Колізійні питання відповідальності за договірними зобов'язаннями в міжнародному приватному праві

Зобов'язальні правовідносини, що регулюються як національним, так і міжнародним приватним правом можна розділити на дві основні групи: не договірні зобов'язання та договірні. Правове регулювання останніх має важливе значення для національного права кожної держави, оскільки не можливо уявити цивільно-правовий обіг без договорів. Більше того, якщо взяти договірні зобов'язання в міжнародному приватному праві загалом, то будь-яке співробітництво між державами вбачається неможливим без такої правової конструкції як договір, оскільки за походженням як норми міжнародного публічного, так і приватного права в основному мають договірний характер.

Отже, розглядаючи договірні зобов'язання в міжнародному приватному праві, слід детальніше зупинитися на тому, що їх породжує – договір, який власне, можна розглядати як саме зобов'язання. Загалом зобов'язальне правовідношення передбачає наявність двох суб'єктів: активного – якому належить право, та пасивного – якому належить обов'язок, так як права без обов'язку не існує.

В доктрині міжнародного приватного права найчастіше зустрічається термін "міжнародний комерційний договір" або "міжнародний комерційний правочин". Саме такими термінами оперує відомий документ – "Принципи міжнародних комерційних договорів", підготовлений Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (УНІДРУА). В національному законодавстві України, такі договори іменуються зовнішньоекономічними (Закон України "Про міжнародне приватне право", Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність").

Встановивши зобов'язальне правовідношення міжнародного характеру шляхом укладення договору (в тому числі зовнішньоекономічного), сторони прагнуть реалізувати свій інтерес, оскільки здійснення будь-якого суб'єктивного права передбачає наявність інтересу. Безпосередня реалізація інтересу досягається шляхом виконання зобов'язання, зміст якого визначається договором. В такому випадку для забезпечення виконання зобов'язання, а отже, для захисту суб'єктивного права, національне законодавство встановлює інститут відповідальності.

Механізми такої відповідальності в національних законодавствах різних країн як правило урегульовані доволі чітко, і тому спори, які виникають у зв'язку з виконанням звичайного договору, що повністю підпорядкований національному праву, ефективно і швидко вирішується судовими чи іншими компетентними органами відповідної держави. Проблема виникає тоді, коли сторонами договору є суб'єкти, підпорядковані різним правовим режимам, оскільки міри відповідальності, порядок їх застосування можуть не співпадати і залежати від різних тонкощів, що по-різному урегульовані різними національними законодавствами. Саме в такому випадку вступають в дію норми міжнародного приватного права, яке є частиною відповідного національного законодавства.

Законодавство України містить ряд колізійних норм, які дають можливість ефективно врегулювати зобов'язальні відносини, що виникають з міжнародних договорів. Центральне місце в колізійному регулюванні правовідносин, ускладнених "іноземним елементом", належить Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 року. На перше місце колізійного регулювання договірних відносин у даному законі поставлено принцип "автономії волі" сторін. Згідно даного принципу сторони за домовленістю можуть обрати право, в якому буде підпорядкований відповідний договір. Обсяг застосування обраного права визначається зобов'язальним статутом. Коло питань не врегульованих зобов'язальним статутом, регулюється правом, яке визначається на основі інших колізійних прив'язок, що містяться в законодавстві, наприклад, право, що застосовується до форми договору. Щоправда автономія волі сторін не безмежна. У даному Законі встановлено ряд обмежень, зокрема, застереження про публічний порядок (норма права іноземної держави не застосовується у випадках, якщо її застосування призводить до наслідків, явно несумісних з основним правопорядком (публічним порядком) України), а також заборона вибору права у разі, якщо відсутній іноземний елемент у правовідносинах.

Крім того, застосування права обраного сторонами не може суперечити імперативним нормам Українського законодавства. Принцип "автономії волі" сторін застосовується на їх розсуд, інакше кажучи вибір права, яке буде застосовуватись до положень договору не є обов'язком. У випадку, коли сторони не здійснили такого вибору, застосуванню підлягає інше колізійне правило – принцип найбільш тісного зв'язку, закріплений в ч. 2 ст. 4 Закону. України "Про міжнародне приватне право". Суть даного принципу полягає в тому, що в разі якщо неможливо визначити право, що підлягає застосуванню (зокрема якщо відсутній правочин сторін про право, яке підлягає застосуванню), застосовується право, яке має більш тісний зв'язок із приватноправовими відносинами – загальне правило. Крім того, законодавець будує цілу систему презумпцій, уточнюючи загальне правило – якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження. При чому стороною, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору, є: продавець – за договором купівлі-продажу; дарувальник – за договором дарування і т. д.; щодо договору про нерухоме майно – право держави, у якій це майно знаходиться, а якщо таке майно підлягає реєстрації, – право держави, де здійснена реєстрація тощо. Загальне правило застосовується тоді, коли після застосування зазначених вище презумпцій за всіма обставинами, правовідносини мають незначний зв'язок з визначеним правом і мають більш тісний зв'язок з іншим правом.

Владислава Геннадіївна Куркіна,

Фінансово- правовий коледж

Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ)

Lada.dzhulai@mail.ru