Про поділ дітей за віком

Коли діти досягнуть п'яти років, наступні два роки, до семи, вони мають вже бути на уроках з тих дисциплін, які їм пізніше доведеться вивчати самим. Усе виховання має поділятися за ступенями віку на два класи: 1 – від семи років до статевої дозрілості й 2– від настання статевої зрілості до 21 року. Звичайний спосіб поділяти вік людського життя на семиріччя, може, й непоганий, але все-таки й при цьому поділі треба зважати на природу.

Виховання дітей з семи років – справа держави

Оскільки вся держава в цілому має одну кінцеву мету, то очевидно, що всіх громадян треба однаково виховувати, і піклування про це виховання має бути піклуванням державним, а не справою приватної ініціативи. Тепер кожний дбає про виховання своїх дітей по-своєму, кожний і вчить їх по-своєму, як йому на думку спаде. А справді ж те, що має на увазі спільний інтерес, повинно й робитися спільно. Не слід, крім того, гадати, ніби кожен громадянин – сам по собі, ні, всі громадяни належать державі, бо кожен з них є частинкою держави. А піклування про кожну частинку, природно, повинно мати на увазі піклування про все ціле, вкупі взяте. Щодо цього можна похвалити лакедемонян; вони виявляють дуже велике піклування про виховання дітей, і воно має в них загальнодержавний характер.

Програма освіти

Цілком очевидно, що з числа корисних у житті дисциплін треба вивчати ті, які дійсно необхідні, але не всі без винятку. А що всі заняття людей поділяються на такі, які личать вільнонародженим людям, і на такі, що властиві невільним, то, очевидно, з першого роду занять треба брати участь лише в тих, які не перетворять людину, що займається ними, на ремісника. А ремісницькими треба вважати такі заняття, такі мистецтва й такі предмети навчання, які роблять фізичні, психічні й інтелектуальні сили вільнонароджених людей непридатними для застосування їх до чесноти й для пов'язаної з нею діяльності. Тому ми й називаємо ремісницькими такі мистецтва й заняття, якими послаблюються фізичні сили. Це ті роботи, які виконуються за платню; вони відбирають дозвілля для розвитку інтелектуальних сил людини й принижують їх. І з числа «вільних» наук вільнонародженій людині можна вивчати деякі тільки до певних меж; надмірне ж наполягання на цих, з тим, щоб вивчити їх у всіх деталях, завдає згаданої шкоди.

Велика різниця існує в тому, для якої мети кожний що-небудь робить чи вивчає. Якщо це робиться в особистих інтересах чи в інтересах друзів, або, нарешті, в інтересах чесноти, – воно гідне вільнонародженої людини; але цілком такі самі вчинки в інтересах чужих часто-густо можуть становити поведінку, властиву найманцеві чи рабові. Поширені нині предмети навчання мають двоїстий характер. Тепер звичайними предметами навчання є такі чотири: граматика, гімнастика, музика й часом малювання. З них граматика й малювання вивчаються як предмети, корисні в житті і часто застосовувані практично; гімнастикою займаються тому, що вона сприяє розвиткові мужності. Щодо музики, то, можливо, виникне сумнів, чи корисно її вивчати, бо тепер здебільшого займаються музикою тільки заради втіхи. Але наші пращури віднесли музику до числа загальноосвітніх дисциплін, тому що сама природа, як це не раз вказувалося, намагається дати нам змогу не тільки правильно скеровувати нашу діяльність, але й прекрасно користуватися нашим дозвіллям. А останнє – ми знову підкреслюємо це – є основним принципом усієї нашої діяльності. Якщо ж необхідні і діяльність, і дозвілля, і дозвіллю треба значною мірою надавати перевагу перед діяльністю, то виникає питання, чим дозвілля це треба заповнити. Звичайно ж, не грою, бо в такому разі неминуче виявилося б, що вона є кінцевою метою нашого життя. Раз це неможливо, то іграм треба скоріше приділити місце серед нашої діяльності: адже трудящій людині потрібний відпочинок, а гра й існує заради відпочинку, всяка ж діяльність тягне за собою напружену працю. Тому ігри повинні мати своє місце, але, призначаючи час ігор, треба користуватися зручним для того моментом, бо вони є свого роду ліками: рух під час ігор веде до заспокоєння душі, і оскільки з грою пов'язана й розвага, він сприяє її відпочинкові. Але дозвілля, очевидно, має вже в самому собі і насолоду, і блаженство, і щасливе життя, і все це припадає не зайнятим людям, а людям, що користуються дозвіллям. Хто робить що-небудь, робить це заради чого-небудь, бо мети він ще не досяг. У той час як щастя саме по собі є мета, і воно сполучається в уявленні всіх людей не з горем, а з насолодою. Проте цю насолоду не всі ще визнають тотожною для всіх; кожний визначає насолоду відповідно до своєї індивідуальності і притаманних їй властивостей: найкраща людина, звичайно, дає перевагу найкращій насолоді, тій, яка випливає з найкращих її властивостей. Звідси зрозуміло, що для вміння користуватися дозвіллям у житті треба дечого навчитись, в дечому виховатись, і що як це виховання, так і це навчання мають мету в самих собі, в той час як те навчання, яке визнається за необхідне для застосування його до ділового життя, має на увазі інші цілі. Ось чому і наші пращури зарахували музику до загальновиховних дисциплін не як дисципліну необхідну (ніякої нагальної необхідності в навчанні музики немає) і не як дисципліну загальнокорисну, подібно до письменності, яка потрібна і для грошових справ, і для хатнього господарства, і для наукових занять, і для багатьох галузей державної діяльності. І малювання також, очевидно, вивчають тому, що воно дає користь при кращій критичній оцінці художніх творів, як у свою чергу гімнастика зміцнює здоров'я й розвиває фізичні сили. Нічого подібного заняття музикою не дають. Тому лишається прийняти одне, що вона заповнює наше дозвілля, і з цією метою вона, очевидно, і запроваджена у практику виховання. Справді, ті, хто вводить музику до числа предметів виховання, вважають, очевидно, що вона є інтелектуальною розвагою вільнонароджених людей.