- •51. Киевская Русь во время княжения Ярослава Мудрого. «Русская правда».
- •52. Взгляды (оценки) содержания украино-московского договора 1654г.
- •53 Кирилло-мефодиевское братсво:основные положения его программ
- •54.Варшавский договор
- •Вопрос 55.Диссидентское движение и его особенности на Украине.
- •56 Культура киевской Руси
- •57. Б. Хмельницкий – творец Украинского государстваства, военочальник, дипломат.
- •58. Причина отменения крепостного права
- •59. Украинско в советско-полесской войне 1920г.
- •60. Перестройка. Протеворичевость процессов перстройки в Украине.
- •62. «Руина», ее причины, признаки, последствия
- •63. Т.Г. Шевченко и его вклад в национально-освободительную войну на Украине
- •64. Рижский договор рсфср, усср с Польшей и его последствия
- •65. Чернобыльская катастрофа и ее последствия
- •66. Русь-Украина в период политической раздробленности : причины, последствия
- •67. Гетьманство Ивана Выговского. Гадяцкий трактат. Конотопская битва
- •68. Особенности и последствия сельской реформы 1861 г. В Украине
- •73. Главные положение реформы 1861 г.
- •74. Создание Союза сср и вхождение Украины в его состав.
- •75. Декларация про государственный суверинитет Украины
- •1. Содержание Декларации о государственном суверенитете Украины.
- •2. Историческое значение Декларации.
- •76. Причины поражения дружин удельных князей и последствия татаро-монгольского нашествия
- •78. Кримська війна і участь в ній укр. Народу
- •79. Ураїна в роки нової економічної політики
- •80. Входження Криму до складу України
- •81. Особливості розвитку Галицького та Волинського князівств у хі-хіі ст.
- •82. Гетьманування і.Брюховецького. «Московські статті»
- •83. Демократичні реформи 60-70 рр. Хіх ст. (земська, судова, народної освіти)
- •84. Політика коренізації (українізації ) на Україні та її наслідки
- •85. Создание многопартийности в Украине. Возникновение новых политических партий и движение
- •86. Возникновение Галицко-Волынского княжества. Князь Роман Мстиславович.
- •87. Гетьманство Ивана Мазепи
- •88. Демократические реформы 60-70х гг. 19 ст. (военная финансовая)
- •89. Осуществление индустриализации в 1930 года и ее последствия
- •90. Акт провозглашение независимости Украины. Его содержание
- •91. Галицко-Волынское княжество во времена Данилы Галицкого
- •92. Северная Война и Украина
- •93. Розвиток капіталізму на Україні після реформи 1861 р. І інших реформ
- •94.Утворення тоталітарного режиму і масової репресії в Україні у 1930-х роках
- •95. Всеукраїньский референдум 1 грудня 1991 р., його підсумки
- •96. Литовська експансія на укр.. Землі у 2 пол. XIV – середині XVII
- •97. Значення Запорізької Січі в історії українського народу
- •98. Громадівський рух на Україні.
- •99. Розстріляне відродження в Україні
- •100. Україна в період утвердження національної державності. Президент л.Кравчук.
- •101. Политика Литвы на захваченных украинских землях.
- •102 Деятельность первой малороссийской коллегии.
- •104. Насильственная коллективизация сельского хозяйства на Украине
- •105. Государственные процессы в Украине в 1994-2004 гг. Президент л. Кучма
- •106. Кревская уния и её последствия
- •107. Усиление наступления российского царизма на автономию Украины в Iй половине xviiIв.
- •108. Политическое движение на западно- украинских земях: мосвофилы, народовцы, революционные демократы.
- •109. Голодомор 1932-1933 гг. Его последствия
- •111. Польская експансия на украинские земли во 2й половине 14-17 ст.
- •112. Внутряння и внешняя политика Правобережья Петра Дорошенка
- •113. Культурно-просветительское общество «Просвита»
- •114. Украинские земли вод Властью Чехославакии. Провозглашение независимости Карпатской Украины.
- •115. Принцыпм внешней политики Украины. Основные ее направления
- •116. Люблинская уния в 1569 г. И ее фатальные последствия для украинцев
- •117. Гетьманство Кирила Розумовского
- •118 Вопроса нет вообще
- •119.Украина в гожы Росийской буржуазно-демократической революции 1905-1907 гг.
- •120. Содержания пакта «Рибентропа Молотова» и тайного соглашения Место Украины в документах
- •121 Украинская нац. Символика и ее происхождение
- •123. Берестейская уния, ее причины, содержание и ее происхождение
- •124. Антиукраинская политика правительства Екатерины 2.
- •125. Восстания в армии и на флоте в Укарине в годы буржуазно-демократической революции 1905-1907 гг.
- •126 Возз'єднання західно-українських земель з урур і їх радянизація
- •127 Розпад срср.Причини
- •128. Введение украинского козачества: причины и суть
- •129. Уничтожение Гетьманата царизмом
- •130. Деятельность украинцев в I и II гос думах
- •131. Начало Великой Отечественной войны. Причины временных неудач Красной армии.
- •132.Содружество Независимых Государств и участие в нем Украины.
- •133. Военное искусство козаков
- •134. Вторая малороссийская коллегия, ее политика в Украине
- •135. Формирование политических партий в Укарине в годы 1-буржуазно-демократической революции (1905-1907)
- •136. Главные события Великой Отечественной войны на территории Укарины в первый период войны
- •143. Реестровое казачество, цели и условия его создания
- •145 Столыпинская аграрная реформа ,её последствия.
- •146 Оборона Киева,Одессы,Севастополя в годы 2 Мировой войны.
- •147. Независимая Украина в международных отношениях.
- •148. Украинское козачество в борьбе с турецко-татарским нашествием
- •149.Правобережная Украина в составе Российской империи.
- •150. Валуевский и Эмский указы. Их последствия на Украине
- •151.Установление нацистского оккупационного режима на Украине.
- •Вопрос 152. Украина во времена политики гласности и усиление общественно-политической активности народа.
- •155. Падение самодержавия в России. 1 и 2 универсалы
- •157. Минское соглашения про создания Содружества Незавимисых Государств (снг) и участие в этом процессе Украины
- •158. Народные выступления против Речи Посполитой под руководством к. Косинского та с. Наливайка
- •159 Входження Північного Причорномор'я до складу Росії
- •160. Союз освобождения Украині и его деятельность в годі Первой мировой войні
- •162 Конституция Украины о Верховной Раде как о высшем законодательном органе
- •163. Казацко –сельские восстания против Речи Посполитой в 1 половине 17 ст.
- •164 Присоединение Крыма к России и суть этого события
- •165. Украина в Первой Мировой войне
- •166. Вклад украинского народа в победу над немецкими захватчиками.
- •167. Деятельность законодательной и исполнительной власти Украины в период международного кризиса
- •168. «Ординация Войска Запорожского реестрового, находящегося на службе Речи Посполитой». 1638г. И ее основные положения.
- •169. Росийско-туркецкие войны 2 половины 18 ст. И их последствия для Украины.
- •170. Деятельность Украинской Центральной Рады 1 и 2 универсалы.
- •I Универсал
- •II Универсал
- •171. Освобождение Украины от немецко-фашистких захватчиков
- •172. Президент Украины, его полномочия согл. Конституции
- •173. Причины поражения и последствия козацко-сельских восстаний против Речи Посполитой в конце 16 ст. В 30х годах 17 ст.
100. Україна в період утвердження національної державності. Президент л.Кравчук.
Світове співтовариство схвально сприйняло результати всенародного референдуму: у грудні 1991 р. незалежність України визнали 68 держав. Для американської адміністрації дезінтеграція Радянського Союзу означала зникнення головного стратегічного противника. Однак подію такого масштабу вона сприйняла із змішаними почуттями. Дезінтеграція загрожувала розпорошенням ядерних озброєнь. 25 грудня 1991 р. США визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини.
Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.
Велике значення для України мало визнання її незалежності Росією.
Підтримуючи курс на економічне зближення в межах СНД, керівництво Росії стежило за тим, щоб співдружність країн не переросла у військово-політичний блок, а тим більше — у новий варіант Радянського Союзу. За 1992— 1993 pp. Радою глав держав і Радою глав урядів СНД було прийнято до 400 угод, рішень та інших документів, у тому числі й такі, що надавали інститутам Співдружності наддержавні функції, розчищаючи шлях до всеохопної інтеграції. Україна підписала лише до 200 документів, які не загрожували підривом державного суверенітету.
Наполегливе прагнення російського керівництва надати інститутам СНД державні функції випливало передусім з його небажання втрачати контроль над тими українськими територіями, де проживало багато росіян. За переписом 1989 р., у Причорномор'ї та Криму проживало 33,9% росіян (українців — 57,1%), а в Приазов'ї та Донбасі — 36,8% росіян (українців — 58,5%). Таке небажання яскраво виявилося вже під час укладення 19-яистопада 1990 р. першого українсько-російського договору, тобто за рік до розпаду СРСР. З ініціативи російської сторони ключова 6 стаття договору була сформульована двозначно. Йшлося про визнання і поважання територіальної цілісності Росії Україною та України Росією не за всіх умов, а тільки «в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах». Через дві доби після проголошення Акта про незалежність України прес-секретар Б.Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв'язану проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Після гострої реакції з України заява була дезавуйована, однак наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов. Він не тільки підтримав висунуту територіальну проблему, а й конкретизував її. Під сумнів було поставлено суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Заява Попова спричинила кризу в російсько-українських відносинах. Бліц-візит у Київ російської делегації на чолі з віце-президентом О. Руцьким, здавалося, вичерпав її.
Українське керівництво здійснювало щодо Росії зважену політику, намагаючись
Тільки через п'ять років, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності повністю провалилися, Б. Єльцин приїхав у Київ. 31 травня 1997 р. сталася справді історична подія — підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони «визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Було також визначено правові засади розв'язання проблеми Чорноморського флоту. Флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викуповувала непотрібні Україні ко-раблі. Сума викупу і вартість 20-річноі оренди бази в Севастополі покривалися боргом України за енергоносії.
У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада України приділяли багато уваги проблемам розбудови Збройних сил. На час проголошення незалежності чисельність армії у трьох військових округах, на які була поділена Україна (Київському, Прикарпатському та Одеському), становила 726 тис. осіб.
Розбудова Збройних сил здійснювалося на основі досягнутих у рамках СНД домовленостей, з дотриманням міжнародних угод, які Україна визнала обов'язковими для себе.
Починаючи з Декларації про державний суверенітет, Україна завжди наголошувала на бажанні стати неядерною державою. Затверджена Верховною Радою воєнна доктрина теж виходила з цієї основоположної тези, хоча в парламенті не раз лунали голоси про передчасність відмови від ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав.
Постановою Верховної Ради від 9 вересня 1991 р. на території України запроваджувався обіг купонів багаторазового використання. Цим було започатковано вихід України з рубльової зони. 8 жовтня було прийнято закон «Про громадянство України», 7 листопада— «Про державний кордон », що стало ще одним кроком на шляху перетворення України із союзної республіки на самостійну державу.
4 вересня 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора. 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала указ «Про державний гімн України». 28 січня 1992 р. Верховна Рада проголосила державним синьо-жовтий прапор. Малим гербом України було затверджено тризуб. З тих пір національна символіка була визнана державою.
За п'ять років незалежності було сформовано усі атрибути державності — від кордонів до нагородної системи, створено цілісний державний механізм України практично з усіма його складовими. Це озцачало, що перехідний етап державного самовизначення було подолано. Підтвердженням цього стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України.
Надзвичайно важливим актом з точки зору забезпечення національних інтересів України і зміцнення європейської безпеки стало укладення 2 червня в Констанці широкомасштабного договору з Румунією. Договором про державний кордон з Білоруссю було започатковано процес вирішення питання кордонів з колишніми радянськими республіками. Документом, який остаточно закрив непрості, а часом і трагічні сторінки історії України й Польщі, стала Спільна заява президентів обох країн «До порозуміння і єднання».
Підтверджуючи різновекторність своєї зовнішньої політики, Україна спрямовувала зусилля на розбудову відносин зі США та НАТО. Під час візитів Президента України до Сполучених Штатів, засідання українсько-американської міждержавної комісії Кучма—Гор було підтверджено принципи стратегічного партнерства, намічено шляхи наповнення його конкретним змістом.
Створення сприятливого міжнародного середовища забезпечило необхідні об'єктивні умови для зосередження зусиль на розв'язанні найбільш гострих і нагальних внутрішніх проблем. Насамперед — на подоланні економічної кризи, закладенні основ економічного зростання.
За 1992—1994 pp. Верховна Рада України прийняла до 450 законів. За відсутності цілісної концепції переходу від тоталітарного до демократичного суспільства багато з них виявилися відірваними від життя і не спрацювали. Ситуація в Україні була значно кращою, ніж у Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого реформування. Небезпека такого підходу виявилася не відразу.
5 липня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон про заснування інституту Президента держави. Народні депутати тоді ще не усвідомлювали, що з появою Президента почнеться розщеплення моноліту радянської влади на самостійні гілки, здатні протистояти одна одній і взаємно врівноважуватися, тобто запобігати переростанню будь-якої з них у диктатуру.
Прагнучи керувати країною за допомогою указів, Президент Л. Кравчук заснував у лютому 1992 р. Державну думу України. З документа, який визначав її повноваження, випливало, що цей орган повинен виконувати консультативні функції при Президентові.
Це свідчило про намір Л. Кравчука не обмежуватися сферою виконавчої влади, а перебрати на себе частину повноважень Верховної Ради. Певна логіка у цьому була: законодавча діяльність парламенту не встигала за життям. Народні депутати витрачали багато часу на розв'язання поточних питань управління державою як на колективних засадах, тобто (через розгляд справ у Верховній Раді), так і на індивідуальній основі (лобістська діяльність у межах власного виборчого округу або «за інтересами»). Через 9 місяців виявилася нежиттєздатність Державної думи. Президент змушений був розпустити її, зіткнувшися з жорсткою опозицією парламенту. Більш актуальним для нього було зміцнення виконавчої вертикалі влади.
У березні 1992 р. з подання Л. Кравчука Верховна Рада прийняла закон про впровадження інституту представників Президента. Законом встановлювалося, що представник Президента є найвищою посадовою особою виконавчої влади — главою місцевої адміністрації в областях, районах і містах центрального підпорядковування — Києві та Севастополі. Він забезпечує реалізацію законів та розпоряджень законодавчої і виконавчої влади, контролює діяльність місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ, незалежно від їх підпорядкування і форм власності. Водночас представник Президента не мав повноважень скасовувати рішення виконавчих комітетів рад, навіть якщо вони суперечили закону.
Під час внесення змін і доповнень до закону про представників Президента у березні 1993 р. Верховна Рада проголосила, що голови обласних та районних рад залишаються найвищими посадовими особами в своїх регіонах. Подання Л. Кравчука про те, що ними мають стати представники Президента, не було взято до уваги.
Невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб всередині виконавчої гілки влади, передусім Президента і прем'єр-міністра. Безсумнівною була лише підпорядкованість Президенту.
У червні 1993 р. Л. Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету Міністрів з питань оперативного управління народним господарством. До функцій комітету, який мав очолити Л. Кучма, належали розробка й реалізація заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва і соціального захисту населення. Структура виконавчої влади за цим указом підлягала істотному перерозподіленню. Однак прем'єр-міністр, з яким вся ця програма дій не була погоджена, відмовився очолити надзвичайний комітет. Президент змушений був через два дні відкликати указ. Майже одночасно він скоротив штат своєї адміністрації і ліквідував у ній комісії та ради, що дублювали відповідні структури Кабінету Міністрів. Однак і це не розрядило ситуації. Після наполягань прем'єр-міністра Верховна Рада України прийняла відставку уряду.
У сформованій після березня 1990 р. Верховній Раді «партія влади» зайняла переважну більшість місць. Представники її були переважно безпартійними. З часом в їх середовищі, як і в суспільстві загалом, стали виявлятися різні точки зору на перспективи розвитку країни.
Представники колишньої компартійної номенклатури у парламенті легко погодилися з ідеєю впровадження інституту президентства. Та коли Л. Кравчук почав наповнювати президентську владу реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Протистояння Президента і Верховної Ради на тлі всеохопної кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити свої мандати. У березні й квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради за мажоритарною системою. Вони вперше проводилися на багатопартійній основі. У виборах взяли участь 32 політичні партії, з яких 14 здобули право бути представленими у парламенті.
26 червня 1994 р. відбулися вибори Президента України. За кількістю поданих у першому турі голосів претенденти розподілилися в такому порядку: Л. Кравчук, Л. Кучма, О. Мороз, В. Лановий, В. Бабич, І. Плющ, П. Таланчук. Другий тур виборів, де балотувалися перші двоє з цього списку, дав перевагу Л. Кучмі.
вами.