Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Киевский национальный университет им. Т. Шевченко

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

ПЛЕБСОЛОГІЧНА ОЦІНКА СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВ....doc

Скачиваний:

Добавлен:

04.12.2018

Размер:

1.35 Mб

Скачать

☆

1 / 291 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 > Следующая >>>

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Тернопільський національний економічний університет

Міжгалузевий інститут управління

Міжнародний науково-технічний університет

імені академіка Юрія Бугая Благодійна організація

"Центр практичної філософії"

ПЛЕБСОЛОГІЧНА ОЦІНКА СУЧАСНОЇ

СВІТОВОЇ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

І ЗАВДАНЬ СТРАТЕГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

МАТЕРІАЛИ

ДРУГОЇ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ

НАУКОВО-ПРАКТИЧНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ

24 квітня 2009 року

Доповіді та виступи

УДК [3.138.124.4..336]..005.21

ББК 65.26я43+65.05я43

П 23

Редакційна колегія:

д-р юрид. наук, проф. Безклубий І.А.,

д-р філол. наук, проф. Вовк П.С., д -р юрид. наук, проф. В.О. Глушков, д-р юрид. наук, проф. Н.І. Клименко, д-р юрид. наук, проф. В.П. Колісник, д-р філософ, наук, проф. І.В. Огородник, д-р юрид. наук, проф. О.Р. Михайленко, д-р юрид. наук, проф. О.О. Шевченко

Рекомендовано до друку вченою радою вченою радою

Міжгалузевого інституту управління

(протокол №10 від 23 червня 2009 року)

Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту: Друга Всеукраїнська науково- практична конференція (24 квітня 2009 p.): Матеріали доповідей та виступів. Випуск 2. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2009. – 248 с.

Відповідальний за випуск Скригонюк м.І.

Випуск збірника присвячено дослідженню особливо актуальної та маловивченої і в українській й світовій юриспруденції проблеми плебсології як новітнього філософсько-правового вчення і цілинної правової науки. Його укладено за матеріалами доповідей та виступів, виголошених на Другій Всеукраїнській науково-пракгичній конференції "Плебсологічна як філософсько-правова оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту". Конференція відбулася 24 квітня 2009 р. в приміщенні Міжгалузевого інсшіуіу управління (м. Київ, вул. Ушинського, 15).

Розраховано на науковців, викладачів, студентів вищих навчальних закладів та широке коло зацікавлених плебсояогічною проблематикою.

The collection edited is dedicated to a problem of particularly current importance that is appeared to be insufficiently explored in the Ukrainian and world jurisprudence called plebsology being studied as an up-to-date philosophically-jural doctrine and virgin legal law. It is compiled in accordance with the matters of the reports and speeches those were made during the Second All-Ukrainian Research Practical Conference (The Plebsological As Well As Philosophically-Jural Assessment of World's Up-To-Date Financial Economic Crisis And Programmes for Strategic Management Quality ). The Conference took place on April 21, 2009, in the premises of the Inter-Branch Institute of Management (15, Ushyns'ky Street, Kyiv).

It is appropriated for scientists, lecturers, students of institutes of higher education as well as for a wide range of people concerned with plebsology problems.

При публікації максимально збережено орфографію, пунктуацію та стилістику, запропоновану авторами та підтриману їх науковими керівниками. За зміст наукових праць та достовірність наведених фактів відповідальність несуть автори.

© Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2009

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА 6

ЗАПОЧАТКУВАННЯ ТА РОЗВИТОК 16

ПЛЕБСОЛОПЇ В УКРАЇНІ 16

ПЛЕБСОЛОГІЯ 24

СТРАТЕГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ І ПЛЕБСОЛОГІЯ 25

ПЛЕБСОЛОГІЧНІ ПОГЛЯДИ НА СТАНОВЛЕННЯ 28

ТА РОЗВИТОК СХІДНО-СЛОВ'ЯНСЬКИХ ЕТНОСІВ 28

ПРО ЕКОНОМІЧНО-ФІНАНСОВУ КРИЗУ 35

І НЕОБХІДНІСТЬ РОЗВИТКУ ПЛЕБСОЛОГІЇ 35

ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ УСВІДОМЛЕННЯ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНСТВА НА КУБАНІ В 1932-1933 РОКАХ 40

ПЛЕБСОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУДУ 56

ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ 56

(м. Дніпропетровськ) 105

ПЛЕБСОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ЗАКОНУ УКРАЇНИ 105

"ПРО АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА" 105

ПЛЕБСОЛОГІЧНІ ПОГЛЯДИ НА УКРАЇНСЬКУ 116

НАРОДНУ ПРАВОТВОРЧІСТЬ І ЗЛОЧИН 116

УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ - НАЦІОНАЛЬНЕ БАГАТСТВО: ПЛЕБСОЛОГІЧНА ПАРАДИГМА 124

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ 163

ДОРАДЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ: 163

АГРАРНО-ПРАВОВІ ТА ПЛЕБСОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ 163

Анатолій Костянтинович Севастьянов, 170

Маріанна Єгорівна Севастьянова, 170

МЕНЕДЖМЕНТ ЯКОСТІ ТА ЙОГО ПРАВОВІ 170

І ПЛЕБСОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ 170

ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ І БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ 172

ПОФАКТОРНИЙ АНАЛІЗ ОБСЯГУ 175

ТОВАРООБІГУ В ТОРГІВЛІ 175

ОСОБЛИВОСТІ ЗАПРОВАДЖЕННЯ ТИМЧАСОВОЇ НАДБАВКИ ДО ДІЮЧИХ СТАВОК ВВІЗНОГО МИТА 177

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ ДИСЦИПЛІНИ 180

СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНОГО СТАНОВИЩА АДВОКАТ А-ЗАХИСНИКА 180

ПРО СТАТУС ЗАСУДЖЕНОГО ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ 183

У КОНТЕКСТІ ПЛЕБСОЛОГІЇ 183

ОРГАНІЗАЦІЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТАКТИКИ ПРОВЕДЕННЯ ОЧНОЇ СТАВКИ 188

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПРАВОТВОРЧІСТЬ 191

І СУДОВІ ДЕБАТИ (ПЛЕБСОЛОГІЧНА ОЦІНКА) 191

Шевченка (м. Київ) 195

ЗАХИСТ ПРАВ ПОТЕРПІЛИХ ВІД ПОРУШЕНЬ 195

МІЖНАРОДНИХ НОРМ У СФЕРІ ПРАВ ЛЮДИНИ 195

ТА МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА 195

СУДОВИЙ РОЗГЛЯД У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ФРН 200

І ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПЛЕБСОЛОПЇ 200

ПРИНЦИП ВІЛЬНОЇ ОЦІНКИ ДОКАЗІВ 203

У ПЛЕБСОЛОГІЧНОМУ АСПЕКТІ 203

ОСОБА ПОТЕРПІЛОГО ВІД ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО 205

СТ. 140 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ 205

СУЧАСНІ КРИМІНАЛІСТИЧНІ ЗНАННЯ 207

ТА ЇХ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА 207

(м. Дніпропетровськ) 214

ВПЛИВ ТЕЛЕБАЧЕННЯ НА МОТИВАЦІЮ 214

ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ 214

ПРО СВІТОВУ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНУ КРИЗУ 217

І НАТОВП 217

(м. Дніпропетровськ) 218

ЗАСТОСУВАННЯ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ 218

ПРИ ВИВЧЕННІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА 218

Плебсологічна характеристика злочину 229

ПЕРЕДМОВА

У вступній частині пропонованого збірника доповідей та виступів учасників Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції "Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово- економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту", що відбулася 24 квітня 2009 р. в м. Києві, містяться попередні пояснення і зауваження до них. Передусім слід наголосити, що конференція проходила на базі державного Міжгалузевого інституту управління (м. Київ, вул. Ушинського, 15).

Організаторами даного науково-практичного заходу виступили також Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Тернопільський національний економічний університет, Міжнародний науково-технічний університет імені академіка Юрія Бугая та благодійна організація "Центр практичної філософії'.

Організаційний комітет конференції очолив громадський і політичний діяч, народний депутат України першого та четвертого скликань, доктор філософських наук, Заслужений працівник освіти України, президент благодійної організації "Центр практичної філософії", головний редактор журналів "Філософська думка" та "Практична філософія" А.В. Толстоухов. Заступниками голови організаційного комітету Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції із зазначеної плебсологічної тематики були призначені: доктор економічних наук, професор, ректор Тернопільського національного економічного університету С.І. Юрій; доктор філософських наук, професор, декан філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка А.Є. Конверський; доктор економічних наук, професор, ректор Міжгалузевого інституту управління А.І. Кредісов; кандидат педагогічних наук, доцент, проректор Міжгалузевого інституту управління Г.Л. Корчова. Секретарем організаційного комітету конференції призначена кандидат юридичних наук, доцент, виконувач обов'язків завідувача кафедри теорії та історії держави і права Міжгалузевого інституту управління Л.І. Чулінда. Всього у роботі конференції взяло участь понад 100 відомих науковців: правознавців, філософів, економістів, істориків, психологів, філологів, у тому числі інших навчальних закладів - академіків,членів-кореспондентів, докторів наук, професорів.

За дорученням організаційного комітету роботу конференції розпочав доктор філософських наук А.В. Толстоухов. Вітальне слово до учасників конференції мали: А.Є. Конверський, А.І. Кредісов, а також завідувач кафедри кримінального права, процесу та криміналістики Тернопільського національного економічного університету М.О. Головецький.

У роботі пленарного засідання конференції брали участь: академік АПрН України О.М. Костенко; академік Академії вищої школи України М.С. Корольчук; академік Української академії політичних наук О.Є. Маноха; члени-кореспонденти АПрН України - О.В. Дзера, М.І. Козюбра, В.Т. Нор; доктори юридичних наук - Безклубий І.А., В.І. Галаган, В.О. Глушков, Н.І. Клименко, В.П. Колісник, П.М. Любченко, О.Р. Михайленко, О.О. Шевченко та інші науковці.

Після пленарного засідання конференція тривала у формі секцій. Зокрема, працювали секції з плебсології, філософії, філософії права та соціології права, історії та теорії держави і права; цивільно-правових дисциплін; адміністративно-правових та кримінально-правових дисциплін. У роботі конференції взяли участь 122 особи, серед яких: 95 осіб - науковці, 27 - практичні працівники. Зокрема, серед практичних працівників участь у конференції брали: судця Конституційного Суду України М.І. Колос, суддя Верховного Суду України Т.І. Присяжнюк, радник Першого віце-прем'єр-міністра України, шеф редактор журналу "Національна безпека України" О.Г. Варченко; судця апеляційного суду Черкаської області Д.М. Швидкий; старший прокурор відділу Генеральної прокуратури України О.Ф. Свірін; заступник голови Драбівського районного суду Черкаської області В.Г. Фай; адвокати - В.І. Коворотний, П.П. Сушко, Т.В. Терещенко, Л.В. Геращенко, В.І. Дерій, О.Ю. Самохін та ін.

Позитивні відгуки у підтримку даної науково-практичної конференції надійшли з Польщі, Німеччини, США та ін. держав. І це тому, що плебсологія - це новітнє філософсько-правове вчення і, водночас, визнана інтелектуальною громадськістю України модерна правова міжгалузева наука. Базовою, конституативною причиною виникнення плебсологічної науки, як правильно вважають професори - В.О. Глушков, В.О. Корчинський, О.Р. Михайленко є складнощі, протиріччя теперішнього суспільного життя, що виникають між державно- владними структурами, з одного боку, і Українським народом (громадянами України всіх національностей) - з іншого.

Отож, є загальновизнаним, що плебсологія як правова наука - це система спеціальних знань про масову участь мудрого простонароду, як і усього Українського народу, в право-державотворчих та інших позитивних і негативних природно-соціальних процесах, у тому числі економічних системах, глобалізмі і антиглобалізмі, фінансово- економічних, політичних криз, так само й світових, рівночинно у різного виду виборах, референдумах, плебісцитах, а також захисті природи, прав та свобод людини, тендерної рівності, сім'ї, національних і соціальних груп, рідної національної та справедливої інтернаціональної державності, мов, культур та ін., з метою побудови світового класичного громадянського суспільства.

Зі змісту доповідей учасників конференції можливо зробити однозначний висновок, що в Україні нині, на фоні, як внутрішньодержавної політико-економічної, так і глобальної фінансово-економічної криз, започаткована і успішно розвивається плебсологія як нова правова наука. Особливо переконливими у цьому сенсі були доповіді професора Київського національного університету внутрішніх справ В.О. Корчинського, доцента Київського національного університету імені Тараса Шевченка Т.О. Коваленко та професорів цього ж університету І.А. Безклубого, В.О. Глушкова, В.І. Сергійчука, О.О. Шевченка, О.Р. Михайленка, Н.Г. Шукліної та ін.

Таким чином, якщо результати Першої Всеукраїнської науково-практичної конференції з плебсологічної тематики (мала місце 20 червня 2008 р.) переконливо засвідчили, що в українській філософсько-правовій сфері відбулося визнання плебсології як новітнього вчення, то дана - Друга Всеукраїнська науково-практична конференція, за її науковими наслідками, однозначно підтвердила, що плебсологія - це цілісна, правова наука. Разом з тим, необхідно зазначити, що доповіді учасників вказаної Другої Всеукраїнської науково-практичної конференції мали як схвальний, так і частково критичний концептуально- плебсологічний характер. За активну участь в роботі відповідної науково-практичної конференції організаційний комітет щироподякував усім присутнім. Крім того, організаційний комітет також висловив сподівання на подальшу співпрацю науковців, у тому числі теоретиків-правознавців і практиків у питаннях розвитку плебсології як правової науки в ім'я побудови в Україні справжньої правової держави.

Є усі сподівання вважати, що основне завдання плебсології як правової науки - побудова світового класичного громадянського суспільства згодом набуде глобального наукового характеру. Зважаючи на таку ситуацію, і буде встановлено, що є істинним в процесі невпинного суспільного буття.

ПЛЕНАРНЕ ЗАСІДАННЯ

Привітання учасникам конференції декана

філософського факультету Київського національного університету

імені Тараса Шевченка А.Є. Конверського

Шановні учасники і гості Другої Всеукраїнської науково- практичної конференції "Плебсологічна оцінка сучасної світової фінансово-економічної кризи і завдань стратегічного менеджменту"!

Дозвольте мені від імені ректорату Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також від себе особисто, щиросердечно привітати Вас зі знаменною подією в науці української держави, з початком роботи науково-практичної конференції, що присвячена плебсологічній як науково-правовій тематиці. Так, це не перебільшення, Європа і світ потерпають від чергової, але специфічної фінансово-економічної кризи. Зазначена специфічність полягає у тому, що ми, а разом з нами й мільйони, мільярди інших споживачів не відчуваємо перевиробництва товарів на відповідному етапі суспільного життя, в Україні, зокрема. Різке загострення всіх суперечностей економіки в Україні, як державі, відбувається у зв'язку з фінансово-економічними подіями в країнах Європи, а також СІНА, Японії та ін. державах світу. Заради об'єктивності необхідно визнати, що кризові явища в економіці України більше як частково взаємопов'язані з її внутрішньодержавними політичними справами.

Отже, триває скорочення національного як й світового виробництва, розлад грошових і кредитних відносин через банківську систему. Крім того, в Україні повільно падає рівень соціального забезпечення конкретної людини, конкретної сім'ї. Масове безробіття заполонило Україну в міських і сільських її регіонах. Особливо потерпають представники середнього та малого бізнесу як клієнти банків. Це стосується також пересічних громадян, які отримали у банках, у свій час (в докризовий період), певні кредитні суми.

Наведені докази дозволяють зробити висновки, що наш науково- практичний форум триває у період надто складної світової фінансово-економічної кризи, кризи, тіньова влада якої поширила свої неофіційні принципи як закони й на територію України. Адже Україна - частина Європи не тільки у географічних її вимірах. Кризові явища в Україні набули нечуваних результатів порівняно з аналогічними процесами в інших державах. На мою думку, є дві основні причини названого соціального безладу. По-перше, - це бездіяльність національної державної влади, по-друге, - відсутність спеціальної державної програми виходу з кризи. У плебсологічному світобаченні наведену ситуацію можливо сформулювати так: народ живе своїм повсякденним життям, державна влада - своїм. Тому, є серйозні загрози глобальної руйнації Української державності. Адже станом на квітень 2009 р., українська економіка повністю і остаточно деформована. У плебсологічному розумінні Українська держава потребує суттєвої корекції! Тому, важливе місце в науковому розумінні порятунку Української державності мають посісти теоретичні основи плебсології, як нової правової науки.Крім того, з іншого боку наша держава повільно, але впевнено входить в європейську політико-економічну сферу дій, у тому числі й світову. Наприклад, Україна є членом Світової організації торгівлі. З теми конференції, а також наявних тут, у цій залі плакатів та інших агітаційних гасел, постає зрозумілим, що предметом наукових дискусій мають постати архіважливі новітні правові та філософсько-правові проблеми, що наділені безпосереднім зв'язком зі складними процесами економічного життя, причім як національного, так і світового масштабу.

У теперішній час на міжнародній арені не припиняються політичні, економічні, військові та інші важливі події, що однозначно направлені на черговий частковий перерозподіл світу, в його особливо привабливих геополітичних зонах. Тому українське суспільство, як і вся світова громадськість важко втомилися від глобальних, комплексних фінансово-економічних та інших природно-соціальних стресів. Зазначена перевтома, знову ж таки, є всього лише черговою. На підтвердження цієї версії зробимо фрагментарний екскурс в історію. Переможно над диктатурою фашизму та його нелюдською ідеологією закінчилася Друга світова війна, війна, яка нахабно забрала у потойбічне життя десятки мільйонів безневинних громадян, у тому числі дітей, матерів, осіб похилого віку та ін. З геополітичної сцени зникла також і головна сила супротивної, протилежної коаліції - коаліції переможців. Йдеться про Союз РСР, як державу диктатуру, з її ненажерливою космополітичною комунобільшовицькою доктриною. Згадайте історичні події репресій, голодоморів. І все це, як відомо, відбулося в XX ст., останньому столітті другого тисячоліття теперішнього часу. Одначе, людина істота розумна, терпляча і, безумовно, заслуговує на кращу долю. Це стосується, звичайно, і українства.

Нині у Конституції України (ст. 15) задекларовано, що жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Разом з тим, суспільне життя у будь-якій державі має бути керованим безпосередньо самою державою, причім так високоякісно, щоб гарантувати достатній життєвий рівень людини, сім'ї, національної (соціальної) групи, нації (народу). Таке гарантування має включати не тільки достатнє харчування, одяг і житло. Тим більше, що людина має на це своє конституційне право.

Шановні учасники науково-практичної конференції!

Підвищення активності людини в суспільстві, з одного боку, гарантується умовами його демократизації, з іншого - самою її природою. Наведена філософсько-правова формула зазнає суттєвого ускладнення у її змісті у тому випадку, коли мова йде про помірковану, солідарну діяльність людських мас. На порядок денний знову ж постають нагальні питання, що мають суто плебсологічний зміст. У такому випадку дана тематика набуває плебсологічного як особливого наукового-правового статусу. Вказані посилання є невипадковими. Адже сьогодні плебсологія - це не тільки філософсько-правове вчення, але й новітня правова наука, предметом вивчення якої є питання захисту природи, а також прав та свобод людини, тендерної рівності, сім'ї, справедливої і законної національної та інтернаціональної державності та ін. З огляду на це, важливим концептуальним моментом плебсології є знання про масову участь мудрого простонароду, як і всього Українського народу, в право-державотворчій та іншій позитивній і негативній діяльності. Зрозуміло, що йдеться, перш за все, про ті природно- соціальні процеси, які мають суттєве значення для життєдіяльності націй (народів). Важливість піднятої проблеми набуває особливого значення у тому контексті, що одні нації (народи) мають свою рідну державність, інші - ні.

Вельмишановні учасники Другої Всеукраїнської науково- практичної конференції! Бажаю Вам доброго здоров'я, щастя, матеріального благополуччя, а також відмінних наукових результатів як у процесі пленарного засідання нашої науково- практичної конференції, так і в роботі її секцій.

Крім того, з іншого боку наша держава повільно, але впевнено входить в європейську політико-економічну сферу дій, у тому числі й світову. Наприклад, Україна є членом Світової організації торгівлі. З теми конференції, а також наявних тут, у цій залі плакатів та інших агітаційних гасел, постає зрозумілим, що предметом наукових дискусій мають постати архіважливі новітні правові та філософсько-правові проблеми, що наділені безпосереднім зв'язком зі складними процесами економічного життя, причім як національного, так і світового масштабу.

Шановні учасники науково-практичної конференції!

Вступне слово

ректора Міжгалузевого інституту управління

А.І. Кредісова

Дозвольте привітати Вас у Міжгалузевому інституті управління на нашій, яка вже стає традиційною, науково- практичній конференції з плебсології як новітнього філософсько-правового вчення і, відповідно, нової правової науки.

Традиційність не означає незмінності. Ось і нинішня науково-практична конференція багата новаціями. Ці новації вже в самій тематиці, в намаганні дати широкоформатну наукову, тобто плебсологічну як міжгалузеву правову та філософсько-правову оцінки сучасній світовій фінансово- економічній кризі. Вони також знайшли відображення в програмі конференції, у виступах її учасників. Адже доповіді ораторів присвячені дуже актуальним проблемам суспільного життя української держави, а також світового співтовариства.

Економічна скрута в Україні призвела до серйозного скорочення державного фінансування науки взагалі, вузівської, зокрема. Так, в цьому році всього на науку в держбюджеті виділено 3,26 млрд. грн., що становить 0,31%) ВВП країни. На вузівську науку з цього "мізера" виділяється лише 8%. Наголос при цьому робиться на природничих і технічних науках. Можливо це й вірно. Але ж поза уваги майже взагалі залишаються суспільні науки. А хіба вони не потрібні? Хіба техніка існує сама по собі? Хіба вона, образно кажучи, не рукавичка, якою людині потрібно користуватися так, щоб не нашкодити собі і природі? Хіба про необхідність гуманізації техніки нам постійно не нагадує Чорнобиль?

Економіка знань, нова економіка, суспільство знань - це не тільки економічна наука. Тут всі суспільні, гуманітарні науки, які роблять людину громадянином суспільства, а саме дійсно творцем, підприємцем у тому розумінні, що означає робити і думати не те і не так, як раніше або інші. Проте це аж ніяк не означає, що без рутинної, повсякденної, яка повторюється, роботи чи думки можна досягти суспільного ефекту (маси товарів, продуктів, послуг) і разом з тим чогось абсолютно нового. По суті, на мій погляд, це єдиний процес життя суспільства, якщо воно правильно збалансоване та організоване. В соціальній життєдіяльності, наголошував ще

Аристотель, головною проблемою є пошук певної міри, "оскільки володіння серединою похвальне будь в чому, а крайнощі не заслуговують на повагу, є неправильними та достойні тільки осуду".

Що вийшло у нас в Україні? В радянській системі домінував культ виробництва при обмеженні індивідуалістичної та інноваційної діяльності. Зараз ліберально-ринкова трансформація українського суспільства домінуючою зробила індивідуалістичну та інноваційну ділову поведінку. Спотворена вседозволеністю, безкарністю ця поведінка інноваційно-творчу активність господарюючих суб'єктів спрямувала не на вдосконалення продуктивного виробництва і, як результат, зростання суспільного добробуту, а на пошук шляхів накопичення приватного капіталу, власного збагачення. Домінує культ, по суті, спекуляції, тобто отримання прибутку на основі коливання цін і миттєвості ефекту. Такий підхід сьогодні у більшості економістів, політиків, філософів, юристів, журналістів, філологів тощо, а страждає суспільство, суспільні науки, у тому числі й ті, що вивчаються у вищих навчальних закладах.

Це лише одна з багаточисельних проблем цих наук, яка заслуговує на обговорення. На конференції сподіваюсь, їх буде названо і розглянуто набагато більше. Бажаю плідної, результативної роботи! За плебсологією як новою правовою наукою перспективне майбутнє. Бо плебсологія - це універсальна мова мирного протесту національної (соціальної) групи, нації (народу) з метою захисту законних прав та свобод людини, сім'ї, тендерної рівності, а також природи, національної державності, тощо. У добрий час!

Микола Іванович Скригонюк

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ЗАПОЧАТКУВАННЯ ТА РОЗВИТОК

ПЛЕБСОЛОПЇ В УКРАЇНІ

Тепер, в умовах початку III тисячоліття нашої ери, Україна в черговий раз потопає в омелі, смітниках, безробітті, п'янстві, брехні, шахрайстві, хабарництві, корупції та іншому беззаконні, і, звичайно ж, в державному безладді. За одними статистичними даними майже ЗО відсотків населення в Україні проживає за межею бідності (за іншими - 12). В Україні на сьогоднішній день нараховується майже 1 млн. безробітних. Майже вісім мільйонів українців виїхали за територію України на заробітки в інші держави.

Причиною названого соціального хаосу є бездіяльність української державної влади в центрі і на місцях, у тому числі з масовою участю місцевого самоврядування. Тим часом, рідна земля по-материнськи навіки приймає завчасно померлих та дає життя усьому новонародженому як живому і кожен своє кує. В результаті молодь живе надією, а ми - реальністю як усвідомленою дійсністю, що пересічна людина є незахищеною ні від природи, ні від незаконних дій державної влади, ні від капіталу, ні від злочинного світу. Мудрий же простонарод осмислено сприймає навколишнє і висловлюється про необхідність запровадження в Україні сильної вертикалі державної виконавчої влади. А вона - державна влада в Україні справді потребує дисциплінарного впорядкування.

Хоча, разом з тим, є й інші, зовнішні об'єктивні причини державного безладу в нинішній Україні. Однією з них - головною причиною можливо вважати очевидний факт, що Україна в геополітичному її вимірі дислокується на перехресті шляхів з цивілізованої Європи і варварських шовіністичних околиць.

Українська державність все ж буде порятована й функціонуватиме до тих пір допоки житиме українська нація. А в цю скрутну суспільно-політичну добу, добу, коли волею внутрішніх і зовнішніх обставин вирішується стратегічне питання: бути Україні в подальшому повноцінною державою чи покірною країною - останнє слово істини, за принципами природного права та історичної справедливості, належить провідній силі української, як і будь-якої іншої нації (народу), - мудрому простонароду. Наочним прикладом викладеної концепції послугували події так званої "Помаранчевої революції" як Першої української буржуазної революції, у процесі якої мудрий простонарод захистив Україну як державу, тобто він виконав свою разову історичну функцію.

Провідну роль в теперішніх умовах витворення Української державності відіграє двополюсний світовий сіонізм. Геополітична дислокація класичного першого, західного полюсу: Лондон, Париж, Нью-Йорк. Щодо другого - східного полюсу світового сіонізму, то центр його дислокації зосереджений в Москві, із зоною впливу - територія колишнього Союзу РСР і не тільки.

Кожний з названих полюсів щодо України і її державності має свої меркантильно кланові геополітичні інтереси, інтереси, які з цілком природних причин є не просто несумісними, а ідеологічно протилежними, і навіть подекуди ворожими. Процес матеріалізації зазначених стратегічних ідеологічно-геополітичних планів цих кланів потребує належного фінансування і, відповідно, забезпечується таким, у тому числі на території України. Фінансуються ті політичні сили (партії, громадські організації), які відстоюють проєвропейсько-американську та відповідно проросійську політику. І лише незначна частина українських політиків євреїв і напівєвреїв, у тому числі державних службовців як керівників партій і громадських організацій, проводять відносно самостійну українську національно-державну політику. Зокрема, історично так склалося, що західний сіоністський полюс у питанні Української державності в основному відстоює політичні погляди правового спрямування, східний - лівого. І це при тому, що офіційна політика окремих держав Європи не завжди співпадає з наведеною класично-конструктивною формою як політичною орієнтацією щодо подальшої долі Української держави. Це стосується, наприклад, Німеччини і частково Франції.

Однією з головних умов як причин, яка вагомо сприяє витворенню наведених зовнішніх і внутрішніх плебсологічних обставин є наявність незначної статистичної величини кількості в Україні (у загальній масі її населення) повноцінної української нації. На території України проживає за переписом на 2001 р.: українців - 37 541 693, росіян - 8 334 141, білорусів - 275 763, євреїв - 103 591 й певний відсоток інших національностей.

Отож, питання зародження, становлення і розвитку сучасної плебсологічної концепції в Україні має надзвичайно велике, інакше кажучи особливе історичне значення. Адже є усі підстави вважати, що з часом ідея плебсологічної доктрини не просто трасформується в обов'язкову для вивчення у вищих юридичних навчальних закладах правову науку, а набуде ширшого - міжнародного визнання. Бо людське суспільство справді стомилося від негативних кліматичних змін, технологічних еволюцій, суспільно-політичних та економічних криз, насильства, голоду, неправди, несправедливості, беззаконня та багатьох інших негараздів і, відповідно, потребує задоволення своїх значущих природно-соціальних потреб. За сукупності цих та протилежних ексцентричних соціальних факторів бути автентичною, істинною людиною феноменально відвічально, відвічально перед Богом як вищою силою розуму, світлою пам'яттю своїх пращурів, сподіванням на славні вчинки нащадків, усім живим на Землі. Архіважливу роль у даному процесі людства, поряд з другими вченнями і науками, у тому числі стратегічним менеджментом, має відіграти плебсологія як новостворений, окремий філософсько-правовий напрямок і плебсологія як новітня правова міждисциплінарна наука.

Відправним часовим моментом у проблематиці створення плебсологічного вчення постав початок 1988 р., коли його - майбутнього автора як слідчого прокуратури, включили до слідчої бригади прокуратури Союзу РСР для розслідування кримінальної справи про масові безпорядки (за Кримінальним кодексом Азербайджанської РСР). Систематизувавши, а також проаналізувавши зібрані матеріали слідчої практики, автор збагнув, що істинні причини і умови масових безпорядків, причетних до них соціальних процесів неможливо науково форматувати в межі відповідної філософської, філософсько- правової, кримінологічної чи іншої наявної правової теорії. Саме з цих причин ним і була новостворена плебсологічна концепція, як, до речі, і сам термін "плебсологія". Буде цікавим знати, що у вказаний час при розслідуванні кримінальної справи про масові безпорядки в м. Сумгаїт (очолював слідчу бригаду слідчий з особливо важливих справ Генеральної Прокуратури СРСР В.С.Галкін) вперше у слідчій практиці СРСР застосували комп'ютер, що був завезений з США.

Однак початково, у науковій сфері, термін плебсологія був застосований автором у червні 2003 р. в першій частині монографії "Плебсологія: правова сутність, теорія і практика", що вийшла у світ у видавничо-поліграфічному центрі "Київський університет" накладом 1000 примірників та обсягом 270 сторінок кожний. Згодом, у травні 2005 р., там само, за цих же умов була видана наступна - друга частина даної монографічної роботи, обсягом 358 с. кожний. І на-кінець, на початку березня 2008 р. світ побачив третю частину даного монографічного дослідження. Вона, зокрема, вийшла самостійним, останнім компонентом (частиною) згаданої монографічної філософсько-правової трилогії - Плебсологія як філософсько-правове вчення. Майже за п'ять років кропіткої праці нам вдалося напрацювати свого роду нову наукову філософсько-правову систему з явними елементами філософії, права, соціології, політології, психології, кримінології, економіки та ін. Останнім часом в українській юриспруденційній сфері усе активніше ініціюється думка, що плебсологічна система знань поволі трансформується у кшталт новітньої правової міждисциплінарної науки. Важливу роль тут відіграла Перша Всеукраїнська конференція з плебсології, що відбулася в червні 2008 р. в м. Києві.

Отож, плебсологія виникла на початку ХХІ-го століття нашої ери, коли світовий капіталізм трансформувався в якісно-нову - модерну стадію свого невпинного розвитку, а на історичну арену виступив майбутній його поводир - мудрий простонарод. Цей висновок підтверджується очевидними суспільно-політичними подіями в теперішніх державах Європи: Франції, Італії, Німеччини та ін. Мудрий простонарод кожної з названих держав у ситуаціях складних конфліктів між нацією (народом) і державною владою масово й організовано виступив на вулицях великих міст, щоб захистити свої природні і соціальні права та свободи і захистив їх. Держави поступились. Плебсологія створена на основі досягнень об'єктивної філософії, економіки, стратегічного менеджменту, філософії права, теорії громадянського суспільства, соціології, кримінології та ін. Юридично-"цементуючим" інгредієнтом названих складових плебсологічного вчення, є природне право більшості мудрого простонароду, як ведучої плебсологічної сили будь-якої нації (народу), у тому числі й Українського народу - громадян України всіх національностей. Саме враз зазначити, що мудрий простонарод завжди становить більшість населення будь-якої нації (народу), особливо в країнах, державність яких сформатована за національною ознакою. Це стосується, наприклад, Португалії, Іспанії, Франції, Німеччини, Італії, Польщі та ін. держав. Автор зазнає критики від багатьох опонентів з приводу поняття "мудрий простонарод". Передусім, це стосується професора О.Р. Михайленка, який оцінюючи плебсологічну як філософсько-правову концепцію, виявляє її хиби і вади в тому, що "мудрий простонарод" це ще не весь народ, а тільки його частина, і предмет вивчення плебсології, таким чином, начебто необ'єктивно звужений. Проте, зміст проблеми полягає в тому, що окрім мудрого простонароду елементом об'єкту вивчення плебсології є також і питання еліти людського суспільства, яка, до речі, невідступно перебуває при державній владі. Державна ж влада, у свою чергу, неодмінно конкурує з усім народом, а особливо з простонародом. Щодо еліти як особливої соціальної групи, що виділяється серед інших своїм суспільним становищем то ознаками відповідного виокремлення, окрім державної влади, є також капітал, талант як природні здібності людини до певного виду діяльності, розум, щасливий випадок та ін.

Таким чином, плебсологія - це і система філософсько- правових поглядів, у формі вчення і нова правова наука про масову участь мудрого простонароду, інших соціальних і національних груп, як і всього Українського народу, в право- державотворчих та других позитивних і негативних природно-соціальних процесах, у тому числі глобалізмі і антиглобалізмі, фінансово-економічних, політичних системах і кризах, так само й світових, різного виду виборах, плебісциті, рівночинно поглядів про захист: природи; прав та свобод людини; тендерної рівності; сім'ї; національних та соціальних груп; рідної національної, а також справедливої інтернаціональної державності; мов, культур та ін., з метою побудови світового класичного громадянського суспільства. Заради об'єктивності необхідно зазначити, що першородним визначенням плебсології вважається дефініція, яка була подана у першій частині (книзі) монографії. Відповідно названа, являла собою учення про стихійний або організований, локальний чи системно-масовий опір громади, певних соціальних груп, класів, усього народу щодо влади, боротьбу вказаних груп між собою, що виявляється, як правило, у формі натовпу, що безчинствує - суспільного (масового) заворушення, та пов'язаних з ними процесів. У другій частині (книзі) монографії ми подали переосмислене визначення плебсології. Це було зроблено з урахуванням: плину часу, наукових джерел, побічних відомостей. Так, плебсологію було форматовано як систему поглядів співрозуміння проявів соціального буття стосовно стихійного або організованого локального чи системно-масового опору громадян, певних соціальних, національних груп, класів, усього народу щодо влади та боротьба вказаних груп і класів між собою, яка триває, як правило, у кшталті юрби, що скоює свавілля - масових, кримінально-карних або соціально корисних суспільних заворушень, інших позитивних і негативних багатолюдних подій плебсопроцесів, пов'язаних з ними послідовними змінами станів, явищ, сила ворожості яких може бути співмірна і не співмірна ступеню несправедливості як подразника, а відтак природному праву людини, нації, народу на опір хитрощам держави. Проте, згодом і це визначення плебсології, як вже відомо, було переосмислене її автором. Тепер декілька думок щодо структури вчення. Структура плебсологічного вчення доволі громіздка. Як зазначалося вище названа фактично упредметнена в змісті трьох зазначених книг - монографій.

Сумарно ж можливо констатувати, що об'єкт вивчення плебсології стосується:

загальних, фронтальних, тобто природно-правових властивостей соціального буття (поміркованої і непоміркованої поведінки людських мас як одержавлених національних і соціальних груп, класів та ін.);
конкретно-галузевих правовідносин об'єктивної реальності, які тривають з участю людських мас та участю держави;
захисту природних та соціальних принципів законності, що започатковані на основі відповідних правових інституцій і стосуються захисту прав і свобод людини, національних груп, націй (народів), у тому числі рідної національної та справедливої інтернаціональної державності. У деталізованій формі об'єкт вивчення плебсології (на рівні предмету) сконцентрований у сутності структури самого визначення плебсологія.

Як бачимо, з остаточного визначення у плебсологічному вченні, по-перше, подане наукове пояснення соціального світу. По-друге, визначені мета і методи його еволюційно- революційного перетворення. Ще один важливий момент. В межах плебсології як філософсько-правового вчення існує таке поняття як плебсологічна характеристика об'єкту пізнання. Зазначена інституція являє собою комплекс наукових рекомендацій і способів щодо об'єктивного, а отже, ефективного дослідження відповідного предмета, завдяки властивим даній системі філософсько-правових та інших ознак. Іншими словами, плебсологічна характеристика об'єкту пізнання - це, в першу чергу, система типових особливостей, які притаманні предмету, що буде досліджуватися. Предмет же плебсологічного пізнання має бути обов'язковим компонентом об'єкту відповідного дослідження. Зрозуміло, що елементи плебсологічної характеристики можуть змінюватися кількісно, а, відповідно, і якісно. Необхідно зауважити, що тематика плебсологічної характеристики об'єкту, який досліджується, потрапляла також у поле інтелектуального зору інших учених. Так, питання плебсологічної характеристики об'єкту, що досліджується, вдало, частково, розробив у своїй науковій роботі професор В.О. Корчинський.

Ми вважаємо, що рекомендації плебсологічної як філософсько-правової характеристики об'єкту, який досліджується, мають такі раніше декларовані елементи:

Плебсологічний об'єкт як конкретне, тобто природно- соціальне (дія - бездіяльність) явище, подія, національна культура, народна правотворчість, правова норма, право- державотворчі процеси за участю мудрого простонароду та інші аналогічні позитивні та негативні процеси, (елементи яких сформульовані у визначенні плебсологія) з його невпинною правовою сутністю;
Основоположний метод плебсологічного пізнання як концентроване осмислення мудрим простонародом, у формі систематизованої сукупності загального - філософського і названого вище - конкретного;
Природа виникнення (натуральна, соціальна чи змішані) та генезис предмету дослідження;
Наслідки (деякі обставини), тобто значення предмету, що досліджується для сучасності: людини, суспільства, рідної національної (справедливої інтернаціональної) державності і світового співтовариства;
Джерела первинних відомостей про предмет, що досліджується;
Погляди класиків і сучасних вчених про предмет досліджування;
Система природно-правових та соціально-правових ознак предмету дослідження: загальна, галузева;
Застосування плебсологічних, а також галузевих законів та аксіом, у т.ч. нормативно-правових актів, в процесі пізнання відповідного предмету;
Думки спеціалістів;
Висновок експерта (у разі потреби);
Громадська думка про предмет дослідження;
Позитивний і негативний вплив предмету, що досліджується, на побудову світового класичного громадського суспільства.

Доцільно було б наголосити, що в даному разі нами наведені лише основні структурні елементи плебсологічної як філософсько- правової характеристики того об'єкту, який підлягає дослідженню. Втім, до пропонованої дванадцятипунктної системи плебсологічної характеристики ймовірного об'єкту дослідження можливо додати й іншу сукупність значущої інформації. Передбачається, що в результаті таких спеціальних плебсологічних досліджень, які триватимуть відповідно до допоміжного рекомендованого плану, компетентні особи зуміють отримати необхідний обсяг новітніх знань щодо певного об'єкту.

Завершуючи виступ потрібно акцентувати, що питання плебсологічної характеристики об'єкту, що досліджується, посідає одне з конституативних місць в загальній системі плебсологічних знань. І це з тих причин, що структура плебсологічної характеристики об'єкту, що досліджується сформована за принципом взаємозв'язку. Зокрема, складові частини умовної будови названої плебсологічної характеристики, як окремі, самостійні елементи, скомбіновані з дотриманням вимог внутрішньої і зовнішньої єдності. У даному разі така єдність елементів плебсологічної характеристики об'єкту, що досліджується, сприймається як монолітне ціле, тобто нерозривно зв'язане між собою.

Необхідно зазначити також, що феномен плебсологічної характеристики у теперішній час визначений початково. Зокрема, потребують подальшого дослідження питання співвідношення плебсологічної характеристики з конкретними компонентами структури плебсології. Одначе, необхідність плебсологічної характеристики досліджуваного об'єкту є логічно обґрунтованою та доведеною доказами, наведеними у пропонованому вченні.

У плебсологічному розумінні стабілізація суспільно- політичної та економічної ситуації в Україні можлива завдяки двом основним факторам. Перший з них передбачає комплекс планово-організаційних, як стратегічно-менеджментових заходів із безпосередньою участю державного регулювання та залученням широких верств Українського народу. У зазначеному процесі ресоціалізації української державності провідне місце має посісти питання національного патріотизму. Звісна річ, що такий варіант розвитку зазначених соціальних подій в Україні є непривабливим для представників світового і національного капіталу. Саме з цих причин ними активно декларується інший - другий плебсологічний фактор стабілізації економіки в Україні. Зокрема, свою темну справу для національної економіки Української держави мають зробити так звані "великі інвестиції". У першому й у другому варіантах виходу України з політико- економічної кризи одним з визначальних факторів є час.

Поліна Самарівна Вовк,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

Микола Іванович Скригонюк

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

Людмила Федорівна Шилінгова,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ПЛЕБСОЛОГІЯ

Плебсологія, - що це за слово?

Іноземно звучить. Науково?

Слово, справді, з нової науки

Про народ, його мрії та муки,

Про незламну віру народу

У хороше життя і свободу,

Про душу природну - народу,

Щоб державність здобути! Й свободу!

Слово творчо звучить, поетично,

І римовано, і ритмічно –

Це розмова за круглим столом:

"Перемога добра і любові над злом".

Плебсологія - що це за слово?

З'ясувати його - ризиково?

Це - наука про нашу ментальність,

А вона - об'єктивна реальність

І право стати на заваді –

Узурпованій державній владі.

Це прогноз глибини почуттів –

Де байдужість, де радісний спів,

Де обурення і протидія

Плебсологія міфи розвіє

І покаже без зайвих прикрас

Роздуми й настрої людських мас.

Плебсологія, - що це за слово?

Це Тендерна рівність, весни почуття

Родинні стосунки й найкраща сім'я

Це захист природи й людської свободи

Любові до Бога, Землі і життя

Це захист потерпілої особи

И того, хто пізнав каяття.

Цій науці права

Достойна тих потрібна увага,

Хто народам зичить блага.

Таким же чином

Ваше в плебсології душі єство

її ж мета - це світове,

класичне,

громадянське

суспільство! Бо всюди, всюди там і тут Пильнує справу мудрий простолюд.

А хвилю правди з глибин простонароду Розумний всеодно почує повсюду Може хвиля державність зміцнити І хитрих порадників змити! Може ніжитись, мила й ласкава, І щастя просити лукаво.

Тож, схаменіться, люди добрії Вас глобальність чекає на обрії! І тільки плебсології зміст Доступно розкриє проблему у зріст!

Наталія Георгіївна Шукліна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

СТРАТЕГІЧНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ І ПЛЕБСОЛОГІЯ

У якості преамбули до пропонованої теми доповіді "Стратегічний менеджмент і плебсологія" розумно обрати загальновідомий вислів давніх філософів "усе пізнається у порівнянні". Наприклад, відомо, що Аристотель піддавав критиці роботи Платона та інших, менш відомих мислителів. Разом з тим, вивчені філософом наукові праці опонентів багато в чому йому ж і сприяли в написанні власних трактатів.

З цих та інших об'єктивних причин буде правильним вважати, що стратегічний менеджмент (стратегічне управління) і плебсологія - це дві самостійні сучасні системи людських знань, дві наукові форми одного прогресивного цивілізованого шляху землян до їх благополуччя і соціального процвітання, а отже, шляху до щасливого майбутнього. Тим більше, що у деталізованому тлумаченні плебсології як новітньої правової науки зазначається: плебсологічні знання мають сприяти побудові світового класичного громадянського суспільства. Стратегічний же менеджмент, як тлумачать окремі фахівці, є діяльністю, що полягає у виборі напрямку дій для досягнення цілей організації в умовах нестабільного зовнішнього середовища.

Отже, стратегічний менеджмент як спеціальний термін був введений у науковий, а згодом у науково-практичний обіг у кінці 60-х на початку 70-х рр. XX ст. Одним з авторів перших контурів вказаної системи знань, як вважають одні науковці, є американський (російського походження) математик і економіст Ігор Ансофф (англ. І§ог АпзоїГ; 1918, Владивосток, 14 липня 2002, Сан-Дієго), який у 1965 р. запропонував нову модель стратегічного планування. При цьому новатор піддав критиці попередні методи довгострокового планування. Звичайно, цілком ймовірно припустити, що окремі ідеї планування у сфері економіки І. Ансофф запозичив від науковців з Союзу РСР. Інші вчені визнають І. Ансоффа як родоначальника концепції стратегічного менеджменту. Вірогідність цієї думки підтверджується тим фактом, що в Голландії заснована "Премія Ігоря Ансоффа", яка присуджується за високі досягнення у сфері планування і стратегічного менеджменту. Ми вважаємо, що така позиція представників вченого світу з названого питання є найбільш слушною.

У теперішній час стратегічний менеджмент фахівці розглядають у двох варіантах: як навчальну дисципліну і науку. У навчальних посібниках та підручниках з стратегічного менеджменту відповідну теорію в основному розглядають як єдиний, цілісний компонент, що складається з восьми розділів:

Стратегічний менеджмент: сутність, етапи розвитку й особливості в сучасних умовах.
Стратегічне планування в організації.
Визначення місії та цілей організації.
Стратегічна діагностика середовища організації.
Стратегічний аналіз потенціалу ринку й організації.
Генерація й аналіз стратегічних альтернатив.
Вибір стратегії організації.
Управління реалізацією стратегії.

Вести ділову мову про стратегічний менеджмент і плебсологію можливо лише з позиції їх науково-практичного співвідношення. Заради об'єктивності необхідно констатувати, що в Україні питання взаємозв'язку плебсології з окремими аспектами менеджменту частково вже піддавалися науковим дослідженням. Зокрема, у червні 2008 р. на Першій Всеукраїнській науково- практичній конференції, що була присвячена проблемі "Формування правової держави в Україні в плебсологічному осмисленні" доповідь з тематики взаємозв'язку плебсології і окремих питань менеджменту, зробила викладач Міжгалузевого інституту управління Т.Е. Куліда. Ми ж вважаємо, що тематика взаємозв'язку менеджменту і плебсології є більш актуальною, якщо перший інгредієнт розглядати в контексті стратегічної форми. Передусім йдеться про зв'язок між названими науковими величинами як особливими соціальними цінностями.

Так, стратегічний менеджмент у сьогоднішніх соціальних умовах є сформованою самостійною галуззю економічної науки. У той же час плебсологія може бути оцінена у двоаспектному значенні. По-перше, як стабілізоване філософсько-правове вчення і, по-друге, як новітня, цілинна міжгалузева правова наука. Щодо плебсології як філософсько-правового вчення то його структура викладена у змісті відповідного монографічного дослідження М.І. Скригонюка. Зміст же плебсології як навчальної дисципліни на сьогоднішній день в Україні не сформований, тому з цих причин ні підручників, ні навчальних посібників немає. Суто наукові праці з плебсології як нової правової науки в Україні останнім часом були видані за авторством професорів О.Р. Михайленка, В.О. Корчинського та ін. Є визнаним, що плебсологія як правова наука - це система спеціальних знань про масову участь мудрого простонароду, як і усього Українського народу, в право-державотворчих та інших позитивних і негативних природно-соціальних процесах, у тому числі економічних систем, глобалізму і антиглобалізму, фінансово-економічних, політичних криз, так само й світових, рівночинно різного виду виборах, референдумах, плебісцитах, а також захисті природи, прав та свобод людини, тендерної рівності, сім'ї, національних і соціальних груп, рідної національної та справедливої інтернаціональної державності, мов, культур та ін., з метою побудови світового класичного громадянського суспільства.

На нашу думку концепт систематизованої сукупності знань з плебсологічної тематики мав би охоплювати у плебсології, як навчальному посібнику, такі питання:

Плебсологія як новітня правова наука: поняття, структура, сутність, етапи розвитку.
Роль та місце плебсології у захисті прав і свобод людини, національних і соціальних груп, сім'ї, тендерної рівності, національної та справедливої інтернаціональної державності.
Плебсологічна характеристика об'єкту, що досліджується.
Принципи плебсології та плебсологічні версії.
Конституційне врегулювання проблеми запобігання суспільних і масових заворушень в Україні.
Природне право народу на опір узурпованій державній владі.
Акції громадянської непокори та їх роль, значення для людини, суспільства та держави.

Є цілком сприйнятним, що предмет вивчення стратегічного менеджменту, як зазначають спеціалісти, - це питання сфери стратегічного планування та стратегічної управлінської діяльності національними економіками на усіх рівнях, тим більше в умовах жорсткої конкурентної боротьби. Предметом же вивчення плебсології як правової науки прийнято вважати питання захисту природної та соціальної законності яково різновидової закономірності.

Тепер стратегічний менеджмент і плебсологія є тими чисельниковими компонентами, що наділені різним філософським змістом, але мають одну єдину пізнавально-знаменникову сутність. Так, стратегічний менеджмент, у першу чергу, доцільно розглядати як соціально-філософський чинник; плебсологію ж - як філософсько правовий. Окрім того, зв'язок між стратегічним менеджментом і плебсологією в реальній його формі простежується як в коєфіцієнтовому, так і в інтегральному еквіваленті.

Характеризуючи взаємозв'язок плебсології і окремих питань менеджменту, цілком правильно зазначає Т.Е. Куліда, що такий проявляється, перш за все, у самому змісті плебсологічної доктрини. Адже поведінка конкретної людини, національної, а особливо соціальної групи, націй (народів) повсякчас потребує належного управління.

Ось так коротко про стратегічний менеджмент і плебсологію.

Валерій Олександрович Глушков,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ПЛЕБСОЛОГІЧНІ ПОГЛЯДИ НА СТАНОВЛЕННЯ

ТА РОЗВИТОК СХІДНО-СЛОВ'ЯНСЬКИХ ЕТНОСІВ

Всесвіт як і Земний природний світ, у тому числі соціальний у процесі його історичного просторово-часового функціонування зазнає суттєвих змін. Це стосується також й наукової сфери як і правової, зокрема. Так, в останні роки в Україні набула поширення деяка новітня правова наука - плебсологія. Отже, у теперішній час плебсологія являє собою систему філософсько- правових знань про масову участь мудрого простонароду, як і всього Українського народу в право-державотворчих та інших позитивних і негативних природно-соціальних процесах, у тому числі глобалізму і антиглобалізму, фінансово-економічних, політичних криз, так само й світових, рівночинно захисту: природи; прав та свобод людини; тендерної рівності; сім'ї; національних та соціальних груп; національної, інтернаціональної державності; мов, культур та ін., з метою побудови світового класичного громадянського суспільства.

Виникнення плебсології як нової правової науки цілком закономірний факт. Об'єктивно існуючий зв'язок між плебсологічною наукою і причинами її започаткування є очевидним. Наприклад, обґрунтовуючи запровадження плебсології як правової науки, професори В.О. Корчинський і О.Р. Михайленко зазначають, що її поява в Україні зумовлена складнощами, протиріччями нинішнього суспільного життя, які виникають між владними структурами і людьми. У нашому випадку предметом плебсологічного дослідження є проблема становлення та розвитку східно-слов'янських етносів. Складність досліджуваної тематики безсумнівна. З цих причин дозволимо собі частково відійти від пропонованих вище рекомендацій щодо структури плебсологічної характеристики об'єкту дослідження.

Аналіз різних історичних документів свідчить, що руський етнос на історичну сцену виходить у II пол. IX ст. Основним джерелом знання давньоруської історії є слов'янські літописи. На цей період слов'янський етнос представляв собою різноманітне етнічне утворення, що включало в себе різні слов'янські племена, зокрема, чудь, словене, кривичі, радимичі, древляни, вятичі, волиняни, бужани, дуліби, дреговичі, уличі, тиверці, хорвати. Власне Руссю назвалося геополітичне утворення, яке включало в себе населення, що мешкало на території від Прип'яті до Десни. Назва "Русь" отримала розповсюдження тільки після смерті київського князя Ярослава Мудрого. На заході від Русі знаходилось етноутворення, яке було приєднано до Русі Володимиром Святим і мало назву "Червенські міста". Ця сукупність складала певну цілісність, хоча і переходила із одних державних утворень до інших, що свідчило про існування у ньому внутрішньої політичної системи, яка відрізнялась від провідних політичних утворень інших держав. Роз'єднання "Червенських місць" відбулося тільки в XII ст., коли в результаті політичного розподілу утворилося два князівства - Галицьке і Волинське. Тут необхідно підкреслити, що князі, які очолювали ці утворення, не відносилися до Рюриківського роду, а були так званими "болоховськими князями". Давні арабські історики називали цю територію "Валинана". Від цієї назви отримала й назву "Червона Русь". Таким чином, ще в ті часи можна було виділити власне дві Русі - Київську Русь і Червону Русь. Ці два утворення пішли по історичному розвитку кожен своїм шляхом. Можна стверджувати, що це були дві частини єдиного слов'янського етносу, який займав велику територію від Ельби до Дону і від Адріатики до Волги. Це був час становлення нового загальноруського етносу.

У результаті метисації, під час якої відбувався процес розвитку етнічної різниці, було створено новий етнос. Київська Русь, згідно новітніх досліджень, була колонізаційною зоною Червоної Русі. Цей рух охоплював територію від Дону до Збруча.. І тільки контрнаступ степових народів дав можливість консолідуватися в субетнос населення лісостепової зони. В результаті іранський субстрат увіходить до слов'янського, створюючи свій особливий економічний комплекс.

У той же час у результаті впливу східно-слов'янських племен (кривичів) на балтський субстрат, а в'ятичів, словен і радимичів - на фінський, створюються нові субетноси - білорусів і великоросів. Таким чином, на певній стадії розвитку субетноутворюючою ланкою стає Червона Русь, з якої походить Київська Русь або Малоросія. Малоросія, в свою чергу, стала субетноутворюючим фактором для Великоросії. Поряд з цим утворилися такі субетноси, як білоруський і псковітянський. А білоруський субетнос став субетноутворюючим фактором для таких субетносів, як субетнос чорних русів і субетнос поліщуків. Термін Мала Русь або Малоросія історично не має чіткого походження. Окремі автори вважають, що ця назва виникла в період піднесення Володимирського князівства при одночасному занепаді Київського князівства (тобто XII ст.). Інші вважають, що ця країна отримала таку назву, будучи під литовським володінням для проведення відмежування від Великої Русі. Вперше поняття Мала Русь згадується в грамоті Георгія, князя Володимиро-Волинського. Виникнення поняття "Мала Русь", як і Велика Русь, в цілому слід віднести до часів татаро-монгольської навали, коли єдина Русь була розділена на Русь Північну, Володимиро-Суздальську, яку було потім перетворено на Московію, та Південно-Західну - Галицько-Волинську, що потрапила під владу спочатку Русько-Литовської держави, а після Унії Польщі і Литви - під владу Речі Посполитої. Над Руською православною церквою в цілому залишалася церковна влада Костянтинопольського патріарха, що розглядалася як єпархія єдиної православної церкви. При цьому збереглися також і політичні відносини Візантії з двома частинами Руської держави. Візантійці в своїх документах обом її частинам дали традиційну назву - країна Мала і країна Велика. Історично ці терміни визначають географічні утворення, при яких під Малою землею розумілася метрополія будь-якого народу, а під Великою - колонізовані цим народом землі. Таким чином, Галицько- Волинська і Київська Русь отримала назву - Мала Русь, а Володимиро-Суздальська, Московська - Велика Русь. При цьому у грецькому варіанті вимова "у" змінилася на вимову "о", звідси й пішла назва Рось або роси, а країна - Росія.

У XV ст. греки давали назву Україна відокремленим від Росії областям і з часу присвоєння Польщею частини завойованих Литвою руських земель на правій стороні Дніпра країну стали називати Україною. М.М. Карамзін писав, що південні області Росії стали ніби чужими для нашої північної вітчизни, їх мешканців обходила доля киян, волинян, галичан. Літописці суздальські й новгородські не говорять про них майже нічого, а волинський літописець оминає в описі часи найбільш важливих подій. Литовці захопили Чернігів і Київ майже одночасно, вже у часи Дмитра Донського вони заволоділи дніпровськими країнами.

У той же час велику субетноутворюючу роль зіграли великоруси, які дали можливість сформувати такі субетноси, як помори, південноруси, уральці, сибіряки, новороси, камчадали, усть-дунайці, дальнороси. Таким чином, саме великоруси сприяли розвитку колоній від Азії до Аляски. На даний час спостерігається поширення цього населення на основні території, які завжди належали загальноруському етносу. Ці процеси носять, перш за все, геополітичний, але в той же час мають неусвідомлений характер. Саме закони етнічного розвитку є основою формування руського субетносу.

Червона Русь у свій час була колонізаційною зоною Карпатської Русі. Але при цьому слід відмітити, що такими зонами були і Дунайська, Тюрінзька і Трансильванська Русі. Карпаторосія у наш час поділена між п'ятьма державами і має повне право на свою політичну й економічну єдність. Сучасними представниками Карпаторосії є русини, які ідентифікують себе тільки із загальноруським етносом. З цього можна зробити дуже важливий політичний висновок - Росія відіграла важливу роль у становленні політичної системи всього загальноруського етносу. Період панування Київської Русі - це, перш за все, період панування руської землі на території Східної Європи і період формування Малої Росії. Одночасно поряд з цим здійснюється розпад та занепад Карпатської й Червоної Русі і заміщення останньої Галичиною. Вкрай складним був перехід політичної гегемонії від Червоної Русі до Київської Русі. Спочатку Червоноросія була завойована Володимиром Святим, а потім повторно Ярославом Мудрим. Одним із важливих етапів цього вкрай складного протистояння була боротьба галицьких бояр проти князів роду Рюриковичів. Про закономірності цієї боротьби свідчать і війни XII ст. між Південно-Заходом і Північно-Сходом Русі.

Малоросія або Київська Русь мала значний розвиток за часів князівства Владимира Мономаха, коли було розгромлено половців. Саме в цей період малороси панували у степовій території від Серету до Дону. До цього часу відноситься також й інтеграція з половецькими племенами. Цей період характеризується останнім спалахом зовнішньої експансії малоросів, так як за ним слідує довготривалий період міжусобних війн, після чого малороси перейшли в заключну фазу, яка є реліктовою за своєю суттю.

У той же час Великоросія почала формуватися і як субетнос, і як його політична організація - держава. Саме в цей період Володимирсько-Суздальське князівство вступило в боротьбу проти свого утворюючого субетносу. У цій довготривалій і кровопролитній тридцятирічній Великій Феодальній війні не було переможців серед слов'янських племен, а ні у військовому відношенні, а ні у політичному, хоча титул великого князя перейшов на володимирський престол. Цей перехід визначив не політичну гегемонію, а лише визначення певної відносної самостійності Великоросії.

Ці події свідчать про те, що поступово політична гегемонія переходила вслід за колонізацією слов'янами Євразії від одного етнічного системоутворюючого центру до наступного по лінії Західні Карпати - Волинь - Середнє Придніпров'я - Верхня Волга. При цьому період переходу політичної гегемонії від одного субетнооутворюючого центру до іншого у середньому дорівнює семистам рокам. Період розвитку Карпаторосії - з VII ст. до н.е. до І ст. н.е. За цей період Карпаторосія як системоутворюючий фактор дала життя таким етносам, як серби, чехо-морави, ляхи і такий системоутворюючий етнос як Червона Русь. Період розвитку Червоної Русі припадає на І-VIII ст. н.е. Як системоутворюючий центр Червона Русь створила Малоросію. Період інтенсивного розвитку Малоросії як системоутворюючого центру припадає на період з VIII по XIV ст. Період розвитку Великоросії припадає на ХІУ-ХХ ст. За цей час великороси як системоутворюючий центр створили такі етноси, як уральці, сибіряки, південноруси, подунайці, чорноруси, поліщуки і разом із малоросами дали такий новий пласт, як новороси. Таким чином, у теперішній час на території колишнього Радянського Союзу існують шістнадцять субетносів руського народу: русини (карпатороси), білоруси, чорні руси, поліщуки, галичани, подунайці або усть-дунайці, малороси, південноруси, новороси, псковичі, помори, великороси, уральці, сибіряки, камчадали і дальнороси. Частина з них - русини, малороси, псковичі, білоруси, поліщуки і помори - пройшли період активної боротьби за політичну гегемонію. Інші - уральці і дальнороси - ще не вступали в цей період, треті - переорієнтувалися в ході свого розвитку на інші цивілізаційні цінності і є перехідним матеріалом від західної до східної цивілізації - це чорні руси, що отримали назву поляків, які займають територію Гроденщини й Віленщини, білоруси - Білосточину, і галичани, що займають три області України - Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську. Перераховані субетноси в результаті тривалого проживання з іншими етносами змінені їх колонізаційної політикою. В теперішній час вони дуже активні, але разом з тим вже не можуть відігравати роль загальноруського етносистемоутворення. Проте, оскільки вони не є носіями загальноруської ідеї, вони претендують на частину правонаступництва від великоросів, намагаючись створити самостійні Україну та Білорусь. І остання категорія - новороси, сибіряки й південнороси - ці субетноси у теперішній час знаходяться на підйомі, у кожного є своя колонізаційна політика і самостійна ідеологія. Один з них може прийняти на себе функцію системоутворення руської держави. Найбільш перспективними в цьому відношенні є новороси. Циклічність системоетноутворення підтверджує висунуту ще Л.М. Гумильовим теорію, згідно якої кожні сімсот років змінюється політична гегемонія серед субетносів.

У наш час завершилась системоутворююча роль великоросів і Росія в цілому набула такого стану, в якому вона була в XIII ст. У свій час політична система великоросів становила раціональне поєднання централізму та регіоналізму. Спочатку вона була побудована як станово-представницька держава. З різних причин до влади прийшов дворянський стан, у результаті чого інші стани були усунуті від влади за реформами Петра І, а потім в результаті реформ Олександра II відбулося відчуження від влади і дворян. Віддання Росії до рук бюрократії поставило питання щодо подальшого існування Російської імперії. Зміна білої бюрократії на червону не зупинила процес розпаду. Падіння монархії викликало жорстоке зіткнення різних класів і етносів. У центрі цього була керуюча сила великоросів. Руський народ був позбавлений своєї держави, але завжди вважав себе самостійною нацією. Велика Вітчизняна війна по суті знищила Великоросію, яка понесла великі втрати населення і еліти, зокрема. Таким чином, виник значний демографічний провал, який проявив себе саме в останній час. Все це супроводжувалося знищенням цілісної державної системи, яка створювалася не одне століття, економіки, а також її культури.

Новоросія включає в себе територію від Західних Карпат до Саянів. Період її формування проходить від першого століття н.е. до XVIII ст. Заселення Новоросії проходило зі всіх слов'янських земель, але значну частину населення складали росіяни та українці. В цілому початок заселення Новоросії відноситься до періоду розпаду Гунської держави, коли в степ хлинула хвиля слов'янської цивілізації, яка на залишках Готської держави створила свою Антську державу, розгромлену в VI віці аварами. Після відходу авар у Паннонію почався новий етап слов'янської колонізації Степу. Однак вона була перервана степною експансією хазар, печенігів, половців. Монголо-татарська навала затримало надовго слов'янську колонізацію степу. Після їх розгрому слов'янська колонізація поступово набирала темпи. Залишки цієї навали у вигляді Кримсько-татарської держави за міцної підтримки Оттоманської Порти ще тривалий час стримували рух слов'ян на південь, не даючи колонізувати степову зону практично до кінця XVIII ст. Засновником Новоросії по праву вважається Григорій Потьомкін, який вклав у розвиток Новоросії значну частину коштів, а своїх кріпосних селян увів до її населення як вільних від кріпацтва людей. Важливим складовим моментом у розвитку Новоросії є створення своєрідної мови, званої діалектом.

Великоруська політична система почала поступово руйнуватися з середини п'ятидесятих років минулого століття одночасно із розповсюдженням ліберальних тенденцій в руському суспільстві. Перехід до більш жорстокої радянської системи, яка мала певні досягнення, а потім після Другої світової війни почала занепадати через знищення економіки та демографічного спаду. І справа тут не тільки в іноземному втручанні, на яке посилаються окремі автори. Перш за все, це втрата системоутворюючої функції великоруського етносу. Особливо слід підкреслити, що відсутність в пострадянських державах етнічноутворюючого начала не дозволяє їм створити життєздатні політичні та державні системи.

Новоросія почала брати на себе функцію системоутворення наприкінці XIX ст. в період її інтенсивного розвитку. В ході громадянської війни Новоросія намагалася відібрати у ослабленої

Великоросі!' функцію системоутворення. І якщо інші субетноси могли за цей час змінити свою політичну орієнтацію, то Новоросія залишилась вірною своєму вибору - великороси чітко стояли під червоним стягом, а новороси твердо відстоювали білий рух. На короткий час у Новоросії з'явився навіть і правитель - адмірал Колчак. Однак, у результаті відсутності організаційної єдності білий рух отримав жорстоку поразку. Новоросія ж здалася тільки після голоду 1933-1934, а також багаточисельних репресій. У радянський період територія Новоросії була поділена між різними союзними республіками - в Українську РСР увійшли південні області України, Крим був переданий кримсько-татарській національній меншині спочатку в межах РРФСР, а потім з 1954 р. - Української РСР, Придністров'я - в Молдавську РСР, Південний Урал і Південний Сибір - до складу Казахської РСР, Північний Кавказ і Південно- Західний Сибір залишилися в РРФСР, але поділені між собою територією Казахстану. Однак це не призвело до бажаного знищення Новоросії з боку радянського керівництва. Знову вона заявила про себе в п'ятидесяті роки XX ст., коли здійснила освоєння цілини.

Розпад Радянського Союзу, з одного боку, дав нові реальні можливості для консолідації руської нації, практично відчуженої протягом радянського періоду від керівництва створеної нею державою. З іншого - цей період характеризується посиленням боротьби південних областей, особливо в момент здійснення парламентських або президентських виборів. Найбільш характерно це для південнорусів, які практично створили так званий "червоний пояс" навколо Центра, а також сибіряків й дальноросів, які обрали метод поступового віддалення від Центра, що переслідує у кінцевому етапі від'єднання від центру Росії. І тепер, саме новороси є найбільш активною частиною, яка бореться за єдині національні інтереси загальноруського етносу. Свідченням цьому є озброєні зіткнення у Придністров'ї, спроба створення руської державності у Криму, політична, економічна, ідеологічна та культурна боротьба в Україні, в Казахстані і Прибалтиці, а також останні вибори Президента Російської Федерації Б. Єльцина, коли північні області у своїй більшості проголосували за Єльцина, а південні - за Зюганова.

Слід особливо підкреслити наявність внутрішньої та зовнішньої небезпеки для Новоросії. Зовнішня загроза полягає в наявності близьких можливих зон глобальних війн - Західна Європа, Ісламський світ, особливо Туреччина з її планами створення нової ісламської імперії, а також Східна Азія. Особливу небезпеку для Новоросії і для слов'янського світу в цілому становить ісламський світ. Саме Новоросія має встановити органічне співвідношення між ісламською і східноєвропейською цивілізаціями.

Таким чином, у завершальній частині досліджуваної тематики: "Плебсологічні погляди на становлення та розвиток східно-слов'янських етносів" доцільно констатувати, що поступово геополітичний центр Росії зміщується на південь і основний геостратегічний напрямок політики із західного напрямку змінюється на південний. Західний напрямок стає флангом для півдня, а східний - розглядається як підготовчий фланг для майбутнього системоутворюючого центру руського далекосхідного і сибірського субетносу.

Олександр Романович Михайленко,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ПРО ЕКОНОМІЧНО-ФІНАНСОВУ КРИЗУ

І НЕОБХІДНІСТЬ РОЗВИТКУ ПЛЕБСОЛОГІЇ

Діалектика соціальних і економічних відносин пов'язана з певною діяльністю людей, відповідними ритмами, рівнями розвитку суспільства, в якому фінансово-економічні стосунки можуть досягати свого піку, а потім знижуватись до кризового рівня і займати своє місце в загальноекономічній кризі. Це пов'язано з падінням виробництва, ростом безробіття, розбалансованістю у фінансово-кредитних і валютно-грошових сферах.

Сучасна світова економічно-фінансова криза охопила і Україну. Цей удар став неочікувано тяжким. Ми позбулися багатьох зовнішніх ринків, на які припадало 60% українського експорту. Від цих ринків залежала майже вся наша валютна виручка і зайнятість 2 млн. осіб в металургії, хімії і суміжних галузях. Борги по зарплаті з жовтня 2008 р. по січень 2009 р. майже подвоїлись і склали 1,6 млрд гривень. Подвоїлась також кількість зареєстрованих безробітних. У Пенсійному фонді

утворилась міліардна дірка, банківська система на грані розпаду.

Статистика також показує і такі цікаві факти, наприклад, на другий рік після страшного Голодомору 1932-1933 рр., про який так багато говорять і пишуть, у домашніх господарствах українських селян залишалось 5113 тис. голів великої рогатої худоби. А у післявоєнних господарствах України нараховувалось ще більше - 8275 тис. голів такої худоби. А за станом на 1 січня 2009 р. великої рогатої худоби залишилося понад 1719 тис. - майже у п'ять разів менше ніж після Голодомору. Так куди ж ми йдемо? Факти необхідно оцінювати, порівнювати щодо конкретних історичних періодів з позиції реальної цінності і перспектив.

Загалом в Україні на поч. 2009 р. порівняно з 2008 р. зафіксоване найбільше падіння промислового виробництва серед країн СНД, що склало 31,6%, в Молдові - 26,3%, Кіргізії - 25,1%, Росії - 14,6%, Вірменії - 9,7, Таджикистані - 6,6%, Казахстані - 3,2, Азербайджані - 2,6% і в Білорусії - 2,3%. Коментарі тут зайві. Соціальні обіцянки влади явно розбігаються з реаліями.

Криза більше всього завдала збитків простим людям. 95% населення країни довго і міцно об'єднані жебрацтвом, безправієм і свавіллям жирующих "еліт". За 17 років, так званої незалежності і "демократизації", з обрію України зникло 6 млн. громадян без війни і катаклізмів. За одну годину в країні вмирає 84 особи. При "тоталітарному режимі", наприклад, в 60-ті роки Україна була європейським лідером за довголіттям життя. А зараз справа дійшла до того, що в Києві уже по суті на цвинтарях немає вільних місць для поховання. Із 29 столичних цвинтарів діє усього один - Північний, а решта закриті чи напівзакриті.

Усі дані, що я навів, можна знайти у пресі ("Комуніст" № 26.04; № 28.04.2009).

Але я не ставив за мету давати наведеним фактам окремі характеристики. Я їх навів для того, щоб показати актуальність сьогоднішньої нашої конференції і можливу плебсологічну спрямованість поведінки народу, під яким можна розуміти населення держави, її громадян, які мешкають на території держави і утворюють єдину соціально-біологічну спільноту, що безперервно відновлюється у процесі відтворення сукупності людей, що повинна бути зі знаком плюс.

Кризові явища, порушення прав і законних інтересів людей, їх незахищеність, нехтування моральними, традиційними засадами, релігійними заповідями викликають обурення людей й штовхає їх як на активну конституційну поведінку, і як таку, що не передбачена чинним законодавством. І ці проблеми потребують свого наукового осмислення і вивчення.

Народ за Конституцією України (ст. 5) є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. А джерело влади - це ще не сама влада, а лише "вихідне начало". Щоб його плідно, дієво використати необхідні відповідні механізми, котрих потрібно шукати.

Народ, люди створюють органи влади, які повинні турбуватися про них, але цього майже не буває, як показують дані сьогоднішньої кризи. Народ відірваний від реальної державної влади і за сутністю не має ефективних важелів впливу на органи влади, які він створив. Навіть відсутній механізм відклику депутатів, яких народ обрав до влади.

Якщо ж влада не виконує волю народу, своїх виборців, то він повинен боротися з такою владою і захищати свої права, свободи та законні інтереси. Ще у знаменитій французькій "Декларації прав людини і громадянина" 1789 р. сказано про право народу на опір гнобленню. По-іншому це можна розуміти, як право народу на певну соціально необхідну оборону.

За Конституцією (ст. 39) громадяни мають право збиратися мирно без зброї і проводити збори, мітинги, походи, демонстрації, а також мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. А за перешкоджання цьому службовою особою або із застосуванням фізичного насильства передбачена кримінальна відповідальність (ст. 339 КК України).

Сучасне суспільне життя показує, що для захисту прав, свобод і законних інтересів громадяни вдаються і до інших форм боротьби, що не передбачені Конституцією: пікетування, блокування руху транспорту, рейдерство, захоплення приміщень, заручників, виставлення наметів в громадських місцях, голодування, непокора і фізичні сутички з представниками влади, погроми, бунти, організація вибухів тощо. Такі дії можуть кваліфікуватися як масові заворушення, тобто порушення громадського порядку об'єднаннями людей, натовпами, що можуть супроводжуватись насильством, опором представникам влади тощо, за що передбачена кримінальна відповідальність (ст. 294 КК України).

За порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, а також створення умов для цього передбачена адміністративна відповідальність (ст.ст. 185-1; 185-2 КУпАП).

У Конституції України зосереджена увага на запобіганням заворушенням чи злочинам (ст.ст. 34,39). Конфліктні кризові стосунки між народом, людьми і органами влади належно не можуть бути з'ясовані, вирішені лише з допомогою кримінально- адміністративних заходів.

Для захисту прав і інтересів громадян, для боротьби з можливими заворушеннями і груповими порушеннями громадського порядку знання криміналістики, кримінального права і процесу, кримінології, адміністративного права тощо занадто мало. Для цього необхідні широкомасштабні філософсько-правові, економічні, морально-етичні, релігійні та інші узагальнення і аналізи тощо.

У цьому плані, запроваджене М.І. Скригонюком, плебсологічне вчення є необхідним, невипадковим, а й закономірним, об'єктивно обумовленим складнощами розвитку суспільного життя, на яке необхідно подивитись по новому. Тому плебсологія як наука має своє перспективне майбутнє і в цьому її цінність. А вчених, які займаються цією наукою, можна назвати плебсологами.

Плебсологія розглядається автором як нове філософсько- правове вчення, що являє собою систему відповідних поглядів про масову участь мудрого простонароду в позитивних і негативних природно-соціальних процесах.

Таке визначення плебсології можна прийняти лише умовно, як окремий підхід до її значення. Тому що таку нову науку не можна зводити лише до одного напряму, тобто філософсько-правового вчення, і за основу брати лише мудрий простонарод. Плебсологія і філософія - окремі самостійні науки зі своїми системами знань. У будь-якому випадку філософія відіграє роль загальної методології наукового пізнання, це стосується і плебсології, не заглиблюючись у предмет її дослідження.

Щодо простонароду, то в сучасних умовах у масових конфліктних, соціально-державних процесах, в їх організації бере активну участь, як правило, не простолюд, а національна еліта із числа політиків, державних діячів, творчої інтелігенції, бізнесменів, студентів тощо, які можуть далеко стояти від простонароду. Тут можна згадати так звану "Помаранчеву революцію", піковий злет якої відбувся на Майдані Незалежності у м. Києві. Із простонароду можна назвати лише єдину, всім відому бабу Параску, яку політики виставляли як мудру представницю простого народу.

Історія знає і повстання рабів під керівництвом Спартака. А як відомо, раби були поза межами простонароду і не мали взагалі ніяких юридичних прав. Таким чином, плебсологію не варто обмежувати лише вивченням поведінки простонароду, нехай навіть мудрого. А дурного народу загалом, напевне, не буває. Будь-який народ, у нашому визначенні, має свій розум, життєвий досвід, свою долю і свій шлях широкий. Щоправда останнім часом автор плебсології дещо переосмислив свої підходи до названої проблеми. Він, зокрема, інтерпретує, що предметом вивчення плебсології як новітньої міждисциплінарної правової науки окрім мудрого простонароду є й інші національні та соціальні групи, у тому числі еліта держави.

Плебсологію у повному розумінні необхідно визначати як свого роду народознавство - науку, що може вивчати з позицій захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільне життя людей та поведінку народу, всіх його прошарків, як позитивну, так і негативну, її причини, можливі наслідки, запобігання заворушенням чи злочинам тощо.

Народознавство у свій предмет може включати не тільки проблеми права, філософії але й історії, географії, економіки, політики, ідеології, культури, мови, моралі, традицій, символіки, релігії, демографії, фольклористики, психології, соціології, медицини, конфліктології, національної і народної безпеки тощо. Науковця, який займається зазначеними проблемами, узагальнено можна назвати народознавцем.

Але народознавство не варто зводити лише до народоведения, тобто до етнології, що вивчає культуру народів, особливості їх побуту, уклад суспільного життя тощо. Перед дослідниками постає завдання - плебсологію як науку необхідно спочатку визначити, конкретизувати у власному її розумінні як елемент народознавства, а потім у філософсько-правовому плані як окремий самостійний напрям цієї науки.

Наприкінець зазначаємо, що у наших кризових умовах найважливішим завданням розвитку плебсології як нової науки, ми бачимо, перш за все, у виконанні конституційних вимог (ст.ст. 34, 39) з метою запобігання заворушенням чи злочинам. Але це уже самостійна актуальна тема для подальшого наукового дослідження.

Володимир Іванович Сергійчук,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ПЛЕБСОЛОГІЧНЕ УСВІДОМЛЕННЯ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНСТВА НА КУБАНІ В 1932-1933 РОКАХ

У сучасній Українській державі набуває достатнього логічного розвитку плебсологія як нова правова наука, предметом вивчення якої поряд з іншими проблемами, є питання масової участі мудрого простонароду, у тому числі всього Українського народу в національних право-державотворчих та інших позитивних і негативних природно-соціальних процесах. У суто генезисному плані українське козацтво є частиною українського народу. Що стосується українського козацтва, яке переселилося на Кубань наприкінці XVIII ст., то означене продовжувало зберігати національні традиції рідного народу. За переписом 1897 р. в Кубанській області українців нараховувалося 47,36 відсотків, росіян - 42,56, білорусів - 0,65 (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г . - LXV. Кубанская область. - СПБ, 1905. - С. V).

У кількісному вираженні це становило по окремих відділах Кубанського війська: Катеринодарський: українців 101.829, росіян - 49.067, Катеринодар: росіян - 34.684, українців - 25.112;

Баталпашинський відділ: росіян - 79.855, українців - 58.900, станиця Баталлатинська: росіян - 10.468, українців - 521;

Сйський: українців - 87.577, росіян 38.546, станиця Уманська: українців - 9748, росіян - 1.303;

Кавказький: росіян - 120.090, українців - 113.235, станиця Кавказька: росіян - 5.294, українців - 802;

Лабинський: росіян - 219.618, українців - 46.980, Армавір: росіян - 10.336, українців - 770;

Майкопський: росіян - 120.410, українців - 67.866 (С. 204), місто Майкоп: росіян - 20.820, українців - 10.713;

Темрюцький: українців - 242.054, росіян - 39.302; Темрюк: росіян - 8.715, українців - 5.486, Анапа: українців - 3.033, росіян - 2.991, станиця Слов'янська: росіян - 7.652, українців - 7.345 (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г . - LXV. Кубанская область. - СПБ, 1905. - Сс. 160, 168, 172, 176, 184, 196, 204, 208, 212, 216, 220, 224).

Нащадки запорожців на початку XX ст., коли розпочався процес відродження української державності, поставили питання і про прилучення Кубані до складу Української народної Республіки, а потім і до більшовицької Української Соціалістичної Радянської Республіки. Звичайно, ні Біла Росія в особі генерала Денікіна, ні пізніше комуністичний уряд Леніна не тільки й слухати не хотіли про возз'єднання українських етнічних регіонів з Україною - навпаки, вони забороняли у них діяльність навіть українських лівих політичних партій. Кубань, була потрібна, скажімо, для більшовиків насамперед для того, щоб мати можливість вивозити з неї хліб та інші засоби харчування, а також сировину. Козак станиці Троїцької В. Чорний писав у 1925 p.: "Перед Кубанью самой жизнью выдвигалась (1920 р.) первая основная задача - дать России хлеба, подкормить голодную страну и ее рабочие центры. И Кубань за все пятилетие и особенно в первые годы эту свою задачу выполняла и выполняла с честью" (цит. за: Макаренко П. З життя на Кубані під комуністичною владою (1920-1926 pp.). - Прага, 1927. - С. 5).

І хліб від українців Північного Кавказу більшовицька Москва намагалася брати одразу ж, як тільки почала утверджуватися в цьому регіоні. Але виробники збіжжя не збиралися віддавати його в ім'я ідей всесвітньої комуни, відтак спротив переріс у справжню війну, яка поширилася плавнями, хуторами й станицями. Тоді російські більшовики ввели сюди додаткові збройні відділи. Кількість робітничо-селянської міліції за 1920 рік по російських регіонах тоді становила: Івано-Вознесенська губернія - 878 осіб, Калузька - 895, Московська - 2.225, Нижегородська - 1.550, Тверська - 1.356, Ярославська - 1.158, Орловська - 1.355, Пензенська - 1.017, Рязанська - 1.544, Тульська - 1.545, Владимирська - 1.418, Костромська - 811, Псковська - 1.081, - у середньому - по 1.217, а всього - 16.833. Водночас на Дону під прапорами боротьби нібито з контрреволюцією перебувало 4.808, а на Кубані - 6.738 членів російської робітничо-селянської міліції (там само. - С. 7).

Про непокору донців і кубанців свідчить і кількість справ про так звану контрреволюцію. Зазначеного року їх було розглянуто в

Івано-Вознесенській губернії - 50, Калузькій - 9, Московській - 64, Нижегородській - 86, Тверській - 133, Ярославській - 129, Орловській - 152, Пензенській - 40, Рязанській - 62, Тульській - 143, Владимирській - 49, Костромській - 9, Псковській - 85, всього - 1.011. Водночас на Дону цей показник становив 582, а на Кубані - 858 (там само. - С. 7).

Після офіційного зруйнування козацької військової системи на Північному Кавказі та розгрому повноцінних козацьких військ почалася боротьба з партизанами-повстанцями, яких підтримувала більшість місцевого населення. За таких обставин більшовицька влада вдалася до репресій проти мирного населення. "Як почали укріплятися красні у 1920 годі, - згадував Павло Колій, - то спробували настрахать козаків. Для того і зібрали на сходку біля правління наших станичних дідів та й давай з ними балакати про совєцькій "порядок".

Довго так "агітували", аж тут кілька дідів схопили свої ціпки та й давай гатити комісарів, а ті з охороною зачали вистрілювати їх. Ми з хлопцями від несподіванки аж повставали із-за кущів, де ховалися, вдивляючись у те, що діялося на сходці. Як побачили нас красні, та й давай по нам стріляти. Застрелили одного з наших хлопців, поки ми повтікали. Багато і дідів було постріляно. А почалося все з того, що комісар витяг револьвера і пригрозив матєрно "видавити всю козацьку контру до ноги", якщо не видадуть повстанців, чим розізлив старих козаків. І ті кинулися із ціпками на карателів. В отвіт вони похапали малолітків (18-20 річного віку) та й повезли нас до Красної Армії, пригрозивши, що ті, хто повтікають - накличуть лихо на родичів" (Із козацької минувшини (Спогади українських кубанських козаків). Упорядник В. Задунайський. - Донецьк, 2006. -С. 19, 20).

Попри згадані "заходи" повстанці продовжували боротьбу, дошкуляючи радянській владі, і тоді почалися розстріли цивільного населення. У 1921 р. (зі слів діда Марушка зі станиці Староменська) "почали красні розстрілювати родини тих козаків, що сильно "засвітилися" серед повстанців (вибивши червоних із станиці - закликали козаків до повстанчих загонів та командували меншими відділами). Серед таких був і мій сусід Кривич.

Були і в нас масові розстріли. В 1921-1922 два рази робили красні облави на базарах, де арештували всіх справних козаків. Після цього на 24 часа, а другий раз на 48 - читали "ультиматум": сдатись всім повстанцям, або родичі арештованих нехай викажуть повстанців. Як вийшов срок - провели прилюдний розстріл біля ринку. Розстрілювали заручників із пулємьота, що стояв на тачанці комісара. Розстріляли перший раз 42 чоловіка, а другий - 76. Всіх їх закидали землею в єдиній могилі і тіко пізніше розрішили родичам похоронити побитих" (там само. - С. 21).

Практику масових розстрілів заручників як засіб боротьби проти повстанців більшовики вважали виправданими й такими, що дозволили перемогти "контрреволюцію" та "політичний бандитизм". Для козацької спільноти ж це було кривавим терором жорстокого ворога, що в такий спосіб упокорював волелюбних козаків-воїнів.

Приборкували непокірних нащадків запорожців не тільки брутальною силою, а й улесливими обіцянками про українізацію. План заходів більшовицької влади щодо розвитку української освіти в Кубансько-Чорноморській області, підготовлений З квітня 1920 p., передбачав насамперед "немедленное широкое осведомление кубанско-черноморского украинского населения о свободной возможности осуществить свое право обучения на родном языке. Особенно важно, чтобы школьные работники и трудовое казачество получили эту уверенность из рук Советвласти в настоящий момент..." (Украинизация Кубани. Автор-составитель И. Левченко. - Краснодар, 1991. - С. 1).

У пояснювальній записці до кошторису витрат на утримання шкіл на квітень-червень 1920 р. зазначалося, що на той час у "Кубанской области всех школ, подведомственных подотделу просвещения национальных меньшинств, насчитывается 313, из которых 130 украинских, 25 армянских, 38 немецких, польских и прочих национальностей, 50 греческих и 70 горских" (там само. - С. 10).

На Північному Кавказі за переписом 1926 р. проживало 3.106.852 українців, більшість яких були зосереджені в 37 районах: Абинський - 76 відсотків від загальної кількості мешканців, Азовський - 85, Анапський - 62, Апшеронський - 51, Арзгірський - 86, Баталпашинський - 60, Брюховецький - 85, Виноділенський - 75, Геленджицький - 52, Гаряче-Ключевський - 75, Дивенський - 69, Єйський - 74, Єсентукський - 64, Заветинський - 55, Зимовниківський - 55, Канівський - 80, Кошарський - 90, Коренівський - 65, Краснодарський - 85, Кримський - 69, Курсавський - 86, Кущівський - 80, Леоно-Калитвенський - 90,

Матвієво-Курганський - 86, Мечетинський - 54, Мілерівський - 80, Невинномиський - 55, Павлівський - 85, Приморсько- Ахтарський - 82, Ремонтенський - 93, Сальський - 84, Сіверський - 70, Слов'янський - 70, Староменський - 87, Таганрозький - 93, Темрюцький - 89 і Тимашівський 79 (За українізацію радянську. - Москва; Ростов над Доном. - 1931. - С. 5).

Тож, Північнокавказький крайком більшовицької партії змушений був у листопаді 1926 р. ухвалити спеціальну постанову в справі українізації. Тоді ж у Ростові-на-Дону розпочинає виходити "Червона газета", яка на той час була першою і єдиною українською газетою в РСФРР. Вона й виховала свого читача, здобувши авторитет і повагу серед широких українських мас Північного Кавказу, котрі до цього не мали можливості знайомитися з рідним друкованим словом (Вісті (Харків). - 1927. 16 квітня).

Усе це впливало на самостійність кубанських українців, спонукало їх до тісного зв'язку з батьківською землею через приєднання у формі автономії. Мовляв, "чого нам під Москвою перебувати? Взяли б і приєдналися до України. Тут же зовсім близенько: Озівське море - і Україна. Волимо під Україну, але з однією умовою, аби Кубань не обернулася в звичайну округу. Ну, коли хочете, на засадах федерації, навіть, правильніше, конфедерації, на це свідоме козацтво піде" (там само. - 3 травня).

На відміну від Москви і Ленінграда, де українські колонії складалися зі студентів, червоноармійців і службовців, у Ростові основою громади був український пролетаріат. Саме робітники з передмість заповнювали театри, коли в них ішли українські вистави. Влада на це дивилася поблажливо: "Хохли балуються своєю рідною мовою і культурою - хай!" (Вісті ВУЦВК. - 1927. - 27 квітня).

Подібне становище склалося і в Новоросійську, де половину робітничого класу становили українці, котрі самотужки тягнулися до рідного слова (там само).

Існування в краї, незважаючи на найнесприятливіші умови самочинної українізації, яку годі було сподіватися знищити, привело до того, що 13 липня 1927 р. президія Кубанського окружного виконкому змушена була ухвалити резолюцію про проведення українізації всього радянського апарату. Але як тільки російські більшовики укріпилися в цьому регіоні, то розпочали готувати репресивні акції щодо українського населення Кубані. Особливо це наглядно проявилося на прикладі станиці Полтавської, вільнолюбне козацьке населення якої (за переписом 1926 р. в Полтавській було 14.306 жителів, з яких 10.985, незважаючи на брутальні денікінські переслідування в 1918-1920 pp., ще не відмовилось віднести себе до українців), виступало за розвиток рідної української культури, саме тут існував перший Всеросійський український педагогічний технікум і саме тут тривалий час існував центр антирадянського визвольного руху на чолі з отаманом Мальком, саме тут був найбільший спротив більшовицькій колективізації (Трагедия советской деревни. Коллективизация и раскулачивание. - М., 2001. - Т. 3. 1930-1933. - С. 530).

Це козацьке поселення справді було одним з найвизначнішим центрів українського відродження на Кубані з початком Лютневої революції в Росії 1917 р. Саме тут викладачем технікуму з 5 вересня 1921 р. був Микола Міхновський, той, хто ще 1900 р. проголосив гасло: "Самостійна Україна". Через рік він уже завідував технікумом, а відтак до Полтавської потягнулися всі українські патріотичні сили Кубані.

Звичайно, бурхлива діяльність Миколи Міхновського на посаді керівника цього навчального закладу одразу ж насторожила місцевих більшовицьких функціонерів, котрі почали чинити всілякі утиски щодо його нормального існування. Керівники Кубанського обласного відділу освіти тоді ж повідомляли Москву: "Этот техникум подвергается постоянным нападкам со всех сторон лишь потому, что он украинский, а не русский. Нападки эти часто исходят даже от исполкома и совета ст. Полтавской. Так, 19 апреля с. г. (1923. - B.C.) Совет ст. Полтавской утвердил постановление исполкома, которое гласило: "Прекратить украинизацию школ", а образцовую школу при техникуме снять з местного снабжения, а выданную в прошлом году поддержку удержать из сумм техникума; при этом председатель исполкома Жадьков, между прочим заявил: 1. "Будет подан поезд и всех учителей-украинцев увезет туда, куда раньше нас возил", 2. "Украинизация приведет к тому, что будут привезены пушки для разгрома станицы Полтавской", и 3. "Может я уйду, но я употреблю все меры, чтобы спасти эту страну от опасной украинизации" (Державний архів Краснодарського краю: Ф. Р - 365. - On. 1. - Спр. 1091.-Арк. 117).

Водночас у таємному донесенні до обласних властей голова Слов'янського відділу Проскурін пише: "Надо определенно сказать, что дело украинизации находится в ненадежных руках. Публика, которой вверена столь важная и ответственная работа, по большей части принадлежит к крайним самостийникам петлюровского толка, либо (что тоже вредно) будучи чрезвычайно настойчивыми, энергичными, изворотливыми, прекрасно используя в свою пользу как Конституцию РСФСР, так и постановления всероссийских съездов РКП(б) по национальному вопросу, они нередко умеют прекрасно втирать очки тем товарищам-коммунистам, которые возглавляют ответственные областные, губернские и даже общереспубликанские авторитетные органы, и под видом директив, исходящих из Центра, ведут определенную контрреволюционную работу...

Полтавская - одна из самых кулацких и контрреволюционных станиц в Славотделе (а может быть, и в Кубчеробласти). Идея украинизации как средства борьбы с Советской властью и самостийничества среди тамошних кулаков встречает самый горячий отклик. Они знают, этим они пользуются. Вы никогда не услышите, что украинская национальность подавлялась царским правительством, но всегда русским, что особенно подчеркивается. С целью особенного усвоения украинского языка читают не только классиков украинской литературы, но и евангелие на украинском языке в церкви. Инспектору Доброскоку ничего не стоило прислать в Полтавскую в середине учебного года и приказать украинизировать все школы, нарушив тем самым план, утвержденный Стоно (станичним відділом освіти,- B.C.), и совершенно не считаясь ни с наличием большего числа чисто русского населения, ни с совершенным отсутствием и учителей и букварей украинских...

Заведующий школой Михновский - штучка более тонкая и политичная, действует осторожно, с опаской, но неуклонно проводит ту же линию. Этих двух субъектов безусловно нужно убрать, хорошо было бы убрать в "места не столь отдаленные". Над ними витает дух "батька" Петлюры, а может быть даже самого "благочестивейшего" Павла Скоропадского.

Состав учащихся - исключительно кулацкий. Начало положил известный контрреволюционер и самостийник Омельченко (сейчас за границей), продолжил Левицкий, сейчас Михновский.

Генеральная чистка необходима. Надо дать коммунистический состав работников, иначе дело будет все больше и больше ухудшаться..." (Державний архів Краснодарського краю: Ф. Р-365. -Он. 1. -Спр. 1091. -Арк. 114).

І ці плани реалізовувалися більшовицькою владою: в 1930- pp. було заарештовано понад 500 мешканців станиці Полтавської, у два прийоми виселено 300 заможних козацьких родин, у 1932 " проводилось изъятие белых, кулаков свыше 80 чел. и контрреволюционных одиночек 200 чел..." (Трагедия советской деревни. - Т. 3. - С. 530).

Згідно архівних документів, станом на 1 березня 1931 р. з Полтавської вже було виселено 289 так званих куркулів з родинами в кількості 1278 осіб (Центр збереження документів новітньої історії Краснодарського краю: Ф. 1863. - On. 1. - Спр. 73.-Арк. 4).

До речі, з сусідніх станиць Слов'янського району, заснованих українськими козаками, тоді також масово виселяли "антирадянський елемент: з Іванівської відповідно 117 і 648, Джереліївської - 178 і 901, Стебліївської - 157 і 957" (Центр збереження документів новітньої історії Краснодарського краю: Ф. 1863. - On. 1. - Спр. 73. - Арк. 4).

У 1930-1931 pp. тільки в Уральську область з України прибуло 32.127 родин, а з Північного Кавказу - 25.995. Станом на квітень

р. в тих районах цієї області, куди виселялися спецпереселенці українського походження, вони становили відповідно до місцевого населення: Івдельський - 150 відсотків, Надєждинський - 75, Кизеловський - 85 (Славко Т. Кубанское казачество в спецссылке на Урале: формы народного протеста в 1930-е гг. // Кубанское казачество: три века исторического пути. Материалы Международной научно-практической конференции в станице Полтавской Краснодарского края 23-27 сентября 1996 года. - Краснодар, 1996. - С. 230).

Тож, коли 2 листопада 1932 р. на нараді в Північно- Кавказькому крайкомі ВКП(б) за участю представників Москви Кагановича і Мікояна постало питання про заведення так званих чорних дощок, то із залу пролунало: "Відомо, що на Північному Кавказі найважча станиця Полтавська, найбільш контрреволюційна, звідки все і починається. І тов. Мікоян знає цю станицю. Треба про неї сказати" (Центр збереження документів новітньої історії Ростовської області: Ф. 7. - On. 1. - Спр. 1286. -Арк. 94).

Відгукуюсь на цю пропозицію, тодішній перший секретар крайкому ВКП(б) Борис Шеболдаєв одразу ж заявив, що начальник крайового управління ОДПУ Піляр вживе заходів. І як свідчать документи про так званий саботаж хлібозаготівель, розіслані особисто Й. Сталіним для ознайомлення більшовицької партноменклатури, вже 2 листопада 1932 р. начальник особливого відділу 9-ї Донської дивізії Кочергинський допитував козака Полтавської Корнія Гриценка щодо наявності в станиці контрреволюційної організації. Як можна довідатися з протоколу допиту цього хлібороба, провідником українського самостійництва в Полтавській у 1917-1919 pp. був отаман Григорій Омельченко, авторитетними серед козацтва були також Федот Шаповал, Василь Назаренко, Іларіон Ковтун, Никифор Прищенко, Павло Юрченко, Пимон Шкіль, Павло Марченко, Василь Білик. Останній, до речі, в роки колективізації неодноразово нагадував козакам Полтавської про те, що вони свого часу не послухалися свого отамана Омельченка, котрий передбачав: "радянська влада принесе козацтву злидні й розорення". Відтак, мовляв, "дурнями ми були, що не послухалися його заклику до кінця боротися з більшовиками. Збулися всі передбачення Омельченка. Втратили ми свою козацьку волю. Кращих людей козаків відірвали від своїх родин - вислачи, і господарства наші розорені. Нам треба триматися міцно єдиним фронтом. До колгоспу не вступати, не сіяти жодної десятини, оскільки влада відібрала в нас худобу, тягло й інвентар, хай на полях росте бур'ян" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 5242. -Арк. 13).

Систематична агітація проти колгоспів, яку вели вказані козаки на чолі з Василем Біликом, створила революційну ситуацію в Полтавській, в результаті якої в березні 1931 р. в станиці стався "бабський бунт", спрямований проти колективізації й супроводжуваний розгромом колгоспного майна. 8 листопада 1932 р. згаданий Піляр, керівник ОДПУ на Північному Кавказі, доповідав про репресії щодо української станиці Полтавська, котра "протягом усіх років існування Радянської влади на Кубані була однієї з найбільш контрреволюційно активних, очолюючи контрреволюційну організовану діяльність у районі" (Трагедия советской деревни. - Т. 3. 1930-1933.-С. 530).

У ході здійснення нової каральної акції одразу ж після вищезгаданої ростовської наради було заарештовано 479 осіб, крім того, в ніч на 8 листопада 1932 р. ще 240 мешканців Полтавської (там само. - С. 530).

Серед заарештованих були названі вище національно свідомі Василь Білик, Пимон Шкіль і Іларіон Ковтун, котрі на допитах підтвердили свою приналежність до активних противників більшовицької влади, а також козаки Никифор й Олексій Линські, Никифор Кучма, Василь Уразка, Йосип Ковтун, Трохим Капуста, Спиридон Павленко, Іван Левченко, Федір Летюк, Пимон Нудьга й сотні інших (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 5242.-Арк. 11).

А далі більшовицька влада вже депортувала нащадків козаків куреня Полтавського Війська Запорозького ешелонами. Так, з 5 по 7 грудня 1932 р. зі станиці Полтавська відправлено 208 родин в кількості 1097 осіб, які направлялися на станцію Осокарівка в Казахстані (Вольная Кубань (Краснодар). - 2006. - 1 декабря).

І тільки тоді з'являється офіційна директива про виселення станиці Полтавська. Постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СРСР "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області" від 14 грудня 1932 p., якою санкціонуються репресії - аж до розстрілу - щодо тих, хто нібито саботує здачу зерна державі, не тільки вказує "Северокавказскому крайкому и крайисполкому, что легкомысленная, не вытекающая из культурных интересов населения, не большевистская "украинизация" почти половины районов Севкавказа при полном отсутствии контроля за украинизацией школы и печати со стороны краевых органов дала легальную форму врагам советской власти со стороны кулаков, офицерства, реэмигрантов-казаков, участников Кубанской Рады и т.д." (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 5243. - Арк. 237), а й ставить завдання з метою "розгрому спротиву хлібозаготівель куркульських елементів і їх партійних і безпартійних прислужників" вдатися до цілого ряду репресивних заходів, що стосуються тільки української нації:

"а) Виселити в найкоротший термін у північні райони СРСР із станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, всіх жителів, за винятком справді вірних радвладі і не замішаних в саботажі хлібозаготівель колгоспників і одноосібників і заселити цю станицю добросовісними колгоспниками-червоноармійцями, що працюють в умовах малоземелля і на невдобних землях в інших краях, передавши їм всю землю і озимі посіви, будівлі, інвентар і худобу виселюваних...

д) Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українських" районів, а також усі видавані газети і журнали з української мови на російську мову як зрозумілішої для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов'язують крайком і крайвиконком терміново перевірити й поліпшити склад працівників шкіл в "українізованих" районах" (ЦЦАГОУ: Ф. 1,- Оп. 20,- Спр. 5243.- Арк. 237).

Одночасно з цією постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР з Кремля спустили телеграфною стрічкою й інше рішення: "ЦК ВКП(б) і РНК СРСР рішуче засуджують виступи й пропозиції, що надходять від окремих українських товаришів, про обов'язкову українізацію цілого ряду районів СРСР, наприклад, в ДСК, Казахстані, Середній Азії, ЦЧО і т. д. Подібні виступи можуть тільки грати на руку тим буржуазно-націоналістичним елементам, котрі, будучи вигнаними з України як шкідливі елементи, проникають у заново українізовані райони і ведуть там розкладницьку роботу.

Доручити крайкому і крайвиконкому ДСК, обкому і облвиконкому ЦЧО, Казахстанському крайкому і РНК негайно призупинити подальшу українізацію в районах, перевести всі українізовані газети, пресу й видання на російську мову і до осені 1933 р. підготувати перехід шкіл до викладання російською мовою" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 5381. - Арк. 4).

Треба сказати, що в Кремлі пильно стежили за виконанням цієї директиви. Скажімо, з Казахстану 9 червня 1933 р. доповідали про її виконання: "Перевірка виконання постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 15/ХІІ-32 р. про переведення "українізованих" шкіл на російську мову показала, що по всіх областях Казахстану дане рішення ще не виконане: по Східноказахстанській, Алма-Атинській, Південно-Казахстанській і Актюбінській областях всього українських шкіл 96, а з них переведені на російську мову тільки 44. (В Уральській області українських шкіл зовсім немає, а з Карагандинської відомості не надійшли). В таких найголовніших районах, як Акбулакський і Федорівський, переведені лише всього 3 школи.

Переведені на російську мову Атбасарський і Акбулакський українські педтехнікуми.

Всього по краю було 3 українські газети ("Більшовицький штурм" у Федорівському районі, "Прапор колгоспу" - Атбасарському р-ні і "За соц. Будову" - Акбулакському районі), вони всі зараз переведені на російську мову..." (Архів Президента Казахстану: Ф. 141.-Оп. І.-Спр. 5827.-Арк. 119).

Усвідомлення суті цього директивного документа і дає нам підставу говорити про геноцид саме українського народу, бо в постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 р. "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області" не йдеться про припинення коренізації, скажімо, білорусів, котрих було дуже багато в останній, тобто на нинішній Смоленщині. Не йдеться в ній і про виселення білоруських сіл Смоленщини, де також не виконувалися плани непосильних хлібозаготівель.

Це тільки в розвиток московської директиви постановою президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету від 26 грудня 1932 р. передбачалося:

" 1. Немедленно приостановить дальнейшую украинизацию во всех районах и станицах Северо-Кавказского края.

Перевести к 1-му января 1933 года все делопроизводство советских организаций в станицах и районах на русский язык.
В 3-дневный срок перевести все украинизированные газеты на русский язык, а также листовки, брошюры, стенгазеты, многотиражки и прочую литературу, выходившую на украинском языке, и в дальнейшем издавать их на русском языке.
Перевести преподавание на всех работающих краткосрочных курсах (советских, педагогических, колхозных и т. д.) на русский язык.
Предложить КрайОНО подготовить необходимые мероприятия для перевода к осени 1933 г. преподавания во всех школах на русский язык и по укреплению учительського состава украинизированных школ и предоставить на обсуждение Президиума СККрайисполкома.
Радиовещание на украинском языке прекратить.
Обязать РИКи разъяснить настоящее решение на общих собраниях и Пленумах Советов" (Державний архів Краснодарського краю: Ф. Р-1594. - On. 1. - Спр. 50. - Арк. 614).

Після того, як крайові власті продублювали ухвалу Кремля, вони розгорнувши вже широкомасштабну депортацію нащадків запорозьких козаків з Полтавської: станом на 19 грудня з Полтавської вже було виселено 2158 родин у кількості 9.187 осіб. Згідно зі спецповідомленням ОДПУ станом на 26 грудня 1932 р. депортація продовжувалася: "25 и 26 декабря отправлено 2 эшелона с выселяемыми. В обох ешелонах отправлено 886 семей - 3825 человек" (Трагедия советской деревни. - Т. 3. - С. 611).

А 31 грудня 1932 р. з'являється постанова: "Снять с черной доски ст. Полтавскую (Славянского района) ввиду законченного выселения ее жителей из пределов края и заселения ее колхозниками, переселенными с Севера.

Поручить крайисполкому переименовать эту станицу, учтя желание вновь вселившихся..." (там само. - С. 614).

Водночас на території Північного Кавказу поширювалася спеціальна брошура "За что станица Полтавская выселяется в северные края", яка виправдовувала брутальну депортацію корінних хліборобів Кубані.

Оскільки 10 вчителів-українців з Полтавської було виселено в Сибір, 11 - за межі краю, а 7 втекли перед загрозою репресій, то 2 січня 1933 р. секретаріат Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) ухвалив відрядити до цієї станиці 30 ідейно перевірених учителів з Ростова, Таганрога і Новочеркаська, серед яких мало бути не менше 25 відсотків членів більшовицької партії і 50 - комсомольців (Центр збереження документів новітньої історії Ростовської області: Ф. 7. - Оп. 7. - Спр. 750. - Арк. 10)

У ті дні до Полтавської станиці почали прибувати і переселенці-колгоспники з Уралу, Московської й Ленінградської областей, Білорусі, звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ - по 350 з Ленінградського, Білоруського й Московського військових округів, 250 - з Українського і 200 - з Приволзького. Наприкінці місяця їх уже налічувалось тут понад дві тисячі. У перейменованій на Красноармєйську Полтавській почав виходити бойовий листок "Красноармейская звезда". На це перейменування крайова газета "Молот" відгукнулась таким пасажем: "Нет больше "черной станицы" Полтавской, а есть цветущая станица Красноармейская". В іншому випуску цієї газети на першій сторінці великими літерами було набрано: "Нет больше станицы Полтавской - националистического кулацко- петлюровского гнезда на Кубани! Есть станица Красноармейская - верная опора советской власти и колхозного строя!" (цит. за: Проблеми історії України. Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Спеціальний випуск. До 75-х роковин голодомору-геноциду в Україні. - К.: Інститут історії Національної академії наук України, 2008. - С. 124).

Як свідчить російський дослідник В. Чуркін, операція по знищенню українства на Кубані й заселення її вихідцями з російської глибинки планувалася заздалегідь і розроблялася до дрібниць. Так, за тиждень до депортації станиці Полтавської заступник наркома з військових і морських справ СРСР Михайло Тухачевський підписав таємну директиву, якою передбачалося до 10 січня 1933 р. здійснити набір "особенно надежных в политическом отношении" серед тих, хто був в армійських рядах для заселення опустілих хат. При цьому особливо наголошувалося, що "уроженцы Северного Кавказа и Украины вербовке не подлежат" (цит. за: Чуркин В. Неизвестная война // Дон (Ростов-на-Дону). - 1991. - № 7. - С. 145).

Другою такої трагедії зазнала ще одна українська станиця Кубані - Уманська, де з 20.727 мешканців 17.008 у 1926 р. назвалося представниками нашої нації. Після виселення її назва була змінена на Ленінградську. Новий директор Уманського українського агропедтехнікуму Іван Полежаев згадував, що 20 лютого 1933 р. його викликали до райвідділу НКВС і "предложили собрать все украинские учебники, литературу и передать все туда. Понемногу все проясняется. До революции в этом здании находилась Уманская гимназия, в конце 20-х годов - Уманский украинский агропедтехникум. Моя миссия - ливидировать украинизацию техникума и ее последствия. Дело нелегкое и не очень приятное" (Родная Кубань (Краснодар). - 2002. -№3.~ С. 52).

Можемо стверджувати, що перейменування козацьких станиць українського походження також було продуманою акцією російських шовіністичних сил. Адже ще на початку XX ст. вони ставили це питання: "Старі станиці, що одержали свої назви від куренів, існуючих ще в Запорожжі, невільно пробуджують спогади про предків-запорожців і їхню колишню славу і подвиги" (цит. за: Самовтор С. Переименование кубанских станиц и хуторов в 1910-1912 гг. // Кубань - Україна. Питання історико- культурної взаємодії. - Краснодар, 2007. - Випуск 2. - С. 95).

Необхідно додати, що українська станиця Поповичівська 31 грудня 1932 р. була перейменована на Кагановицьку (Родная Кубань (Краснодар). - 2002. - № 3. - С. 24).

Виконуючи волю Кремля, одразу ж було припинено діяльність видавництв "Червоний прапор" і "Радянський станичник", Краснодарська філія Державного видавництва України з її представництвами на Кубані і Північному Кавказі зупинила розповсюдження української літератури і періодики. Водночас у людних місцях палили українські книжки з хат-читалень. Відтак місцеве населення змушене було читати лише російськомовні видання. Тих, хто поширював українське слово, знищували або висилали до сибірських концтаборів - така доля спіткала, зокрема, півтори тисячі вчителів. З 28 березня 1933 р. ліквідувався і крайовий український театр (Центральний державний архів вищих органів влади і управління України - ЦДАВОВУ: Ф. 1. - Оп. 8. - Спр. 374. - Арк. 42).

Треба зазначити: незважаючи на те, що українізація на Кубані відбувалася легально, однак після згаданої постанови від 14 грудня 1932 p., як правило, всі українські вчителі зазнали репресій. Так, директору Уманського українського агропедтехнікуму Покотилу світила дорога в "места не столь отдаленные", тобто, в Сибір, були відправлені в північні краї педагоги новодерев'янківських шкіл імені Тараса Шевченка й Івана Франка Ю. Фоменко, С. Бреславець, М. Полтавець (Кубанский сборник (Краснодар). - 2007. - Вып. II. - С. 123).

Тим часом виселення кубанських станиць продовжувалося. 31 грудня 1932 p. Північно-Кавказький крайком ВКП(б) ухвалив рішення про виселення ще однієї української станиці - Медведівської (Центр збереження документів новітньої історії Ростовської області: Ф. 7. - On. 1. - Спр. 1249. - Арк. 7).

А голод тим часом охопив абсолютну більшість цього хліборобського регіону. Серед "особливо неблагополучних" районів Північно-Кавказького краю щодо поширення цього нещастя російський дослідник В. Кондрашин називає такі кубанські, як Єйський, Канівський, Коренівський, Краснодарський, Староменський, а також Ставропільський Курсавський. Перепис 1926 р. зафіксував у Єйському районі 74.037 українців і 23.568 росіян, у Канівському відповідно 45.451 і 8.130, Коренівському - 76.422 і 36.939, Краснодарському - 102.831 і 18.086, Староменському - 65.488 і 9.583, а в Курсавському - 57.665 і 8.767. Зрештою, нам небайдужа доля і тих 35.115 українців у названих В. Кондрашиним Армавірському й 11.514 в Курганинському районах, де кількісно на той час (за переписом 1926 р.) уже переважали росіяни.

Для розуміння цілеспрямованості дій більшовицької влади щодо корінного козацького населення важливими є спогади колишнього комсомольського керівника станиці Новодерев'янківської Іллі Вариводи. Ця станиця, яка за переписом 1926 р. була в абсолютній більшості українською (10.507 українців з 12.481), також потрапила на "чорну дошку". Так-от, Варивода згадує про те, як начальник політвідділу Зайцев щовечора заслуховував доповіді голів місцевих колгоспів: "У тебя сегодня сколько сдохло? 70 человек. Мало! А у тебя? 50 человек. Мало!!" (Родная Кубань. - 2002. - № 3. - С. 126).

Необхідно звернути увагу й на те, що постанова бюро Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) про заселення депортованих станиць передбачала, що ні в якому разі це не поширюється на козаків (Центр збереження документів новітньої історії Ростовської області: Ф. 7. - On. 1. - Спр. 1248. - Арк. 83).

Є й ще одне документальне підтвердження того, що саме проти українського селянства спрямовувався голодовий удар Кремля. Адже забравши все їстивне в українського населення, влада не дозволила йому роздобути засоби для існування в інших регіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР за підписами Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 р. "Про заборону виїзду" стосувалася селян України й Кубані, де за переписом 1926 р. українців нараховувалося 915.450, тобто більше двох третин від усього населення (Всесоюзная перепись населения 1926 года. - М., 1930. - Т. 39. - С. 146).

Цим документом, до речі, каральним органам доручалося арештовувати тих "селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ", а після того, коли серед них будуть відібрані "контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання" (Трагедия советской деревни. - Т. 3. 1930-1933 ).

Тут мусимо додати, що коли голодні казахи вдавалися до так званого відкочів'я, тобто перебиралися на якийсь період до районів Західного Сибіру, Киргизії, Узбекистану, Поволжя, навіть до Китаю, то стосовно їх ніяких постанов про насильницьке повернення в архівах не виявлено. Навпаки, маємо всі підстави заявити, що комуністична влада Казахстану, котрий тоді належав до Російської республіки, всіляко намагалася затримати їх на сусідніх, більш забезпечених територіях - аж до сприятливих обставин.

Поширену практику відкочування голодних казахів у навколишні регіони підтверджують і російські автори. Так, Віктор Кондрашин стверджує, що казахи мали можливість, скажімо, в Поволжі навіть працевлаштуватися цілими господарствами в період голодомору. Наприклад, у Сорочинському районі Середньо-Волзького краю в той скрутний час, за свідченнями цього автора, трудилося 81 господарство в кількості 391 особи (Кондрашин В. Голод 1932 - 1933 годов: трагедия российской деревни. - М.: Российская политическая энциклопедия, 2008. - С. 188).

Тобто, казахам не забороняли шукати продукта харчування за межами своєї республіки. Про це, до речі, свідчать і десятки архівних документів, виявлених нами у Казахстані. Скажімо, в телеграмі керівників Казахстану Мірзояна і Кулумбетова від 29 серпня 1933 р. наводяться дані про те, що тільки в Середньо-Волзькому краї Російської Федерації на той час перебувало "влаштованих казахів на різних роботах 15.386 осіб" (Архів Президента Казахстану (Алмати): Ф. 141. - Опис І.-Спр. 5729. - Арк. 101).

Зрештою, прохання керівництва Казахстану про продовольче забезпечення відкочівників адресувалися до сусідніх регіонів ще з березня 1932 р. Зокрема, про це йдеться в телеграмах першого секретаря крайкому ВКП(б) Голощокіна до його колеги в Новосибірську Ейхе (там само: Справа 5194. - Арк. 60, 65).

І сусідні регіони справді прислухалися до цих прохань, тим паче, що постановою Всесоюзного центрального виконавчого комітету від 10 березня 1932 р. передбачалося таку роботу організовувати. Зокрема, постанова Башкирського обкому ВКП(б) від 14 жовтня 1933 р. підсумовує виконання цієї московської директиви (там само: Спр. 5763. - Арк. 230).

У Казахстані нині навіть опубліковано спеціальне дослідження про те, як голодні казахи рятувалися від смерті в Західному Сибіру: Малышева М., Познанский В. Казахи - беженцы от голода в Западной Сибири. 1931-1934 год. - Алматы, 1999.-С. 12.

Таким чином, у завершальній частині плебсологічного осмислення геноциду українства на Кубані в 1932-1933 pp. необхідно зазначити наступне. Голодомор 1932-1933 pp. завдав нищівного удару по українству Кубані. Скажімо, якщо за переписом 1926 р. українців на теренах майбутнього Краснодарського краю було 1.580.895 осіб, то в 1939 там їх виявилося лише 143.744 (розраховано російськими дослідниками за: Всесоюзная перепись населения 1926 г. - М., 1928; Всесоюзная перепись населения 1939 г. Основные итоги. -М., 1992).

Українське населення Кубані скоротилося на 1 мільйон 437.151 осіб. Дослідники з Кубані визнають, що "перш за все це наслідки колективізації, репресій, голоду, коли скорочення місцевого населення (переважно українського) компенсувалося масовими мііраційними потоками з південноросійських і центральних областей Росії, з Ростовської області і Ставропольського краю для того, щоб заселити опустілі станиці. У своїй масі і цей міграційний потік в етнічному плані був російським" (Ракачев В. Украинцы на Кубани: особенности демографической истории // Кубань-Україна: вопросы историко-культурного взаимодействия. - Краснодар, 2006.-Выпуск 1.-С. 52).

Кубанські дослідники також визнають, що швидке зростання кількості росіян й відповідне зменшення чисельності українців у 30-х роках минулого століття у цьому регіоні пов'язується із зміною останніми національної самосвідомості. А це сталося під впливом цілеспрямованих антиукраїнських репресій, починаючи з сумнозвісної постанови Кремля від 14 грудня 1932 р.

Сьогодні, до речі, в нинішньому Краснодарському краї заявили себе українцями 131.774 особи (2,57 відсотка від усього населення), у той час коли на відповідній території 80 років це була найбільша етнічна група в абсолютному вираженні. І саме це дає підставу нам стверджувати, що голодомор 1932-1933 pp. був цілеспрямованою акцією на винищення, у тому числі і на Кубані, українського селянства, котре з 1917 р. стало базою відродження української державності й продовжувало боротьбу за це і в подальшому, і на всіх теренах свого розселення.

Наталя Миколаївна Сиза,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

(м. Київ)

ПЛЕБСОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУДУ

ПРИСЯЖНИХ В УКРАЇНІ

З моменту проголошення Конституцією України безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (ч. 4 ст. 124, ч. 1 ст. 127) питання запровадження суду присяжних в Україні набуло особливої актуальності. Вже досить тривалий час науковцями і практиками ведуться дискусії щодо моделі майбутнього суду присяжних, його кількісного та особистісного складу, процесуальної форми його діяльності, повноважень тощо. І навіть, щодо головного у даному відношенні питання - доцільності існування суду присяжних в Україні, немає єдності як серед фахівців, так і пересічних громадян. Зважуючи позитиви і негативи суду присяжних, що об'єктивно властиві йому, як і будь-якому суспільному явищу, важливим є з'ясувати соціальну цінність даного правового інституту, яка повинна мати вирішальне значення при відповіді на питання: чи потрібен суд присяжних Україні, чи є необхідність зміни конституційних положень, як таких, що не відповідають суспільним інтересам? Ці питання потребують відповіді й у зв'язку з розробкою нового Кримінально-процесуального кодексу України, два основні альтернативні проекти якого передбачають особливості провадження за участю присяжних. Для з'ясування цих питань видається важливою плебсологічна характеристика інституту суду присяжних в Україні.

Перш за все, хотілося б привернути увагу до питання про те, наскільки історично близьким є суд присяжних для українських правових традицій. Як відомо, інститут присяжних виник в Англії і на початковому етапі свого формування (за різними версіями - ще з IX ст., за часів правління короля Альфреда Великого, чи з XII ст., за ордонансом короля Генріха II) присяжні були свідками і обраними від громади обвинувачами, які повинні були повідомити під присягою королівським суддям відомості про вчинені на території їх населеного пункту злочини, а також про осіб, які підозрювались у вчиненні цих злочинів. Характерною рисою тогочасних присяжних було те, що вони виконували функції суддів, спираючись на свої безпосередні знання про факти і даних про осіб, яких вони судили. І лише з часом (з кінця XVI - на початку XVII ст.) англійський суд присяжних набуває форми, яка притаманна сучасному судовому розгляду кримінальних справ про небезпечні злочини.

Первинну форму суду присяжних можна порівняти з вервними судами, які існували в Київській Русі (IX-XV ст.). До їх складу входили вервний староста і обрані члени громади (добрі люди). Такі суди вирішували справи, а також провадили слідство, коли на території громади (верви) вчинялося вбивство чи крадіжка. Приблизно з кінця XV ст. замість вервних судів на території України виникають копні суди, до складу яких також входять представники громади, зокрема, й так звані "притомні люде" (особи, які були свідками-очевидцями в сучасному розумінні) та "сторонні" люди, які заслуговували на довіру. Копні суди провадили як розслідування злочинів, так і вирішували справи, присуджуючи відшкодування шкоди та призначаючи різного роду покарання. Проіснували копні суди на території України до XVIII століття.

Таким чином, для англійського суду присяжних у IX-XVII ст. та вервних, а згодом - копних судів, які існували на території України у той же період, спільним було те, що до їх складу входили представники народу, які могли бути свідками по даній справі, і які від імені громади під присягою здійснювали правосуддя.

Участь народного елементу в судах на території України мала місце в тих чи інших формах і в подальший період її історії. Суд присяжних у його класичному вигляді було запроваджено в Російської імперії, зокрема, і на українській території, судовою реформою 1864 р. і скасовано в 1917 р. В Австро-Угорській імперії, до якої входили Галичина і Буковина, суд присяжних діяв з 1867 р. по 1918 р. Діяльність суду присяжних у той період піддавалась критиці у зв'язку зі значною кількістю їх виправдувальних вердиктів (за даними наведеними

І. Фойницьким, з 1874 по 1877 pp. у Російській імперії в середньому було виправдано 35 % підсудних, справи яких вирішувались судом присяжних). У тогочасних періодичних виданнях висловлювалися думки про необхідність звуження компетенції присяжних, вилучення з-під їх юрисдикції певних категорій справ, виникали сумніви щодо дієвості даного інституту в механізмі державного управління. Звісно, що необгрунтовані виправдання осіб, які вчинили злочин, не можуть відповідати інтересам правосуддя. Разом з тим, ці рішення були своєрідною реакцією присяжних на існуючі недоліки тогочасної правової системи: надмірну суворість санкцій матеріального закону, недосконалість процесуального законодавства, тривалість процесу, слабкість дізнання і попереднього слідства, незадовільний стан каральної системи. Своїми виправдувальними рішеннями присяжні висловлювали заперечення проти існуючого становища, не бажаючи піддавати покаранню осіб, щодо винуватості яких існували хоча б найменші сумніви. Це була оцінка народом відповідності закону праву. Здійснення правосуддя присяжними є можливістю забезпечити верховенство права стосовно закону при вирішенні конкретної кримінальної справи. Присяжні, як представники народу, оцінюють факти щодо винуватості підсудного на основі свого життєвого досвіду, переконань, сумління, уявлень про справедливість і їх рішення відображають думку народу про міру дозволеного і не дозволеного з погляду моралі.

Проте саме закон є об'єктивованим вираженням права, і, з іншого боку, дуже важливо уникнути тенденційності, упередженості присяжних при вирішенні справи. У цьому відношенні велика роль належить об'єктивному формуванню складу присяжних та керівній ролі професійного судді в процесі, який повинен усувати від розгляду докази, які є неналежними і недопустимими, і подаються сторонами з метою заплутати присяжних, ввести їх в оману. Для забезпечення законності вердикту судця у своєму напутньому слові повинен роз'яснити присяжним зміст кримінального закону та основні правила оцінки доказів.

Для запровадження і успішного функціонування суду присяжних в Україні потрібне формування суспільної думки щодо важливості й необхідності здійснення правосуддя за участю представників народу.

На даному етапі розвитку Української держави участь присяжних у вирішенні кримінальних справ може стати засобом усунення недовіри до судових органів, яка поширюється останнім часом у суспільстві, вихованню поваги до судової влади та правосвідомості у громадян. У нашому світобаченні ось так, на рівні доповіді, можливо показати плебсологічну характеристику суду присяжних в Україні.

Віктор Павлович Колісник,

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (м. Харків)

1 / 291 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 > Следующая >>>

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
01.05.2019176.13 Кб7ПЛАНИ СЕМІНАРІВ СІД НОВІТНІ.doc
#
01.05.2019412.67 Кб1Плани семінарських занять ТДП_2 брошура.doc
#
09.11.2019117.25 Кб5Плани семінарських занять. Іст. зар. культ-ри.doc
#
14.11.201927.21 Кб1Плани семінарських знанять Модуль 1.docx
#
01.05.2019167.42 Кб1Планир и орг. деят пр-тия_М ук по КР_ЭП_д-о_з-о....doc
#
04.12.20181.35 Mб2ПЛЕБСОЛОГІЧНА ОЦІНКА СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВ....doc
#
04.12.20181.55 Mб5Плебсологічний вимір актуальних проблем у сфері....doc
#
19.03.2015166.71 Кб15ПОВНА_РОБОТА.docx
#
19.03.2015166.21 Кб6ПОВНА_РОБОТА.docx
#
19.03.201541.19 Кб13поділля.docx
#
07.03.201688.18 Кб61ПОЕТИКА1.docx