10. Феномен Хозарського каганату.

Велика Булгарія - на чолі хан Курбат - була ранньокласовою державою, панування належало давнім тюркомовним племенам. В 7ст. хозари завдали поразки Великій Булгарії. Хозари створили державу - на чолі Каган, наступником був Ямбгу. Перший титул кагану фіксується раніше 6 ст, в 5-6- ст відбувається активна діяльність місіонерів. В.Б. розпалася і булгари розділилися: одні піднялися на верх Волги і там створили м. Біляр, м. Булгар. в 922 р. - прийняли іслам і утворили Волзько-Камську Булгарію. Другі перейшли за Дунай, на чолі хан Аспарух, там вони підкорили словянські племінний союз - союз 7 племен. Створили на Дунаю ханство, територія - славініями (на чолі словянський ватажок). В боротьбі з Візантією прийняли християнство. Словянізуються. Тривалий час деякі знаходились на тер. України під владою булгарів. Створили Хозарский каганат (столиця Семендер, пізніше Ітіль) 7-8 ст. підкорюють тер. Нижньої і Середньої Волги тп Керченський п-ів. 7 ст Х.Каганат піднімається на пік своєї слави. Двовладдя: САКРАЛЬНА, вища - кагану (хан) рід Ашина. ФАКТИЧНА - бек (аристократична). Намісники воєнно-адміністративного елементу - тархани.

Другий феномен - міцна єврейська громада - хозарські євреї стали посередниками торгівлі хутра та шовку. 8 ст. - бек Булан вважав себе іудеєм і проводив політику зміцення єврейської громади. Поч. 9 ст. ек Обадія - оголошує іудаїзм держ. вірою. Громадянська війна. Переміг бек Обадій. На поч. 10 ст. - поляни, сіверяни, радимичі, вятичі потрапляють під Х.К.. в 10 ст. через Х.К. проходять угри, печеніги. Х.К. занепадає.Воювали проти Х.К. Олег ,Ігор. 830- ті спорудили найбільшу фортецю на Нжньому Дніпрі - Саркел. 960- ті роки Святослав спланував похід на хозарів і розорив.

8. Організація влади та управління у Великій та Малій Скіфії. Сарматські воєнно-племінні союзи (VII ст. До р.Х. – III ст. По р.Х.).

У VII—III ст. до н.е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували скіфські племена. Вони займали значну територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов'я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування скіфів відбулося внаслідок взаємодії як місцевих (кіммерійських), так і прибулих (іранських) кочових племен. Прихід цих кочових племен у причорноморські степи датується кінцем VIII—VII ст. до н.е.

Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям — "царям", які очолювали скіфське військо під час походів. Влада "царів"передавалась у спадщину, але кандидатури "царя" та його наслід-ника все ще затверджувалися народними зборами.

Розвиток виробництва, зростаюча майнова і соціальна диференціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових проводирів, розвитку зародків спадкової знаті та справжньої царської влади. склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції. Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить детальні й красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот*. Навколо скіфського царя утворювався апарат державного управління. Як і у багатьох інших народів, він складався з найближчих родичів правителя та його особистих слуг, переважно військових. На рубежі V—IV ст. до н. є. у Скіфії, як вважає чимало скіфологів, відбувається формування класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших царів й узурпував усю владу. Міцнішою виявилася Скіфська держава, що виникла близько Ш ст. до н. є. з центром у Криму. Столицею нової держави стало місто Неаполь Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) — з міцними кам'яними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н. є. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. є. і було зруйноване готами. Довго існувала думка, що у III столітті до н. е. скіфів зі степів витиснули більш войовничі сармати. Але у результаті уважнішого вивчення знахідок, а також поглибленого дослідження інших обставин початку сарматської епохи було зроблено несподівані висновки. Облік знахідок у курганах показав, що власне занепад Скіфії й поширення на більшій частині її території сарматів виявилися періодом тривалістю майже у сотню років. На захід від Дону не було знайдено жодного сарматського могильника III ст. до н. е. Сучасні дослідники вважають, що клімат впродовж цих ста років тут встановився цілком сибірський — дев'ять місяців зима, решта — літо. Скіфи залишили степи, дехто взагалі змінив вид господарської діяльності. Коли ж кліматичні умови нормалізувалися, у степи прийшли нові господарі — сармати. Агресивна войовничість молодих союзів сарматів збіглася за часом з послабленням Скіфського царства. У відомій розповіді грецького письменника Лукіана (бл. 120—180 рр. н. е.) „Токсаріс або дружба“ скіфи Дан-даміс і Амізок випробовують свою вірність дружбі у важкі часи сарматського нашестя. „Зненацька напали на нашу землю савромати в числі десяти тисяч вершників, — розповідає скіф Токсаріс, — а піших, говорять, з'явилося втричі більш того. А, оскільки, їхній напад був непередбачений, то вони всіх обертають до втечі, багатьох сміливців вбивають, інших відводять живими… Негайно ж савромати почали зганяти здобич, збирати натовпом полонених, грабувати шатри, заволоділи великим числом возів зі всіма, хто в них знаходився“. Постійні набіги і поступове захоплення сарматами скіфської території завершилися масовим переселенням племен сарматів в Європейську Скіфію. Починаючи з II століття до н. е. сармати вже впевнено облаштувалися в Північному Причорномор'ї. В кінці III — на початку II ст. до н. е. цариця сарматів Амага, захищаючи Херсонес від ворожих скіфів, вільно розпоряджається владою в Скіфії, що послабшала. Інший сарматський цар на ім'я Гатал став відомим як учасник міжнародного союзу, що був утворений в 179 р. до н. е. державами Малої Азії і Північного Причорномор'я. У II—I ст. до н. е. Скіфія почала називатися Сарматією. Річка Танаїс (Дон) вважалася межею між Європейською Сарматією (Східна Європа) і Азіатською Сарматією, до якої належали і кавказькі землі. Скіфські племена ввійшли до складу союзів сарматів.

Формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами (давньоіран. «saoromant» — «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам'яток, які довгий час об'єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини.