37.Юридичне оформлення закріпачення українського селянства у XVI ст.

Привілеєм польського короля і великого литовського князя Казимира 1447 p. селяни, котрі проживали на землі володарів, визна валися «людьми ізвічними» і втрачали право переходу на інші місця проживання. Судебник 1468 p. передбачав смертну кару за підбурювання селян до втечі або вивід їх силоміць від панів. Іде невпинний процес закріпачення селян. Масового характеру таке прикріплення набуло в XVI ст. у зв'язку з розвитком фільварків (хуторів) — панських госпо дарств, що грунтуються на панщинній праці. Важливим заходом у цьому була «Волочна поміра» 1557 p., проведена на великокнязівських землях згідно з «Уставок» на волоки». Всі землі були переміряні і розбиті на однакові ділянки — волоки (приблизно 19,5 га). Кращі землі відводились під великокнязівські фільварки, гірші — у користування селянам, які несли повинності з волоки. Саме в «Уставі на воло ки» записано: «Робота тяглим людям з каждої волоки по два дні на тиждень...» — додатково до багатьох інших їхніх повинностей на користь князя (держави). Тобто саме в цьому документі вперше юри дичне вводилася дводенна панщина у великокнязівських маєтках, що зараз же почали впроваджувати у своїх маетностях магнати і шляхта. Розмір панщини швидко зростав.

Справі посилення залежності селян від панів та прикріплення їх до землі сприяли також три Литовські Статути — 1529,1566,1588 pp. Так, Статут 1529 p. позбавив селян права на володіння землею (тільки користування). Статут 1566 p. надав магнатам і шляхті право вільного розпорядження своїми землями і залежними селянами, Статут 1588 p. збільшив термін розшуку втікача-селянина до 20 років.

38.Козацько-селянські війни кінця XVI – початку XVII ст.: причини та юридичні наслідки.

Волелюбний народ України не міг миритися з всезростаючим польським пануванням і у січні 1648 р. почав війну проти Речі Посполитої.

Головними причинами війни були: нестерпне соціальне, національне і релігійне гноблення, яке зазнавав український народ з боку польської феодальної держави, особливо її магнатів*.

Усе це створювало смертельну небезпеку для українського народу, загрожувало існуванню українців. Збройна визвольна боротьба була всенародною, у ній брали участь усі соціальні верстви українського суспільства, за винятком частки верхівки українських світських та духовних феодалів. Вона об'єктивно була єдиною можливістю здобути свободу і незалежність, відстояти право на існування народу і держави. Воєнні події 1648—1654 рр. були продовженням виступів окремих розрізнених рухів різних соціальних груп проти польського феодального панування в Україні. Ці виступи польські власті глумливо називали розбійницькими.

Першими піднялися козаки — так звані "виписчики". У 1591— 1593 рр. їх очолив К.Косинський, а у 1594—1596 рр. — С.Наливайко. Найбільш визначним було селянсько-козацьке повстання 1637—1638 рр. під проводом Я.Остряниці. Воно було жорстоко придушено, а багато його учасників — страчено. За ординацією 1638 р. козацький реєстр був зменшений до 6000 чол., старшинами були призначені польські шляхтичі. Була ліквідована виборність гетьмана та вищої старшини і відтепер вони призначалися. Діяльність реєстрового козацького війська повністю контролювалася польськими комісарами.1593 - Косинський -(Київщина, Волинь,Брацлавщина).Привід -князь Острозький відібраву Косинського його землі. Перші повстання носили виключно класовий х-ер, а не релігійно-національний. Поляки пішли на компроміс з повстанцями. 1595-96 - Наливайко (Волинь,Брацлавщина, Півн. Київщина і Південна Білорусь). Проявляється вперше розходження між багатими і сіромою. 1625 - не придушено. ("Куруківська угода". Марко жмайло очолив це. 6 тис. реєстру). 1630 - очолив Тарас Трясило.(мирна угода. Реєстр 8 тис.) 1635 - побудував Кодак (Гійом Де Боплан), зруйновано реєстр - 7 тис. 1637 - Повстання. Павло Бут -придушено.Своєрідною формою боротьби проти соціального гноблення на західноукраїнських землях було опришківство. Протягом 1639—1647 років загони опришків здійснювали напади на шляхетські маєтки, знищували інвентарі (записи феодальних повинностей). Місцева влада та шляхта жорстоко розправлялися з рухом народних месників.У цей період дві частини України — Буковина та Закарпаття — на кілька століть відриваються від України.Ще в другій половині XIV ст. румуни з Семигороду, шукаючи нових пасовищ для своїх отар, переходили Карпати, осідали на території Буковини та на землях, які пізніше складуть Молдавську державу.

Зауважимо, що на всіх цих землях на той час проживали українці. У 1359 році воєвода Богдан І збунтувався проти угорського короля, вигнав його урядовців і заснував нову державу, до складу якої ввійшла і Буковина. За молдавський престол точилася гостра боротьба між румунськими та українськими претендентами і деякий час на престолі були українські князі. Ця боротьба свідчить про те, що в заснуванні Молдавської держави брали участь і українці і що на початку свого існування ця держава не була національно-визначена. Кінець кінцем перемога була за румунською династією Мушат, яка і панувала тут до 1552 року. Молдавія мала постійні стосунки з Україною і регулярно підтримувала боротьбу українського народу проти польсько-шляхетського панування. І хоча з 1514 року Молдавія підпадає під зверхність Туреччини, ці стосунки не припинялись. У 1634 році воєводою Молдавії стає Василь Лупул, за правління якого посилюється румунізація Буковини.

39. Правове положення станів українського суспільства напередодні Хмельниччини (1620-ті – 1640-і рр.).

Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. до польського королівства Галичини сприяло широким пожалуванням українських земель польським шляхтичам. У той же час для зміцнення свого становища у Галичині польські королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта знаходилась в менш привілейованому становищі, ніж польські шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю людей, залежно від розміру маєтка, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові і натуральні податки, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким вже досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Приблизно таке ж становище шляхти було і на тих українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського. Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землеволодіння за рахунок купівлі-продажу, загарбання общинних земель, освоєння пустищ, династичних шлюбів тощо.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовського запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. Першим кроком у цьому напрямку було відокремлення шляхти від більш низьких соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р. сейм видав постанову про "вивід" шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-службового прошарку у Литві) періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV, тобто часу видання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий "попис земський". Списки шляхти, складені під час перепису, були затверджені сенатом, після чого посилання на них було незаперечним доказом шляхетства.

Селянство. Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялось на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або знаходився на церковних і монастирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами:у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника" (селянина такого ж ступеня залежності);3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку — до їх повного правового закріпачення.

У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани-Радою" була видана "Устава на волоки" — закон про проведення волочної поміри, в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях:Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV— у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслідок цього — поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. Придбавши землі [ залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багатолюдному на той час місті (понад 15000 чол.), до цього прошарку належало 40—50 прізвищ.До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри — хазяї майстерень і бю'ргерство або "поспільство".Третю, найчисленнішу категорію міщан складали міські низи

• плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники ("партачі")Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею (окрім дрібної), їм був зачинений доступ у деякі ремісницькі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.