Книга друга

Виховання дитини до 12-ти років

Хлопчика треба привчати зносити біль

Тут другий період життя, з настанням якого закінчується власне дитинство.

Коли діти починають говорити, вони менше плачуть. Це природний процес; одна мова замінилася іншою. Якщо вони можуть сказати словами, що вони страждають, нащо їм говорити це криками, виключаючи ті випадки, коли біль занадто великий, щоб виявити його словом. Якщо вони продовжують плакати, то це вина людей, які оточують їх. Після того, як Еміль раз тільки ви­мовить: мені боляче, потрібні будуть дуже сильні страждання, щоб змусити його плакати.

Якщо дитина ніжна, чутлива, якщо вона, природно, схильна плакати через дурниці, то, зробивши цей плач марним і безрезу­льтатним, я скоро висушу його джерело. Доки вона плаче, я не підійду до неї, і з'явлюсь, як тільки вона замовкне. Скоро її спо­собом кликати мене стане замовкнути або, що найбільше, крик­нути раз.

Якщо вона впаде, наб'є ґулю на голові, дістане кровотечу з носа, поріже собі пальці, то замість того, щоб метушитися навко­ло неї з тривожним виглядом, я залишуся спокійним принаймні протягом деякого часу. Спричинений біль їй необхідно витерпі­ти; вся моя метушливість тільки налякає її і збільшить її чутли­вість. По суті, коли спричинив собі рану, мучить не стільки біль, скільки страх. Я врятую її принаймні від цього останнього кату­вання, бо, напевне, вона судитиме про своє пошкодження за тим враженням, яке воно справить на мене; побачивши, що я підбігаю до неї із занепокоєнням, тішу її, жалую, вона подумає, що пропа­ла; якщо ж помітить, що я зберігаю спокій, то й сама швидко за­спокоїться і вважатиме, що все минуло, коли перестане почувати біль. У цьому віці беруть перші уроки мужності і, зносячи без страху легкі страждання, привчаються згодом зносити важкі.

Зовсім не дбаючи про те, щоб Еміль стерігся забитися, я буду дуже незадоволений, якщо він ніколи не вдариться і виросте, не знаючи болю. Страждати – перше, чого він повинен навчитися, і найважливіше, що йому потрібно знати. Здається, діти для того й бувають маленькими і слабими, щоб дістати ці важливі уроки, не підпадаючи небезпеці. Якщо дитина впаде, вона не зламає собі ноги; якщо вона вдарить себе палицею, то не зламає собі руку; якщо вона схопить гостре лезо, то не стисне його і не поріжеться глибоко. Я не знаю, чи бачив хто-небудь, щоб дитина, залишена на волі, вбила або скалічила себе або спричинила собі значну шкоду, якщо тільки її не помістили необережно на високому міс­ці, не покинули саму біля вогню, не залишили біля неї небезпеч­них знарядь. Що сказати про ці магазини машин, які збирають навколо дитини, щоб зовсім вберегти її від болю, доки, ставши дорослою, вона не буде залишена сама собі, не набувши ні муж­ності, ні досвіду, готова вважати себе за мертву при першому уколі і непритомніти, побачивши першу краплю своєї крові?

Наша манія педантичного наставництва постійно змушує нас учити дітей того, чого вони набагато краще навчилися б самі, і за­бувати про те, чого тільки ми могли б навчити їх. Чи може бути що-небудь безглуздіше за ретельність, з якою їх вчать ходити, на­чебто хто-небудь бачив людину, яка б через недбалість годуваль­ниці не вміла ходити, ставши дорослою! І, навпаки, скільки людей ходить усе життя незграбно, тому що їх привчили до такої ходи.

Еміль не користуватиметься ні дитячими шапочками, ні ко­шиками на колесах, ні колясочками, ці помочами; або, принайм­ні, з того моменту, як він почне переступати ногами, його під­тримуватимуть тільки на нерівних місцях і проводитимуть по них якнайшвидше. Замість того, щоб гноїти його у важкому повітрі кімнати, нехай його водять щодня на луку. Там нехай він бігає, бавиться, нехай падає сто разів на добу – тим краще: швидше навчиться вставати. Благо волі окупить багато ран. Мій вихова­нець часто забиватиметься, зате завжди буде веселий; ваші мен­ше забиваються, але вони завжди пригнічені, завжди зв'язані, завжди сумні. Не думаю, щоб вигода була на їхньому боці.

Прогрес в іншому напрямі також робить скаргу менш необ­хідною для дітей: прогрес у розвитку сил. Маючи можливість бі­льше зробити самі, вони не так часто потребують сторонньої до­помоги. Разом з силою розвивається знання, яке дай їм можли­вість управляти нею. На цьому от другому ступені починається власне життя індивіда, тут він приходить до усвідомлення самого себе. Пам'ять поширює почуття тотожності на всі моменти його існування; він стає справді єдиним, тим самим, отже, вже здат­ним до щастя і нещастя. Тому тепер слід почати дивитися на ньо­го як на моральну істоту.

Не відбирайте у дитини радощів теперішнього в ім'я невиразного майбутнього

Хоча визначають приблизно найдовший строк життя людсь­кого та імовірність досягти цієї межі для кожного віку, але нема нічого менш достовірного, ніж тривалість життя кожної людини зокрема; дуже небагато досягає цієї довшої межі. Найбільшому ризикові підпадає життя на його початку; чим менше жила лю­дина, тим менше вона повинна сподіватися прожити. З народжу­ваних дітей – найбільше – половина доживає до віку підлітка і, ймовірно, ваш вихованець не досягне віку дорослої людини.

Що ж треба думати про варварське виховання, яке жертвує теперішнє непевному майбутньому, накладає на дитину всілякі пута і починає з того, що робить її нещасною з метою підготувати їй у віддаленому майбутньому якесь уявлюване щастя, яким вона напевне ніколи не скористається? Якби навіть я вважав це виховання розумним за його метою, то чи можна дивитися без обурення на ці злощасні істоти під нестерпним ярмом, засуджені, немов каторжники, до безперервної праці, без певності, що весь цей клопіт принесе їм коли-небудь користь. Роки веселощів ми­нають у сльозах, покараннях, погрозах, рабстві. Мучать нещасно­го заради його користі і не бачать смерті, яку накликають і яка вразить його серед цієї сумної обстановки. Хто знає, скільки ді­тей гине жертвами екстравагантної мудрості батька або вчителя? Щасливі тим, що уникли її жорстокості, поки здобувають одну єдину вигоду з лиха, яке їм довелося витерпіти; смерть без жалю про життя, в якому вони знали тільки муки.

Люди, будьте людяні, це ваш перший обов'язок: будьте таки­ми для всякого стану, для всякого віку, для всього, що не чуже людині. Яка мудрість може бути для вас поза людяністю? Любіть дитинство; заохочуйте його ігри, його забави, його милий ін­стинкт. Хто з вас не шкодував іноді про цей вік, коли на устах повсякчасно сміх, а на душі завжди мир? Нащо хочете ви відібра­ти в цих невинних малят насолоду коротким часом, який тікає від них, і дорогоцінним благом, яким вони не зуміли б зловживати? Нащо хочете ви сповнити гіркоти та страждань ці перші швидко­плинні роки, які вже не повернуться для них, як не можуть пове­рнутися для вас! Батьки, чи відомий вам той момент, коли смерть спіткає ваших дітей? Не готуйте ж для себе жалю, відбираючи в них небагато хвилин, які дає їм природа: робіть так, щоб вони на­солоджувалися втіхою існування відразу, як тільки можуть від­чути його; щоб їм не довелося вмерти, не натішившись життям, у яку б годину не покликав їх Бог.

Дитина повинна відчувати залежність від речей, а не від людей

Зберігайте для дитини залежність тільки від речей, ви йтимете за природним порядком у прогресі її виховання. Протиставте її нерозсудливим бажанням тільки фізичні перешкоди або кари, які випливають із самих дій і про які вона згадає у відповідному ви­падку; не забороняючи їй чинити погане, досить перешкоджати їй так чинити. Досвід або безсилість самі повинні заміняти їй за­кон. Поступайтесь її бажанням не тому, що вона цього вимагає, але тому, що вона цього потребує. Нехай вона не знає, що таке слухняність, коли вона діє, ні що таке влада, коли за неї діють. Нехай вона однаково почуває свою волю як у своїх діях, так і у наших. Заповнюйте нестачу її сили саме настільки, наскільки це потрібно для неї, щоб бути вільною, але не владною; нехай, при­ймаючи ваші послуги з певного роду приниженням, вона мріє про ту хвилину, коли буде спроможна обійтися без них і коли доб'ється честі служити собі сама.

Є надмір суворості і надмір поблажливості; обох треба одна­ково уникати. Якщо ви залишаєте дітей без нагляду, ви піддаєте небезпеці їх здоров'я, їх життя, ви робите їх нещасними нині; якщо ж ви занадто

ретельно усуваєте від них усякі неприємності, ви готуєте їм велике лихо, ви робите їх ніжними, чутливими, виводите їх із стану людей, в який вони повернуться коли-небудь всупереч ва­шим зусиллям. Щоб не піддавати їх деяким природним страж­данням, ви штучно створюєте такі, якими природа не наділяла їх.

Воля – найкращий вчитель дитини

Воля, яку я даю моєму вихованцеві, цілком нагороджує його за ті легкі невигоди від яких я вважаю за потрібне звільняти його. Я бачу маленьких пустунів, що грають у сніжки; вони посиніли, закацюбли, ледве можуть поворушити пальцями, від них залежить іти грітися, але вони не роблять цього, і якби їх примусили до цього, жорстокість примусу була б для них у сто разів дошкульніша, ніж жорстокість морозу. На що ж ви скаржитеся? Хіба я зроблю вашу дитину нещасною, піддаючи її тільки таким невигодам, яких вона бажає зазнавати? Я створюю її благо в теперішній момент, даючи їй волю; я створюю її благо в майбутньому, озброюючи її проти лиха, якого вона повинна зазнавати. Чи думаєте ви, що вона вагалася хоч би хвилину, якби їй дати вибір стати моїм учнем чи вашим?

Чи уявляєте ви собі можливим справжнє щастя для будь-якої істоти поза її конституцією? А бажати звільнити людину однако­вою мірою від усього лиха, властивого її родові, чи не значить ви­водити її з її конституції? Так, я обстоюю це: щоб почувати велике благо, вона повинна спізнати маленьке лихо; така її природа. Якщо фізика над міру розкошує, мораль псується. Людина, яка не спі­знає скорботи, не спізнає ні втіхи людяності, ні насолоди співчут­тя; її серце не буде хвилюватися ні від чого, вона не буде суспіль­ною істотою, вона буде потворою серед подібних до себе.

Не давайте розвинутися в дитині тиранії

Чи знаєте ви найпевніший засіб зробити вашу дитину нещас­ною? Це привчити її ні в чому не знати відмови, бо її бажання зростатимуть безперервно через легкість їх виконання, і рано чи пізно неможливість виконати їх змусить вас мимоволі відмовити їй, а ця незвична відмова дасть їй більше муки, ніж саме позбав­лення бажаного. Спочатку вона вимагає тростини, яку ви тримає­те; потім вашого годинника; потім птаха, який літає; потім зірки, яка сяє на небі; вона вимагатиме всього, що побачить; не бувши Богом, як ви її задовольните?

Якщо ці ідеї влади і тиранії роблять їх нещасливими вже в ди­тинстві, то що ж буде, коли вони виростуть і коли їх зносини з людьми почнуть розширюватись і примножуватись? Звикнувши бачити, що все перед ними гнеться, як вони здивуються, коли, вступивши у світ, відчують, що все їм чинить опір, що вони роз­давлені тягарем того самого всесвіту, який сподівалися рухати за своєю сваволею! їх нахабні манери, їх дитяча бундючність ви­кликають тільки образу, презирство, глузування; вони п'ють об­рази як воду; жорстокі негоди скоро навчають їх, що вони не зна­ли ні свого становища, ні своїх сил; усвідомлюючи, що не мо­жуть всього, вони починають думати, що не можуть нічого. Ця без­ліч незвичних перешкод залякує їх, це презирство принижує їх: вони стають підлими, боягузами, плазунами і падають настільки ж нижче самих себе, наскільки намагалися піднятися вище.

Дитина дістає за потребою і чинить через необхідність

Дитина не повинна нічого діставати через те, що вона вимагає, а І лише через те, що вона потребує, не повинна нічого робити із слухняності, а тільки з необхідності: таким чином, слова «слухатися» і «наказувати» будуть викреслені з її словника, слова «обов'язок» і «повинність» – і поготів; але слова «сила», «необхідність», «безси­лість» і «примус» повинні відіграти в ньому велику роль.

До настання віку розуму неможливо мати ніякої ідеї ні про моральні істоти, ні про соціальні відносини; значить, треба уни­кати, наскільки можливо, вживання слів, які визначають їх, з по­боювання, щоб дитина не зв'язала з самого початку з цими сло­вами хибних ідей, яких потім не зуміють або не зможуть знищити. Перша хибна ідея, яка забереться в її голову, буде в ній і зародком облуди ь пороку; на цей перший крок треба звернути особливу увагу. Влаштовуйте так, щоб, доки вона може сприйма­ти тільки чуттєві предмети, всі її ідеї зупинялися на відчуттях; влаштовуйте так, щоб з усіх боків вона помічала навколо себе тільки фізичний світ; інакше, будьте певні, вона не стане вас слу­хатися або створить собі про моральний світ, про який ви їй ка­жете, фантастичні уявлення, яких вам не витравити довіку.

Міркувати з дітьми було головним правилом Локка; воно й тепер користується величезною популярністю; на мій погляд, проте, його успіх не може викликати до нього довір'я; і я зі свого боку не знаю нічого дурнішого за дітей, з якими багато міркува­ли. З усіх людських здібностей розум, який є, так би мовити, спо­лукою всіх інших, розвивається найважче і найпізніше; і цією-от здатністю хочуть користуватися, щоб розвивати первісні. Вінець доброго виховання – зробити розумну людину, і раптом претен­дують виховувати дитину за допомогою розуму. Це значить по­чинати з кінця, бажати зробити з роботи знаряддя.

Якби діти розуміли розумне, вони не потребували б вихован­ня; але, говорячи їм в їх ранньому віці мовою, якої вони не розу­міють, їх привчають задовольнятися словами, контролювати все, що їм кажуть, вважати себе за таких же розумних, як їх учителі, ставати сварливими та дріб'язковими; і все, чого сподіваються домогтися від них розумними мотивами, досягається тільки мо­тивами жадібності, або страху, або суєтності, які завжди дово­диться приєднувати до перших.

Ось формула, до якої можна звести майже всі моральні по­вчання, що їх дають і що їх можна давати дітям.

Наставник. Цього не слід робити.

Дитина. А чому цього не слід робити?

Наставник. Тому, що це поганий вчинок.

Дитина. Поганий вчинок. Що це таке – поганий вчинок?

Наставник. Це те, що вам забороняють робити.

Дитина. Чому ж погано робити те, що забороняють?

Наставник. Тому, що за неслухняність карають.

Дитина. Я зроблю потихеньку, так що не дізнаються.

Наставник. За вами стежитимуть.

Дитина. Я сховаюся.

Наставник. Вас запитають.

Дитина. А я збрешу.

Наставник. Брехати не слід.

Дитина. Чому не слід брехати?

Наставник. Тому, що це поганий вчинок, і т. д.

Ось неминуче коло. Вийдіть з нього, і дитина перестане вас розуміти. Чи ж неправда, це корисні правила? Мені було б дуже цікаво знати, що можна придумати замість цього діалогу. Самому Локкові, напевне, було б дуже важко це зробити. Пізнання добра і зла, розуміння обов'язку людського – це не справа дитини.

Намагаючись переконати ваших вихованців, що слухня­ність– їх обов'язок, ви приєднуєте до цього уявлюваного переконання силу і погрози або, що ще гірше, улесливість і обіцянки. Отже, притягнені інтересом або примушені силою, вони вдають, що переконані розумом. Вони дуже добре бачать, що слухняність їм вигідна, а обурення шкідливе, якщо ви помітите те або інше. Але оскільки ви вимагаєте від них тільки того, що їм неприємно, і оскільки завжди важко виконувати чужу волю, то вони потай роблять по-своєму, переконані, що чинять добре, якщо їх неслух­няність залишається невідомою, але готові згодитися, що зроби­ли погано, якщо вона буде відкрита, з побоювання ще більшого лиха. Оскільки розуміння обов'язку неприступне їх вікові, то не­ма на світі людини, яка зуміла б зробити його справді зрозумілим для них; але страх покарання, надія на пробачення, набридання, невміння відповідати виривають у них всі зізнання, які від них вимагаються; і ми гадаємо, що переконали їх, коли насправді тільки набридли їм або залякали їх.

Поводьтеся з вашим вихованцем відповідно до його віку. На­самперед поставте його на належне йому місце і вмійте втримати його на ньому так, щоб він не намагався зійти з нього. Тоді, ще не знаючи, що таке мудрість, він практично здійснить найважли­віший урок її. Не наказуйте йому ніколи нічого, абсолютно нічо­го. Не допускайте в нього навіть думки, що ви претендуєте на будь-яку владу над ним. Нехай він знає тільки, що він слабий, а ви дужі, що внаслідок свого і вашого стану він через необхідність залежить від вас; нехай він знає це, нехай навчиться цього, нехай почуває це; нехай він почуває з раннього віку над своєю гордови­тою головою суворе ярмо, яке природа накладає на людину, важ­ке ярмо необхідності, під яким має згинатися всяка смертна істо­та; нехай він бачить цю необхідність у речах, але ніколи в примхах людей; нехай узда, яка стримує його, буде силою, а не владою. Не забороняйте йому того, від чого він повинен утрима­тися; перешкоджайте йому робити це без пояснень, без мірку­вань; те, що ви дозволяєте йому, дозволяйте за першим його сло­вом, без набридань, без прохань, особливо без умов. Дозволяйте із задоволенням, відмовляйте тільки з неохотою, але нехай усі ваші відмови не будуть скасовані; нехай ніяке набридання не примушує вас вагатися; нехай вимовлене «ні» буде незламною стіною, яку дитина, виснаживши об неї разів п'ять або шість свої сили, не пробуватиме більше повалити.

Ось яким способом ви зробите її терплячою, рівною, покір­ною, смирною, навіть коли вона не дістане бажаного, бо в при­роді людини терпляче зносити необхідність речей, але не про­тидію чужої волі. Слова – більше нема – ось відповідь, проти якої дитина ніколи не обуриться, якщо тільки не думатиме, що це брехня.

Не давайте вашому вихованцеві ніяких словесних повчань, бо він повинен здобувати їх тільки з досвіду; не піддавайте його ні­яким карам, бо він не знає, що таке бути винним; ніколи не зму­шуйте його просити пробачення, бо він неспроможний вас скри­вдити. Не маючи ніякого морального начала у своїх діях, він не може зробити нічого, що було б морально поганим і заслуговува­ло б покарання або догани.

Приймемо за безперечне положення, що перші рухи природи завжди правильні: нема природженої зіпсованості в серці людсь­кому; в ньому не знайдеться жодного пороку, про який не можна було б сказати, як і звідки він проник у нього. Єдина пристрасть, від природи властива людині, це любов до самого себе, або само­любство в широкому розумінні. Це самолюбство, саме по собі або щодо нас, добре і корисне; і оскільки воно не має відношення до іншого, то в цьому розумінні, природно, байдуже: воно стає добрим або поганим тільки внаслідок застосування, яке з нього роблять, або відношень, яких йому надають. Тому, варто щоб до­ти, доки керівник самолюбства, тобто розум, не може зародитися, дитина нічого не робила через те, що її бачать або чують, – одне слово, нічого не робила щодо інших, а робила б тільки те, чого вимагає від неї природа; у такому випадку вона робитиме тільки добре.

Я не хочу сказати, що вона не спричинить ніякої шкоди, що вона не поранить себе, не розіб'є, може, цінну річ, якщо та по­трапить їй до рук. Вона може наробити багато лиха, не роблячи поганого, тому що поганий вчинок залежить від наміру завдати шкоди, а в неї не буде такого наміру. Якби він з'явився в неї хоч раз, все було б уже втрачене; вона була б поганою, майже безна­дійно.

Отже, початкове виховання має бути суто негативним. Воно полягає не у навчанні чесноти або істини, а в оберіганні серця від пороку і розуму від облуди. Якби ви могли нічого не робити і не давати нічого робити, якби ви могли довести вашого вихо­ванця здоровим і дужим до 12-річного віку так, щоб він не міг відрізнити правої руки від лівої, то з перших ваших уроків очі його розуміння відкрилися б для розуму; без забобон, без зви­чок він не мав би в собі нічого, що могло б протидіяти нашому піклуванню. Незабаром він став би у наших руках наймудрішим із людей; і, почавши з дозвілля, ви зробили б чудо вихо­вання.

Труднощі завдання природного виховання

Але куди нам вмістити цю дитину, щоб виховати її так, як не­чутливу істоту, як автомат? Чи не пошлемо ми її на місяць або на безлюдний острів? Чи не віддалимо ми її від усіх людських істот? Хіба вона не матиме постійно перед очима видовища і приклад чужих пристрастей? Хіба вона ніколи не побачить інших дітей свого віку? Хіба вона не бачитиме своїх батьків, своїх сусідів, свою годувальницю, свою гувернантку, свого лакея, свого вихо­вателя, який, нарешті, також не ангел?

Це заперечення сильне і ґрунтовне. Але хіба я сказав вам, що природне виховання – легка справа? О, люди! Чи моя вина, що ви зробили важким усе добре? Я усвідомлюю ці труднощі; я згоден: можливо, вони непереборні, але при всьому тому залишаєть­ся безсумнівним, що, намагаючись відвернути їх, ми відвернемо їх до деякої міри. Я вказую мету, яку треба собі поставити: я не кажу, що її можна досягти; але тверджу, що той, хто найбільше наблизиться до неї, досягне найкращих наслідків.

Пам'ятайте, що, перш ніж зважитися взяти на себе завдання виховати людину, треба самому стати людиною, треба в собі са­мому знайти приклад, який слід запропонувати. Доки дитина ще нічого не знає, є час підготувати все, що до неї наближається, по­казуючи їй тільки такі предмети, які їй слід бачити. Для початку викличте у всіх повагу до себе, добийтеся, щоб вас любили, щоб всякий намагався вам догодити. Ви не пануватимете над дити­ною, якщо не пануватимете над усім, що її оточує; а цей автори­тет завжди буде недостатнім, якщо не ґрунтуватиметься на повазі до чесноти. Мова йде не про те, щоб спорожнювати ваш гама­нець і сипати гроші пригорщами; я ніколи не бачив, щоб гроші змушували любити кого-небудь. Не слід бути скупим і жорстким; відбуватися жалкуванням там, де можна полегшити нужду; але якщо ви відкриєте ваші скрині і не відкриєте вашого серця, то й серце інших залишиться назавжди закритим для вас. Треба відда­вати ваш час, ваше піклування, вашу прихильність, себе самого, бо що б ви не робили, люди завжди почувають, що ваші гроші не ви. Є вияви співчуття та прихильності, які роблять сильніший вплив і справді корисніші за всякі дарунки: скільки нещасних, хворих більше потребують втіхи, ніж милостині! Скільки є при­гнічених, яким оборона важливіша за гроші! Втихомирюйте сва­рки людей, запобігайте тяжбам; привчайте дітей до виконання обов'язку, прищеплюйте батькам прощення; заохочуйте щасливі шлюби; не допускайте утисків; використовуйте, поширюйте вплив батьків вашого вихованця на користь слабих, яким відмовляють у правосудді, яких пригнічує сильний. Оголосіть себе привселюдно покровителем нещасних. Будьте справедливі, людяні, жалісливі. Давайте не тільки милостиню, але й милосердя; справи милосер­дя більше полегшують лихо, ніж гроші; любіть інших, і вони лю­битимуть вас; служіть їм, і вони вам служитимуть; станьте їх братом, і вони стануть вашими дітьми.

Еміль виховується у селі

Це також одна з причин, чому я хочу виховувати Еміля у селі, далеко від лакейської наволочі, найгіршого сорту людей після своїх панів; далеко від поганих міських звичаїв, які наведений на них лак робить спокусливими і заразливими для дітей, тоді як пороки селян, не прикрашені і в усій своїй грубості, можуть ско­ріше відштовхнути, ніж спокусити, якщо нема ніякого інтересу, який змусив би наслідувати їм.

У селі вихователь набагато більше розпоряджатиметься реча­ми, які він захоче показати дитині; його репутація, його розмови, його приклад здобудуть йому авторитет, якого не здобули б у мі­сті; оскільки він буде корисний для всіх, то кожний намагати­меться догодити йому, заслужити його повагу, показатися його учневі таким, яким учитель бажав би бачити всіх у дійсності; як­що люди не виправляться від пороку, то стримуватимуться від скандалу, а це все, що потрібно для нашої мети.

Отже, якби мені довелося керувати одним із тих, про яких я го­ворю, я б сказав собі: дитина не чіпає людей, а тільки речі; незаба­ром вона навчається досвідом поважати кожного, хто переважає її за віком і силою; речі ж не обороняються самі. Отже, перша ідея, яку треба прищепити їй, не стільки ідея волі, скільки ідея власнос­ті; а для того, щоб вона могла мати її, їй треба мати яку-небудь власність. Вказувати їй на її одяг, речі, іграшки – значить нічого не пояснити; бо хоча вона має ці речі, але не знає, чому і як вони їй дісталися. Говорити, що вони належать їй тому, що їй дали їх, не приведе до кращих наслідків, бо, щоб давати, треба мати; ось, от­же, власність, яка передує її власності; а тим часом їй потрібно по­яснити принцип власності, не кажучи вже про те, що дарування є договір, а дитина ще не може розуміти, що таке договір.

Еміль дізнається про те, що таке власність

Отже, потрібно звернутися до походження власності, бо звід­ти повинна народитися її перша ідея. Дитина, живучи у селі, здо­буде перше уявлення про сільські роботи; для цього потрібні тільки очі і дозвілля; у неї буде те й інше. Кожному, а особливо в її віці, властиво творити, наслідувати, виробляти, виявляти силу і діяльність.

Побачивши раз-другий, як обробляють город, сіють, вирощу­ють, збирають городину, вона в свою чергу захоче займатися го­родництвом.

Зважаючи на вище встановлені принципи, я не опираюсь її бажанню: навпаки, я заохочую її, поділяю її пристрасть, працюю разом з нею не заради її втіхи, а заради своєї власної; принаймні вона так думає; я стаю її помічником; чекаючи, доки її руки зміц­ніють, я копаю за неї землю; вона вступає у володіння нею, садо­влячи в неї біб; і, звичайно, це володіння священніше й почесніше, ніж те, в яке вступив Нуньєц Бальбоа, коли заволодів Південною Америкою від імені короля іспанського, укріпивши його прапор на березі Тихого океану.

Ми щодня приходимо поливати боби, з захопленням стежимо за їх сходами, я збільшую цю радість, кажучи їй: це вам нале­жить; і, пояснюючи при цьому термін «належить», я даю їй зро­зуміти, що вона вклала сюди свій час, свою працю, своє піклу­вання, свою особу, нарешті, що в цій землі є частинка її самої, яку вона може відстоювати проти кого завгодно, як може вирвати свою руку з руки того, кому б заманулося втримати її всупереч її волі.

Одного прекрасного дня вона прибігає з лійкою в руці. О, ви­довище! О, горе! Всі боби вирвані, вся земля перекопана, самого місця не можна пізнати. Ох! Де моя праця, де моя робота, де со­лодкий здобуток моїх піклувань, моїх старань? Хто вкрав моє до­бро! Хто відібрав у мене мої боби? Юне серце обурюється; перше почуття несправедливості вливає в нього свою сумну гіркоту; сльози течуть струмками; сад сповнюється зойками та криками невтішної дитини; в її горі, в її обуренні їй співчувають; шука­ють, довідуються, проводять розслідування. Нарешті, дізнаються, що це зробив садівник: за ним посилають.

Але тут виявляється, що ми помилилися в розрахунку. Садів­ник, дізнавшись, з якого приводу на нього скаржаться, починає скаржитися голосніше за нас. Як, панове! Та це ви мені зіпсували роботу! Я посадив тут мальтійські дині, насіння яких було мені подароване як дорогоцінність і якими я сподівався почастувати вас, коли вони достигнуть; і от, щоб посадити ваші нещасні боби, ви знищили сходи моїх динь і мені нічим їх замінити. Ви завдали мені непоправної шкоди, та й себе самих позбавили втіхи поїсти прекрасних динь.

Жан-Жак. Пробачте нас, мій бідний Робере. Ви вклали сюди вашу працю, ваше піклування. Я бачу, що ми зробили погано, зі­псувавши вашу роботу; але ми випишемо для вас нове насіння з Мальти й іншим разом не оброблятимемо землі, не дізнавшись наперед, чи не приклав до неї хто-небудь руку раніше за нас.

Робер. Але, панове, в такому разі ви можете не турбуватися, бо тут більше нема не обробленої землі.Я обробляю ту, яку об­робляв мій батько; кожний зі свого боку робить те саме, і всі зем­лі, які ви бачите, зайняті з давніх часів.

Еміль. Пане Робере, значить, насіння динь часто пропадає?

Робер. Пробачте, молодий чоловіче, у нас нечасто бувають та­кі пустуни, як ви. Ніхто не чіпає садка свого сусіди; кожний по­важає чужу працю, щоб і його працю поважали.

Еміль. Але у мене нема саду.

Робер. А мені яке діло? Якщо ви будете псувати мій сад, то я не дозволю вам гуляти в ньому, бо, бачите, я не хочу, щоб моя праця пропадала даремно.

Жан-Жак. Чи не можна запропонувати угоду доброму Роберові? Нехай він поступиться моєму маленькому другові і мені кутком свого саду для обробки з умовою дістати половину продуктів.

Робер. Я поступаюся ним для вас без жодних умов. Але пам'я­тайте, що я оброблю ваші боби, якщо ви чіпатимете мої дині.

У цій спробі прищеплення дітям початкових понять видно, як ідея власності природно походить від права першого заволодіння шляхом праці. Це ясно, визначено, просто і завжди доступно ро­зумінню дитини. Звідси до права власності та обміну тільки крок, після якого потрібно зупинитися.

Ясно також, що пояснення, яке я вміщую тут на двох сторін­ках, потребуватиме, може, цілого ряду на практиці, бо на шляху розвитку моральних ідей треба просуватися надзвичайно повіль­но і якнайміцніше закріплювати кожний крок.

Метод природних наслідків

Ваша непокірна дитина псує все, до чого доторкнеться; не сердьтеся; віддаляйте від неї все, що вона може зіпсувати. Вона псує меблі, якими користується; не поспішайте давати їй нові: нехай вона відчує неприємність утрати. Вона розбиває шибки у вікнах своєї кімнати: дайте вітрові віяти в неї вдень і вночі, не турбуйтеся щодо застуди; краще їй дістати нежить, ніж вирости безумною. Ніколи не скаржтеся на невигоди, яких вона вам за­вдає, але влаштовуйте так, щоб вона перша їх відчувала. Нарешті, ви наказуєте вставити нові шибки, як і попереду, нічого не ка­жучи. Вона і їх розбиває; тоді змініть метод; скажіть їй сухо, але без гніву: шибки мої; вони вставлені завдяки моїм піклуванням; я хочу зберегти їх. Потім ви замикаєте її в тісну кімнату без вікон. Цей новий захід змушує її кричати, шаленіти: ніхто її не слухає. Незабаром вона стомлюється і змінює тон; вона скаржиться, пла­че; з'являється слуга, бешкетник просить випустити його. Не на­магаючись знайти приводу для відмови, слуга відповідає: я також повинен берегти шибки, і виходить. Нарешті, після того, як ди­тина провела в такому становити кілька годин, досить довго для того, щоб знудьгуватись і запам'ятати його, хто-небудь подасть їй думку запропонувати вам угоду, за якою ви повертаєте їй во­лю, а вона не битиме більше шибок. Нічого кращого вона не ви­магає. Вона просить покликати вас; ви з'являєтеся; вона робить вам свою пропозицію, а ви приймаєте її в ту ж хвилину, кажучи: це дуже добре придумано; ми обидва будемо у виграші; як це у вас раніше не виникло такої доброї думки. Далі, не вимагаючи від неї ніяких запевнень і підтверджень її обіцянки, ви з радістю цілуєте її і негайно вводите в її кімнату, вважаючи це погодження таким же священним і непорушним, як коли б воно було скріпле­не клятвою. Як ви думаєте, яку ідею вона засвоїла на підставі цього заходу про святість договорів і про їх користь? Я жорстоко помиляюсь, якщо на землі знайдеться хоч одна ще незіпсована дитина, яка, зазнавши такого випробування, зважиться після цьо­го умисно розбити шибку.

Ми вступили тепер у моральний світ, і двері для пороку від­чинилися. Разом з договорами та зобов'язаннями народжується обман і брехня. Якщо можна робити те, чого не слід робити, з'являється бажання це приховати. Якщо інтерес змушує обіцяти, сильніший інтерес може примусити порушити обіцянку; все пи­тання в тому, щоб порушити її безкарно; природний засіб – таї­тись і брехати. Не маючи змоги запобігти порокові, ми вимушені його карати. І от, разом з облудами починаються злигодні людсь­кого життя.

Я вже сказав про це досить, щоб дати зрозуміти, що ніколи не слід накладати на дітей кару як кару, але що вона має бути при­родним наслідком їх поганого вчинку. Тому ви не декламувати­мете проти брехні, ви не каратимете їх саме за те, що вони збре­хали, але ви влаштуєте так, що всі погані наслідки брехні, на­приклад, недовір'я, коли сказано правду, обвинувачення, не зва­жаючи на всі протести, в поганому вчинку, який не був зробле­ний, впадуть на їх голову, якщо вони збрешуть…

Еміль –підліток

Дамо йому місце в нашій компанії, панове: екзаменуйте його, запитуйте його, запитуйте його цілком вільно; не побоюйтесь ні набридань, ні базікання, ні нескромних запитань з його боку. Не бійтеся, що він заволодіє вами, вимагайте, щоб ви займалися ним одним, так що вам не можна буде відчепитися від нього.

Не чекайте також від нього приємних речей, не сподівайтесь, що він повторюватиме те, що я йому наговорив; чекайте від ньо­го тільки наївної, простої істини, без прикрас, без жеманства, без суєтності. Якщо він зробив або подумав що-небудь погане, то скаже вам про це так само вільно, як про добре, нітрохи не бен­тежачись впливом, який зроблять на вас його слова; він користу­ватиметься словом з усією простотою його первісного вживання.

Люблять пророкувати добру долю дітям і завжди бувають не задоволені з потоку дурниць, які майже кожного разу нищать на­дії, що ґрунтуються на якій-небудь вдалій заяві, що випадково навернулася їм на язик. Якщо мій вихованець рідко дає привід для таких надій, то ніколи не дає приводу для досади, бо не гово­рить даремних слів і не вправляється в базіканні, знаючи, що йо­го не слухатимуть.

Ідеї його обмежені, але точні; якщо він нічого не знає на­пам'ять, то знає багато з досвіду; якщо він не так добре, як інша дитина, читає ваші книги, то краще за неї читає книгу природи; розум його не на язиці, а в голові; у нього більше свідомості, ніж пам'яті; він говорить тільки однією мовою, але розуміє те, що го­ворить; і якщо мова його не така гарна, як у інших, то вчинки кращі.

Він не знає, що таке рутина, звичай, звичка; те, що він робив учора, не впливає на те, що він робить сьогодні; він ніколи не йде за якою-небудь формулою, не піддасться ні авторитетові, ні при­кладові і завжди робить і знає тільки те, що йому підходить. То­му не чекайте від нього ні затверджених розмов, ні заучених ма­нер, а завжди тільки правильного виявлення його ідей і поро­джуваної його нахилами поведінки.

Ви знайдете в нього невелике число моральних понять, які стосуються його справжнього стану, і жодного – про відносний стан людей: нащо вони могли б бути потрібні йому, якщо дитина ще не діяльний член суспільства. Говоріть йому про волю, про власність, навіть про договір; наскільки він може розуміти, він знає, чому те, що його – його, а те, що не його – не його; крім цього, він нічого не знає. Говоріть йому про обов'язок, про по­слух – він не зрозуміє, що ви хочете сказати; накажіть йому зро­бити що-небудь – він вас не послухає; але скажіть йому: якщо ви зробите мені таку саме приємність, я вам відплачу при нагоді тим же, і він поспішить догодити вам, бо не бажає нічого кращо­го, як розширити своє панування і здобути над вами права, які вважає за непорушні. Можливо, він навіть не проти того, щоб за­ймати певне місце, бути величиною, вважатися за що-небудь; але якщо цей мотив керує ним, то, значить, він уже відійшов від при­роди, і ви не зуміли з самого початку перегородити всі шляхи су­єтності.

Якщо, зі свого боку, він потребує допомоги, то попросить про неї байдуже першого-ліпшого – короля так само вільно, як свого лакея; всі люди ще рівні в його очах. З виразу, з яким він про­сить, ви бачите, що він усвідомлює, що ніхто не зобов'язаний ні­чого робити для нього; він знає, що виконання його прохання є ласка. Він знає також, що людяність спонукає бути милостивим. Його вислови прості й лаконічні. Його голос, його погляд, його жести виявляють істоту, яка однаково звикла до люб'язності й до відмови. Це не догадлива і низька покора раба; не владний тон пана; це скромне довір'я до подібного до себе, це благородна й зворушлива лагідність істоти вільної, але чутливої і слабкої, яка благає про допомогу істоту вільну, але дужу й доброзичливу. Якщо ви виконаєте його прохання, він не подякує вам, але усві­домлюватиме, що на ньому лежить обов'язок. Якщо ви відмови­те, він не скаржитиметься, не наполягатиме, він знає, що це мар­но; він не скаже собі: «мені підмовили», а «це було неможливо»; а я вже казав, що проти ясно усвідомленої необхідності не обу­рюються.

Залиште його самого на волі, дивіться, як він діятиме, не ка­жучи йому ні слова; спостерігайте за тим, що він робитиме і як він братиметься до справи. Не маючи потреби доводити собі, що він вільний, він ніколи нічого не робить із пустощів і тільки для того, щоб показати, що він владний над собою: адже йому й без того відомо, що він сам собі пан. Він спритний, легкий, швидкий; у його рухах виявляється вся жвавість його віку, але ви не помі­тите серед них жодного безвільного. Що б він не робив, він ніко­ли не візьметься робити нічого вищого за свої сили, бо добре ви­пробував і знає їх; його засоби завжди відповідатимуть його намірам, і мало коли він діятиме, не бувши впевненим в успіху. Він уважно спостерігатиме і розумно міркуватиме; він не буде без потреби розпитувати інших про все, що бачить; але спочатку дослідить сам і спробує з'ясувати собі те, що йому хочеться зна­ти, перш ніж запитати. Якщо він опиниться у непередбаченому утрудненні, то збентежиться менше, ніж інший; якщо становище буде небезпечним, менше злякається. Оскільки його уява зали­шається ще недіяльною і для її збудження нічого не робилося, він бачить те, що є, оцінює дійсний ступінь небезпеки і завжди збері­гає свій спокій. Необхідність занадто часто тяжіла над ним, щоб він обурювався з неї; він несе її ярмо з самого народження; щоб він звик до неї; він завжди готовий до всього.

Займається він чи бавиться, те й друге рівнозначне для нього; його ігри – його заняття, він не почуває різниці між ними. До всього, що він робить, він ставиться з цікавістю, яка збуджує усмішку, волею, яка подобається, при чому виявляє воднораз склад свого розуму і коло своїх знань. Хіба це не відповідне до віку, не зворушливе і миле видовище – бачити гарненьку дити­ну, із жвавим і веселим поглядом, з вдоволеним і ясним виразом, з відкритою й усміхненою фізіономією, яка, граючись, робить найсерйозніші речі або глибокодумно займається найпустішими забавами.

Чи хочете ви тепер судити про нього шляхом порівняння? Зведіть його з іншими дітьми і залиште самому собі. Ви скоро побачите, хто з них далі пішов у справжньому розвитку, хто бі­льше наблизився до досконалості їхнього віку. Серед міських ді­тей не знайдеться такого спритного, як він; але він переважає і силою кожного з них. З селянськими хлопчиками він рівний силою, але переважає спритністю. В усьому, що доступне дитинству, він судить, передбачає краще за них усіх. Якщо потрібно діяти, бігати, стрибати, пересувати тіла, підіймати тягарі, визначати відстань, вигадувати ігри, брати призи, подумаєш, що природа покірна його наказам, так легко підкоряє усе своїй волі. Він ство­рений для того, щоб керувати, щоб управляти рівними собі: талант, досвід замінюють йому право і владу. Дайте йому який завгодно одяг та ім'я, однаково, він скрізь буде першим, скрізь стане вождем інших; вони завжди почуватимуть його перевагу над собою; не бажаючи командувати, він буде начальником; не думаючи про послух, вони слухатимуться.

Він досяг зрілості дитинства, він жив життям дитини, він не втратив своєї досконалості ціною свого щастя; навпаки, одне сприяло іншому. Набуваючи всього розуму свого віку, він був щасливий і вільний, наскільки його конституція допускала це. Якщо фатальна коса скосить у ньому цвіт наших надій, нам не доведеться оплакувати разом його життя і його смерть, ні загост­рювати нашої скорботи спогадом про ту, якої ми йому завдавали. Ми скажемо собі: принаймні, він скористався своїм дитинством; він не втратив з нашої ласки нічого з того, що дала йому природа.