Вимова приголосних.

Сучасна українська літературна мова характеризується чіткою вимовою приголосних як у позиції перед голосними звуками, так і в кінці слова. Однак вимова окремих груп приголосних має певні особливості, а саме:

Сполучення букв дз, дж можуть мати два значення:

а) коли вони передають один неподільний звук (а це буває в корені слова), тоді їх вимовляти треба злито, як один звук: дзвін, дзеркало.

б) у випадку ж, коли /д/ і /з/, а також /д/ і /ж/ належать до різних частин слова, наприклад, до префікса і кореня, сполучення їх вимовляється як два окремих звуки: над-звичайно, від-жени.

Дзвінкі приголосні в абсолютному кінці слова не втрачають своєї дзвінкості й не змінюються на відповідні глухі: сніг, народ, дід, змерз.

Дзвінкі приголосні перед глухими також не втрачають своєї дзвінкості, тобто вони вимовляються так, як і пишуться, крім /г/, який у ряді слів змінюється в цій позиції на /х/, наприклад: [рибка], [горобц'і], [р'іжте], але: [н'іхт'і], [лехко].

Прийменник (і префікс) з перед глухими приголосними вимовляється як /с/: з тобою [стобойу], з цеху [сцеху]. У префіксі роз- і прийменнику-префіксі без- у позиції перед глухим приголосним поширена паралельна вимова: без тебе [безтебе] і [бестебе], розписка [розписка] і [росписка].

Глухі приголосні перед шумними дзвінкими в середині слова звичайно вимовляються дзвінко: боротьба [бород'ба], просьба [проз'ба].

Специфічною рисою українських губних приголосних є їх тверда вимова; вони ніколи не пом’якшуються в кінці слова: голуб, степ, верф.

Звук [р] в кінці складу й слова вимовляється твердо, наприклад: лікар, Харків. М’яко може вимовлятися тільки на початку складу: буря, трьох.

Усі шиплячі на кінці слова і складу, а також усі неподовжені шиплячі перед голосними (крім /і/) в українській літературній мові послідовно тверді, наприклад: ріж, ходиш, ніч, позичте.

На кінці слова завжди вимовляється /ц/ м’який, крім слів іншомовного походження: олівець, хлопець, синиця, але принц, шприц.

Вимова приголосних у деяких граматичних формах.

У потоці мовлення в групах приголосних відбуваються асиміляція, дисиміляція, спрощення тощо. Зміна якості приголосного при цьому залежить від темпу мовлення та позиції. В усному мовленні нерідко трапляються грубі орфоепічні помилки, зумовлені послідовною вимовою звуків за їхніми буквеними позначеннями. Так, слово книжці нерідко вимовляють [книжц′і], замість правильного [книз′ц′і]. Тому треба знати головні правила вимови приголосних у сполученні з іншими приголосними.

Вимова слів іншомовного походження.

Усі запозичені іншомовні слова в українській мові фонетично й граматично адаптуються. Більшість з них освоєні такою мірою, що не відрізняються від слів українських: крейда, газ, драма, клуб. Проте окремі запозичені слова характеризуються такими орфоепічними особливостями:

1. Звуки [і] та [и] в словах іншомовного походження вимовляються відповідно до їх позначення на письмі, причому ненаголошений [и], як і в українських словах, має нахил до [е]: інститут, динаміка, бригада, кипарис.

2. Звук [г] у словах іншомовного походження неоднаковий. Проте незалежно від того, чи звук [г] в іншомовних словах походить з [g] чи з [h], вимовляється він однаково – як український [г]: гриф, гектар, організація. Лише в невеликій групі іншомовних слів зберігається задньоязикова проривна вимова /ґ/: ґанок, аґрус та ін.

3. Приголосний [ф] в українській мові вживається звичайно в іншомовних словах, наприклад: факт, дефект, фізика, реформа. Вимова звука [ф] як [хв] ([хвакт]) не є літературною.

4. Буквосполученню дж в іншомовних словах у вимові відповідає один приголосний звук [дж]: джем, джаз, джигіт.

Добре відомо, що українська мова відзначається особливою звучністю, що можливо завдяки різноманітним засобам урівноваження вокалізму з консонантизмом, тобто голосних і приголосних. Так, в українській мові існують ті самі слова в двох або й у трьох паралельних, однаково законних формах. Наприклад, сполучник і має ще форму й (він і вона – вона й він); постфікс -ся вживається паралельно з -сь (гратися – гратись). Прийменник у іноді набуває форми уві (уві сні) тощо. Саме завдяки цьому наша мова є милозвучною, мелодійною.

Наголос є надзвичайно важливою стороною оформлення усного мовлення. В українській мові спостерігаються деякі закономірності в наголошуванні слів, а саме:

1. Віддієслівні іменники середнього роду на -ання, у яких більше двох складів, мають наголос переважно на суфіксі: навчáння, завдáння, запитáння, пізнáння. Але: бíгання, нéхтування.

2. У багатьох іменниках жіночого роду із суфіксом -к(а) наголос у множині переходить на закінчення: учúтелька – учителькú, кнúжка – книжкú, вказíвка – вказівкú. Але: рóдичка – рóдички, сусíдка – сусíдки.

3. У багатьох двоскладових прикметниках наголос падає на закінчення: легкúй, новúй, тіснúй, страшнúй. У прислівниках, утворених від таких прикметників, наголос падає на перший склад: лéгко, тíсно.

4. У дієсловах І та ІІ особи множини теперішнього часу перший склад закінчень -емо, -имо, -ете, -ите не наголошується: несемó, несетé; ідемó, ідетé; бýдемо, бýдете.

Система наголошування в українській мові досить складна. У багатьох словах наголос треба просто запам’ятати: вúпадок, гуртóжиток, експéрт, каталóг, квартáл, кіломéтр, кропивá, мерéжа, одинáдцять, ознáка, предмéт, прúятелька, рáзом, серéдина, спúна, урочúстий, фенóмен, цéнтнер, черговúй, чотирнáдцять, шофéр та ін. Тому у випадках сумніву щодо наголосу треба звертатися до таких словників: «Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник» за ред. М. Жовтобрюха (К., 1973), «Орфоепічний словник» (укладач М. Погрібний, К., 1984), «Складні випадки наголошення: словник-довідник» С.І. Головащука (К., 1995), «Українсько-російський словник наголосів» (автори: В.С.Калашник, Л.Г. Савченко – Х., 1997), «Орфоепічний словник української мови» у 2-х томах (укладач М. Пещак, К., 2001; 2003) та ін.