Книга третя

Виховання підлітка

Розвиток сил дитини випереджає розвиток її потреб

Хоча весь період життя до юнацтва є пора слабкості, але протягом раннього віку настає момент, коли розвиток сил випереджає розвиток потреб і зростаючий індивід, ще слабкий абсолютно, стає відносно дужим. Не всі його потреби розвинулися, а для задоволення тих, які більш ніж достатні його наявні сили. Як дорослий, він був би дуже слабий, як дитина – він дуже сильний.

Звідки випливає слабкість людини? З нерівності між її силою і бажаннями. Наші пристрасті роблять нас слабими, бо для задоволення їх потрібно більше сил, ніж дала нам природа. Зменшіть ваші бажання, цим ви неначе збільшите свої сили: хто може більше, ніж хоче, той має зайвину сили, він, звичайно, дуже сильна істота. Ось третій стан дитинства, той самий, про який я маю намір тепер говорити. Я продовжую називати його дитинством за відсутністю правильнішого терміну, бо цей вік наближається до юнацького, не бувши ще віком змужнілості.

У дванадцять або тринадцять років сили дитини розвиваються набагато швидше, ніж її потреби. Найбурхливіша, найстрашніша ще не дає себе почувати; та й орган її залишається в недосконалому стані і немов чекає, щоб її воля змусила його вийти з того стану. Не дуже чутлива до несприятливих впливів атмосфери і пір року дитина легко витримує їх; породжувана нею теплота замінює їй одяг; апетит служить їй замість приправи, все, що може живити, добре для її віку; якщо її хилить сон, вона простягається на землі і засинає. Вона скрізь бачить себе оточеною всім, що їй необхідно; ніяка уявна потреба не мучить її; думка не має над нею влади; її бажання не заходять далі, ніж сягають її руки; вона не тільки може обходитися власними силами, але їх у неї більше, ніж їй потрібно; це єдиний час у її житті, коли вона перебуває в такому становищі.

Я передчуваю заперечення. Мені не скажуть, що в дитини більше потреб, ніж я наділяю їй; але не погодяться з тим, що вона має силу, яку я їй приписую; не подумають про те, що я кажу про свого вихованця, а не про тих рухливих ляльок, які мандрують з кімнати до кімнати, обробляють землю в ящику і носять картонні тягарі. Мені скажуть, що чоловіча сила виявляється тільки зі змужнілістю. Ось кабінетна філософія, але я посилаюся на до­свід. Я бачу в селах підлітків, які орють, доять, управляють плугом, навантажують барило вина, правлять возом не гірше за своїх батьків: їх можна було б прийняти за дорослих, якби голос не ви­являв їх. Навіть у наших містах молоді ремісники, ковалі, слюса­рі майже так само дужі, як їх батьки, і не поступаються їм у спритності, якщо вчасно почали навчатись. Якщо і є різниця, з чим я згоден, то, повторюю, вона набагато менша, ніж різниця між бурхливими бажаннями дорослого і обмеженими бажаннями дитини. Втім, тут мова йде не стільки про фізичні сили, скільки про сили і здібності розуму, який замінює або скеровує їх.

Треба розумно спрямовувати надлишок сил дитини

Що зробить вона з цього надлишку здібностей і сил, який у неї є тепер і який не виявиться в іншому віці? Вона спробує витратити його на такі турботи, які можуть їй стати в нагоді; вона кине, так би мовити, у майбутнє надлишок своєї теперішньої істоти; дужа дитина збере запас для слабого дорослого; але вона влаштує свої склади не в скринях, які в неї можуть вкрасти, не в житницях, які їй не належать; щоб справді привласнити собі свої надбання, вона вмістить їх у своїх руках, у своїй голові, в собі самій. Ось пора праці, вчення, занять. І зверніть увагу, що це не мій довільний вибір; сама природа їй вказує.

Людське мислення має свої межі; і людина не може знати все; мало того, вона не може знати в повному обсязі навіть те невели­ке, що знають інші люди. Оскільки суперечність усякому хибно­му твердженню є істина, то число істин так само невичерпне, як число помилок. Отже, повинен бути вибір речей, які потрібно ви­кладати, як і часу, коли їх потрібно вивчати. З доступних нам знань одні хибні, другі некорисні, треті є поживою для гордості того, хто їх має. Тільки незначне число хиб, які справді сприяють нашому добробутові, гідне шукань розумної людини, отже, і ди­тини, яку хочуть зробити такою. Важливо знати не те, що є, а те, що корисно.

З цього незначного числа потрібно викинути в даному разі ті істини, які потребують для свого розуміння цілком сформованого розуму; ті, які потребують знання людських відносин, ще недо­ступні дитині; ті, які, бувши істинними самі по собі, спонукають недосвідчену душу хибно думати про інші предмети.

Отже, у вас лишається ще невелике коло порівняно з існую­чими речами, але яку величезну сферу для дитячого розуму становить це коло! Темряво людського розуміння, чия нерозважлива рука насмілиться доторкнутися до вашого покрову? Скільки проваль, виритих нашими пустими науками, бачу я навколо цього юного нещасливця! О, ти, який берешся вести його цими небезпечними стежками і відкрити перед його очима священну завісу природи, тремти! Пересвідчись спочатку в міцності його голови і своєї; бійся, щоб вона не запаморочилася в одного з вас, може, в обох. Бійся правдоподібних принад брехні і задурливої пари гордощів. Пам'ятай, пам'ятай безнастанно, що знання ніколи не було причиною лиха, що тільки помилка згубна, і що помиляються не від незнання, а від уявлюваного знання.

Його успіхи в геометрії можуть бути вам випробовуванням і надійним мірилом розвитку його розумових здібностей; але як тільки він буде спроможний відрізняти те, що корисно, від того, що некорисно, доведеться витратити багато вміння та вправності, щоб спонукати його до спекулятивних занять. Хочете ви, наприклад, щоб він знайшов середню пропорційну між двома лініями; влаштуйте спочатку так, щоб йому потрібно було знайти квадрат, рівномірний даному прямокутникові; якщо справа йде про дві середні пропорційні, потрібно спочатку зацікавити його завданням подвоєння куба і т. д. Погляньте, як поступово ми наближаємося до моральних понять, які відрізняють добро від зла. Досі ми знали тільки закон необхідності: тепер ми займаємося тим, що корисно; незабаром ми дійдемо до того, що пристойне і добре.

Один і той же інстинкт надає натхнення різним здібностям людини. За діяльністю тіла, яке прагне розвиватися, іде діяльність розуму, який прагне навчитися. Спочатку діти тільки жваві, потім стають цікавими, і ця цікавість, вміло спрямовувана, є рушієм того віку, до якого ми тепер підійшли. Будемо завжди відрізняти нахили, породжувані природою, від тих, які породжуються думкою. Є жадоба знання, яка ґрунтується тільки на бажанні стати поважним вченим; є й інша, яка випливає з природної для людини допитливості, збуджуваної всім, що може цікавити її безпо­середньо або здалеку. Природжене бажання добробуту і неможливість цілком задовольнити це бажання змушують безперервно шукати нових засобів до його задоволення. Таке перше начало цікавості; начало, властиве душі людській, але розвиток його відбувається пропорційно нашим пристрастям і нашим знанням. Припустіть, що який-небудь філософ потрапив із своїми інструментами і книгами на безлюдний острів і впевнений, що проведе на ньому на самоті решту днів своїх: він перестане цікавитися системою світу, законами тяжіння, диференціальним численням; він, мабуть, вже ніколи в житті не відкриє книги, але він неминуче обійде свій острів до останнього кутка, хоч би який він був великий. Викинемо ж з наших початкових занять такі знання, охота до яких не властива людині, і обмежимося тими, які інстинкт змушує нас шукати.

Острів роду людського – земля; предмет, найразючіший для наших очей, – сонце. Як тільки ми віддаляємося від самих себе, наші перші спостереження мають бути спрямовані на те або на інше. Через те філософія майже всіх диких народів крутиться ви­ключно на уявних поділах землі і на божественності сонця.

Який стрибок! – можливо скажуть мені. Зараз тільки ми займалися лише тим, що нас стосується, тим, що безпосередньо оточує нас; і ось раптом ми мандруємо по земній кулі і перено­симося на край всесвіту. 1 цей стрибок є наслідок розвитку наших сил і схильності нашого розуму. В стані слабкості та незадоволеності піклування про самозбереження змушує нас зосереджуватися на собі самих; у стані моці та сили бажання розширити наше існування переносить нас за межі самих себе і змушує нас заноситись якнайдалі; але оскільки інтелектуальний світ нам ще не знайомий, то наша думка не заходить далі наших очей, і наше мислення розширюється тільки з простором, який воно змінює…

Еміль –юнак

В Еміля небагато знань, але ті, які він має, справді його; він нічого не знає наполовину. З невеликої кількості речей, які він знає і знає добре, найважливіша та, що є багато таких речей, яких він не знав і про які може дізнатися з часом, ще більше таких, які знають інші люди, а він ніколи в житті не знатиме, і безмежна кількість таких, яких жодна людина ніколи не знатиме. У нього універсальний розум – не за відомостями, а за здібністю їх набувати; розум відкритий, інтелігентний, готовий до всього і, як каже Монтень, якщо не освічений, то принаймні здатний до освіти. Для мене досить того, що він завжди вміє знайти «нащо» для всього, що робить, і «чому» для всього, що думає, бо, ще раз, моя мета не викладати йому науку, а навчити його набувати її в міру потреби, оцінювати її по заслугах і любити істину над усе. При такому методі просуваєшся вперед повільно, але зате ніколи не зробиш марного кроку і не буваєш змушений відступити.

Еміль має природничі і суто фізичні знання. Він не знає навіть назви історії, ні того, що таке метафізика і мораль. Він знає істотні відносини людини до речей, але нічого про моральні відноси­ни людини до людини. Він не майстер узагальнювати ідеї, не майстер робити абстракції. Він бачить якості, спільні для певних тіл, не міркуючи про ці якості самі по собі. Він знає абстрактний простір за допомогою геометричних фігур; абстрактну кількість за допомогою алгебричних знаків. Ці фігури і ці знаки– опори цих абстракцій; на них покладаються його чуття. Він не намага­ється пізнати природу речей, а тільки їх відношення, які його ці­кавлять. Він оцінює те, що йому чуже, тільки у відношенні до се­бе; але ця оцінка точна і надійна. Фантазія, умовність не відігра­ють у ній ніякої ролі. Він більше цінує те, що йому корисно, і, ні­коли не розлучаючись з цим способом оцінки, нічим не поступа­ється думці.

Еміль працьовитий, поміркований, терплячий, твердий, по­вний мужності. Його уява, що ніколи не розпалювалася, ніколи не збільшує для нього небезпеки; він не дуже чутливий до страж­дань і вміє страждати терпляче, бо не привчився сперечатися з долею. Щодо смерті він ще не знає добре, що це таке; але звик­нувши коритися без заперечень законові необхідності, він, коли потрібно буде вмерти, умре без стогону та без опору; це все, що природа дозволяє в цю ненависну для всіх хвилину. Жити віль­ним і не занадто дорожити людськими речами – ось найкращий засіб навчитися вмирати.

Словом, з чеснот Еміль має все, що стосується його самого. Щоб мати також соціальні чесноти, йому бракує лише пізнання відносин, які їх вимагають; йому бракує тільки відомостей, які його розум готовий придбати.

Він дивиться на себе безвідносно до інших і задоволений з того, що інші не думають про нього, Він ні від кого нічого не вимагає і за собою не визнає ніякого зобов'язання перед ким-небудь. Він один у людському суспільстві і покладається тільки на себе. І він має право більше, ніж хто-небудь інший, покладатися на себе самого, бо він – все, чим можна бути в його віці. У нього нема хибних по­глядів або є тільки ті, які неминучі для нас; у нього нема пороків або є тільки ті, від яких не може вберегтися жодна людина. У нього здорове тіло, рухливі члени, правильний розум без забобонів, віль­не серце без пристрастей. Самолюбство, перша і найприродніша з них, ще майже не пробудилося. Не збурюючи нічийого спокою, він живе задоволеним, щасливим і вільним, наскільки це дозволяє при­рода. Чи вважаєте ви, що дитина, яка досягла таким способом свого п'ятнадцятого року, даремно втратила попередні?