68. Особенности и последствия сельской реформы 1861 г. В Украине

У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господарства прискорився. Малопродуктивна кріпосна праця зумовлювала невисоку її продуктивність, стримувала впровадження у виробництво досягнень науки і техніки, породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соціальні конфлікти.

Кримська війна 1853-1856 рр. продемонструвала економічну відсталість, воєнну нездатність Російської імперії, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання революційної ситуації.

Новий російський цар Олександр II ЗО березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у тому числі Г.Ґалаган, В.Тарновський та інші.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і торговельних організацій.

Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася общині або селянському двору (подвірне господарство) - за числом «ревізьких душ», які мали право на наділи. Однак поміщики відрізали в селян землі й приточували до своїх володінь. З метою збереження за собою кращих земель вони міняли попередні селянські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом'якшив умови селянської реформи на Правобережжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу.

Внаслідок половинчастості й обмеженості реформи та її непослідовного запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1,5 млрд. крб,, що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі. У листопаді 1866 р. всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% селянства, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне ко­ристування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці оброчний податок, Реформа 1861 р. зумовила процес витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Дворянська земля переходила до рук купців, заможних селян і представників інших станів. Тоді ж спостерігався посилений процес товаризації поміщицьких і заможних селянських господарств, чіткішою стада спеціалізація окремих районів України. Чимраз інтенсивніше використовували найману працю та машини. Наприкінці XIX ст. у капіталізованих поміщицьких і курдських господарствах застосовувалася праця 425 тис. постійних сільськогосподарських робітників. Все це разом із розширенням посівних площ зумовило підвищення врожайності.

Наслідком реформи 1861 р. стало й подальше розшарування селянства. До сільської буржуазії належало 448 тис. дворів (5 млн. осіб), що зосереджували майже 40% всіх надільних і приватних земель. Решту - 550 тис. дворів (5-6 млн. осіб) становили середняки, які були власниками четвертої частини надільних земель. Частина селян, які розорилися, йшла до господарств поміщиків, заможних селян і в промисловість.

Хоча земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відносин, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського виробництва та піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності.

69.Розгром Червоною армією військ Врангеля. Звільнення Криму Ці події відбувалися під час Радянсько-польської війни 1920 р. У квітні 1920 р. кримське угрупування білогвардійців очолив генерал П. Врангель. • 6 червня 1920 р. врангелівські війська, скориставшись тим, що основні сили Червоної армії брали участь у війні з Польщею, почали наступ з Криму, захопили Північну Таврію, однак були зупинені радянськими військами на лінії Херсон – Нікополь – Бердянськ. • 7 серпня 1920 р. радянські війська Південного фронту на чолі з М. Фрунзе разом з військами Н. Махна перейшли у контрнаступ, який завершився розгромом білогвардійських військ у Північній Таврії й витісненням їх до Криму. • 8–11 листопада 1920 р. радянські війська взяли штурмом Перекопські укріплення, вдерлися до Криму і до 16 листопада встановили радянську владу в Сімферополі, Севастополі, Феодосії, Керчі, Алушті та Ялті. Частина білогвардійських військ та біженців евакуювалися на кораблях Антанти до Туреччини, а ті, що залишилися, стали жертвами «червоного терору». Після розгрому військ П. Врангеля радянське командування вирішило знищити махновців. 25 листопада 1920 р. радянські війська оточили війська Нестора Махна у районі Євпаторії в Криму, а 26 листопада — у Гуляйполі. Зазнавши великих втрат, махновці прорвали оточення, однак незабаром зазнали нищівної поразки. У серпні 1921 р. Н. Махно разом з невеликим загоном відступив до Румунії. 70.Зростання суспільно-політичної активності населення України в кінці 1980-х - на початку 1990-х років. В Україні політика перебудови мала свої особ¬ливості. Відбувався процес лібералізації суспіль¬но-політичного життя. У 1980 р. з в'язниць було звільнено близько 300 політичних в'язнів, серед них В; Чорновіл, М. Горинь, пізніше Л. Лук'яненко. Із Кримінального кодексу УРСР виключили статті про переслідування з ідейних міркувань. Новим явищем стала політика гласності, що поступово переросла у свободу слова. Однією зі значних подій періоду гласності напри¬кінці 1980 — на початку 1990-х рр. стала свобода іс¬торичної науки. У світ вийшли численні публікації художніх, філософських творів, які тривалий час залишалися недоступними: секретні протоколи пакту Молотова—Ріббентропа, документи про голо¬домор 1932—1933 рр., Українську революцію 1917— 1919 рр., діячів Центральної Ради і Директорії, події громадянської війни в Україні, сталінські репресії, війну в Афганістані. З'явилося неупереджене висвітлення діяльності ОУН-УПА в роки Дру¬гої світової війни. Глядачі змогли побачити раніше заборонені й нові фільми — «Тіні забутих предків», «Покаяння», «Холодне літо 53-го» та інші. З'явилися документальні фільми, що розповідали про сувору дійсність минулих років. Були повернуті із забуття романи В. Винниченка, драми М. Куліша, оповідан¬ня М. Хвильового, вірші М. Зерова, новели Г. Косин¬ки. Гласність допомогла з'явитися на світ творам наших сучасників — В. Симоненка, Л. Костенко, Є. Сверстюка, І. Дзюби, І. Драча. Багато письменни¬ків у період гласності звернулися до публіцистики, поклавши початок екологічній тематиці (С. Плачинда, К. Щербак). М. Жулинський розгорнув публі¬кацію забутої спадщини, ліквідацію «білих плям» в українській літературі. Нові телевізійні передачі пробуджували інтерес до української історії. Були створені умови для підвищення ролі ук¬раїнської мови в житті республіки. Відомі пись¬менники Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко виступили за обов'язкове вивчення української мо¬ви в школах, проти «духовного Чорнобиля». У 1987 р. в Києві був створений Український культурологічний клуб (УКК). Учасники клубу про¬водили дискусії щодо закритих сторінок радянській історії, обговорювали проблеми української культу¬ри і мови. Відчуваючи тиск із боку влади через опо¬зиційність режиму, УКК саморозпусти вся. Восени 1987 р. у Львові виникло «Товариство Лева» — молодіжна організація, що об'єднувала людей різних політичних поглядів і культури. У 1988 р. в Україні масово створюються нові суспільні неформальні об'єднання: студентська організація «Громада» в Київському університеті, «Товариство української мови їм. Т. Шевченка» у Львові, а також «Спадщина», Союз незалежної української молоді, Демократичний союз студен¬тів, Студентське братерство. Навесні 1989 р. у Києві виникло товариство «Меморіал». До нього входили письменники, художники, кінематографісти, театральні діячі, що виступали за реабілітацію жертв репресій в Україні. Із виникненням в 1988 р. опозиційних КПРС рухів в Україні починає формуватися багатопартійність. Головною метою демократичних сил було створення широкого об'єднання на зразок народно¬го фронту. Восени 1988 р. діяло рад самостійних об'єднань («Народний Рух за перебудову» тощо). У березні-квітні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР. У результаті виборів Демо¬кратичний блок України, у якому Рух був головною силою, створив парламентську опозицію — Народ¬ну Раду. Восени 1989 р. відбулася зміна партійного керівництва УРСР: В. Щербицького на посаді змі¬нив В. Івашко, Політичні реформи не підкріплювалися еконо¬мічними, соціальна криза загострювалася. Перебу¬дова не досягла своєї мети, але на тлі послаблення тиску офіційної цензури мали можливість відкри¬то заявити про себе демократичні національні сили в Україні, що виступили за забезпечення реального, а не лише декларованого суверенітету республіки. Висновки:«Перебудова» сприяла активізації національно-визвольного руху, появі громадських організацій та політичних партій. -?Почали діяти неформальні громадські організації: Український культурологічний клуб (1987 р.), правозахисна організація Українська Гельсінськас пілка (1988 р.), Українська студентська спілка (1989 р.), історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (1989 р.), екологічна організація «Зелений світ» (1989 р.), політична організація «Народний рух України за перебудову» (Рух, 1989 р.). -Виникли перші політичні партії: Українська християнсько-демократична партія (УХДП, 1989 р.), Українська республіканська партія (УРП, 1989 р.), Народна партія України (НПУ, 1989 р.), Українська національна партія (УНП, 1990 р.), Ліберально-демократична пар- тія України (ЛДПУ, 1990 р.), Соціалістична партія України (СПУ,1990 р.)

71.Боротьба України з монголо-татарською навалою 1206 р. хан Темучин, якого стали називати Чингісханом (великий хай) завершив об'єднання монголів у могутню державу й відразу розпочав завойовницькі війни. Дізнавшись про наближення армії монголо-татар, половці звернулися до руських князів, колиш¬ніх своїх ворогів, по допомогу. У лютому—березні 1223 р. у Києві відбувся з'їзд князів, на якому бу¬ло вирішено підтримати половців у боротьбі проти монголо-татар. 31 травня 1223 р. об'єднані поло¬вецькі й руські війська билися з монголо-татарами біля річки Калка (Приазов'я). Та серед князів не було єдності в керівництві боєм, тому русичі зазнали поразки. Переслідуючи руські дружини, монголи дійшли до Дніпра, але далі наступати не наважилися. Наприкінці 1237 р. розпочався наступ монголо-татарських військ під проводом хана Батия (онука Чингісхана) на Русь. Протягом 1237—1238 рр. були остаточно розгромлені половці, завойовані й спус¬тошені Північно-Східні землі Русі. Навесні 1239 р. монголо-татари -захопили Переяслав і Чернігів, зруйнували й спалили ці міста. Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ. Штурм укріплень міста тривав понад десять тиж¬нів. 7 грудня 1240 р. монголо-татари повністю за¬хопили місто. Після взяття Києва монголо-татари вируши¬ли на Галицько-Волинські землі. Там були взяті й поруйновані міста Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир. Під Галич завойовники підійшли об'єднаними силами й після триденної облоги взяли його штурмом. У 1241 р. монголо-татари вийшли на західні рубежі Русі й вдерлися на територію Польщі та Угорщини. Але виснажені тривалими війнами монголо-татарські війська 1242 р. припинили заво¬ювання і повернули на схід. У пониззі Волги мон¬гольські правителі заснували державу Золоту Орду зі столицею у місті Сарай. Руські землі не входили до складу цієї держави, а перебували у васальній залежності від неї, тобто руські князі визнавали се¬бе васалами монгольського хана, були зобов'язані сплачувати йому данину. Хан видавав князям яр¬лики (грамоти з дозволом на княжіння). Збиран¬ням данини займалися ханські намісники баскаки. За несплату данини людей забирали в рабство. Будь-який опір жорстоко придушувався. Замість об'єднаної боротьби проти іга конкуруючі за владу руські князі часто підкупали ханів, щоб отримати ярлик, і навіть наймали монголо-татарські війська для боротьби між собою. Висновки: -Монголо-татарська навала призвела до остаточного припинення існування КР як єдиної держави. -На початку XIII ст. монголо-татарські племена об’єдналися під владою Темучина (Чингісхана) і завою- вали Північний Китай, Середню Азію, Закавказзя. -У 1223 р. монголо-татари завдали поразки руським військам і половцям в битві на річці Калці. -У 1238–1239 рр. монголо-татари під проводом хана Батия вторглися в Переяславське і Чернігівське князівства та спустошили їх. -У 1240 р. монголо-татари здобули Київ і вирушили на Волинь і Га- личину. -Руські князівства потрапили у залежність від Золотої Орди. Князі були змушені одержувати від хана ярлики — грамоти на князювання і сплачу- вати данину ханським намісникам — баскакам. 72.Гетьманування Юрія Хмельницького, Переяславські статті, Слободищинський трактат та їх наслідки. Політика Ю. Хмельницького (1659— 1663 рр.). Розкол України на Правобережну та Лівобережну У вересні 1659 р. Військова козацька рада обра¬ла гетьманом Юрія Хмельницького, сподіваючись, що він продовжить справу свого батька. У жовтні 1659 р. у Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні стат¬ті, які суттєво обмежували автономні права Украї¬ни: обмежувалася влада гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику, київська митрополія підпорядковувалася мос¬ковському патріарху. Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення козацтва. Не¬задоволення політикою російського уряду вислов¬лював і молодий гетьман. Восени 1660 р. після невдалих військових опера¬цій проти Польщі Ю. Хмельницький пішов на укла¬дення угоди з польським урядом. У жовтні 1660 р. сторони підписали Слободищенський трактат. Основні умови: • Скасовано невигідні для Гетьманщини Переяс¬лавські статті 1659 р. • Гетьманщина розривала союз із Московсь¬кою державою і відновлювала свій державний зв'язок з Річчю Посполитою на умовах Гадяць-кої угоди 1658 р. • Вилучалася стаття про створення «князівства Руського». • Гетьманщина отримувала право лише на авто¬номію на чолі з гетьманом. • Гетьман позбавлявся права зовнішньополітич¬них зносин, зобов'язувався брати участь у воєн¬них діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство. Більшість козацтва і старшини Лівобережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнава¬ти владу Ю. Хмельницького. Спроби гетьмана поширити свій вплив на Лівобережжя виявили¬ся невдалими. Усвідомлюючи свою політичну не¬спроможність, Ю. Хмельницький склав булаву. Правобережне козацтво новим гетьманом обрало Павла Тетерю (1663—1665 рр.), який дотримувався пропольської орієнтації, на Лівобережжі перемо¬гу отримав кошовий отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький (1663—1668 рр.), який зробив став¬ку на російський уряд. Висновки: Так Українська держава розкололася на два дер¬жавних утворення з орієнтацією на різні держави, з окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені умови для поділу України по Дніпру між Росією і Річчю Посполитою. 8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася загальна на Військова рада, яка прийняла рішення про перехід України під зверхність царя. Царські посланці привели українське населення до присяги на вірність російському цареві. Але не скрізь при¬сягали охоче: виникла опозиція в Києві, відмови¬лися присягати деякі полки, відомі полковники І. Богун та І. Сірко. У Переяславі були складені так звані Переяс¬лавські статті, які визначали умови приєднання України до Росії. Цар ратифікував ці статті в березні 1654 р., тому інша їхня назва — «Березневі статті». Основні положення: • Україна (територія колишніх Київського, Чер¬нігівського і Брацлавського воєводств) перехо¬дила під протекторат Росії. Влада в автономії залишалася за гетьманом, якого обирає військо і затверджує цар; перед¬бачалася пожиттєвість влади Богдана Хмельницького. • Встановлювалась кількість козацького війсь¬ка — 60 тис. осіб. • Міста зберігали право на самоуправління. Визнавалася самостійність української право¬славної церкви. • Україна отримала право вести власну зовніш¬ню політику, крім відносин з Польщею і Туреч¬чиною. • Передбачалися спільні воєнні дії України і Ро¬сії. Спираючись на підтримку Москви, Б. Хмель¬ницький сподівався завершити, нарешті, війну проти Польщі, розширити і зміцнити козацьку державу. Висновок: Таким чином, у другій половині XVII ст. економічне становище Слобідської України ха¬рактеризувалося, з одного боку, зміцненням феодально-кріпосницької системи із натуральним типом господарства і відсталою технікою, а з іншого — зростанням міст, ремесла і промислів, по¬дальшим розвитком товарно-грошових відносин, а отже, і все більшим становленням капіталістич¬них відносин на українських землях