9.3. Розвиток культури України у другій половині XIX ст.

Царський уряд перешкоджав розвиткові української культури, зокрема мови, забороняв діяльність товариств, друкування книжок українською мовою, не допускав рідної мови у навчальні заклади, театри, судові й державні установи. Протягом другої половини XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні збільшилась, але близь­ко третини дітей шкільного віку зовсім не вчилися. За даними офі­ційного перепису 1897 р. неписьменність населення Наддніпрянської України була масовим явищем. Із кожних 100 осіб від 72 до 85 були неписьменні. Школи на Наддніпрянській Україні — від вищої до нижчої — стали знаряддям русифікації української молоді. Цьому сприяла загальна військова повинність (з 1872 р.), бо українців на­вмисне засилали на службу далеко від рідного краю.

Незважаючи на збільшення кількості середніх навчальних закла­дів (гімназій, реальних та комерційних закладів), а також відкриття в Одесі Новоросійського університету (1864 p.), Політехнічного інсти­туту в Києві (1898 p.), інших інститутів та навчальних закладів стан справ у народній освіті докорінно не змінився, оскільки доступ до на­вчання дітям робітників та селян фактично був закритий.

Протягом 1860-1867 pp. Австрія прийняла конституційний устрій. Разом з іншими народами українці гуртувалися в товариства, влаш­товували збори і віча, видавали книжки і часописи.

У Галичині існували п'яти- та шестикласні середні школи з латин­ською мовою навчання. У 1867 p., всупереч бажанню українців, мо­вою викладання в гімназіях стала польська. Викладати українською мовою було дозволено тільки в чотирьох нижчих класах Академічної гімназії у Львові. Тільки з 1874 р. було дозволено викладати україн­ською мовою в усіх класах. Боротьба за українську гімназію закінчи­лася наприкінці XIX ст. компромісом: при польських гімназіях дозволялося мати паралельні українські класи. У 1887 р. було засно­вано першу українську гімназію в Перемишлі, у 1893 р. — у Коломиї, у 1898 р. — у Тернополі, у 1899 р. на всю Галичину було 29 польських гімназій і тільки 6 українських.

На Буковині в гімназіях мовами викладання були українська і ру­мунська. Тільки в 1896 р. було відкрито другу, німецько-українську, гімназію в Чернівцях.

На Буковині в 1875 р. було засновано Чернівецький університет з викладанням німецькою мовою, але були кафедри й з українською мовою навчання: української мови і літератури, церковнослов'ян­ської мови та практичного богослов'я.

У Львівському університеті, заснованому в 1784 p., мовою викла­дання спершу була латинська. У 1817 р. навчання вже велося німець­кою мовою. У 1849 р. в університеті запрацювали кафедри україн­ської мови та літератури. У 1871 р. скасовано обмеження щодо мови викладання, але фактично університет сполонізувався. Однак у 1894 р. було засновано кафедру історії України, а в 1900 р. — окрему кафедру української літератури.

На Закарпатті до Першої світової війни було три гімназії: в Ужго­роді — з 1646 p., у Мукачеві — з 1872 p., а також у Берегові.

У Наддніпрянщині працювало багато видатних учених. У 1896 р. в Одесі І. Мечников і М. Гамалія заснували першу вітчизняну бакте­ріологічну станцію. Значну роль у популяризації і розвитку наукових знань відігравали численні наукові товариства, які мали на меті дос­ліджувати минуле України, її археологію, історію, мистецтво. Праці цих товариств, звичайно, друкувалися російською мовою. Наслідком їх діяльності залишилися сотні томів різних видань. Заслуги цих товариств — дослідників природи при Харківському університеті, історичного товариства Нестора Літописця при Київському універ­ситеті, історико-філологічного товариства при Одеському універси­теті та інших — перед українською наукою величезні. Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології мовознавця О. Потебні. У своїх працях "Из записок по русской грамматике" і "Мысль и речь" він започаткував психологічний напрямок у вітчизняному мовознав­стві, активно розвивав філософію мови, вирішував конкретні про­блеми загального мовознавства, діалектології.

З кінця XIX ст. Львівське Наукове товариство ім. Т. Шевченка ста­ло вже не місцевою краєзнавчою організацією, а всеукраїнським на­уковим осередком, що охоплював усі галузі науки. У виданнях Това­риства друкували праці українців з усієї України. Наприкінці XIX ст. М. Грушевський очолив Товариство і почав друкувати свою багато­томну працю "Історія України-Руси". Багато подій з життя народних мас України, історії українського народу знайшли відображення у працях істориків О. Лазаревського, О. Єфименко, Д. Багалія. Напри­кінці XIX ст. широке дослідження історії запорозького козацтва роз­почав історик Д. Яворницький.

Українська література наприкінці XIX ст. досягла художньої зрі­лості. Погляди Т. Шевченка щодо значення прогресивного реаліс­тичного мистецтва були розвинуті у творчості І. Франка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки.

У Галичині й на Буковині відомими письменниками стали Н. Кобринська, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, Ю. Федькович, С. Воробкевич.

Дуже близькими були зв'язки Наддніпрянщини з Галичиною. Над­дніпрянські письменники, яким у Росії не дозволяли друкуватися, по­силали свої твори до галицького видавництва. І. Франко, найбільший письменник Галичини, був у дружніх стосунках з українськими культурними діячами Наддніпрянщини і разом з ними здійснював активну літературну й наукову діяльність.

М. Драгоманов у своїх творах проповідував потребу боротьби за політичну і національну волю, наголошував на необхідності йти за прикладом європейських політичних рухів і бути на рівні нових соці­альних ідей. Побачили світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, пізніше — В. Винниченка, О. Олеся, які стали цін­ним надбанням української культури.

Творцями української драматургічної літератури стали М. Кропивницький, М. Старицький та І, Карпенко-Карий. М. Кропивницький і М. Старицький стали засновниками, а також режисерами та провідними акторами українського професійного театру, що був ство­рений у 1882 р. у Єлисаветграді. На цей період припадає розквіт та­ланту відомої української актриси М. Заньковецької.

Із театральним мистецтвом був пов'язаний розвиток української музики. Керівник львівського музично-культурного товариства "Боян", диригент і композитор А. Вахнянин став автором першої на за­хідноукраїнських землях опери "Купало". Першою українською на­ціональною оперою була "Запорожець за Дунаєм" (1863 р.) С Гулака-Артемовського.

Українські композитори, як і раніше, багато уваги приділяли об­робці музичного фольклору. У творчому доробку видатного україн­ського композитора М. Лисенка (1842-1912) понад 600 творів, які на­писано на основі народних пісень і текстів вітчизняних і зарубіжних поетів. Він є також творцем репертуару української оперної класики, зокрема опер "Наталка-Полтавка", "Тарас Бульба".

В українському живопису визначні представники побутового і пей­зажного жанрів С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пимоненко та інші гідно втілили у своїх творах ідеали високої людя­ності й краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумо­ру і проникливого ліризму.

Шедевром монументальної скульптури у другій половині XIX ст. в Україні є пам'ятник Б. Хмельницькому, відкритий у Києві в 1888 р. (автор М. Микешин). Наприкінці XIX ст. були споруджені оперні те­атри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), Києві (архітек­тор В. Шретер) та Львові (архітектор 3. Горголевський).