Вибір «педагогів», або пестунів

Щодо «педагогів», або пестунів, я б найбільше бажав, щоб вони дійсно були людьми знаючими, або щоб вони себе такими не уявляли. Нічого гіршого немає за тих людей, які, тільки трохи обізнавшись з грамотою, починають вважати себе за великих знавців. Вони не бажають поступитися і досвідченим наставникам, і, пишаючись владою, яку такі люди привласнюють собі, нібито за якимсь правом, вони, лишаючись насправді досить дикими, передають свою дурість і дітям.

Навчання треба починати з грецької мови

Я раджу починати навчання хлопчиків спершу з грецької мови, а не латинської, якої вживає більшість із нас і яка буде засвоюватися навіть коли б ми цього не бажали. Треба також і наук навчати його (хлопчика) спершу грецьких, що від них походять і наші науки. Але я не додержуюся тієї упередженої думки, щоб хлопчик занадто довго розмовляв грецькою чи занадто довго вчився грецької мови, як це часто спостерігається. Звідси дуже багато буває хиб у вимові в зв'язку з іноземною вимовою і в зворотах мови. Від довгої звички грецькі звороти надто прищеплюються і раз у раз виступають у різних формах мови. Отож, незабаром після грецької мови має йти і латинська, і вони далі мають іти разом. Таким чином, коли ми однаково пильно будемо стежити за обома мовами, жодна з них не зможе зашкодити іншій.

У ранньому віці навчання повинно мати характер забави

Я також не випускаю з уваги віку і не обстоюю неприємного примусу в навчанні в ранньому віці.Я не вимагаю також від дитини постійних занять або справжньої роботи. Треба насамперед стерегтися, щоб дитина не зненавиділа назавжди навчання, якого вона не встигла ще полюбити, і щоб гіркота, якої зазнала вона одного разу, не лякала її і в пізніші роки. Нехай навчання буде для неї забавою. Нехай її заохочують проханнями й похвалами, і нехай вона радіє тільки тоді, коли їй пощастить щось опанувати. Нехай вона, якщо самій їй не хочеться вчитись, заздрить успіхам іншої. Нехай вона за успіх змагається з іншими учнями і частіше вважає себе переможцем. Для цієї мети доречні й нагороди, надто привабливі в такому віці.

Я не засуджую відомого способу заохочувати дітей до навчання, саме давати їм замість іграшок літери, вирізані з слонової кості. Треба вигадати для цієї мети і що-небудь інше, що могло б бути приємним у такому віці і що дитина із задоволенням обмацувала б, роздивлялася, називала.

Спиняючись на таких дрібницях, я зауважу, що вміщені в прописах речення мають бути не беззмістовними сентенціями, а чимось цінним у розумінні морального напучування. Такий матеріал залишиться до старості, а закріпившись у такій юній душі, він благотворно впливає на моральний розвиток.

Де краще вчити дітей – в дома чи в школі

Але от хлопчик поступово підростає, виходить з-під нагляду няньок і починає серйозно вчитися. І ось тут особливо треба обміркувати питання, чи корисніше вчити його вдома, у надрах сім'ї, чи посилати хлопчика до школи й немовби доручати його піклуванням громадських вчителів. Мені відомо, що останній спосіб схвалюють законодавці впорядкованих держав і славетні письменники. Проте не можна оминути, що дехто відкидає цей, майже загальноприйнятий спосіб навчання. Вважають, що в школах псується моральність. Але вона псується також і в сім'ї. О, коли б ми самі не псували моральності наших дітей! Ми розслабляємо її ще в наймолодшому віці всілякими потураннями. Те розніжуюче виховання, яке ми називаємо тільки поблажливістю, надломлює всі сили і духу, і тіла. Чого не зажадає, ставши дорослим, той, хто вже повзає у розкішному вбранні!

Дитина ще не вміє вимовляти перші слова, а вже знається на кухарських стравах, вимагає устриць... Наші діти ростуть у колисках, а якщо вони торкаються землі, їх завжди підтримують руки няньок. Ми радіємо, якщо наші маленькі діти промовлять що-небудь надто вільне. Слова їх, неприпустимі навіть у «веселих» домах, ми сприймаємо з пестощами, зі сміхом і поцілунками. Чого ж дивуватись: адже ми самі навчаємо цього, адже від нас вони чують це. Вони бачать наших «подруг», наших коханців. Кожний бенкет звеселяється непристойними піснями. Вони бачать те, про що сором і говорити. Звідси розвивається звичка, яка потім перетворюється на природу. Бідолашні діти навчаються цього всього раніше, ніж зрозуміють, що це порочно. Зазнавши такого розкладу й нестійкості, діти не від школи запозичають це зло, а приносять його з собою до школи.

Розбивши погляд противників шкільного навчання, ми викладемо свої власні погляди. Передусім, майбутній оратор, якому доведеться виступати на численних зборах і ніби перед цілою державою, повинен змалку звикати не лякатися багатолюдності і не відчувати боязні, що породжується усамітненим і наче відлюдницьким життям. Треба, щоб дух постійно збуджувався й підносився, в той час, як від такої самотності він або слабне, або залишається немов би в тіні, або ж, навпаки, проймається даремною зарозумілістю: цілком неминуче той, хто ні з ким не порівнює себе, надто багато про себе думає. А потім, коли треба перед іншими людьми показати своє знання, така людина відчуває збентеження («не бачить серед білого дня»), – і все нове завдає їй труднощів, бо вона на самоті вчилась того, що треба робити перед багатьма. Я вже не кажу про дитячі дружні зв'язки, що зберігаються аж до старості, як певні священні зобов'язання. І нічого не може бути священнішим від того, що має початок у таких заняттях.

Додайте до цього, що вдома дитина може навчитися тільки того, чого навчають її, а в школі вона може навчитися й того, чого навчають інших. Вона щодня буде чути, як багато дечого схвалюється і як багато виправляється, їй буде корисно і коли ганьбитимуть лінощі, і коли хвалитимуть пильність її товаришів. Похвала збуджуватиме в ній змагання, їй буде соромно поступатися перед рівними, вона вважатиме за головне для себе випередити старших. Від усього цього спалахне її гордість, і хоч саме честолюбство є пороком, проте воно часто буває причиною чеснот. Я вважаю корисним звичай, якого додержувалися мої вчителі. Поділивши учнів на розряди, вони загадували їм казати промову по черзі, залежно від здібностей кожного. І першим виступав той, хто досягнув найбільших успіхів. Про ці виступи висловлювалися судження. Між ними відбувалось змагання, і бути першим у розряді («вести розряд») вважали за найвищу відзнаку. Але ця відзнака не закріплювалася назавжди: через місяць кожному знову давали право змагатись. Таким чином, і той, хто відзначився, не послаблював своєї енергії, а в переможеного прокидалося бажання скинути з себе ганьбу. І це, наскільки я можу пригадати, більше спонукало нас до занять красномовством, ніж умовляння вчителів, дбайливість няньок та обіцянки батьків. Але подібно до того, як змагання збільшує успіхи старших учнів, так і в початкуючих виникає бажання на­слідувати переважно своїх товаришів, а не вчителя, бо наслідування першого роду для них легше.