Еміль, або про виховання Книга перша

Виховання немовлят

Суспільство спотворює природу людини

Усе добре, виходячи з рук Творця речей, усе вироджується в руках людини. Вона примушує землю давати продукти іншої землі, дерево давати плоди іншого дерева; вона сплутує і змішує клімати, стихії, пори року; вона калічить свого пса, свого коня, свого раба; вона повалює все, вона перекручує все; вона любить потворність, виродків; вона нічого не хоче таким, як воно створене природою, навіть людину; вона її бажає об'їздити, як манежного коня, спотворити за модою, як дерево свого саду.

Якби не було цього, все йшло б ще гірше; для нашого роду не годиться формування наполовину. При існуючому становищі людина, залишена від народження самій собі, серед інших людей буде найбільш спотвореною з усіх. Передсуди, авторитет, необхідність, приклад, усі соціальні заклади, в які ми поринули, заглушать в ній природу, але нічого не поставлять на її місце. Вона буде немов деревце, що виросло випадково посеред шляху, яке скоро згублять перехожі, штовхаючи його в усі боки і згинаючи в усіх напрямах.

До тебе звертаюсь я, ніжна і обачна мати, яка вміла зійти з би­того шляху і вберегти деревце, що зароджується, від зіткнення людських думок. Плекай, зрошуй молоду рослину перш, ніж вона вмре; настане день, коли її плоди будуть твоєю втіхою. Утворюй з самого початку огорожу навколо душі твоєї дитини; інший мо­же намітити її обвід, але тільки тобі належить поставити її.

Рослини формують культурою, людей – вихованням. Якби людина народилася великою і дужою, її зріст і її сила не мали б для неї користі, доки б вона не навчилася ними користуватися, вони були б шкідливі для неї, бо перешкодили б іншим допома­гати їй, і, залишена самій собі, вона вмерла б від нужди, не всти­гнувши пізнати свої потреби. Скаржаться на стан дитинства, а не бачать того, що рід людський загинув би, якби людина не почи­нала зі стану дитинства.

Ми народжуємося кволими, ми потребуємо сил; ми народжу­ємося, не маючи нічого, ми потребуємо допомоги; ми народжує­мося дурними, ми потребуємо розуму. Все, чого ми не маємо при народженні і чого потребуємо, ставши дорослим, дається нам ви­хованням.

Три елементи виховання: 1) природа; 2) люди; 3) речі

Це виховання ми дістаємо від природи, або від людей, або від речей. Внутрішній розвиток наших здібностей і наших органів є виховання, одержуване від природи; вжиток, який ми навчаємося робити з цього розвитку, є виховання, одержуване від людей; а придбання нашого власного досвіду щодо предметів, які вплива­ють на нас, є виховання, одержуване від речей.

Отже, кожний з нас здобув освіту від трьох родів учителів. Учень, для якого їх різні уроки суперечать один одному, погано вихований і ніколи не буде у згоді з самим собою: тільки той, в якому вони всі влучають в одні й ті ж точки і прагнуть до однієї і тієї ж мети, іде до свого призначення. Тільки він добре вихований.

З цих трьох різних виховань те, яке дається природою, зовсім не залежить від нас; те, яке дається речами, залежить від нас ли­ше в певних відношеннях. Тільки над тим вихованням, яке даєть­ся людьми, ми справді хазяї, та й то лише у припущенні; бо хто ж може сподіватися цілком управляти речами і вчинками всіх осіб, що оточують дитину?

Отже, оскільки виховання є мистецтво, майже неможливо сподіватися його успіху, бо збіг обставин, необхідний для його успіху, ні від кого не залежить. Все, що можна зробити за допомогою піклування, – це наблизитися більш або менш до мети, але потрібне щастя, щоб її досягти.

Мета виховання диктується природою людини

Що це за мета? Та сама, якої прагне природа, – щойно дове­дено. Оскільки сприяння трьох виховань необхідне для їх доско­налості, то саме з тим, над чим ми зовсім не маємо влади, треба погодити решту два. Але може, слово «природа» має занадто невизначений зміст; треба спробувати визначити його.

Природа, кажуть нам, тільки звичка. Що це означає? Хіба не­ма звичок, які засвоюються тільки під впливом насильства і ніко­ли не заглушають природи. Така, приміром, звичка рослин, що їм не дають розвиватись у вертикальному напрямі. Після того, як рослині дано волю, вона зберігає те положення, якого набрала з примусу. Але сік не змінив унаслідок цього свого початкового напряму, і, якщо рослина продовжує розвиватися, її продовження стає вертикальним. Те саме буває і з людськими нахилами. Доки залишаєшся в одному й тому ж становищі, можна зберігати на­хили, що є наслідком звички і найменш природні для нас; але як тільки становище змінюється, звичка втрачається, і природне повертається. Виховання, звичайно, є не що інше, як звичка. А хіба не буває людей, які забувають і втрачають своє виховання, та ін­ших, які його зберігають? Звідки ця різниця? Якщо треба обме­жити назву «природа» звичками, відповідними до природи, то можна обійтися без нісенітниці.

Ми народжуємося чутливими і з самого народження зазнаємо різноманітних дій з боку навколишніх речей. Як тільки ми усві­домлюємо наші відчуття, ми стаємо схильними шукати або уни­кати предметів, які їх викликають, по-перше, зважаючи на те, приємні вони нам чи неприємні; по-друге, зважаючи на відповід­ність чи невідповідність, яку ми знаходимо між нами і цими предметами; і, нарешті, зважаючи на судження, які ми здобуває­мо про них на підставі ідеї щастя або досконалості, яку складає наш розум. Ці нахили розширюються і зміцнюються в міру того, як ми стаємо розумнішими і освіченішими; але, обмежувані на­шими звичками, вони змінюються більш або менш нашими дум­ками. До цієї зміни вони становлять те, що я називаю в нас при­родою.

Отже, до цих-от первісних нахилів треба все відносити; і це було б можливо, якби наші три виховання були тільки різні: але що робити, якщо вони протилежні, якщо замість того, щоб вихо­вувати людину для неї самої, бажають виховати її для інших? У такому випадку погодження неможливе. Оскільки доводиться боротися з природою чи суспільними установами, треба вибира­ти, кого робити – людину чи громадянина, бо не можна зробити разом того й іншого.

Природна людина існує вся для себе; вона – чисельна одини­ця, абсолютне ціле, що має відношення тільки до себе самої або до подібного до себе. Цивілізована людина – тільки дробова одиниця, яка залежить від знаменника і цінність якої полягає в її відношенні до цілого, тобто до суспільного тіла.

Той, хто при громадянському ладі хоче зберегти перевагу при­родних почуттів, не знає, чого хоче. Завжди в суперечності з са­мим собою, вічно вагаючись між своїми схильностями і своїми обов'язками, він ніколи не зробиться ні людиною, ні громадяни­ном; він не буде придатний ні для себе, ні для інших. Це буде один з людей нашого часу, француз, англієць, буржуа; це буде ніщо.

Щоб бути чим-небудь, щоб бути самим собою і завжди одним, треба діяти, як говориш; треба завжди знати, яке рішення пови­нен прийняти, приймати його відкрито і завжди здійснювати. Я чекаю, що мені покажуть таке чудо, щоб дізнатися, людина це чи громадянин, або як йому гадається бути тим і іншим відразу.

Чи може таке жорстоке утиснення рухів не відбитися на їх ха­рактері, так само, як і на їх темпераменті? їх перше почуття – почуття болю і незручності: вони натрапляють на перешкоду всім рухам, у яких відчувають потребу; нещасливіші, ніж злочи­нець у кайданах, вони роблять марні зусилля, вони дратуються, плачуть. їх перший голос, кажете ви, плач? Охоче вірю: ви при­гнічуєте їх із самого народження; перші дарунки, які вони одер­жують від вас, – кайдани; перше поводження, якого вони зазна­ють від нас, – катування. Розпоряджаючись вільно тільки голосом, чи можуть вони не скористуватися ним для скарги? Во­ни кричать про лихо, яке ви їм робите; якби вас так зв'язали, ви б кричали голосніше за них.

Треба вчасно знищити в дитині бажання виявляти владу

Народжуючись, дитина кричить; її раннє дитинство проходить у сльозах. Іноді її заколисують, їй догоджають, щоб заспокоїти її; іноді їй погрожують, її б'ють, щоб змусити мовчати. Або ми ро­бимо те, що їй завгодно, або вимагаємо від неї того, що нам за­вгодно; або коримось її фантазіям, або підкорюємо її нашим: се­редини нема, вона повинна або давати накази, або діставати їх. Отже, її перші ідеї – ідеї панування і рабства. Ще не вміючи го­ворити, вона командує, ще не бувши здатною діяти, слухається; і, трапляється, її карають раніше, ніж вона може зрозуміти свої провини, або, точніше, зробити їх. Таким чином, з ранніх років вкорінюють в її серце пристрасті, які потім приписують природі, і, постаравшись зробити її злою, скаржаться, що вона такою ви­йшла.

Хочете, щоб вона зберегла свою початкову форму, – бере­жіть її з того моменту, як вона з'явиться на світ. Відразу, як тіль­ки вона народилася, доглядайте її і не залишайте її доти, доки вона не зробиться людиною: без цього ви ніколи не матимете ус­піху.

Бідний не потребує виховання

Бідний не потребує виховання; те, що зумовлене його станом, обов'язкове для нього; він не міг би дістати іншого; навпаки, ви­ховання, одержуване багатим від свого добра, є саме те, яке най­менш придатне як для нього самого, так і для суспільства. Крім того, природне виховання повинно зробити людину придатною для всіх умов людського існування: але менш розумно виховува­ти бідного для становища багатого, ніж багатого для становища бідного, бо відповідно до кількості обох станів тих, що розорили­ся, більше, ніж забагатілих.

Отже, виберемо багатого; ми будемо впевнені принаймні, що зробимо однією людиною більше, тоді як бідний може сам зро­битися людиною.

З тієї ж причини я зовсім не проти того, щоб Еміль був благо­родного походження. Зайва жертва буде вирвана у забобонів.

Вибір годувальниці

Разом з життям починаються потреби. Для новонародженого потрібна годувальниця. Якщо мати згодна виконати свій обов'язок – в час добрий; вона дістане письмові інструкції; ця перевага має свою зворотний бік і дещо віддаляє гувернера від його вихованця. Але слід думати, що інтерес людини і повага ма­тері до того, кому вона довіряє таку дорогоцінну заставу, зроб­лять її уважною до думки вчителя; а все, що вона побажає зроби­ти, вона, звичайно, зробить краще, ніж усяка інша жінка. Якщо ж нам потрібна буде стороння годувальниця, почнемо з того, що виберемо її якнайкраще.

Виховання починається з дня народження

Виховання людини починається при її народженні: ще не вміючи говорити, ще не вміючи слухати, вона вже вчиться. До­свід передує урокам; на той момент, коли дитина пізнає свою го­дувальницю, вона вже багато чого навчилася. Ми б здивувалися знанням найбільшого неука, якби простежили його успіхи з мо­менту його народження. Якщо поділити всю людську науку на дві частини – одну, спільну всім людям, і другу, що належить тільки вченим, то остання буде дуже маленькою порівняно з першою. Але ми не думаємо про спільні надбання, тому що вони робляться нерозсудливо і до того ще до розумного віку, а так са­мо й тому, що знання стають помітними тільки внаслідок своїх відмін, причому, як в алгебричних рівняннях, загальні кількості ставляться за ніщо.

Перші відчуття дітей суто афективні; вони помічають тільки втіху і страждання. Не вміючи ні ходити, ні схоплювати, вони потребують значного часу, щоб утворити собі потроху відчуття, які показують їм предмети поза ними самими, але доки ці пред­мети поширюються, віддаляються, так би мовити, від їхніх очей і набирають для них певних розмірів та форм, періодичне повер­нення афективних відчуттів починає підкоряти їх владі звички; ми бачимо, що їх очі безнастанно звертаються до світла, і, якщо воно падає збоку, мимохіть приймають той же напрям; отже, необхідно стежити за тим, щоб обличчя їх завжди було обернене до світла, інакше вони ризикують зробитися кособокими або звикнуть дивитися скоса. Потрібно також, щоб вони рано звикли до відсутності світла; інакше вони плачуть і кричать, як тільки опи­няться в пітьмі. При надмірній регулярності щодо їжі та сну ці останні стають необхідними для них після однакових проміжків часу; і незабаром бажання виникає вже не з потреби, а зі звички, або, точніше, звичка додає нову потребу до потреб природи; ось чого слід уникати.

Дитина не повинна мати звичок

Єдина звичка, яку слід допустити в дитини, – це звичка не набувати ніяких звичок; не треба носити її на одній руці частіше, ніж на другій; не треба привчати її подавати одну руку переважно перед другою, частіше користуватися нею; бажати їсти, спати, діяти в одні й ті ж години, не залишатися одній ні вночі, ні вдень. Підготовляйте завчасно царство її волі і вживання її сил, залишаючи за її тілом природну звичку, ставлячи її в таке становище, щоб вона була завжди паном самій собі і здійснювала свою волю, як тільки вона в неї з'явиться.

Коли дитина почне розрізняти речі, важливо з розбором пока­зувати їх їй. Усі нові речі, природно, цікавлять людину. Вона по­чуває себе такою слабою, що боїться всього, чого не знає: звичка бачити нові речі, не вражаючись ними, знищує цей страх. Діти, виховані в охайних домах, де не терплять павуків, бояться паву­ків і часто зберігають цей страх, ставши дорослими. Я ніколи не бачив серед селян жінки, чоловіка або дитини, які боялися б па­вуків.

Чому ж не почати виховання дитини раніше, ніж вона на­вчиться говорити й розуміти, якщо простий вибір речей, показу­ваних їй, уже спроможний зробити її несміливою чи сміливою? Я хочу, щоб вона привчалася бачити нові речі, неподобних, оги­дних, химерних тварин, але потроху, здалеку, доки не звикне до них, і, бачачи, як інші поводяться з ними, буде й сама так само поводитися з ними. Якщо протягом свого дитинства вона без жа­ху дивилася на жаб, змій і раків, то, ставши дорослою, без жаху дивитиметься на першу-ліпшу тварину. Нема страшних речей для того, хто бачить їх щодня.

Усі діти бояться масок. Я починаю з того, що показую Еїмілеві маску з приємним обличчям; далі хто-небудь одягає при ньому цю маску; я починаю сміятися, всі сміються, а дивлячись на інших, сміється і дитина. Потроху я привчаю її до менш приємних, і, нарешті, до найбридкіших масок. Якщо я правильно додержу­вався поступовості, то вона не тільки не злякається останньої ма­ски, але сміятиметься з неї так само, як із першої. Після цього я можу бути впевнений, що її не налякають масками.

Для того, щоб привчити Еміля до гуркоту вогнепальної зброї, я спалюю спочатку запал пістолета. Це раптове й скороминуче полум'я, цей рід блискавки радує його; я повторюю те саме з бі­льшою кількістю пороху; потроху я починаю вкладати в пістолет слабкий заряд без пижа, потім сильніший; нарешті, я привчаю його до рушничних пострілів рушниці, до гарматних, до най­страшнішого гуркоту.

Виховання органів чуття; досвід дитини

На початку життя, коли пам'ять і уява ще не діють, дитина уважна тільки до того, що безпосередньо зачіпає її чуття; оскільки її відчуття становлять перший матеріал її знань, то пропонува­ти їх їй у належному порядку– значить підготовляти її пам'ять доставляти "їх з часом у тому ж порядку її розумінню; але оскіль­ки вона уважна тільки до своїх відчуттів, то спочатку досить показати їй цілком виразно зв'язок цих самих відчуттів з об'єктами, які їх викликають. їй хочеться все торкати, все обмацувати: не чиніть опору цьому неспокійному прагненню. Воно дає їй необ­хідну виучку. Так навчається вона відчувати теплоту, холод, жо­рсткість, м'якість, вагу, легкість тіл, судити про їх розмір, про їх форму і про всі їх відчутні якості, дивлячись, мацаючи, слухаю­чи, особливо ж порівнюючи видиме з відчутним, визначаючи по­глядом відчуття, яке речі викличуть в її пальцях.

Рух –джерело уявлень

Тільки завдяки рухові ми дізнаємося, що є речі, відмінні від нас; і тільки завдяки нашому власному рухові ми набуваємо ідею простору. Оскільки в дитини нема цієї ідеї, вона простягає руку байдуже, щоб схопити предмет, який міститься за сто кроків від неї. Зусилля, яке вона робить, здається вам знаком вимоги, нака­зом, який вона дає предметові наблизитися або вам принести йо­го; нічого подібного: річ у тому, що ті самі предмети, які вона ба­чила спочатку в своєму мозку, пізніше на свої очі, вона бачить тепер у кінці своїх рук і уявляє собі тільки таку відстань, на якій може їх дістати. Носіть же її частіше гуляти, переносьте з місця на місце, давайте їй відчувати різницю місця, щоб навчити її су­дити про відстань.

Треба задовольнити потреби дитини, але не слід дозволяти їй командувати

Оскільки перший стан людини – безпорадність і слабкість, то її перший голос – скарги і сльози. Дитина почуває свої потреби і не може їх задовольнити, вона благає іншого про допомогу криками; якщо вона почуває голод або спрагу, вона плаче; якщо їй холодно або жарко, вона плаче; якщо вона відчуває потребу ру­хатись, а її втримують у спокої, вона плаче; якщо їй хочеться спати, а її розважають, вона плаче. Чим менше вона може розпо­ряджатись своїм станом, тим частіше вимагає, щоб його зміню­вали. У неї тільки одна мова, бо вона відчуває, так би мовити, тільки один рід неприємного стану: при недосконалості її органів вона не розбирає їх рійних вражень; усі неприємні враження зли­ваються для неї в одне відчуття болю.

З цих сліз, які вважаються не вартими уваги, народжується перше ставлення людини до всього, що її оточує: тут кується пер­ша ланка того довгого ланцюга, з якого утворився суспільний лад.

Коли дитина плаче, їй не по собі, вона відчуває яку-небудь по­требу, що її не може задовольнити: її оглядають, шукають цю по­требу, знаходять, задовольняють. Якщо її не знаходять і не мо­жуть задовольнити, плач триває, він починає набридати; дитину пестять, щоб змусити її замовкнути, її заколисують, їй співають, щоб приспати ЇЇ; якщо вона виявляє впертість, терпець вриваєть­ся, – загрожують їй; грубі годувальниці іноді б'ють її. Ось дивні уроки для її вступу в життя.

Перші сльози дітей – їх прохання: якщо не встерегтися, вони незабаром стають наказами; вони починають з того, що приму­шують собі допомагати, а кінчають тим, що примушують собі служити. Так, з їх власної слабості, звідки випливає спочатку по­чуття залежності, народжується пізніше ідея влади і панування, але ця ідея викликається не стільки їх потребами, скільки наши­ми послугами; тут починають позначатися моральні дії, безпосе­редня причина яких не полягає в природі; звідси вже видно, чо­му, починаючи з цього раннього віку, важливо розпізнавати таємний намір, який диктує жест або крик.

Коли дитина з зусиллям простягає руку, нічого не кажучи, вона думає дістати предмет, бо не може визначити відстань: вона помиляється; але коли вона плаче і кричить, простягаючи руку, вона вже не помиляється щодо відстані, вона наказує предметові наблизитися або вам принести його. У першому випадку несіть її до предмета повільно і маленькими кроками; в другому– не показуйте, що її розумієте; чим більше вона кричить, тим менше ви повинні її слухати. Важливо привчати її з самого початку не командувати ні людьми, бо вона їм не пан, ні речами, бо вони її не розуміють. Отже, якщо дитині хочеться одержати що-небудь, що вона бачить і що бажано їй дати, то краще піднести дитину до предмета, ніж принести предмет дитині: вона здобуде з цієї практики висновок, відповідний до її віку, який не можна викликати в неї ніякими іншими засобами.

Діти не тільки не мають зайвих сил, але в них не досить сил для всього, чого вимагає від них природа; треба, отже, дати їм користуватися всіма, які дає їм природа і якими вони не можуть зловживати, – перше правило.

Треба їм допомагати і заповнювати те, чого їм не вистачає щодо розуму або сили, в усьому, що стосується фізичних по­треб, – друге правило.

Допомагаючи їм, треба обмежуватися тільки тим, що справді корисно, ні в чому не потураючи фантазії або безпідставному бажанню; фантазія не буде їх мучити, якщо не давати їй зароди­тися, зважаючи на те, що вона не від природи, – третє правило.

Треба старанно вивчати їхню мову та їхні знаки, щоб у віці, коли вони не вміють прикидатися, відрізняти в їх бажаннях те, що випливає безпосередньо з природи, і те, що випливає з дум­ки, – четверте правило.

Дух цих правил – давати дітям більше справжньої волі і менше влади; давати їм більше діяти самим і менше вимагати від іншого. Та­ким чином, рано звикаючи обмежувати свої бажання своїми силами, вони мало почуватимуть позбавлення того, що не буде в їхній владі.

Отже, ось нова й дуже важлива підстава залишати тіло і члени дітей абсолютно вільними з єдиним застережним заходом: усувати небезпеку падінь і віддаляти від їх рук усе, що може їх поранити.

Дитина, тіло й руки якої вільні, напевне, менше плакатиме, ніж дитина, сповита в пелюшки. Той, хто не знає інших потреб, крім фізичних, плаче тільки, коли страждає; і це дуже вигідна об­ставина, бо завдяки їй ви вчасно дізнаєтеся, коли вона потребує допомоги, і не повинні гаятися ні хвилини надати її, якщо це мо­жливо. Але якщо ви не можете їй допомагати, сидіть спокійно і не пестіть її з метою заспокоїти; ваші пестощі не зцілять її від ко­льки, але вона запам'ятає, що потрібно робити, щоб добитися пе­стощів; а якщо вона вміє зі своєї волі змусити вас займатися нею, вона стає вашим паном; усе пропало.

Менш скуті у своїх рухах діти менше плакатимуть; менш засмучувані їх сльозами, ви не будете так мучитись, щоб змусити її мовчати; не так часто дістаючи погрози або пестощі, вони будуть менш несміливими або менш упертими і залишаться вірнішими своєму природному станові.

Не тим, що дають дітям плакати, а тим, що намагаються їх за­спокоїти, роблять їх вередливими; доказ я бачу в тому, що най­більш занедбані діти куди менше схильні до примх, ніж решта. Я далекий від бажання занедбати їх на цій підставі; навпаки, важ­ливо попереджати їх, не чекаючи, доки вони сповістять про свої потреби плачем. Але я не хочу, щоб піклування, яке їм щедро ви­являють, було погано спрямоване. Нащо їм утримуватися від сліз, якщо вони бачать, що плач дає такі добрі наслідки. Дізнав­шись, якої ціни надають їх мовчанці, вони намагаються не продешевити її. Кінець-кінцем, вони так підвищують на неї ціни, що оплатити її стає неможливо, і ось тут вони надсаджуються, ви­снажуються і заходяться від даремного плачу.