Уривки з «соціальної педагогіки

Людина стає людиною лише через людську спільність. Щоб найшвидше в цьому переконатися, досить собі уявити, що з нею сталося б, якби вона виростала поза всяким впливом людської спільності. Немає сумніву, що специфічно людські нахили у неї розвинулися б надзвичайно вбого, не підносячись вище рівня більш-менш витонченої чуттєвості.

Але людина не виростає самотня, не виростає і просто одна поряд з другою приблизно в однакових умовах, але кожна – під багатостороннім впливом одна на одну, безперестанно реагуючи на ці впливи. Окрема людина – це, власне, лише абстракція, по­дібно до атому у фізиці. Людина нюдо всього того, що робить її людиною, є спочатку окремою одиницею, щоб потім вступити у спільність з іншими, без цієї спільності вона зовсім не людина.

Подібно до того, як соціальна наука забувала це, коли бралася з'ясувати суспільство просто зовнішнім об'єднанням окремих одиниць, які початково вважаються ізольованими; подібно до то­го, як етика постійно випускала це з уваги, коли твердила, що моральне життя і мислення людини виникли через той або інший розвиток з егоїзму, який приймався, якщо не за єдиний, то все ж за єдиноначальний і природний потяг в людині, так і наука про виховання дасть великого маху у виконанні свого завдання, якщо не визнає за основне положення і не поставить в основу ту думку, що без спільності взагалі не було б і виховання. Навіть коли б не відчувалось потреби глибше з'ясувати необхідне співвідношення цих двох понять, все ж одним з перших треба було б поставити в педагогіці питання: якщо життя людей у спільноті дається як найістотніша передумова, то як повинно при цьому відбуватися формування людини, особливо – людської волі.

...Отже, теорія вихований волі повинна насамперед прийняти як передумову життя в спільноті; з цієї передумови вона повинна з са­мого початку виходити і на висновки з неї повинна на кожному кроці зважати. При цьому не може йти мови тільки про стосунки поміж одиничними людьми, і тут виникають згодом питання про відношення окремої людини до конституйованої людської спільно­ти в її різноманітних формах, починаючи з родини і до общини, держави, і, нарешті, людства. Формування спільноти окремих лю­дей – це лише найпростіший випадок, ніби клітина або найтісніше сполученім клітин у всьому організмі людського спільного життя, в якому власне, жодна окрема людина і жодна група окремих людей не живе і не функціонує абсолютно самостійно, а завжди – відпо­відно до свого відношення до більшого цілого, кінець-кінцем – до людства. Окрема людина, і так само окрема група, живе і діє внаслі­док цього відношення, хоч би й не знаючи про це; але тільки розви­нена свідомість цього відношення приводить і окрему людину, і окрему групу до такої діяльності, відносно якої може бути певність, що напрям її здоровий і що результати будуть сприятливі.

Так треба розуміти завдання того вчення про виховання, яке повинно підтримуватися в пам'яті терміном «соціальна педагогі­ка». Під цим заголовком розуміється, таким чином, не якась окрема частина вчення про виховання поряд, наприклад, з інди­відуальною педагогікою, а конкретна постановка завдання педа­гогіки взагалі і педагогіки волі зокрема. Суто індивідуальний розгляд виховання – це абстракція, яка має певну обмежену цін­ність, але яку, врешті-решт, необхідно подолати.

Отже, поняття соціальної педагогіки виражає принципове ви­знання того факту, що виховання індивіда, власне, обумовлене соціальними причинами, так само,як, з іншогобоку, надання людському укладові соціального життя в основному залежить від відповідного такому укладові виховання індивідів, які повинні в цьому житті брати участь. Відповідно до цього повинно в такому випадку визначатися і останнє осяжніше завдання освіти для окремої людини і для всіх окремих людей. Соціальні умови осві­ти й освітні умови соціального життя – це таким чином тема цієї науки. І її ми розглядаємо не як два відокремлені одне від одного завдання, а як одне єдине. Бо спільність полягає лише в об'єднанні індивідів, а це об'єднання і собі існує лише у свідомо­сті окремих членів. Тому останній закон для індивіда й спільноти з необхідності – той самий.

... Отже, релігію можна зробити плідною для виховання лише як щось відокремлене, а не як звичайну складову частину або додаток до морального вчення. Зрозуміло, тим більше наближаєть­ся небезпека трансцендентності. Трансцендентне, за термінологі­єю Канта, – те, що «знижує межі досвіду і навіть примушує пе­реходити їх («Критика чистого опыта», переклад Соколова, 1897p.). Дещо вже було б виграно, коли б останню усунути при­наймні з усієї решти викладання, і вона не могла домішуватися до історії, літератури і навіть до природознавства. З іншого боку, якщо чесна людина вважає, що вона як вихователь виконує свій обов'язок сумління лише за допомогою релігійного виховання в дусі, трансцендентності, не можна заперечувати тепер, що вона має право давати сама або через інших таке виховання своїй ди­тині, бо суспільне виховання досі не має можливості цілком бра­ти на себе турботу і відповідальність за це. Коли ж, навпаки, ре­лігію трансцендентності примусово накидають усім без винятку, тоді не меншою мірою провадиться насильство над волею сум­ління другої сторони. Отже, принцип, що примушує розглядати релігію в дусі трансцендентності як «приватну справу», – цей принцип для теперішньої шкільної політики є єдино прийнятний.

Чи потрібно, проте, релігію у всякому розумінні виганяти із суспільного виховання? З цим я не можу погодитися. У своїй по­передній праці я з'ясував, чому цей висновок мені здається неза­конним, навіть якщо не визнавати разом зі мною деяку релігію без трансцендентності. Не можна не бачити, що релігія ще й досі надто невід'ємною складовою частиною дійсного життя, яке ото­чує нас з усіх сторін, і складовою частиною того, що з рідної іс­торії, літератури і мистецтва ще виявляється життєздатним в на­роді, отож недопустимо, та й неможливо було б тепер або в близькому майбутньому її примусово цілком усунути. І тому для людей, які знають лише релігію трансцендентності і разом з нами не приймають її, повинно бути найсерйознішою трудністю за­йняти взагалі толерантну позицію до суспільного виховання в тому вигляді, яким воно тепер є і яким тільки й може бути.

Але, коли вже для нас стало можливим утримати людську суть релігії, відкидаючи лише неспроможні домагання трансцен­дентності, питання стає розв'язаним. Лише те, що можна зробити переконливим для всіх, лише те може бути предметом обов'яз­кового для всіх навчання. Але цій умові не відповідає релігія, оскільки вона має претензію на трансцендентність, і цілком задо­вольняє релігія в її суто людському значенні. Фактично релігія трансцендентності давно вже втратила те панівне над усім зна­чення, яке раніше за нею охоче визнавали. Навіть той, хто бажав її повернення, повинен був би все ж таки вважати за більш чесне, щоб вона відмовилась підтримувати про людське око такі дома­гання, яких, вона давно не здійснює. Тим більш чисте визнання дістала б справжня суть релігії. Це – єдиний шлях, який ми мо­жемо вважати доступним і таким, що веде до мети необмежено­го, гармонійного людського формування; і тому це – також єди­ний шлях, на якому ми можемо шукати моральної дії релігії.

Коваленко Є. І., Бєлкіна Н. І. Історія зарубіжної педагогіки : хрестоматія: навч. посібник / уклад. і автори вступних статей Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна. За заг. ред. Є. І. Коваленко. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – С. 554–557.

А. С. МАКАРЕНКО