Викохування дітей

Велике въ насъ по селахъ и мистахъ зло бувае черезъ недобрый доглядъ маленькихъ диточокъ та черезъ нерозумне виховуванне іхь зъ самого маличку. Багацько мре въ насъ дитей у сповиточку, и стильки жъ виростае невдахъ, недотепъ, калікъ тіломъ або честивостю. Хто бъ узявъ соби добру думку оборонити одъ халепи хочъ одно немовлятко кращимъ доглядомъ и розумнимъ викохуваннямъ, той бувъ би хрістиянинь справдешній.

Заразъ якъ родиться дитина, починають іі сповивати та въ страшоному теплі держати, а щобъ коло неі було щогодини чисто – про се не дбають. Думають люде, що дитина очі собі повидирае, якъ не сповити. Ни одно звіря очі собі не повидряпуе, а тільки чоловіча истота мусіла би видряпати! Се велика дурниця, шкодливий передсудь! Инші баби сповитухи торочать, що не сповита дитина розбуркаеться и не спатиме, забавляючись ручками та ніжками, – и такъ не дають чоловіку воли, яку Господь призначивъ усякій тварі: двигатись, коли схоче, и спати, коли схоче.

За сповиваннямъ іде въ насъ тяжко шкодливе заколихування дитини до сну. Чи колише своихъ дітей хочъ одна тваръ опричъ чоловіка? Ему бъ годилось бути найрозумшшимъ, а винъ у всему – найдурніший зъ усіхь тварей. Хто хоче спати той засне и не колисаний; а й надто – дитинка маленька, що ій сама природа звеліла разъ-у-разъ спати.

Заколихують у насъ дітей на те, щобъ не кричали та не перебивали людямъ дорослимъ діла робити. Проти сего скажемо, що нема въ свиті большого, якъ удержати дитину живою та здоровою; а проте есть кращий спосібъ зробити дитину тихою. Треба іі годувати не инако, якъ певноі доби. Наука се добре знае, а кому наука не доступна, той на самой дитини нехай поміча, коли вона прокидуеться и просить своеі пищі. Коли дитина прокинулась и кричить чого иншого, то не треба запихати ея пельку кормомъ: се дуже шкодлива річь. Отже, годуючи дитину певними речінцями, можна безъ великоі трудности такъ іі зучити, що вона прохатиме свого покорму ні ранішь, ні пізнішь. Та, бачте, наша звичайна непорадність робить намъ трудними реченці у всякому ділі. Не хочемо себе змусити до поряднего пильнування свого обовязку; и через се робимо дитину своімь тираномъ: призвичаюемо іі просити істи разъ-позъ-разъ. Хочъ и не хоче дитина, то просить, и такимъ тираномъ росте ажъ поти, поки ми надъ нею поставимъ тиранство нашоі бійки. Тимъ робомъ приподоблюемось до безсловеснихъ тварей, псуемо самі соби життя тихе, а разомъ зъ тимъ псуемо честиву, та й матеріяну природу дітьську.

Оце жь уже дитина трошки въ насъ виросла, дибки становиться або й ходить. Радіемо серцемъ тай починаемо іі псувати зъ другого боку. Чого ні просить – усе даемо въ руки, не дамо – воно зайдеться крикомъ, ажъ посиніе. Щобъ позбутись верещання, дамо иноді й дорогу річь або шкодливу въ руки дитині. Зновъ дитина робиться хатнімь нашимъ деспотомъ. Старші хотіли може бъ читати въ купі, співати, або розумні речі говорити, – не можна за дітьми. Скільки шкоди у сій сімьі! Скільки жъ досади! Скільки псування життя щасливого! А черезъ що! Через незнання правила або нехтування его: „Коли дитина попросить того, що треба ій дати, заразъ давай; а ні, то не дай ні разу”. Слухатиме тоді дитина одного киву, якъ скажишъ: не можна, и ростиме, шануючи свое и чуже право. Та чи ми жъ думаемо про те, що робимо? Ми звикли розуму шукати тільки въ школахъ, а хата – перва наша школа и перве сідало розуму.

Про невміння викохувати дітей можна написати цілу книжку, та розумній голові досить два слові. Оце жь натякну, якъ батько й мати роблять дітей завидливими, немилосердними, а черезъ те самимъ собі и иншимъ шкодливими. Оце дитина ість молочко, чи тамъ який книшъ, чи вареникъ. Тоді дурна мати: „Іжъ, а то оддамъ киці або цюці”, – дитина и пхае собі въ пельку через силу, аби не дісталось мовчущимъ тварямъ. Чи не краще було бъ, коли бь дитина зарані знала, що киця и цюця мають свою заслугу и свое право въ хаті, та що вони – приятелі, а не вороги чоловікові? Отожь иноді няньки, не думаючи про зло, кажуть дитині й такъ: „Іжъ, а то оддамъ чужому хлопцеві”, а есть такі розумні матірки, що лякають свою дитину: „Ось я сама заразъ іззімь” и учить іі зъ маличку якъ у матері виривати зъ рота насущний хлібь. Розбери, до чого воно йдеться. Въ кого есть хочъ крихта не позиченого розуму! – тіею жь стежкою ведуть дітей и тоді, якъ которе впаде або забъеться, а нянька звертае вину на кота, чи на собаку, або на лавку, тай учить дитину вдарити мовчущу або й бездушну річь. Се все таке дрібне въ наших очахъ, що й думати ніхто не хоче, а оть воно більшого стоіть, ніжъ курсъ правъ університетськихь.

Міжь играшками дають дитині горобинять або иншихъ пташать. Потимъ мучить нещасну тваръ дитина. Поки замучить, и нікому не жаль, нікому не стидно, нікому не страшно. Нехай би жалощі та соромъ були речі марні, такъ подумайте жь, кого способити ви симъ лишъ робомъ на вашу будущину? Добре, що не всі ледачі діти робляться інквизіторами! Добре, що не всі стоять навпослі кругомъ царського пристолу, або збірають у свою кешеню гроші съ темного люду! Отже знай, чоловіче, що й безъ інквизіторськоі мантіі лиха людина запірае безвинного въ туряку або пече на малому огні. Не такъ тільки звуться іі напастування, а мучить вона своіхь слабосильнихъ братівь, незгіршь, якъ мучила дитиною горобчика. То коли вже кому байдуже про жалощі та соромъ, – нехай би таки подумавъ хочъ про свою шкуру, бо доберетця пещений коханець до батьківськоі шкури свого часу однимъ або й другимъ робомъ, и буде самъ батько колись горобчикомъ на ниточці у свого безчутивного синка. У кожній речі найбільше діло: Retpice finet (Пам’ятай кінець). Оттакъ же и въ сему разі тамъ у всему викохуванню дітей змалечку памятай коженъ, до чого ведешь дітей своіхь.

Ще поставлю передь очі кожного одну велику помилку въ викохуванні дітей. Часомь дитина бовкне що не-будь проти батька-матері, усі сміютця, а воно тоді ще гірше ляпае дурнимъ язикомъ. Иноді скубне батька за чуба, а вінь голову наставить; зібье зъ матері очіпок, а всі кругом шуткують, який зъ его розбишака! Ся мала річь робить велику шкоду, бо дитина не взнае зъ малку первоі своеі святині, а потімь уже тільки боітця батька чи матері, а въ душі не шануе. На всю жизнь рветця через се та нитка честивості, що звязувала бъ молодих ізь старшими. Нарекають старі на молодихъ опісля, а самі – не хто инший – сіяли свое гірке ясниво! Думають, що зъ дітей можна зробити все бійкою та лайкою, якъ уже підростуть, – тай роблять тільки нижчихъ рабівь, а въ будищині – бунтовниківь. Ні, хто хоче зъ своіхь дітей діждати собі втіхи, той уче іхь релігіі хатньоі зъ самого малечку, вчи тоді ще, якъ вони въ тебе немовлятка, та не одними словами, а такожъ и самимъ діломь. Коли бажаешъ бути святинею въ очахъ у твоіхь дітей, то нехай и вони будуть святинею тобі. Не скверни іхь ока и уха діломь и словомъ ледачимъ. Нехай діти звикнуть бачити въ тобі не одну силу, а такожъ правду и благость. Хата мусить бути первою школою и первою церквою чоловікові. Тільки тому буде правидна користь ізь шкільноі и церковноі науки, хто вийшов ізь хорошоі хати.

ІР НБУ ім. В.І. Вернадського. – Ф. І. – № 28542. – 4 арк.

К. Д. УШИНСЪКИЙ