Змістовий модуль 4. Фонологія теоретичний блок

Тема 7. Фонологія як галузь знань про фонему

План

1. Поняття фонеми. Інваріант (головний вияв) і варіанти фонем. Функції фонем.

2.Фонологічні школи.

3.Диференційні ознаки фонем сучасної української літературної мови.

Література

Болычева Е.М. Фонема и её структура // Вестник Московского университета. Серия 9. Филология. – 2000. – № 6. – С.7 – 14.

Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія / Навч. посіб. – К.: ВЦ «Академія», 2006.

Вовк П.С. Теорія центрів і периферії фонологічної та акцентологічної систем. – К.: ІЗМН, 1997.

Глібчук Н.М. Погляди О. Курило на систему фонем української мови // Мовознавство. – 1990. – № 6. – С.34 – 37.

Жилко Ф.Т. Фонологічні особливості української мови в порівнянні з іншими слов'янськими. – К., 1963.

Жовтобрюх М.А. Приголосні в українському усному літературному мовленні // Закономірності розвитку українського усного літературного мовлення. – К.: Наук. думка, 1965. – С.75 – 84.

Зиндер Л.Р. Общая фонетика. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1960.

Карпенко Ю.О. Фонологічна історія українського вокалізму // Мовознавство. – 1998. – № 2. – С.78 – 91.

Падура М.Ф. Фонема як функціональна і структурна одиниця // Іноземна філологія. – Вип. 71. – Львів, 1967. – С.57 – 62.

Перебийніс В.С. Кількісні та якісні характеристики системи фонем сучасної української літературної мови. – К.: Наук. думка, 1970.

Сучасна українська літературна мова /за ред. М.Я. Плющ. – К.: Вища шк., 1994.

Сучасна українська літературна мова. Фонетика: Навч.посібник / За заг.ред. Н.П. Плющ. – К.: Київський університет, 2002.

Сучасна українська літературна мова: Підручник / За ред. А.П. Грищенка. 2-ге вид., перероб. і допов. – К.: Вища шк., 1997.

Ткаченко О.Б. Українська фонетика на історико-типологічному тлі // Мовознавство. – 1998. – № 2 – 3. – С.14 – 25.

Тоцька Н.І. Система голосних фонем української мови // Мовознавство. – 1983. – № 5. – С.16 – 23.

Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова: Фонетика, орфоепія, графіка, орфографія: Навч.посіб. – К.: Вища шк., 1981.

Трубецкой Н.С. Основы фонологии. – М.: Изд-во иностр. лит., 1960.

Базові поняття: фонема, варіант фонеми, інваріант, диференціальні ознаки фонем.

Фонема (гр. рhonema – звук, голос) – це найменша одиниця звукової системи тієї чи іншої мови, за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови (морфеми і слова).

Отже, фонеми виконують розрізнювальну функцію у мові. Вона здійснюється за рахунок того, що в словах використовуються різні звукові одиниці (око – син), неоднакова їх кількість (ніс – приніс), тим самим створюється різна звукова оболонка слів, якою передається різний зміст. Особливо виразно розрізнювальна роль фонем виявляється у групах слів, що різняться однією фонемою: боки, доки, роки, соки. Дійсно, іменники рись і рис сприймаються як абсолютно різні мовні одиниці лише на тій підставі, що до них входять різні фонеми /с'/ і /с/. Наведені приклади демонструють смислорозрізнювальну, або сигніфікативну (лат. significare – означати, значити, аналізувати), функцію фонем. Призначення фонем полягає також у тому, що вони сприяють ототожненню одних і тих же морфем і слів. Відповідна функція називається перцептивною (лат. perceptio – сприйняття, розуміння, осягнення).

Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком фонеми, або її варіантом, або алофоном (гр. allos – інший, phone – звук, голос). Варіанти з’являються внаслідок різних причин. Варіанти (алофони) можуть бути в більшій чи меншій залежності від фонетичного середовища. Найсамостійніший, незалежний алофон фонеми вважається її основним алофоном (головним виявом), який ми звичайно й називаємо, представляючи фонему в цілому. Головний вияв фонеми – це звук, у якому та чи інша фонема реалізується в позиції, що не залежить від фонетичних умов (місця в слові, впливу інших звуків, наголошеності/ ненаголошеності, темпу мовлення тощо).

Фонема є інваріантом, навколо якого об’єднуються варіанти. Інваріант – абстрактне поняття, що означає матеріальне узагальнення суттєвих для фонеми ознак. Наприклад, інваріантом фонеми /д/ є така одиниця, яка є приголосною, шумною, дзвінкою, проривною, твердою. Розрізняють три головних типи варіантів фонем у сучасній українській літературній мові: позиційний, комбінаторний і факультативний.

Позиційними називаються варіанти (алофони), зумовлювані певним фіксованим місцем фонеми у слові – початком, кінцем, серединою, перебуванням / не перебуванням під наголосом.

Так, в українській мові фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до [и] (селó), фонема ж /и/ в такій же позиції функціонує як алофон, наближений до [е] (числó).

Комбінаторними називаються варіанти, які залежать від сполук фонеми з різними іншими фонемами. Наприклад, у слові сон звук [с] перед наступним [о] стає огубленим: [сºон].

Крім відзначених вище алофонів фонем, у мовленні виявляються і так звані факультативні варіанти фонем, значення яких у фонетиці не можна недооцінювати. На відміну від інших варіантів, факультативні варіанти фонем не є обов’язковими, а тільки можливими (лат. facultus – змога, можливість). Вони виникають у результаті різних причин: наявності різних стилів вимови, впливу діалектного оточення тощо. Прикладом може бути поширена вимова губно-зубного [v] замість губно-губного.

У фонетичній системі української мови функціонують 6 голосних і 32 приголосні фонеми.

Вчення про фонему виникло у ІІ пол. 19 ст. Його основоположником був І.О. Будуен де Куртене – російський і польський мовознавець.

У розумінні сутності фонеми існують відмінності між різними мовознавчими школами, зокрема фонологічними. Так, у Росії існує дві фонологічні школи – Московська (засновники Р.І. Аванесов, П.С. Кузнєцов, О.О. Реформатський, В.М. Сидоров, Г.О. Винокур, А.Б. Шапіро та ін.) і Санкт-Петербурзька (основоположник Л.В. Щерба, представники Л.Р. Зіндер, М.І. Матусевич, О.М. Гвоздєв, С.Б. Бернштейн та ін.).

Згідно з концепцією Санкт-Петербурзької фонологічної школи у складі однієї й тієї ж морфеми можуть бути різні фонеми (чергування фонем у морфемі). Принцип підходу цієї школи – прагнення пов’язати лінгвістичну природу фонеми з її роллю в мовленні.

Московська фонологічна школа при визначенні фонеми і фонемного складу мови послуговується морфемним критерієм. Фонему розглядають як сукупність диференційних ознак, через що фонологічні одиниці, які розрізняють словоформи, але забезпечують єдність слова, належать до однієї фонеми. Фонема – це сукупність звуків, що чергуються позиційно.

Кожна фонема саме тому й може розрізняти слова і їх форми, що їй властива сума певних артикуляційно-акустичних ознак: ряд, підняття, лабіалізація, твердість – м’якість, глухість – дзвінкість, місце й спосіб творення тощо. Цими ознаками одна фонема відрізняється від іншої, тобто протиставляється їй. Розрізнення фонем визначається різним набором цих диференційних ознак. Ознаки фонеми, які не залежать від різних додаткових умов і є достатніми для визначення її в сильній позиції, називаються самостійними, незмінними, або диференційними. Ті ж ознаки, що залежать від різних умов, називаються несамостійними, змінними, або недиференційними. Для ідентифікації фонеми необхідно визначити набір властивих їй диференційних ознак.