис не може вважатися безумовним фактом, до того ж людям взагалі важко дається визнання переважання над собою когось іншого. Тому теорія еліт має немало опонентів, причому не тільки з числа послідовних демократів, а й узагалі серед людей із почуттям власної гідності. Та хоч би як там було, поділ будь-якого суспільства на тих, хто править, і тих, ким управляють, є незаперечним фактом. Причому стосовно політичних еліт ідеться не про управління взагалі, а саме про політичне керівництво та управління, яке здійснюється особливою, більш-менш сталою за своїм складом і згуртованою групою людей з опорою на політичні норми й силу державного примусу. Називати цю групу можна по-різному: політичною елітою, політичним класом (Г. Моска), панівним класом тощо. Найпоширенішими підходами до пояснення феномену політичних еліт у політології є ціннісний і функціональний. Ціннісний підхід,започаткований В. Парето, пояснює існування політичної еліти наявністю у належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуальних, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким чином видається за найціннішу частину суспільства, панівне становище якої відповідає його інтересам. Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслідком природного відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність закономірно випливає з рівності можливостей людей і не суперечить сучасній представницькій демократії. Соціальну рівність треба розуміти як рівність можливостей людей, а не їхнього соціального статусу. Оскільки люди нерівні за фізичними та інтелектуальними даними, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство зацікавлене в тому, щоб добирати для керівництва найкращих. Сама ж еліта має бути моральним взірцем для інших і викликати до себе повагу. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їх добровільної згоди, яка виражається на вільних виборах. Найпоширеніші в політології визначення політичної еліти грунтуються на ціннісному підході. Так, в українському політологічному енциклопедичному словнику політична еліта визначається як «меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї»'. Ціннісний підхід до пояснення феномену політичних еліт критикують за перебільшення значення психологічних чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку активності мас, цинічне ставлення до боротьби за владу. Опоненти цього підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати політиків і вищих чиновників найкращою частиною суспільства; «дослідження політичної еліти показують, що це — часто цинічні, користолюбні люди, які не цураються ніяких засобів... елітаристи, посилаючись на етимологію терміна,, відносять до політичної еліти «кращих», «обраних», приписують їй всі досягнення цивілізації, принижують роль народних мас в історичному процесі»2. Справді, якщо вважають, що політика — брудна справа, то чи може заняття цією справою формувати кращих людей? Інший підхід до пояснення феномену політичних еліт, започаткований Г. Москою і Р. Міхельсом, — функціональний, абоорганізаційний. Він пояснює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цьогопідходу вважають, що закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політично пасивні, їхні головні життєві інтереси звичайно лежать поза сферою політики. Висока суспільна значущість управлінської праці зумовлює і особливий соціальний статус тих, хто її виконує. Характерним для цього статусу є високий рівень матеріального стимулювання, у тому числі пов'язаного з наданням управлінцям різних соціальних привілеїв. Прихильникам функціонального підходу докоряють за абсолютизацію формальних механізмів влади та відхід від аналізу її соціально-класової природи. Питання про те, чи є політична еліта позакласовою соціальною групою, яка виражає інтереси суспільства в цілому, або ж це — верхівка економічно пануючого класу, яка здійснює керівництво суспільством в ім'я підтримки соціальної системи, що ставить цей клас у привілейоване становище, є об'єктом гострої наукової полеміки. Прихильники класового підходу вважають належними до політичної еліти найвпливовіших і політично активних членів пануючого класу, в тому числі лідерів і функціонерів його політичних організацій та інтелектуалів, які виробляють політичну ідеологію класу, тобто людей, котрі безпосередньо приймають політичні рішення, що відображають сукупну волю класу. Вони виходять з того, що поняття «політична еліта» не збігається за обсягом з поняттям «правлячий клас»: перше виявляється функціонально ніби управлінським «виконавчим комітетом» другого. Ці поняття не збігаються цілком і за змістом. До управлінської діяльності правлячий клас звичайно залучає і найздібніших представників інших класів і верств населення, передусім тих, які близькі до правлячого класу3.2) Теорія еліти – це сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що необхідними складовими будь-якої соціальної структури є найвищі привілейовані верстви, правляча меншість, що панує над іншим населенням. У добу античної філософії елітарну концепцію найбільш чітко сформулював Платон, який раніше виступав проти наближення демосу (народу) до управління державою, вважаючи його “натовпом”, який є ворожім мудрості. Платон поєднував доброчинність, мужність, розум та інші чесноти як найвищі гідності людей, що належать до аристократії та знають як правити державою. Пізніше елітистську парадигму було поповнено аналітичними розробками інших відомих мислителів – Н.Макіавеллі, Ф.Ніцше, О.Шопенгауера. Однак як цілісна система поглядів та концепцій елітизм склався у першій половині ХХ ст., завдяки працям Вільфредо Парето, Гаетано Москі та Роберта Міхельса. Італійський соціолог В. Парето (1848-1923) у своїх поглядах виходив з того, що світом за всіх часів правила і має правити вибрана меншість, яка наділена видатними соціальними і психологічними якостями – еліта. Для Парето еліта – це люди в будь-якій галузі діяльності, але такі, що мають найвищі індекси якості у своїй сфері. Головна теза Парето полягає в тому, що люди надзвичайно відрізняються одне від одного за розумом, талантами, працелюбством, духовним багатством. Таким чином, сукупність осіб, яких вирізняють видатні результати чи високі показники у певній галузі життєдіяльності, і складає еліту. В.Парето поділяє еліту на “правлячу”, що безпосередньо чи опосередковано (але ефективно) здійснює управління, і “неправлячу” – контреліту, людей, які володіють характерними для еліти ознаками та якостями, але не мають доступу до керівних функцій через свій статус й інші різні перепони. За галузями життя (діяльності) Парето визнає існування не тільки політичної, але й художньої, наукової, економічної, промислової еліти тощо. Він сформулював закон “циркуляції еліти”. Г. Моска (1858 – 1941), італійський політолог, доводив неминучість розподілу будь-якого суспільства на дві нерівні за соціальним станом і роллю верстви — клас керівників і клас керованих. Правлячий клас фактично виправдовує свою владу, спираючись на певні універсальні моральні принципи, які відповідають його інтересам і цінностям. Г.Моска також аналізує проблему формування (рекрутування) політичної еліти та її специфічних якостей. Важливішим критерієм формування керівного класу є здатність до управління іншими людьми, тобто організаційні здібності, та матеріальні, моральні й інтелектуальні переваги. Г.Моска також зробив свій внесок до проблеми динаміки еліти; постійні зміни в політичній еліті він бачить у двох тенденціях: перша – аристократична, яка виявляється у прагненні правлячого класу якщо не юридично ввести спадкоємництво свого положення; друга – демократична, означає оновлення політичної еліти через вибори і т.ін. найбільш активними і здатними до управління представниками нижчих прошарків. Особливістю такої динаміки є те, що через посилення аристократичної еліти може деградувати до автаркії, тобто закриватися (“ефект фортеці”); а посилення другої тенденції, відповідно, формує так звану “відкриту” демократичну еліту, що визнає сучасні механізми ротації, демократичного представництва і контролю. Німецький політолог Р. Міхельс (1876 – 1936) зробив значний внесок у розвиток теорії політичної і, зокрема, партійної еліти. По-перше, в його роботах отримав подальший розвиток організаційний підхід, що запропонував Моска, до пояснення головних важелів елітарної влади. Сама організація суспільства потребує елітарності та закономірно відтворює її. По-друге, Роберт Міхельс, вивчивши внутрішнє життя німецької соціал-демократії, започаткував так званий “залізний закон олігархії” щодо політичних партій, який обгрунтовує видділення і захоплення влади правлячою верхівкою партії як незворотній процес. Його теоретичні наробки створили великий вплив на сучасну політологію, зокрема, упередили наступні дослідження щодо виявлення причин корупції правлячої верхівки політичної влади. У суспільстві також діють закони олігархізації, бо утворення великих організацій, структур неминуче веде до виокремлення і формування еліти, адже керівництво ними не може здійснюватися усіма рядовими членами. Як наслідок, здійснюється виділення керівного ядра і управлінського апарату, які поступово та нездоланно виходять з-під контролю керованих (громадян, партійців тощо), відриваються від них та підкоряють політику власним інтересам. Можна констатувати, що в сучасну епоху геополітичного поширення (навіть нового ренесансу) демократичних ідей, відродження усталених ліберальних цінностей, ідей рівності (особливо соціальної) все ж таки залишається дещо ілюзорним через відомі історико-політичні події на євразійському континенті наприкінці ХХ століття. Цим пояснюється, що елітарна парадигма в політології продовжує розвиватися й поширюватися: з’являється багато нових соціально-філософських течій, які грунтуються на ідеї первинної ролі в політичній діяльності еліти суспільства (наприклад, традиціоналізм, неофашизм, плюралізм еліт та інші), вважаючи участь народу в управлінні державою непотрібною. Американська політологія 40-60-х років розвиває теорію еліт під тогочасним гаслом “занепаду американської демократії”. В цьому контексті провалились дослідження технократів Дж.Бернхейма (“Ера організаторів”), Дж. К.Гелбрейта та особливо Райта Міллса (“Владна еліта”,1956), який препарує еліту влади у трьох площинах: єдність еліти, однорідність еліти та аристократизм еліти. Зокрема, Р.Міллс структурний склад еліти представляє таким чином: політична верхівка (президент, його радники, вища адміністрація); економічна верхівка (керівники транснаціональних корпорації); військова верхівка (командування та стратеги Пентагону). На його думку, ці три групи верхівки і утворюють “трикутник влади”. Його характеризують споріднені процеси формування, серед них – спільність шляхів досягнення соціального статусу еліти, взаємозмінність між членами трьох груп верхівки, велика внутрішня гнучкість та можливість “циркуляції”, врешті – високий рівень закритості еліти стосовно проникнення до її лав чужорідних елементів та осіб. Через останнє, як відомо, забезпечується “аристократизм” еліти, яка суворо зберігає свою ідентичність. Фактично Р.Міллс започаткував теорію “плюралізму еліт” у суспільстві, який є наслідком соціальної стратифікації, а кожна страта фактично виокремлює та формує власну еліту. Кожна з елітарних груп здійснює панування і контроль у своїй галузі діяльності, але в той же час не здатна домінувати у всіх сферах життя суспільства. Між ними виникає конкуренція, що запобігає монополізації влади і засобів контролю. У 70-80-роки Роберт Даль (США) і Раймон Арон (Франція) продовжують опрацьовувати теорію плюралізму еліт, обгрунтовуючи рух еліт від олігархії до “поліархії”. Замість того, щоб аналізувати структури еліти у масштабах всього суспільства, Р.Даль вдається до оцінки трьох типів управлінських рішень, що приймаються місцевою владою, з тим, щоб порівняти наміри та отримані результати. Це дозволило йому специфічно висвітлити шлях від абсолютної олігархії до функціональної “поліархії” через період влади “патриціїв” (номенклатурного істеблішменту), добу “підприємців” та період влади “екс-плебеїв”. Поліархічному типу влади притаманні риси “розсіяної нерівності”, з’являється новий “ресурс влади”, сутність якого — не багатство і не соціальний статус, а популярність, що конче потребує громадянської легітимації. Функціонування “поліархії” припускає наявність плюралізму еліт (політичної, економічної, адміністративної, профспілкової тощо), які мають свої власні “резерви” досягнення влади, конкурують і спілкуються, розподіляють сфери впливу — це найбільш новітні оцінки елітарної теорії за сучасних умов розвитку суспільства і політики. Узагальнюючи риси концепцій плюралізму еліт такі: 1. В суспільстві існує множина еліт; їх вплив обмежено специфічною галуззю життєдіяльності; жодна з них не здатна домінувати у всіх сферах життя. Отже, заперечується наявність еліти як єдиної привілейованої і відносно обмеженої верстви. 2. Елітні групи знаходяться під контролем “материнських” соціальних шарів (страт), що їх відокремили, завдяки механізмам виборів, плебісциту, опитувань, груп тиску, свободної преси тощо. 3. Відбувається конкуренція еліт, яка відбиває економічну та соціальну конкуренцію в суспільстві; вона запобігає формуванню єдиної незмінної пануючої групи при владі. 4. В сучасному демократичному суспільстві влада розгалужена (навіть розсіяна) між численними суспільними групами та інститутами, які через пряму участь, тиск, блокування і спілкування можуть запобігати небажаним політичним рішенням і надконцентрації влади та відстоювати свої інтереси. Отже, в сучасному громадянському суспільстві та у правовій державі відмінності між елітою та масою досить умовні. В останні десятиліття ХХ ст. елітизм розвивався також у межах ціннісної теорії. Це виявилось, насамперед, у мерітократичному підході. Його кредо сформулював К.Мангейм: “Еліта – це ієрархія, що грунтується на власних досягненнях”. У межах мерітократії склалися технократичний (А.Богданов, Т.Веблен) та організаційно-управлінський підхід (Дж.Бернхейм, Д.Белл, А.Гоулднер). Більшість сучасних ціннісних теорій еліти відрізняються за відношенням до мас, демократії тощо. Так, розроблюючи теорію “самовідношення” пануючого класу французького суспільства, політолог- елітист П’єр Бірнбаум по-новому характеризує структуру сучасного йому соціуму: в основу такої структуризації він кладе насамперед соціально - культурні фактори та механізми, що істотно впливають на склад еліти (слабкий вертикальний і помітний горизонтальний рух членів еліти, “заслугократія”, “спадкоємці”, “стипендіати” тощо). Формування еліти нового часу П.Бірнбаум бачить у трьох послідовних етапах взаємодії політичної (здебільше парламентської) еліти та соціально-економічної еліти. Це – роз’єднання, взаємопроникнення та злиття, коли здійснюється інтеграція інтересів та дій політико-адміністративної та економічної еліти (“Керівний клас французького суспільства”, 1978). Він виокремлює в еліті “керівні фракції” та “невпливові фракції” (останні — працівники інтелектуальної сфери та ліберальних професій); оголошує про наявність добре згуртованого “керівного класу”, який саме й ідентифікується з елітою. В цілому ціннісна парадигма в елітизмі має ряд загальних настанов: - еліта – найцінніший елемент суспільства, представники якого володіють високими здібностями і мають значні результати діяльності у найважливіших для держави сферах; - панівне положення еліти відповідає інтересам всього суспільства, адже це краща, найбільш ініціативна й продуктивна частина соціуму; - формування еліти – це не стільки результат боротьби за владу, скільки наслідок соціально-природного відбору самим суспільством найкращих представників, тому доцільно удосконалювати цей механізм соціальної селекції; - елітарність закономірно й логічно витікає з “рівності можливостей” та не суперечить сучасній представницькій демократії (соціальну рівність слід розуміти як рівність стартових можливостей, а не результатів, соціальних статусів). Деякі прибічники ціннісної теорії еліт намагалися визначити конкретні параметри елітарних груп, які характеризують наслідки їх впливу на суспільство. Так, М.Бердяєв на підставі історичного аналізу досвіду різних народів, держав, культур визначив коефіцієнт еліти як відношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості письменних. Як тільки цей коефіцієнт знижувався до 1%, імперії (держави) припиняли існування, в суспільстві починалась стагнація, сама ж еліта перетворювалась на касту. Зокрема, він визначав, що в дореволюційній Росії 1913 року цей коефіцієнт був дуже високим – близько 6%. Найбільшого розповсюдження в сучасній політології отримав владний підхід до визначення і виокремлення еліти. Слід за Г.Москою і Р.Міхельсом Ральф Дарендорф визначає еліту як групу, яка здійснює владні функції щодо впливу на суспільство. Владний підхід реалізує елементи як структурного, так і функціонального методів, щоб визначити склад і соціальні функції еліти. Зокрема Р.Дарендорф включає до її складу: 1) економічних лідерів; 2) політичних лідерів; 3) професорів і вчителів; 4) духівництво; 5) видатних журналістів; 6) військових; 7) суддів і адвокатів. Зрозуміло, що міра впливовості цих груп в еліті буде не рівнозначною. Отже, виходячи з численних теоретичних трактувань еліти можна дати наступне узагальнююче її визначення: правляча політична еліта – це соціально-політичні групи, які посіли найвищі позиції в суспільстві та володіють всією повнотою влади і можливостями впливу на суспільство.