Право українського народу на правосуддя (громадське судочинство)

У судовій реформі 2010 року законодавець зосередився на розподілі повноважень між судами, водночас оминувши поза своєї уваги низку питань, які давно вже наболіли в українському суспільстві. Залишається не вирішеною проблема незадоволення населенням України фактором наявного адміністративного розташування районних (місцевих) судів від основної маси населених пунктів (хуторів, сіл, селищ). Йдеться також про високі судові витрати, неможливість скористатися послугами адвоката, порушення строків розгляду справ, матеріальної забезпеченості судів тощо. Окрім того, залишається неповністю реалізованим конституційний припис про участь народу у здійсненні правосуддя. Враховуючи зазначене, у суспільстві виникають занепокоєння таким станом доступності народу до правосуддя. Адже наведені фактори призводять до підвищення рівня недовіри народу до судової влади України. За таких обставин існує нагальна потреба в запровадженні новацій в українському судочинстві – певних альтернативних правових інститутів (можливо, навіть і громадських судових органів), які були б доступними, і головне, зрозумілими для більшості населення. І це тому, що сьогоднішня судова система складно сприймається основним її адресатом – народом.

За даними судової статистики саме суди загальної юрисдикції (місцеві загальні суди) найбільше перевантажені судовими справами. Цей факт, деякою мірою, часто примушує суддів до прийняття поспішного, а в деяких випадках необ'єктивного і зовсім невірного, рішення. Такі недоліки свідчать про очевидні прогалини в чинному судочинстві і потребують відповідної реакції з боку законодавчої влади.

На нашу думку, альтернативою даній ситуації може стати створення на місцевому рівні правового інституту громадського судочинства. Даний правовий інститут запроваджуватиме цілісну систему громадського слідства та судового розгляду в справах про адміністративні правопорушення, що зараз підвідомчі адміністративним комісіям при виконавчих комітетах місцевих рад, виконавчим комітетам місцевих рад, місцевим загальним судам, та деяких цивільних справах про відшкодування шкоди розміром до трьох мінімальних заробітних плат та у справах про встановлення юридичних фактів.

Концепція запровадження громадського судочинства має на меті залучити широке коло громадськості до участі як в правосудді, так і в громадському слідстві. У ньому братимуть участь як громадський суддя, громадські засідателі, так і обвинувач, слідчий, дізнавач та правозахисник. Усі особи мають бути: громадянами України; представниками відповідної територіальної громади; бути повнолітнього віку; володіти українською мовою; мати вищу юридичну освіту (для всіх крім дізнавача – йому достатньо служби в Збройних Силах України); мати необхідні ділові та моральні якості, здоровий глузд; не мати судимості за кримінальний злочин. Окрім того, майбутньому громадському судді необхідно успішно скласти відповідний кваліфікаційний іспит, а для дізнавача обов'язковою умовою є членство у громадському об'єднанні по охороні громадського порядку. Усі посади є виборними на два роки (кого обирати вирішує громада).

Систему громадських судів повинні скласти відповідні місцеві громадські суди, юрисдикція яких буде поширюватися на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці (району, міста, району у місті). У деяких районах, за умови віддаленості населених пунктів від районного центру, можливе створення відповідних селищних громадських судів, юрисдикція яких буде поширюватися на декілька населених пунктів району. Даний принцип територіальності дасть змогу максимально спростити процедуру звернення осіб до суду за захистом своїх прав, свобод та законних інтересів.

Громадське судочинство міститиме дві складові: здійснення громадського правосуддя та проведення громадського слідства. Громадське правосуддя буде здійснюватися колегіально громадським суддею та п'ятьма громадськими засідателями. Роль громадських засідателів зводиться до того, що на них покладаються обов'язки: по-перше, аналізу істотності та істинності доказів, наведених сторонами під час розгляду справи, а по-друге, голосування у питаннях про: 1) наявність складу правопорушення – у цивільних справах про відшкодування шкоди та справах про адміністративні правопорушення; 2) наявність юридичного факту – у цивільних справах про підтвердження наявності чи відсутності юридичних фактів. Наслідком голосування буде прийняття більшістю від громадських засідателів відповідного рішення, після якого громадський суддя ухвалюватиме рішення: 1) про притягнення правопорушника до відповідальності і призначення йому адміністративного покарання або ж (та) приймає рішення про відмову чи задоволення в позові, та 2) про визнання чи невизнання юридичного факту у справі. Рішення громадського судді приймається ним одноособово в нарадчій кімнаті, після чого оприлюднюється в судовій залі.

Із приводу іншої складової інституту громадського судочинства – громадського слідства, то його учасники, а саме громадський слідчий, провадитиме попереднє, досудове громадське слідство в справах про адміністративні правопорушення, що підвідомчі громадським судам, а громадський дізнавач у разі виявлення ознак, що свідчать про вчинення такого правопорушення, вживатиме всіх оперативно-розшукових заходів щодо виявлення осіб, які його вчинили, отримання фактичних даних, що можуть бути використані у справі. Що стосується інших учасників, то громадський обвинувач – є особою, яка від імені територіальної громади, на яку поширюється юрисдикція громадського суду, підтримує обвинувачення у справах про адміністративні правопорушення, що підвідомчі громадським судам, а громадський правозахисник – особою, яка надає безоплатну правову допомогу сторонам у справах, що підвідомчі громадським судам.

Заснування громадських судів буде відновленням історичних традицій минулого, а саме – зборових судів, на яких "люди добрі, гідні віри", котрі знали звичаєве право, здійснювали правосуддя, посилаючись лише на Божі закони і громадську справедливість. Запровадження даної концепції дасть змогу народу брати участь в здійсненні правосуддя, що й вимагає ч. 4 ст. 124 Конституції України, адже як говорить латинський вислів: "Lex est quod populous jubet atque constituit" (закон – це те, що народ наказує і ухвалює).

Михайло Олександрович Литвин,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка (м. Київ)

yaroslavatarasovna@mail.ru