21. Монгольська навала та інтеграція руських земель до складу Золотої Орди (xiiі – XIV ст.).

Після поразки руських дружин у 1223 р. на річці Калці (нині — Калець, біля Маріуполя) в битві з ординськими військами над Руссю нависла грізна небезпека. У 1237—1238 рр., внаслідок спустошливих походів полчищ Батия у Володимиро-Суздальську Русь, а в 1239— 1241 рр. — в бік Південно-Західної Русі, відносно розвинуті області Давньої Русі було перетворено на руїни та попелища. У 1242 р.війська Батия, знекровлені опором Русі, припинили загарбницький похід на захід і повернули до пониззя Волги. Тут Батий заснував державу — Золоту Орду із столицею Сарай-Бату (біля сучасної Астрахані). Захоплені ординцями землі, де князівська влада була послаблена (Київське,Переяславщина, Поділля...) були поставлені під прямий контроль мoнгольських намісників. Землі Русі були поділені на спеціально воєнно-податкові округи - десятки, сотні. тисячі, тьми (теми 10 тис.). На чолі дрібних однинись стояли міські старости - ватамани, за крупні відповідали монгольські чиновники та війьскові - даруги та баскаки.. Деякі князівства платили не загальний а спеціальний податок.

Одним із наслідків встановлення золотоординського іга була зміна порядку приходу до влади. Князь, який претендував на займання значного князівського столу, повинен був підтвердити це право отриманням від хана Золотої Орди або його представника особливого символу, так званого ярлика (грамоти), який потрібно було викупити та вислужити. З 1242 р. князі почали їздити за цим ярликом у ставку Орди — Сарай, де отримання його було пов'язане з великими труднощами, які штучно посилювались ординськими правителями, котрі вимагали величезні подарунки. Князі, які прибували у ставку Орди, були змушені дотримуватися принизливого етикету та язичницького ритуалу, бо відмова від цього призводила до неминучої смерті. Наприклад, відмова виконати язичницький обряд стала приводом для убивства князя Чернігівщини, претендента на київський стол Михайла Всеволодовича.

На підвладній же їм території князі зберігали усі свої повноваження. Вони самостійно правили своєю землею. В той же час князі знаходились під постійним наглядом представників золотоо-рдинських ханів в землях Русі — баскаків. Система баскацтва була введена в Південно-Західній Русі у 1257 р. На Півночі Русі існуваа "посоха" =дань=поплужная-прямий податок. "Вайнам"- військрвий податок (коли не верували солдатів). "Тамга" - основний податок з міст. Великі купці(гості) сплачували індивідуальні податки. Місцевий податок - "мит".

Починаючи з першої половини XIV ст., золотоординські хани припинили посилати на Русь баскаків. До цього їх змусили виступи народних мас Русі наприкінці XIII — першої чверті XIV ст.* Ліквідація баскацтва, а також ординського відкупу-данини створювала необхідні умови для відновлення, а згодом і підняття господарського життя в землях Русі, активізації процесу їх політичного єднання.

Навала 1237- 1242. Управлінський апарат за прикладом Китайських Бюрократичних традицій. Імперія складалася з улусів. Столиця - Сарай. На дрібних одиницях завойованої території на чолі стояли -- ватамани, на великих - даруги.

24. Державний лад в українських землях-князівствах ВКЛ в сер. XIV – 1471 р.

Литовсько-Ру-ська держава за своїм устроєм наближалась до типу федерації . Хоча деякі дослідники вбачають в ній «державу держав» — таку форму державного сполучення, коли залежні країни мають широку автономію у внутрішніх справах, але повинні надавати у розпорядження протектора військо і сплачувати данину.

Треба зазначити, що обидві форми державного устрою мали місце, але кожна — на певному історичному етапі. Так, до того часу, поки Вітовт у першій половині XV ст. не усунув удільних князів і не посадив своїх намісників, Литовсько-Руське князівство мало вигляд «держави держав». При насту¬пниках ця держава вже була об'єднана однією центральною великокняжою владою, хоча кожна з її областей — колишніх удільних князівств, зберігала досить широку внутрішню авто номію. В цьому розумінні вона була більше подібна до фе¬дерації. Такі форми державного устрою історично обумовлювали¬ся тим, що окупація руських земель Литвою у XIV ст. мала ха¬рактер не загарбання, не чужоземної навали (на кшталт похо¬дів німецьких рицарів-хрестоносців чи монголо-татарських завойовників), а прилучення, зібрання територій іншої дер¬жави, які внаслідок дії багатьох чинників залишились без «господаря». Литовські князі вважали себе спадкоємцями ко¬лишньої влади великих київських правителів. Тому-то україн¬ське і білоруське населення вважало їх своїми законними володарями, а Велике князівство Литовське — власною держа¬вою. Треба зважати ще й на те, що «безгосподарні» землі впродовж десятиліть ставали легкою здобиччю кочівників, на них зазіхало дедалі міцніюче Московське князівство. Деякі дослідники стверджують, що литовські князі намагалися знищити прагнення українців до створення самостійного державного життя. Ці домагання були реалізовані не в часи правління на українських землях литовських феодалів, а саме в добу польсько литовської держави Р. П.. Хоча, звичайно, Литва не могла не внести певних змін в дер¬жавний устрій українських земель. Литовський правитель іноді позбавляв українських князів їхньої влади, направляв на ці землі своїх намісників. Але не це визначало статус україн¬ських князівств, їхні автономні права залишалися майже не¬змінними. Інша ситуація склалася у XV—XVI ст., коли полі¬тичні сили польської, католицької орієнтації взяли у Литві гору над русько-православними. Наслідком цього стало поширення католицизму, особливо серед панівних верств, а відтак — укладення уній: династичної (Кревська унія 1385 р.), станово-представницької (Городельська унія 1413 р.), держав¬ної (Люблінська унія 1569 р.) та церковної (Берестейська унія1596 р.).

Централізація Великого князівства Литовського не мала такого послідовного характеру, як це було у провідних країах Західної Європи, що у своєму розвитку йшли від стано¬во-представницьких монархій до абсолютизму та інкорпора¬ції майже самостійних в минулому феодальних вотчин. Із самою початку формування Литовсько-Руського князівства ве¬ликий князь зв'язував свою владу численними хартіями, що видавалися як для окремих областей держави, так і для шля¬хетсько-магнатського стану. Цими документами феодалам (в тому числі українським і білоруським) гарантувались особис¬та та майнова свобода і недоторканність, численні вольності та звільнення від виконання певних повинностей, а також ін¬ші станові переваги і політичні права. Великий князь лито¬вський на кінець XV ст. вже не був самодержавним волода¬рем, а істотно обмежувався в своїх прерогативах панами-ра-дою, яка згідно з привілеями 1492 та 1506 рр. поділяла з ним права ведення дипломатичних відносин, видання законів, призначення урядовців. До цього слід додати, що великий князь сходив на монарший престол на змішаних засадах на¬слідування — обрання, хоча обрання, звичайно, проходило виключно з представників князівської династії. З кінця XV ст. великий князь поділяє свою владу не лише з панами-радою, а й з литовсько-руським сеймом.

Князівська влада впродовж існування Литовсько-Руської держави пройшла певну еволюцію. Привілеї 1413, 1434 і 1437 рр. встановили межі великокняжої влади щодо особис¬того майна, державних повинностей, а також влади над кня¬зями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте з часом розвиток подій призвів до формального обмеження ве¬ликокняжої влади панами-радою. Політичне зміцнення цього інституту відбулося одночасно із сформуванням литовсько-руського загального сейму. Привілеї великих князів Олек¬сандра (1492 р.) та Сигізмунда І (1506 р.) закріпили за радою роль головної політичної інституції в країні, що поділила з великим князем його владу у найважливіших державних справах. Усі закони і розпорядження загальнодержавного ха¬рактеру мали видаватися лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі та згоди. Проте згодом всесилля панів-ради поступово нейтралізується дедалі активнішою участю шляхти у суспільному житті держави, що сприяло по¬літичному піднесенню загального сейму.

Таким чином, сформувавшись як дорадчий орган при ве¬ликому князеві, пани-рада стає впливовим чинником держав¬ної політики країни, до її складу входили також українські князі, магнати, бояри, яких повністю зрівняли в правах з ли¬товською знаттю. Вони почували себе співгосподарями у Ли-товсько-Руській державі, служили їй, обороняли і дбали про її роквіт і могутність.

25. Основні риси соціально-політичного ладу в Галицькій і Подільській Русі в 1340 – 1434 рр. та запровадження польського адміністративного і правового устрою в наступні роки.

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівст¬вах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вот¬чинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсь¬ко-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Га-лицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.

Двірський був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського доме¬ну. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинст¬во, будучи «суддею князівського двору». Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час виїздів за межі князівства.

Печатник був охоронцем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князів¬ські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, розсилав їх на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні пи¬сарів, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігава за своєчасним надходженням до¬ходів із князівських земельних володінь. У літописі є також відомо¬сті про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська; про отроків, які супроводжували та охороняли княлн н по¬ходах; дитячих, котрі, окрім охорони князя в мирний та воєнний час, виконували допоміжні функції під час проведення князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і вті¬лення в життя різноманітних державних актів.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та по¬садники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адмініс¬тративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судови¬ми повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпо¬рядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі «кормлінь». Для ведення судових розглядів у незначних справах, виконання де¬яких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, най¬вищі посади в якій обіймали здебільшого бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галиць¬ко-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феода-лів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежно¬го від них населення і придушувати його опір.

26. Трансформація суспільного ладу Волинської, Київської та Чернігово-Сіверської земель (1350-ті рр. – 1500-ті рр.).

Інша доля спіткала українські землі, які складали більшу частину Галицько-Волинської держави./ У XIII ст. на північ¬них кордонах останньої остаточно сформувалася Литовська феодальна держава. Вона багато в чому перейняла державну організацію руських князівств, поширила у себе християн¬ство, мову, правові звичаї українського народу. Скористав¬шись послабленням Галицько-Волинської Русі, Литва стала поступово захоплювати сусідні землі. У 50-х роках XIV ст. розпочалася експансія литовців на Волинь і Подніпров'я, в результаті якої зазначені території, а також Чернігово-Сіверщина, були приєднані до Литви. Характерно, що цей процес проходив майже без збройної боротьби, криваві сутички від¬бувались тільки з татарами, які вважали ці землі сферою свого впливу. Литовці здобули прихильність українського населен¬ня тим, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, та дотримувались місцевих звичаїв, мови, релігії. «Ми старини не чіпаємо і новини не вводимо», — проголошували вони. І дійсно, місцеве управління, організація влади галицьких та волинських князів, норми права, устрій земель певний час за-лишались без змін.Остаточне сформування Литовсько-Руської держави від- булось у другій половині XIV сі. В 1362 р. (за вісімнадцять ро¬ків до Куликовської битви) литовсько-українське військо в битві на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розбило за¬гони татарських ханів, в результаті чого до Литовського кня¬зівства відійшло Поділля. Таким чином, крім власне Литви, кордони Русько-Литовського князівства окреслювались біло¬руськими землями, Правобережною Україною і Чернігово-Сіверщиною.Після приєднання земель колишньої Південно-Західної і Західної Русі Литовське князівство стало великою феодаль¬ною державою, у якій понад 90 відсотків складали українська та білоруська народності, землі яких були підпорядковані до нового осередку управління переважно мирним шляхом.Звичайно, якийсь певний час руські князівства (землі) У складі Литви зберігали свою автономію. Великий литовський князь зобов'язувався «давати оборону» князям руської землі, а вони, в свою чергу, обіцяли йому «покору». Такі ж васальні відносини залишалися і в тому випадку, коли замість місце¬вого руського князя управителем землі ставав родич чи став¬леник литовського князя. На той час Литва ще не мала до-статньо підготовленого державного апарату для здійснення функцій управління приєднаними князівствами. Тому на місцих залишались старі органи влади. В рамках литовсько-ру ського об'єднання українські землі вберігали важливі елемен¬ти своєї державності: територію, суспільно-політичну орга¬нізацію, військо, фінанси, судову систему, податки тощо. Виразно простежувались ознаки корисного взаємовпливу ли¬товського та руського етнічних елементів у суспільно-полі¬тичній, урядово-адміністративній, духовній, культурно-побу¬товій, звичаєво-правовій та інших галузях.

Після укладення трьох польсько-литовських уній (угод про політичний союз, який тривав понад сто вісімдесят ро¬ків), історія Литовсько-Руської держави повернула на зовсім інший шлях, а відтак — іншого характеру набувало підпоряд¬кування українських земель польсько-литовській короні. За¬лишаючись феодальною державою, вона змінює внутрішню форму, режим правління стає все жорсткішим, а влада — чужинською.

Першою унією була Кревська унія 1385 р. Відповідно до неї великий литовський князь Ягайло, одружившись з поль¬ською королевою Ядвігою, став королем Польщі. Він зо¬бов'язався прийняти католицизм і зробити його державною релігією на своїй батьківщині. Литовські, українські та біло¬руські землі приєднувались до Польського королівства. Крев¬ська унія зміцнила позиції Польщі та Литви у їх протистоянні німецьким рицарям і Московській державі, але разом з тим вона відкривала Польщі шлях до повного загарбання терито¬рій, споконвічно заселених русинами-українцями.Наступним кроком до зближення Литви та Польщі стало укладення в Городлі (1413 р.) нової унії, яка урівняла в правах польську та литовську шляхту. Остання одержала від короля нові великі привілеї, землі, входила в родинні стосунки з польською знаттю, масово переходила у католицьку віру. Ук¬раїнські та білоруські феодали також більше дбали про власне благополуччя, ніж про інтереси народу і держави. Унія збіль¬шила розрив між католицькою і православною знаттю, пока¬толичені українські феодали все частіше переходили до стану свого колишнього противника. Польща встановлювала дедалі суворіший контроль над управлінням литовськими, україн¬ськими та білоруськими землями. І все ж обидві держави ще зберігали свій суверенітет, хоча Литовсько-Руське князівство все сильніше відчувало свою васальну залежність від сусіда.З початку XV ст. у Великому Литовському князівстві, яке підтримувала Польща, розгорнулася активна діяльність, спрямована на ліквідацію автономії українських земель. Спо¬чатку її втратили найбільші удільні князівства — Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське (Західне Поділля перейшло до складу Польщі). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. У 50 х роках XV сі. литовський уряд остаточно скасував поділ України-Русі на князівства. Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства, що безпосередньо підлягали великому литовському князеві. Землі-воєводства поділялися на повіти, очолювані староста¬ми. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали.