Змістовий модуль 10. Орфоепія теоретичний блок

Тема 18. Українська орфоепія як розділ мовознавства про норми літературної вимови

План

Поняття орфоепії. Суспільне значення орфоепічних норм, причини їх порушення.

Основні риси української літературної вимови:

а) вимова голосних;

б) вимова приголосних;

в) вимова груп приголосних;

г) вимова слів іншомовного походження та абревіатур.

Засоби милозвучності в українській мові.

Норми наголошування слів сучасної української літературної мови.

Характеристика основних праць з української орфоепії.

Література

1. Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія / Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2006.

2. Горпинич В.О. Правила української літературної вимови // Ономастика і апелятиви. – Вип. 3. – Дніпропетровськ, 1998. – С. 16 – 25.

3. Жовтобрюх М.А. Основа і принципи української літературної вимови // Українська мова і література в школі. – 1976. – № 6. – С.63 – 75.

4. Жовтобрюх М.А. Приголосні в українському усному літературному мовленні // Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення. – К.: Наук. думка, 1965. – С. 75 – 84.

5. Залеський А.М. Як треба вимовляти шиплячі звуки? // Рідне слово. – К.: Наук. думка, 1974. – С.38 – 45.

6. Микитин М.Л. Формування орфоепічних норм української літературної мови // Мовознавство. – 1996. – № 1. – С.37 – 43.

7. Мовчун Л.В. Фонетичні варіанти і семантика: прийменник / префікс в (у) // Урок української. – 2000. – № 9. – С. 33 – 36.

8. Мовчун Л.В. Фонетичні варіанти у «Словарі української мови» за редакцією Б. Грінченка // Українська мова і література. – 2005. – №36. – С. 15 – 17.

9. Огієнко І. Наочна таблиця милозвучності української мови // Дивослово. – 1996. – № 5 – 6. – С. 16 – 23.

10. Пентилюк М.І. Варіантні форми як засіб евфонії // Українська мова і література в школі. – 1987. – № 1. – С.5 – 11.

11. Пещак М. Комп’ютерне відтворення сучасної української орфоепії // Дивослово. – 2003. – № 2. – С. 25 – 28.

12. Сидоренко В.С. Виробляти навички правильної літературної вимови // Українска мова і література в школі. – 1980. – № 6. – С.41 – 46.

13. Сучасна українська літературна мова /за ред. М.Я. Плющ. – К.: Вища шк., 1994.

14. Сучасна українська літературна мова. Фонетика: Навч.посібник / За заг.ред. Н.П. Плющ. – К.: Київський університет, 2002.

15. Тимошенко П.Д. Засоби милозвучності (евфонії) української мови // Українська мова в школі. – 1952. – № 4. – С. 7 – 15.

16. Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – К.: Вища шк., 1981.

17. Шкуратяна Н.Г., Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: Модульний курс: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2007.

18. Ющук І.П. Українська мова: Підручник. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 2006.

Базові поняття: орфоепія, норми літературної вимови, засоби милозвучності, культура мовлення.

Орфоепія (гр. оrthos – правильний і epos – мова, мовлення) – 1) сукупність правил вимови, що становлять систему норм літературної мови, необхідних для збереження її єдності; 2) це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову.

Неодмінною, найважливішою ознакою української літературної вимови, як і – ширше – літературної мови, є її унормованість.

Літературна вимова – зразкова вимова, нормалізована, це вимова освічених людей, позбавлена будь-яких просторічних, діалектних, регіональних, будь-яких яскравих рис, що вказують на приналежність до вузько обмеженої соціальної групи. Норми літературної вимови оцінюються як загальнообов’язкові. Вони поширені по всій території України передусім завдяки радіо, телебаченню, театрам, публічним виступам, викладанню у школах на вищих навчальних закладах тощо. Разом з тим у розмовній мові різних місцевостей ще існують певні відхилення від орфоепічної норми, які поступово нівелюються й зникають.

Вимова голосних.

1. Вимова наголошених /а/, /о/, /у/, /е/,/и/, /і/ завжди виразна і ясна, чітко розмежована. На письмі вони передаються буквами а, о, у, е, и, і або ж я, ю, є, ї, коли виступають у сполученні з й, або ж я, ю, є – після м’яких приголосних. Наприклад: слух, клен, сила, сік, яр, грає, їжак, люди, синє.

2. В українській мові наголошені й ненаголошені склади не відрізняються різко одні від одних. Усі голосні звуки в наголошених складах вимовляються чітко й виразно. У слабкій позиції деякі з них змінюються якісно, вимовляючись з окремими додатковими рисами. Зокрема, голосний [о] лише перед складом з наголошеним [у] звучить з наближенням до [у]: кожух, голубка. Голосні [е] та [и] в ненаголошеному складі наближаються у вимові один до одного: [е] наближається до [и] і навпаки: село, весло, живе, читати.