3.Індивідуальний підхід у здійсненні реабілітації.

Фахівець (лікар або соціальний працівник) повинен уміти слухати і допомагати виробити конструктивне бачення поведінки, стимулювати незалежне існування хворого. В процесі реабілітації пацієнта вчать бути готовим до ризику, брати на себе відповідальність і не боятися отримати поразку (на відміну від медичного підходу, коли хворого прагнуть захистити від стресів). Адекватно адаптований до життя і суспільства хворий не потребує нав'язливої турботи фахівця і обмежень своїх прав. Завдання соціального працівника — зробити так, щоб людина, якій він допомагає, змогла обходитися без його допомоги, Саме це є основним критерієм його професійного успіху. Принципом психосоціальної реабілітації є використовування знань і досвіду не одного професіонала, а групи фахівців.Груповий підхід обгрунтований перш за все тим, що кожен учасник терапевтичної команди повинен сприймати всю повноту інформації про хворого і оточуючу його дійсність в аспекті своєї професії. Кожен член групи доповнює зусилля інших, спільно ухвалюється оптимальне рішення, в результаті забезпечується дія на всі рівні поразки — біологічний, особовий і соціальний. Бригадна робота не тільки покращує обслуговування клієнта, але і сприяє особовому і професійному зростанню зайнятих в ній фахівців, формує своєрідний стиль взаємостосунків усередині бригади і з хворим.

4.Рівні соціальної роботи в психіатрії.

Соціальна робота з психічнохворими, особливо, якщо вона проводиться у позалікарняних умовах, по можливості, повинна охопити усі сфери його життя і на всіх соціальних рівнях (на мікро-, мезо- і макросоціальному рівнях).

Перший, мікрорівень стосується стану здоров'я пацієнта. Це — тканинний, фізіологічний рівень. Метою роботи є полегшення симптомів захворювання. Залежно від клінічного стану хворого цей рівень в реабілітації може займати більше або менше місце.

Соціальний працівник нарівні з медичним персоналом бере участь в процесі медичної реабілітації. Він повинен знати клінічні особливості того або іншого захворювання і уміти розпізнати зміни в перебігу хвороби, ознаки поглиблення симптомів або, навпаки, полегшення хворобливого стану з тим, щоб змінити схему і методи лікування. У задачі соціального працівника входить забезпечення раціонального харчування, встановлення контролю за психофармакологічним лікуванням, проведення медично-реабілітаційних заходів (лікувально-стимулюючої фізкультури, терапії зайнятістю, працетерапії, культтерапії). Він повинен сприяти формуванню здорового способу життя пацієнта, викорінюванню його шкідливих звичок (куріння, зловживання алкоголем).

Велике значення має ідентифікація особистості хворого, психологічна корекція, психосоціальна робота, в основі якої лежить централізований підхід з опорою на потреби клієнта. Важливо, щоб на самому початку психосоціальної роботи підопічний усвідомив ставлення до себе і своїх вчинків, до захворювання і його наслідків, з тим, щоб надалі зміг би знайти контроль над хворобою або її окремими проявами. Це досягається різними способами, головні з яких — психокорегувальний і психоосвітній. У соціально-реабілітаційні програми обов'язково повинні включатися освітні курси по основах психіатричних знань, формуванні правильного ставлення до свого здоров'я і поведінки. Психоосвіта може проводитися у вигляді інформаційно-освітніх шкіл, консультування, індивідуального керівництва соціальним працівником.

Необхідно пам'ятати, що, захворюючи, людина, зазвичай, і на рівні самосвідомості бере на себе роль хворого. Виникає захопленість цією роллю, підсвідоме прагнення побачити в ній переваги для себе (можна байдикувати, користуватися турботою, увагою близьких та з боку суспільства одержувати матеріальну підтримку). При встановленні неповносправності виникає і новий соціальний статус. Пацієнт приймає на себе роль хворого — з пониженою самооцінкою, відчуттям неповноцінності, заниженими очікуваннями на майбутнє. Відбувається перегляд соціальних ролей, дезадаптація до нового (дефектного) статусу, виробляється лежачий спосіб життя, з'являється пригноблююче відчуття залежності від оточуючих, невпевненість, тривожність.

В соціальному плані виникає вимушена ізоляція, соціальна депривація, дефіцит зайнятості, зниження творчої активності у особи з ослабленням спонукальних мотивів до діяльності. Зрештою, ярлик «хворого неповносправного» психологічно приймається як самим індивідом, так і його близькими і соціальним оточенням.

В процесі психокорекційної роботи з людиною, поступово повертається відчуття самодостатності, самокомпетентності, упевненості у власних силах. І ці відчуття є найсильнішим мотивом для подальших перетворень.

Мезорівень відображає стан соціального функціонування хворого. Він охоплює найближче оточення пацієнта і його соціальні контакти — сім'ю, співтовариство, в якому він проживає, вчиться або працює. Реабілітаційний процес організовується у формі як індивідуальної, так і групової роботи (що потрібно значно частіше).

Мета роботи на мезорівні — подолання хворобливих розладів, функціонального дефіциту і рішення проблемних ситуацій. До неї приступають по завершенню загострення психічного стану, на стадії одужання або ремісії, при загрозі або неповносправності хворого, що наступила.

Соціальний працівник працює з підопічним як з особистісю і як з членом суспільства. Головне — створити мотивацію до перетворень, прагнення навчатися, а потім навчити пацієнта справлятися з своїми проблемами, прищепити йому необхідні життєві навички.

Для успішної ресоциалізації хворого, відновлення його соціальної цінності особливе значення набуває виявлення компенсаторних можливостей, дослідження взаємовпливу хворого і його оточення. Ці знання стануть основою для подальшої психосоціальної допомоги. Високою ефективністю в соціальній реабілітації відрізняються різні види індивідуальної і групової психотерапії, тренінги соціальних і комунікативних навичок. Соціальні тренінги, ролеві ігри сприяють підвищенню компетенції у виконанні соціальних ролей (чоловіка, батька, друга, працівника). Психосоціальні дії позитивно впливають на особистісне зростання хворого, його соціальну компетенцію, сприяють самоствердженню, формуванню нових комунікативних можливостей, соціальних контактів, умінню протистояти стресовим чинникам. Особистісні зміни, перебудова системи установок хворого, придбання нових соціально значущих ціннісних орієнтації — ось найважливіші віхи реабілітаційного процесу.

Істотною частиною соціальної роботи з психічно хворими є соціальна підтримка. Вона може бути психологічною, емоційною або фінансовою у вигляді безпосередньої матеріальної допомоги (побутова або наприклад працевлаштування). На думку англійських учених Д. Голдберга і П.Хакслі, соціальна підтримка виконує буферну роль відносно рецидивів захворювання і сприяє соціальній реінтеграції пацієнтів.

У завдання соціального працівника входять організація житла, забезпечення допомоги по відновленню працездатності і працевлаштуванню хворого, по отриманню ним можливої освіти, по створенню умов для задоволення його потреби в творчості і спілкуванні.

Для важких психічно хворих з явищами недорозвинення, старечою неміччю важливо забезпечити безпеку житла і полегшення життя. Слід відповідним чином облаштувати квартиру, забезпечити її технічними засобами, що допомагають хворому в пересуванні і самообслуговуванні.

З метою соціальної підтримки використовуються активізація і проведення соціальних тренінгів, розширення соціальних мереж, у тому числі і за рахунок діяльності медично-соціальних установ, а також добровільних організацій, співтовариства споживачів психіатричної допомоги.

До реабілітації повинні активно притягуватися члени сім'ї або співтовариства, в якому знаходиться хворий. Таким співтовариством можуть виступати: трудовий колектив, друзі, сусіди, групи аналогічних хворих. Соціальний працівник є ланкою між хворим і його найближчим (мікро-) оточенням, координатором взаємостосунків хворого із співтовариством.

Робота з сім'єю має на увазі розуміння економічної і психологічної ситуації, формулювання потреби і оцінку можливостей. Нерідко сім'я потребує забезпечення соціальної підтримки у вигляді допомоги по господарству, у вихованні дітей, патронажу, соціально-правового захисту. При організації соціально-психологічної допомоги головним завданням буде досягнення адекватного ставлення до хворого з боку членів сім'ї, набуття терпимості до патологічних проявів, звільнення від відчуття тягаря, розгубленості, депресії і роздратування. Не слід боятися обговорювати з родичами конфліктні стосунки, почуття провини і безпорадності. Важливо визначити раціональний метод корекції, дійти розуміння відповідальності. Потрібно допомогти сім'ї розширити її зв'язки з світом, подолати ізольованість і дискримінацію.

До макрорівня відносяться суспільство і ті бар'єри, які стоять перед пацієнтами, щоб увійти до цього суспільства. Макрорівень — найважчий для організації соціальної роботи фахівцем. Соціальний працівник повинен бути добре поінформований про ті проблеми, які виникають у його підопічного з суспільством. У його завдання входить полегшення знаходження хворого у суспільстві, розвиток соціальних служб підтримки і допомоги, зокрема, спрямованих на подолання соціальної ізоляції психічно хворих (клуби, реабілітаційні центри і т.д.). При організації секцій, клубів важливо передбачивши участь в їх роботі не тільки осіб з психічними розладами, але й неповносправних інших категорій, а також здорових людей, що дозволить ияти запобігти груповій солідарності серед здорових підопічних, оскільки такі тенденції підкріплюють мотивацію психічно хворих до соціального відходу і ізольованості.