1. Предмет, мета і завдання ідпу.

ІДПУ – це одна з фундаментальних державно-правових дисциплін, яка вивчає правові аспекти суспільного життя. Історія держави і права України є важливою складовою історії нашого народу, яка загальними і специфічними науковими методами виявляє закономірності розвитку державотворчих процесів та правових систем. Саме тому історія держави та права, маючи чітко визначений предмет дослідження, належить до юридичних, державно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України — її державного механізму, форм державної єдності, права.

Предмет ІДПУ- пізнання загальних законів виникнення, розвитку, змін типів та форм держави і права, вивчення особливостей функціонування державних установ, інститутів права та суспільно-політичних систем, що функціонували на території України, в їх історичній конкретності та хронологічній послідовності.

Мета ІДПУ - ознайомити слухачів з особливостями історичного, державного та правового розвитку України; вивчити минуле держави і права України, щоб пізнати сьогодення та формувати правосвідомість державно-правового розвитку України як незалежної, демократичної, правової держави; сприяти формуванню громадсько-політичної позиції майбутнього юриста.

Завдання ІДПУ – пізнання і пояснення історії державно-правового розвитку в Україні, визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку, історико-правових явищ, формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого укр.народу та віри в його майбутнє.

2. Методологічні проблеми історії держави і права України. Історіографія.

Методи ІДПУ - це загальнонаукові та спеціальні засоби, прийоми та способи, дослідження процесу виникнення та розвитку держави і права в різні періоду на землях України. Серед них виділяються:

* порівняльно-історичний метод — дає змогу виявити загальні закономірності розвитку держави і права у різних народів, що населяли українські землі в різні історичні епохи;

* метод правової аналогії — найчастіше застосовується у разі, коли відомості про певні явища не збереглися у первісній формі або є фрагментарними. Заповнити прогалини пізнання можна шляхом співставлення їх з іншими подібними фактами та подіями;

* статистичний метод — стає в нагоді при дослідженні кількісних сторін історичного процесу, коли для об’єкта пізнання характерні значні числові показники. Історія держави і права України використовує також формально-логічний, системно-структурний та деякі інші методи наукового аналізу, які в комплексі допомагають глибше засвоїти дану навчальну дисципліну.

* Формально-логічний метод – зосередження уваги на логічній обробці правових норм.

* Конкретно-соціологічний метод - пов'язаний із дослідженням державно-правової практики.

* Емпіричний метод – базується на безпосередньому вивченні об’єкта, спирається на дані спостереження та експерименту.

* Узагальнення – уявний перехід від одних, окремих думок до інших, загальних.

* Методо моделювання – це метод дослідження об’єктів на їх моделях.

* Психологічний метод – вивчати правову свідомість та її роль у правовому вихованні населення з метою формування у людей позитивного свідомого ставлення до правового регулювання.

Найважливіші принципи (підходи) історичного дослідження держави та права такі:

1. Історизм. Принцип історизму вимагає виявлення характеру закономірностей, виникнення і розвитку держави і права; закономірностей переходу від одного ступеню їхнього розвитку до наступного; Головне — сприйняття історії держави та права не повинно бути зведеним до звичайного опису подій.

2. Об'єктивність. Історія держави і права України виходить з об'єктивності як принципу здобуття та організації знання. Об'єктивність означає неупередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соціальної верстви, до якої належить дослідник.

3. Системність. Історія держави і права України — системна наука. Вона дає цілісне уявлення про державу і право в їхньому розитку. Право без держави є беззахисне, а в сучасних умовах недійове без її владного забезпечення. Принцип системності орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта, на вияв його багатогранних зв'язків. Держава та право — система надзвичайно складна, кожна складова цієї системи є також система і потребує окремого вивчення.. Принцип системності забезпечує вивчення історії держави і права та її складових частин як єдиного цілого, як системи.

4. Принцип розвитку. Ніщо не виникає з нічого. Ніщо в світі не може з'явитися без передумови. Спочатку формується передумова, потім можливість чогось нового, нарешті — при наявності відповідних умов — можливість перетворюється на дійсність. Так відбувається розвиток взагалі і зокрема державно-правових явищ. Щоб відобразити державу і право в русі, історико-правове знання має бути рухомим, організованим в систему, що розвивається. Воно розвивається з найбільш простих форм (ранньофеодальна монархія, звичаєве право і т. ін.). Потім іде перехід до більш складних категорій, що відповідають більш високим ступеням історії. Принцип розвитку орієнтує історико-правове пізнання на осягнення становлення державності та права, сходження його від елементарних форм організації до більш складних і розгалужених.

5. Плюралізм. Мова йде про багатогранність в дослідженні держави і права. Якщо наука концентрує свою увагу тільки на одних сторонах чи властивостях явища і нехтує іншими, як несуттєвими, вона неминуче заганяє себе в кут. Плюралізм наукового пізнання означає одночасно і його універсальність, бо при цьому враховуються не тільки суперечливі погляди на одне і те саме ж у державі і в законодавстві, а й неоднакові уявлення про їхні походження, суть, перспективи розвитку. Дякуючи плюралістичному підходу до пізнання закономірностей історичного розпитку державно-правових явищ, історія держави і права України створює систему знань, в якій відображаються об'єктивні дані про оточуючу дійсність.

ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ.

1.Доба давньоруського літописання (11-14 ст) (домінували концепції провіденціалізму);2. Доба литовсько -руського літописання (14-17)(літописання збагачувалися Західними традиціями та ідеями прагматизму та виникли нові-пуліцистичні - різновиди історичних творів);3. Доба козацького літописання (17-18 ст) (історичні праці були чимось середнім між літописами та політичними памфлетами).4. ДОБА НАУКОВОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ (на істориписання поширюється принцип науки):4.1 Історіографія "укр.нац. відродження"(1860-ті - 20 ст) романтизм народницька історіографія, державна історіографія; 4.2 Доба радянської історіографії(1920 - кін.1980) - безперервна диктатура марксистсько-ленінських догматів; 4.3 Пострадянська або укра.нац.історіографія (з 1990-х)Проблема походження Русі-України була вперше поставлена на почат-ку XIГ ст. Автор літопису "Повість временних літ" чернець київського Печерського монастиря Нестор робить спробу відповісти на питання Цікавило його і призначення влади князя, яку ^він бачив в тому, щоб "володеть по праву".Українська історико-юридична наука пройшла тривалий шлях становлення та розвитку: від виокремлення у самостійну галузь інтелектуальної творчості до визнання вченим світом та оформлення в окремий навчально-універсальний курс. Щоправда, є окремі статті та розвідки, які належать М. Василенку, Л. Окиншевичу, Б. Бабію, I. Усенку, є праці, присвячені конкретним персоналіям, історикам права - М. Владимирському-Буданову, М. Грушевському, М. Слабченку, М. Василенку, Л. Окиншевичу та ін. Проте вони не дають вичерпного цілісного уявлення про історичний шлях історії українського права. Наразі хоча б схематично окреслимо основні етапи та головні здобутки національної науки українського права.Етапи розвитку ІДПУ

Перший етап - від Київської Русі до кінця XVIII ст., - можна охарактеризувати як літописний період, коли історичні та юридичні знання не виокремилися у самостійні науки і перебували на рівні переказів та збору документів.Вперше проблему походження державності України-Руси порушено на початку XII ст. автором літопису "Повість минулих літ", ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Він зробив спробу відповісти на питання: "откуда есть пошла земля Русская" і яке призначення влади князя, яку він вбачав в тому, щоб "володеть по праву". Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких стали вихованці Києво-Могилянської академії - Самовидець (ймовірно Р. Ракушка-Романовський), Г. Граб'янка, С. Величко. їхні праці - це вже спроба переходу від літописання до історичної науки. Власне ж дослідження історії українського права розпочалося теж у XVIII ст. вченими-правознавцями і юристами-практиками Гетьманщини - I. Борозною, В. Стефановичем, Ф. Чуйкевичем, О. Безбородьком, Ф. Давидовичем, які виступили упорядниками збірок українського права XVI-XVIII ст. Ці автори і заклали основи формування національної історико-юридичної науки.Другий етап охоплює першу половину та середину XIX ст., коли виник жвавий інтерес до історії розвитку права кожної нації, детермінований творами засновників німецької історичної школи права. Але оскільки український народ не мав у XIX ст. власної державності, його правове минуле вивчалося лише як матеріал, що був складовою юридичного розвитку інших націй, насамперед, Литви, Польщі, Росії.Зокрема, в Російській імперії перші синтетичні історико-юридична праці були написані німцями з Дерптського (м. Тарту в Естонії) університету.Наприкінці XIX ст. незаперечними авторитетами у галузі історії російського права були В. Сергієвич ("История русского права", (СПб, 1880; та "Лекции и исследования по истории русского права", СПб, 1883), а також М. Владимирський- Зпачну роботу проводили й історико-філологічні та юридичні фйкультети університетів у Харкові (заснований - 1805 p.), Києві (1834 p.), Одесі (1865 p.), центрами розробки історії України були також Москва і Петербург. Тоді ж створюються спеціальні установи для вивчення історії Малоросії, Новоросії та так званого "Юго-Западного края", тобто Правобережної України і Волині, наукові товариства, комісії, що ввели до наукового обігу значну кількість документальних матеріалів, пам'яток права. Так, створена 1843 р. київська "Тимчасова комісія для розробки давніх актів" надрукувала 35 томів "Архива Юго-Западной России", де були оприлюднені документи юридичного характеру і змісту з історії України XV-XVI ст. Третій етап пов'язаний з діяльністю у Києві так званої "школи історії західно-руського права" (кінець XIX - початок XX ст.), яку створили учні М. Іванішева М. Владимирський-Буданов та Ф. Леонтович - автор таких праць, як "Русская правда", "Литовский статут", "Спорньіе вопросьі по истории русско-литовского права", "Источники русско-литовского права", "Очерки по истории русско-литовского права". Заслуга цих вчених по-лягає у тому, що вони вперше порушили питання про існування окремого (хоч і як складової загальноросійського), західноруського, тобто українського і білоруського права, зі своїми специфічними особливостями. Це вже був крок до виокремлення історії держави і права України в окрсму науку.

Субсидіарною щодо історії національного права виступала академічна історія України, яка на той час теж лише виокремлювалася із так званої "общерусской" історії. Зокрема, велику працю щодо вивчення державного права минулого українських земель здійснили історики кінця XIX - початку XX ст. - Д. Багалій (магдебурзьке право), О. Кістяківський (держава і право доби Гетьманщини).Четвертий етап (1904-1920 pp.) став реальним початком окремої науки історії держави і права України. У 1904 p. М. Гру-шевський висловив свою науково обґрунтовану тезу про окремий від великоросійського хід історичного розвитку кожного зі східнослов'янських народів, яка відкрила для дослідників можливість окремого вивчення історії українського права. Цими дослідженнями зайнялися видатні українські історики і правники, справжні засновники історії держави і права України - Д. Міллер, М. Василенко та М. Слабченко.Дмитро Павлович Міллер (1862-1913) закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету і був учнем відомого українського історика, учня В. Антоновича - Д. Багалія. Його основною працею вважається "Очерки из истории юридического быта старой Малороссии" (1895 p.)П'ятий етап (1920-1939 pp.). Справжній розквіт історія держави і права України як наука пережила у 1920-ті pp., коли у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН) діяло дві історико-правові установи -

Комісія з вивчення звичаєвого права (голова А. Крістер) та Комісія з вивчення історії західноруського і українського права (перший голова - I. Каманін, а згодом - М. Василенко). її членами були О. Малиновський, М. Слабченко, М. Максимейко, I. Черкаський, С. Борисьонок, Л. Окиншевич, В. Гришко, О. Юрченко. Комісія випустила у світ низку дослідницьких праць, збірників матеріалів тощо. М. Слабченко, Л. Окиншевич, I. Черкаський, С. Борисьонок сконцентрувалися переважно на дослідженні історії держави і права періоду Київської Русі та часів козацько-гетьманських державних утворень XVII-XVIII ст.

Основний корпус досліджень цієї установи опубліковано у "Працях комісії для виучування історії західноруського та українського права" .

Позаяк у 20-ті роки XX ст. університети в радянській Україні було ліквідовано, то юристів готували спеціалізовані професійні інститути народного господарства, в яких викладався єдиний курс "Історія держави і права", тобто і зарубіжних країн, і України, і країн, які увійшли до складу СРСР. Лише наприкінці 30-х pp. розпочалася підготовка підручників кожного курсу окремо, але цей процес обірвала війна. А після розгону наукових установ ВУАН, історико-юридичні дослідження в УРСР були представлені виключно працями з історії Київської держави та з аналізу змісту і сутності "Руської правди" С. Юшкова.

Після 1920 р. та після Другої світової війни певний внесок до історії держави і права України зробили історики та правники, які жили в Галичині (територія другої Речі Посполитої) та в Празі (еміграційний центр української науки): Р. Лащенко, М. Чубатий, Л. Окиншевич (курс лекцій з історії права), С. Дністрянський,

A. Яковлів (копні суди, магдебурзьке право, московсько-козацькі угоди), С. Шелухін, С. Наріжний (суди і кари на Запоріжжі), B. Старосольський, В. Заїкин, I. Крип'якевич (держава Б. Хмельницького), Я. Падох (судова система, цивільне та карне право козацько-гетьманської України).Шостий етап (1945-1990 pp.) розпочався з відродження університетів, створення в їхньому складі кафедр історії держави і права (УРСР та зарубіжних країн), заснування та розвитку Сектору держави і права АН УРСР, який згодом реорганізовано в Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Академії наук України, з його відділом історико-юридичних досліджень.

Незважаючи на те, що в ці часи радянська влада не заохочувала історико-правові студії, особливо на українському матеріалі, окремі вчені здійснили фахові, високопрофесійні дослідження - це праці В. Мєсяця, В. Корецького, Б. Бабія, В. Дядиченка, I. Софронової, А. Рогожина, А. Ткача, П. Щербини, А. Пашука, К. Софроненко, А. Дубровіної, В. Кульчицького про державний устрій, судівництво та джерела права XIV-XX ст.

У 1960-1970-х pp. теж з'явилася низка праць юристів та істориків, які спеціалізувалися у галузі історії держави і права: В. Мєсяца - "Історія кодифікацїї праванаУкраїні в першій половині XVIII ст." (1964 p.); A. Ткача - "Нариси історїї держави і права Української РСР" (1964 p.), власне перший підручник з історії держави і праваУкраїни, та "Історія кодифікації дореволюційного права України" (1968 p.); А. Пашука - "Суд і судочинство на лівобережній Україні в XVII-XVIII ст." (1967 p.); B. Кульчицького - "Державний лад і право Галичини (в II пол. XIX - на поч. XX ст.)" (1966 p.); П. Щербини - "Судова реформа 1864 р. на Правобережній Україні" (1974 р.) та "Судова система Правобережної України в кінці ХуіІІ-XIX ст." (1977 p.).Сьомий етап (1991-2005 pp.). В сучасних умовах в Україні діє відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної Академії наук, який очолює I. Усенко, серед працівників - О. Мироненко, О. Кресів та ін., плідно працюють вчені кафедр історії держави і права юридичних факультетів Київського, Одеського та Львівського університетів, Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого (Харків), Одеської національної юридичної академії, вищих навчальних закладів системи МВС у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Луганську, а також окремі дослідники - О. Ярмиш, М. Страхов, В. Гончаренко (Харків), Б. Тиідик, М. Настюк, В. Кульчицький (Львів), О. Шевченко, В. Чехович, О. Копиленко (Київ), I. Грозовський (Запоріжжя) та ін.