Книга п'ята

Софі, або жінка

Жінка – пряма протилежність чоловіку

Софі має бути жінкою, як Еміль – чоловік, тобто мати все, що відповідає конституції її роду та її статі, щоб займати своє мі­сце у фізичному і моральному порядку. Почнемо ж із розгляду подібностей і відмін її статі і нашої.

У всьому, що не стосується статі, жінка є чоловік: вона має ті ж органи, ті ж потреби, ті ж здібності; машина побудована так само, складається з тих самих частин, обидві діють однаково, об­личчя подібні; і з якого б погляду їх не розглядати, вони відріз­няються між собою тільки більшим або меншим розвитком тих чи інших рис.

У всьому, що стосується статі, жінка і чоловік становлять скрізь співвідношення і скрізь відмінність: труднощі порівняння випливають із труднощів визначення в конституції того й іншого, того, що належить статі, і того, що не належить їй. За допомогою порівняльної анатомії і навіть за допомогою простого огляду зна­ходять між ними спільні відміни, які, очевидно, не зв'язані зі ста­ттю; вони з нею зв'язані, але такими зв'язками, яких ми не може­мо помітити: ми не знаємо, яких меж можуть сягати ці зв'язки; одне лише ми знаємо напевне: все, що в них є спільного, належить ро­дові, а все, що в них є різного, належить статі. З цього двоїстого погляду ми знаходимо між ними стільки збігів і стільки протиле­жностей, що, мабуть, треба вважати за справжнє чудо природи те, що вона могла створити дві такі схожі істоти, давши їм таку різну конституцію.

Ці збіги і ці відміни повинні впливати на мораль: ось відчут­ний висновок, який згоджується з досвідом і показує порожнечу суперечок про переваги чи рівність статей: начебто кожна з /двох, здійснюючи мету природи відповідно до свого призначення, не була внаслідок цього досконалішою, ніж якби більше була схожа на іншу! В тому, що в них є спільного, вони рівні; в тому, що в них є різного, не можна їх порівнювати. Досконала жінка і до­сконалий чоловік повинні бути схожими один на одного розумом не більше, ніж. тілом; і досконалість не знає ступенів.

У союзі статей кожний сприяє спільній меті однаковою мірою, але неоднаковим способом. З цієї несхожості породжується пер­ша визначувана різниця між моральними відносинами того й ін­шого. Один має бути діяльним і дужим, другий пасивним і слаб­ким: необхідно, щоб один хотів і міг, досить, щоб другий чинив слабкий опір.

Оскільки цей принцип установлений, з нього випливає, що жінка створена спеціально для того, щоб подобатися чоловікові. Якщо чоловік повинен у свою чергу подобатися їй, то необхід­ність цього менш безпосередня: його цінність у його силі; він по­добається тільки тим, що він дужий. Це не закон кохання, я зго­ден, але це закон природи, який передує самому коханню.

Якщо жінка створена для того, щоб подобатись і бути підко­реною, вона повинна бути приємною чоловікові, замість того, щоб чинити виклик йому: її насильство в її принадах; за допомо­гою їх вона повинна примушувати його знаходити свою силу і користуватися нею. Найнадійніший засіб запалити цю силу – зробити її необхідною через опір. Тоді самолюбство приєднуєть­ся до бажання, і перше святкує перемогу, яку друге допомагає йому здобути. Звідси народжується напад і оборона, зухвалість однієї статі і несміливість другої, нарешті, скромність і сором, якими природа озброїла слабкого, щоб підкорити дужого.

Отже, виховувати в жінок якості чоловіка і нехтувати ті, які їм властиві, значить, очевидно, діяти їм на шкоду. Хитріші з них за­надто ясно бачать це, щоб обманювати себе щодо цього: намага­ючись узурпувати наші переваги, вони не відмовляються від своїх. Зрештою, виходить, що, не вміючи впоратися з тими й ін­шими, зважаючи на їх несумісність, вони залишаються нижче свого рівня, не підіймаючись до нашого, і втрачають половину своєї ціни. Повірте мені, розсудлива мати, не робіть з вашої доч­ки порядного чоловіка, немов бажаючи заперечити природу, зро­біть з неї порядну жінку і будьте певні, що це буде краще і для неї, і для нас.

Чи виходить звідси, що вона виховується в незнанні про все, і обмежується тільки функціями господарства? Чи перетворить чоловік свою подругу на свою служницю? Чи позбудеться він бі­ля неї найбільшої спокуси товариства? Щоб краще поневолити її, чи перешкодить він їй що-небудь почувати, що-небудь знати? Чи перетворить він її на справжній автомат? Ні, без сумніву; не так вирішила природа, що дала жінкам такий приємний і невимуше­ний розум. Навпаки, вона бажає, щоб вони думали, міркували, кохали, набували знань, щоб вони дбали про свій розум, як і про свою зовнішність. Це знаряддя, яке вона дала їм замість сили, якої їм не вистачає, і щоб спрямовувати нашу. Вони повинні вчи­тися багатьох речей, але тільки тих, які їм личить знати.

Подивіться, як маленька дівчинка весь час порається зі своєю лялькою, безнастанно змінює. її вбрання, сотні разів одягає і роз­дягає її, постійно відшукує нові комбінації прикрас, добре чи по­гано дібраних, – не в тому річ: пальці ще незграбні, смак ще не розвинувся, але схильність уже виявляється. У цьому вічному за­нятті втрачається уявлення про час; години летять непомітно; во­на забуває навіть про їжу, апетит до вбрання в неї сильніший, ніж до їжі.

Отже, ось вам перший ясно визначений смак: вам залишається тільки слідкувати за ним і регулювати його. Безперечно, малятко якнайбільше бажало б уміти чепурити свою ляльку, прикрашати її бантиками, косинкою, мереживами; у всьому її так жорстоко ставлять у залежність від доброї волі іншого, що їй було б куди зручніше залежати від власного вміння. Отже, визначається зміст перших її уроків: це не завдання, які їй наказують виконувати, а поблажливість, яку їй виявляють. Справді, майже всі маленькі ді­вчатка неохоче вчаться читати і писати; але щодо вміння тримати голку, то цього вони вчаться завжди з охотою. Вони заздалегідь уявляють себе дорослими і з задоволенням думають, що ці талан­ти з часом допоможуть їм чепуритися.

Іти цим першим шляхом, який відкрився, легко: шиття, виши­вання, плетіння мережив з'являються самі собою. Вишивання по канві вже не подобається їм; меблі занадто далекі від них, вони не зв'язані з особою, вони зв'язані з іншими думками. Вишиван­ня по канві – жіноча забава; молоді дівчата ніколи не захоплю­ватимуться ним.

Ці добровільні успіхи не важко поширити і на малювання, бо це мистецтво має певне значення для вміння одягатися зі смаком; але я б не радив застосовувати його до пейзажу, ні тим більше до фігур. Листя, плоди, квіти, драпування – все, що допомагає на­дати гарного контуру убранню або зробити самим візерунок для вишивання, якщо не знаходиш собі до смаку – цього для них досить. Взагалі, якщо чоловікам важливо обмежувати свої занят­тя корисними знаннями, то жінкам це ще важливіше, бо їх життя, хоч і менш трудове, проходить або має проходити у постійних турботах і частіше переривається різним клопотом, не залишаю­чи їм часу віддаватися переважно якому-небудь талантові на шкоду їхнім обов'язкам.

Запитують: вчителі чи вчительки потрібні дівчаткам? Не знаю: мені б хотілося, щоб у них не було потреби ні в тих, ні в других, щоб вони вільно вчилися всього, до чого в них така охота вчити­ся, щоб з наших міст зникли ці юрби пишно вбраних блазнів.

У мистецтвах, єдина мета яких – розвага, все може бути вчи­телем юним особам: батько, мати, брат, сестра, подруги, гувер­нантки, дзеркало, а головне – власний смак. Не потрібно давати їм урок, треба, щоб вони самі просили його; не слід робити за­вдання з нагороди; і саме в цього роду заняттях першим успіхом є бажання мати успіх. Якщо ж безумовно необхідні регулярні уроки, то я не зважусь висловитися впевнено щодо статі вчите­лів. Я не знаю, чи потрібно, щоб учитель танців брав молоденьку ученицю за її ніжну білу ручку, змушував її підіймати спідницю, підводити очі, розводити руками, випинати тремтячі груди; але знаю, що ні за що в світі не згодився б бути цим вчителем.

Завдяки мистецтвам і талантам утворюється смак; завдяки смакові розум нечутливо відкривається для ідей прекрасного в усіх родах і, нарешті, для моральних понять, які мають з ними зв'язок. Можливо, це одна з причин, чому почуття звичайності і благопристойності виникає в дівчинці раніше, ніж у хлопчикові.

Жінки мають гнучкий язик; вони говорять швидше, більш не­вимушено і приємніше, ніж чоловіки, їх обвинувачують також у тому, що вони говорять більше; так воно і повинно бути, і я охо­че перетворив би цей докір на похвалу: очі і вуста однаково дія­льні в них із однієї і тієї ж причини. Чоловік говорить те, що знає, жінка те,що їй подобається; одному потрібні знання, щоб говорити, другій – смак; один повинен мати на увазі, головним чи­ном, корисні речі, друга – приємні. В їхніх розмовах не повинно бути нічого спільного, крім правди.

Отже, не слід стримувати базікання дівчаток, як базікання хлопчиків, гострим запитанням: яка в цьому користь? І другим, на яке відповісти не легше, а саме: який вплив зробить це? У цьому ранньому віці, коли, ще не вміючи розрізняти добро і зло, вони не можуть бути нічиїми суддями, їм слід взяти за правило ніколи не говорити нічого, крім приємного, тому, з ким вони розмовля­ють; застосування ж цього правила важке тим, що воно залиша­ється підпорядкованим першому: ніколи не брехати.

З тих же причин, через які поведінка жінки підпорядкована громадській думці, її віра підпорядкована авторитетові. Всяка дівчина повинна мати релігію своєї матері, а всяка жінка – релігію свого чоловіка. Якщо ця релігія хибна, то слухняність, яка підпо­рядковує матір і дочку порядкові природи, згладжує перед Богом гріх омани. Не бувши спроможними самі бути суддями, вони по­винні приймати рішення батьків і чоловіків як рішення церкви.

Не маючи можливості здобути з самих себе правила своєї віри, жінки не можуть ставити їй межами очевидність і розум; але, допускаючи захоплювати себе тисячам сторонніх імпульсів, зав­жди опиняються по цей чи по той бік істини. Крайні в усьому, вони або вільнодумні, або ханжі. Таких, які поєднували б мудрість із благочестям, не зустрічається. Джерело зла не тільки в характері їх статі, схильному перебільшувати, але і в погано по­ставленому авторитеті нашому: розбещеність звичаїв примушує зневажати його, страх каяття робить його тиранічним; і от через що ним користуються або занадто багато, або занадто мало.

Оскільки авторитет повинен встановлювати релігію жінок, то важливо не стільки пояснювати їм підстави, які примушують ві­рити, скільки ясно викладати те, у що потрібно вірити, бо віра в темні ідеї є перше джерело фанатизму, а віра в безглузді речі приводить до божевілля або невір'я. Я не знаю, чому більше сприяють наші катехізиси: невір'ю чи фанатизмові, але я знаю, що вони неминуче призводять до того чи іншого.

Я б не засуджував без розбору виховання, яке обмежує жінку працею її статі і залишає її в глибокому незнанні щодо всього іншого, але для цього потрібні були б дуже прості, дуже здорові громадські звичаї або дуже замкнене життя. У великих містах і серед зіпсованих чоловіків така жінка занадто легко ставала б жертвою спокуси: часто її чеснота витримувала б тільки випадково; у цьому філософському віці вона потребує чесноти, здатної витримати випробування: потрібно, щоб вона заздалегідь знала як те, що їй можуть сказати, так і те, що вона повинна про це думати.

До того ж підлегла суду чоловіків, вона повинна заслужити їх повагу; особливо повинна добитися її як дружина; повинна не тільки викликати його любов, але й змушувати його схвалювати її поведінку; повинна виправдати свій вибір в очах громадянства і примусити поширити на чоловіка честь, яку виявляють його дружині. А як же вона сама візьметься до всього цього, не маючи уявлення про наші установи, нічого не знаючи про наші звичаї та пристойності, не знаючи ні джерела людських суджень, ні при­страстей, які визначають їх? Зважаючи на те, що вона залежить водночас від власного сумління і від чужих думок, їй слід навчитися порівнювати ці два правила, примиряти їх і віддавати перевагу першому тільки в тому разі, якщо вони суперечать одне одному.

Світ – книга жінок: коли вони погано розбирають її, це їх вина або їх засліплює яка-небудь пристрасть. Проте справжня мати сім'ї не тільки не світська жінка, але замкнена в своєму домі не менше, ніж монашка в своєму монастирі. Отже, потрібно було б чинити щодо молодих осіб, яких видають заміж, як чинять чи по­винні чинити з тими, яких віддають у монастир: показувати їм втіхи, які вони втрачають, перш ніж допустити зректися їх, побоюючись, щоб фальшива картина цих втіх, невідомих їм, не засмутила коли-небудь їх сердець і не зруйнувала щастя їх самотності. У Франції дівчата живуть у монастирях, а жінки обертаються в світі. У стародавніх людей було навпаки: дівчата, як я вже говорив, брали участь у громадських іграх і святах, а жінки жили замкненим життям. Цей звичай був розумнішим і краще підтримував благопристойність. Дівчатам-нареченим дозволяється певний рід кокетства, розважатися – їх головне заняття.

Щоб любити домашнє тихе життя, треба його знати; треба відчувати його солодкість з дитинства. Тільки в батьківському домі здобувають потяг до власного вогнища, і жінка, яку не виховувала її мати, не знаходитиме втіхи у вихованні своїх дітей.

Софі –хазяйка дома

Але ось що Софі знає найкраще і ось чого її намагалися навчити з найбільшою старанністю: роботи її статі, навіть ті, про які звичайно не дбають, як, наприклад, кроїти і шити свій одяг. Нема такої швейної роботи, якої б вона не знала й не робила з за­доволенням; але плетінню мережив вона віддає перевагу перед усякою іншою роботою, бо ні одна з них не змушує приймати таку приємну позу і рухати пальцями так легко й гарно. Вона рете­льно займалася також усіма деталями господарства. Вона знає кухню і комору; знає вартість продуктів; розуміє їх якість; пре­красно вміє вести рахунки; вона є метрдотелем своєї матері. Створена для того, щоб з часом самій бути матір'ю сім'ї, вона вчиться, завідуючи батьківським господарством, завідувати своїм власним; вона може виконувати обов'язки служниці і завжди робить це охоче. Доладно розпоряджатися можна тільки тим, що сам умієш виконати: ось чому її мати привчає її до цих занять. Особисто Софі не заходить так далеко: її перший обов'язок є обов'язок дочки, вона думає тільки про його виконання. її єдина мета служити своїй матері, полегшити її турботи. Проте не всі вона виконує з однаковим задоволенням. Наприклад, хоч вона ласуня, але не любить кухні; в деталях готування їжі є щось, що викликає в неї огиду; вона ніколи не знаходить у них достатньої охайності. Щодо цього вона надзвичайно уразлива, і ця уразли­вість, доведена до краю, зробилася однією з її вад; вона швидше дасть підгоріти обідові, ніж забруднить свої рукавчики. З тієї ж причини вона ніколи не хотіла займатися городом. Земля здається їй нечистою. При вигляді гною їй здається, що вона відчуває його запах.

Еміль –готова людина

Віддавши майже два роки на відвідування деяких великих держав Європи і значно більшого числа маленьких, вивчивши дві чи три мови, обізнавшись із справді цікавими речами щодо історії, управління, мистецтв, людей, Еміль, якому страшенно не терпиться, попереджає мене, що наш строк наближається до кінця. Тоді я кажу йому: «Ну, друже мій, ви пам'ятаєте головну мету наших мандрівок; ви бачили, ви спостерігали. Який же остаточ­ний наслідок ваших спостережень? Що ви вирішили?»

Або я помилився щодо свого методу, або він повинен відповісти приблизно таке: «Що я вирішив? Залишатися таким, яким ви мене зробили, і не додавати добровільно ніяких інших пут до тих, якими обтяжують мене природа і закони. Чим більше я дослі­джую справу людей в їх установах, тим ясніше бачу, що, бажаючи бути незалежними, вони стають рабами і саму волю витрачають на даремні зусилля забезпечити її. Щоб не поступитися потокові речей, вони створюють собі тисячі прив'язаностей, а потім, бажаючи ступити крок, не можуть і дивуються, що їх тримає все. Мені здається, що для того, щоб зробити себе вільним, не потрібно нічого робити, досить не хотіти перестати бути вільним. Це ви, вчителю, зробили мене вільним, навчивши поступитися необхідності. Нехай вона приходить, коли їй завгодно, я скорюсь їй без опору; і оскільки я не хочу боротися з нею, то не прив'язуюсь ні до чого, що могло б втримати мене. У моїх мандрівках я шукав, чи не знайдеться такого кутка землі, де я міг би бути абсолютно своїм, але хіба є місце серед людей, де можна не залежати від їхніх пристрастей? Зваживши все, я навіть визнав, що моє бажання було суперечливим, бо якби я не тримався ні за що інше, то в кожному разі тримався б за цю землю, на якій оселився; моє життя було б зв'язане з цією землею, як життя дріад з їх деревами; я вирішив, що оскільки влада і воля два сумісних слова, то я міг би зробитися паном хатини, тільки переставши бути паном самому собі.

Я пам'ятаю, що моє добро було причиною наших досліджень. Ви доводили дуже ґрунтовно, що я не можу зберегти одночасно моє багатство і мою волю; але бажаючи, щоб я був одночасно вільний і не мав потреб, ви бажали двох несумісних речей, бо скинути з себе залежність від людей я міг би, тільки повернувшись до залежності від природи. Що ж я зроблю з добром, яке мені залишили мої батьки?Я почну з того, що перестану від нього залежати; я розв'яжу всі зв'язки, які прив'язують мене до нього: якщо мені залишать його, воно залишиться в мене; якщо в мене відберуть його, то не потягнуть мене разом з ним, Я не мучитимуся задля того, щоб зберегти його, але залишуся твердо на своєму мі­сці. Багатий чи бідний, я буду вільним.Я буду вільний не тільки в такій-то країні, в такій-то місцевості, я буду ним скрізь на землі. Для мене всі пута думки розбиті, я визнаю тільки пута необ­хідності. Я навчився носити їх з дня мого народження і буду но­сити "їх аж до смерті, бо я людина; та й чому б мені не зуміти їх носити, бувши вільним, коли, бувши рабом, я однаково мав би носити їх та на додаток до них пута рабства?

Яке мені діло до мого становища на землі? Яке мені діло до того, хто я такий? Скрізь, де є люди, я в моїх братів; скрізь, де їх нема, я у себе. Доки я можу залишатися незалежним і багатим, у мене є майно, щоб жити, і я житиму. Коли моє майно поневолить мене, я покину його легко; у мене є руки, щоб працювати, і я житиму. Коли мої руки відмовляться служити, я житиму, якщо мене годуватимуть, я помру, якщо мене кинуть; я помру і в тому випадку, якщо мене не кинуть, бо смерть не є кара бідності, а закон природи. Коли б не з'явилася смерть, я готовий її зустріти, вона ніколи не захопить мене за підготовкою до життя; вона ніколи не перешкодить мені прожити той час, який я проживу».

Коваленко Є. І., Бєлкіна Н. І. Історія зарубіжної педагогіки : хрестоматія: навч. посібник / уклад. і автори вступних статей Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна. За заг. ред. Є. І. Коваленко. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – С. 209–276.

П.О. КУЛІШ