Конфлікт інтересів у сучасному суспільстві в контексті ґендерних зобов'язань україни перед єс

У сучасному українському суспільному просторі існує чимало конфліктогенних проблем: від економічних, політичних (однією із найсерйозніших серед яких є проблема владних еліт) до побутових та кримінальних. До всього цього об'ємного переліку в останні два роки активно долучаються і ґендерні проблеми, які, саме як конфліктогенні, значною мірою стимулюються "зверху" індивідуальною позицією та відповідними до неї висловлюваннями керівників української держави, позицією ряду церков. Особливо активними в цьому питанні є православні церкви в Україні та, на жаль, греко-католицька церква. Дослідники зазначають, що коли "…мова йде про фемінізованість православної жінки, то православ'я досить категоричне: "емансипація жінок – штучно створений рух антихристиянського характеру …християнство в цілому проти зверхньої думки – вивести жінку на арену суспільної діяльності, розумової та фізичної, поряд і на рівних із чоловіком. Ця зверхня думка, при здійсненні її, приведе тільки до одного – до загибелі жінки"" (цитується "Пастырское душепопечение о женщинах" Ігумена Феоктиста (Кириленка) – прим. І. Грабовської) [Погоріла Л. Сучасна феміністська духовність і андроцентрична традиція церкви: налагодження діалогу в умовах функціонування соціальної справедливості / Людмила Погоріла // Національний університет "Острозька академія". Наукові записки. Серія "Філософія". Вип. 5. – Острог: Вид-во Національного університету "Острозька академія", 2009. – С. 164-170].

Керуючись релігійною мораллю як догмою, діячі сучасних церков в Україні, особливо православних, не бажають враховувати не лише специфіку глобалізованого світу ХХІ століття, але й провадять таким чином активний наступ на права людини, заважаючи тим самим рухові країни до спільного європейського простору та й європейської цивілізації в цілому як матеріальної та символічної цінності. Дослідниця Ю. Стребкова зазначає з цього приводу: "Стимулюючи жінок під ідеологічним тиском терпіти сімейне насилля та народжувати дітей у малозабезпечених дисфункційних сім'ях, релігійні діячі фанатично виступають проти будь-яких репродуктивних прав людини, пов'язаних із вибором жінок. Прикриваючись моральними цінностями, духовенство водночас нацьковує суспільство на матерів-одиначок зрілого віку, які є перспективною репродуктивною соціальною групою" [Стребкова Ю. Альтернативи фемінізму у освітньому просторі або про закономірність соціальної кризи в Україні/ Юлія Стребкова // Українознавчий альманах. Випуск 4 (спецвипуск): Ґендерна освіта в Україні: досвід, проблеми, перспективи (на виконання Наказу МОН №839 "Про впровадження принципів ґендерної рівності в освіту"/ Упор.: Л. Афанасьєва, І. Грабовська. – К.-Мелітополь, 2010. – С.177-182].

В Україні почала активно виступати проти політики ґендерних перетворень така досить відома всеукраїнська громадська організація, як "Родительский Комитет Украины", аналіз діяльності якої дозволяє стверджувати, що вона належить до тих фантомних ГО, створених провладними структурами, які відпрацьовують певний сценарій і завдання правлячої сьогодні в країні верхівки. Зокрема, до таких належать: 1) максимальне зближення з Росією і активна пропагандивна робота, спрямована на витворення спільного інформаційного та "проблемного" (мається на увазі постійне підкреслювання спільності проблем і традицій їх вирішення в Україні та Росії) простору; 2) звинувачення у більшості гріхів із вихованням молоді Заходу, особливо, що стосується проблем ґендерної рівності та прав людини в цілому; 3) активне та агресивне нав'язування цінностей російської православної церкви суспільству через абсолютизацію моральних цінностей, задекларованих саме цією церквою; 4) активне поборювання всього українського як такого, що зіпсуте Заходом та загрожує "исконному единству двух братских народов"; 5) пошуки внутрішнього ворога, на роль якого сьогодні призначено фемінізм та ґендеристів в країні тощо. Загалом видається, що всі подібні НГО призначено для відволікання масової свідомості від реальних тяжких економічних та соціальних проблем, притаманних сучасній Україні. Недаремно активним учасником зібрань "Родительского Комитета Украины" є депутат від правлячої партії В. Колєсніченко, широко відомий своїми чорносотенними настроями та виступами, а також законопроектами, спрямованими на скорочення "української України" (термін О.Пахльовської) в країні. У зв'язку із ситуацією, що склалася, не можна не погодитись із справедливістю слів І.М. Дзюби про наступ чорносотенства в сучасній Україні. "…Спадщина чорносотенців-малоросів нині "востребована" і активно використовується в боротьбі проти України – їхніми ідеологічними спадкоємцями і тими, хто мислить умовну "Україну" лише як "часть руського мира"… Фактично, йдеться про відродження російського націоналізму – не лише в самій Росії, а в Україні. Ідеологи російського націоналізму і неоімперіалізму… великою мірою визначають принаймні культурну й освітню політику нинішньої недоукраїнської влади і тим готують остаточне російщення України, її інтеграцію в "руський мир", пропонуючи українцям відмовитися від себе й заплющити очі на те, якою насправді є Росія сьогодні…" [Дзюба І.М. Нагнітання мороку: Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ / Іван Михайлович Дзюба. – К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2011. – 503 с. – С. 3-4].

На поширення подібних ідеологій активно "працює" і все ще постколоніальний стан української спільноти, перехідність, національна "недовизначеність" соціуму. Тому і значною частиною наших земляків колишня метрополія все ще за інерцією сприймається як еталон. Як зазначає М. Рябчук у дослідженні "Постколоніальний синдром. Спостереження", "колонізовані землі – це, як правило, землі "нецивілізовані" або й зовсім дикі, заселені примітивними селянами чи ще примітивнішими кочівниками. Натомість метрополітальна цивілізація – незмінно вища, витонченіша, престижніша, модерніша, перспективніша. Вона уособлює чоловіче начало, суть якого – опановувати, володіти, запліднювати, пробуджувати до історичного буття недолугих аборигенів, чиї цивілізації в імперському дискурсі послідовно "фемінізуються", ожіночуються" [Рябчук М. Постколоніальний синдром. Спостереження/ Микола Рябчук. – К.: "К.І.С.", 2011. – 240 с. – С.17]. На думку дослідника, поділ української нації на політичних українців та креолів ("постсовєтіко") є постійним джерелом суспільного конфлікту, в якому задіюються різноманітні стратегії та ідеології.

Складається враження, що сьогодні до такої "конфліктної" карти віднесено, зокрема, і ґендерну політику в державі, оскільки такі широко використовувані теми, як мова (двомовність) вже значною мірою "приїлись" і не є адекватним замінником-збурювачем, покликаним відволікати спільноту від реальних життєвих проблем та захищати неефективні владні еліти від незадоволення широких мас.

Цілком у дусі посттоталітарних (а будь-який тоталітаризм, як показала К. Мілет в роботі "Сексуальна політика", в основі своїй є жорстко патріархат ним, аж до мізогінії) звучать сьогодні і деякі заяви наших очільників. До таких, безумовно, належать широко відомі висловлювання прем'єр-міністра М. Азарова про непотрібність жінки в реформаційних процесах українського суспільства, бо її місце – на кухні. Не відстають від своїх керівників і депутати Верховної Ради України від ПР. Так, регіонал Єфремов нещодавно на всю країну просторікував про "те, що возять у машинах в Україні, на відміну від того, що ходить вулицями міст". Під "отим" депутат мав на увазі українських жінок. Вже навіть ці висловлювання високопосадовців викликали різко негативну реакцію у частини українських громадян та громадських рухів, які і заявили про свою позицію в протестних акціях та публікаціях у ЗМІ. Різко негативний відгук мали подібні заяви і в офіційних колах ЄС, що, звичайно, не сприяє розвиткові гармонійного суспільного діалогу ні всередині України, ні поза її межами. Особливо, враховуючи цілу низку міжнародних зобов'язань країни перед ЄС щодо побудови на її теренах до 2015 року ґендерно збалансованого суспільства та знищення усіх форм дискримінації за ознакою статі, що, у свою чергу, є прямим продовженням ст. 24 діючої Конституції України.

Аналізуючи ситуацію, яка склалася, К. Левченко зазначає, що проблеми прав жінок та їх дискримінації "крок за кроком входять до "великої політики". Початок такого входження можна відмірювати з лютого 2010 року. І не тільки тому, що це водорозділ у зміні влади. Тоді ще відбулося малопомітне для суспільства голосування парламентської більшості проти гендерного квотування в партійних виборчих списках. А ще – більш помітні дискримінаційні вислови президента та прем'єра щодо неможливості участі жінок в управлінні державними справами та перший судовий позов із питань дискримінації жінок.

Продовженням стало здивування президента України під час виступу в Раді Європи, коли йому члени ПАРЄ задали питання щодо порушень прав жінок в Україні. А також неприйняття державних програм протидії торгівлі людьми, наміри вирішення питань наповнення Пенсійного фонду за рахунок підвищення пенсійного віку жінок" [Левченко К. Чому влада боїться моніторингу ситуації з дотриманням прав жінок / Катерина Левченко // Українська правда. – 02 червня 2011//http://www.pravda.com.ua/ columns/2011/06/2/6179761/].

Як показав досвід доби української незалежності, українські еліти не змогли впоратись із завданням розбудови справді демократичної сучасної держави та розвиненого громадянського суспільства. І сьогодні політична еліта України, яка стрімко перетворилась на олігархічно-кланове угрупування, чи клас, як його називають деякі політологи, навряд чи здатна провести українське суспільство шляхом реальних реформ до справді цивілізованого європейського соціуму. Є. Головаха стверджує, що "невдалий досвід реформування економіки та політичної системи України, незважаючи на окремі періоди економічного зростання та розвитку демократичних політичних інститутів, зумовлений насамперед невідповідністю цінностей та норм суспільного життя сучасним цивілізаційним вимогам. Результати багаторічного моніторингу Інституту соціології НАНУ та Європейського соціального дослідження (за участю України) переконливо свідчать про вкрай повільні темпи змін ціннісно-нормативних регуляторів суспільних відносин і соціальної поведінки, успадкованих від патріархального та тоталітарного минулого" [Головаха Є. Невідкладні заходи та стратегічні напрямки соціально-політичних змін / Євген Головаха // Влада і реформи в Україні. Круглий стіл Інституту філософії та Інституту соціології НАНУ. – Філософська думка. Український науково-теоретичний часопис. – № 2. – 2010. – С.11-17].

І ще один момент, на який варто би було звернути увагу. Сьогодні дуже часто повторюється формула: "Ступінь свободи жінки є показником ступеню свободи суспільства". А між тим висловлювання "Свобода не вільна" є правдивим, – пише відомий дослідник демократичних перетворень в європейських спільнотах Д. Шарп. Жодна зовнішня сила не прийде, щоб дати пригнобленим людям таку бажану свободу. Вони повинні навчитися, як здобувати свободу самим, а це непросте завдання! Якщо громадяни усвідомлюють, що саме їм необхідно для визволення, вони зможуть спланувати дії, за допомогою яких ціною важкої праці врешті-решт досягнуть свободи. Після цього, старанно докладаючи зусиль, вони зможуть встановити новий демократичний порядок і бути готовими до його захисту. Свобода, здобута в такій боротьбі, буде стабільною. Її здатен утримувати лише сильний народ, відданий ідеї її збереження та зміцнення. І паритетність у вирішенні цього завдання є однією з вагомих умов його успішного виконання, принаймні тоді, коли прагнення бути справжнім європейським суспільством є щирим. [Шарп Дж. Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи/ Ін-т ім. А.Ейнштейна/ Дж. Шарп.- Львів: Сполом, 2004. – 84 с. – С. 74].

Марина Миколаївна Гуренко-Вайцман,

Кримський юридичний інститут

Одеського державного університету

внутрішніх справ (м. Одеса)

ma04@list.ru marina62@au.ru

ЛЮДИНА В СУСПІЛЬСТВІ – НАЦІОНАЛЬНИЙ АКЦЕНТ

ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА:

КРІЗЬ ПРИЗМУ УКРАЇНСЬКОЇ

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОЇ СПАДЩИНИ

Сучасні трансформаційні процеси соціально-економічного укладу Української держави та її суспільно-політичних інститутів, переосмислення духовних цінностей суспільства й формуванням нової правової доктрини на постулатах пріоритету природних прав і свобод людини, обумовили концептуальний вимір громадянського суспільства, як необхідної передумови суспільних перетворень і розвитку державотворчих процесів. Все це зумовило актуальність даного дослідження. Актуалізують тему й певна необхідність виваженого підходу до розумного поєднання універсальних постулатів формування й розвитку громадянського суспільства та національного менталітету українського суспільства.

Безсумнівно, юридична концепція людини як суб'єкта права, філософсько-правові уявлення про природність її прав і свобод, формують характер змін у суспільстві, впливають на встановлення основних орієнтирів реформування та розвитку державно-правових інститутів. Але, відірваність народу від реальної державної влади, відсутність ефективних важелів впливу на її органи та неможливість захищати свої інтереси, зводять нанівець будь-які намагання зробити природні права і свободи людини частиною буття суспільства, перетворюючи природні права і свободи у "химерну ідею". Тому, сучасне суспільне життя свідчить, що для захисту прав, свобод і законних інтересів громадяни мають займати активну громадянську позицію, як з точки зору недопущення порушення своїх прав і свобод, так і вимог їх відновлення.

У даному контексті плебсологія, як нова правова наука про масову участь мудрого простолюду, інших соціальних і національних груп у праводержавотворчих та інших позитивних і негативних природно-соціальних процесах [Скригонюк М.І. Плебсологія як філософсько-правове вчення: Монографія / Микола Іванович Скригонюк. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2008. – С. 20], своїми акумульованими знаннями не тільки впливатиме на зменшення диструктивізму в суспільному житті, а й на формування активної позиції громадян, побудови громадянського суспільства.

Сучасне ставлення до громадянського суспільства та розуміння його сутності, уособлює собою багатовікове прагнення людства про досконалішу форму співіснування, сенсом якої є цінність людського життя в усіх його проявах. Чи не основним показником досконалого громадянського суспільства є реальність забезпечення людині її прав і свобод. Ця глобальна тенденція докорінно зміщує акценти у співвідношенні індивід – держава на користь людини. Незаперечним постає той факт, що саме людина є центром громадянського суспільства, його ключовою фігурою.

Проте, визнаючи універсальність моделі громадянського суспільства, не можна відкидати чи применшувати значення національної моделі, що увібрала в собі культурну індивідуальність українського народу. Разом з цим, не доцільно говорити про домінування "універсальної", чи "національної" [авт.] моделі громадянського суспільства. На наш погляд, позитивним для розвитку громадянського суспільства в Україні є різноманітність, міжцивілізаційний діалог, гармонія, об'єднання універсальних принципів прав і свобод людини з традиціями українського народу.

В українській філософсько-правовій спадщині відбиті ідеї ціннісного ставленням до людини, відтворення нового суспільного ладу на ідеях природності прав людини і сфери впливу на неї держави. На певних етапах розвитку, українське суспільство досягло окремих здобутків щодо захисту природних прав і свобод людини. Виокремило і закріпило основні цінності, які є притаманними для українського народу. Оцінюючи позитивні і негативні надбання, реальність нашого сьогодення, неможливо не погодитись з позицією М. Скригонюка, "… що будь-який народ, нація, клас, соціальна група мають свої характеристики, за яких і ймовірним є виникнення суспільних (масових) заворушень" [Скригонюк М.І. Плебсологія як філософсько-правове вчення: Монографія. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2008. – C. 9].

У зазначеному контексті, неможливо переоцінити українську наукову спадщину, де містяться багато відповідей на сучасні питання, Григорія Сковороди та Івана Франка. В їх творчості ми закцентуємо увагу, безпосередньо, на проблемах розуміння сутності людини, її призначення і сенсу буття.

Так, зазначена проблематика у суспільно-філософській спадщині Г. Сковороди простежується крізь призму суперечності самої людини. Сутністю цього концептуального підходу стало вчення про дві натури (видиму – матеріальний світ, та невидиму – духовний світ) і три світи (мікросом – людина, макросом – Всесвіт, Біблія – світ символів та ідей).

На думку українського філософа Г. Сковороди, вдосконалення суспільства можливе лише шляхом вдосконалення кожного його індивіда, адже "людина сама божественна, сама для себе безодня, джерело, сонце" [Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: [Курс лекцій: навч. посіб.]. – К.: Вища шк.: Т-во "Знання", КОО, 1999. – С. 259]. Г. Сковорода обстоює ідею моральної, духовної незалежності і свободи особистості. Крім того, він стверджує, що в силу того, що люди, за своєю природою, є нерівними, тому нема нічого безглуздішого, як рівна рівність, зрівнялівка усіх. Отже, Г. Сковорода акцентував увагу на вирізненні особи в силу її індивідуальності, здібності.

Варто зауважити, що Г. Сковорода одним з перших розглядав людину як особистість, божественну цінність, яка має велику цінність в суспільстві. Крім того, він не лише пропагував потребу особистого щастя, але й твердив про значимість громадянського життя, де щасливий лише той, хто зв'язав свій приватний обов'язок із загальним.

Звернення до філософсько-правової спадщини Івана Франка дозволяє розкрити ще одну сторону сенсу людського буття – майбутнього людини та її розвиток через символічний пошук "землі обітованої", "обітованого краю", "землі обітованої" – це творче осмислення буття, безперервний і нескінченний пошук істини, без чого "жити ніхто не годний" [Огородник І. В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні: [Курс лекцій: Навч. посіб.] / І.В. Огородник, В.В. Огородник. – К.: Вища шк.: Т-во "Знання", КОО, 1999. – С. 411].

У праці "Що таке поступ" (1903 р.) Іван Франко наголошує: "Соціалістична доктрина несе в собі загрозу тоталітаризму, бо все суспільне життя перебуває під контролем держави, держава контролює в опікуванні бідними соціальні допомоги, виховання дітей, погані думки, бо, нібито, ті можуть перешкодити реалізації потреб людини. Хто буде здійснювати цей тотальний контроль за людьми і хто буде розподіляти всі ці блага? Група людей, які будуть мати велику владу, захочуть закріпити цю владу. В результаті, появиться такий лад, який ще не знала жодна держава і жоден вік… Тому стара біда (нерівність), вигнана дверима, повертається через вікно". Крім того, він твердить, що "всяка самостійність не там де більше крику, а там, де більше самостійної, розумної праці, а де має бути бесіда про таку працю в повнім значенні слова, там треба вперед добути собі повну свободу політичну і суспільну, без котрої й праця вільна та широка – зовсім неможлива" [Огородник І. В., Огородник В. В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: [навч. посіб.] / І.В. Огородник, В.В. Огородник. – К.: Вища шк.: Т-во "Знання", КОО, 1999. – С. 87]. Іван Франко був противником створення всевладної держави, що нівелює особистість як таку. Цитовані слова дають нам підставу стверджувати про те, що Іван Франко був прихильником обмеження влади держави, прибічником політичної і суспільної свободи. Світова і вітчизняна практика боротьби на обмеження всевладдя держави і встановлення верховенства права свідчить, що реально встановити межі влади держави може тільки громадянське суспільство.

Актуалізація вирішення проблем встановлення реального громадянського суспільства продиктована й тим, що виступаючи певним механізмом соціального партнерства, воно здатне об'єднати громадян в реаліях захисту своїх природних прав і свобод, спрямувати об'єднані зусилля на конструктивний діалог з державою з метою встановлення режиму непорушення прав і свобод людини.

Олександр Петрович Литвин,

Академія муніципального управління

(м. Київ)