IV. Підсумки

Національна індивідуальність. Оглянувши головні етапи минулого українського народу впродовж тисячоліття, залишається на закін­чення схарактеризувати основні напрямки цього розвитку. На перший план висуваються три моменти: як розвинулась і виявилась національна індивідуальність українців; яких форм набирала орга­нізація; до яких досягнень дійшла українська культура.

Предки українського народу при першій своїй появі в історії виступають як плем'я, повне первісної енергії і сили, з стихійною життєрадісністю, з тверезим підходом до життя. Як найпомітніші прикмети їх вдачі вибиваються з одного боку войовничість, агре­сивність, гін до здобування, а з другого — уміння загосподарювати здобуті простори. Князівська держава зорганізувала первісні ін­стинкти і підняла їх до вищих форм. Природна войовничість у ко­лах тогочасної еліти перетворилася на лицарськість, на чесноти солідарності і вірності, пошанування права, почування честі. Госпо­дарські здібності знайшли втілення в колонізаційній праці, в орга­нізації торгівлі, в службі державі. Політичні і господарські успіхи дали тодішньому громадянству почування гордості, що воно живе «не в якій-небудь землі», а в своїй могутній державі. Тогочасний патріотизм мав характер державний, обіймав собою всю «руську землю», як далеко сягала влада князів, радів її тріумфам, співчу­вав при невдачах, жив державними інтересами. Хоч окремішність українського народу існувала від початку, проте вона не виступала назверх у чіткій формі, а проявлялася тільки в багатій народній культурі.

Коли князівська держава занепала, то у вищих шарах грома­дянства довгий час залишалися її традиції і горде переконання,

що «ми нарід такий благородний, що не відступимо першенства ніякому народові на світі». Наступ Польщі, що погрожувала зни­щенням українському народові, поширив національну свідомість у колах міщанської інтелігенції і поглибив у ній прив'язаність до давніх культурних традицій. Життя набрало характеру консерва­тизму, боготворення минулого: слов'янська мова, обряди, церковщина стали непорушними святощами. Але творча енергія, прихо­вана в масах, не дала громадянству засклепитися в безрусі, а про­явилася в козаччині як новий гін до змагань і боротьби. Січова шко­ла виплекала нові елементи лицарства, героїзму, посвяти для «по­сполитої справи». Громадські ідеали прибрали назву «вольностей» — стремлінь до соціальної волі і політичної незалежності, бажання з'єднати всі землі, як далеко сягала мова і віра українська. В боротьбі з Польщею і Московщиною розвинулася свідомість національної окремішності і палка любов до рідної «отчизни — милої матки Ук­раїни».

З цієї бурхливої і творчої епохи український нарід вийшов із виробленою вдачею і характером. Чужоземні подорожники, що бували на Україні в перших десятиріччях XIX ст., відзначають як особливі прикмети українців вроджену інтелігентність, розвинуте естетичне почування, незвичайну музикальність, в господарському житті енергію і підприємливість, у відносинах до чужих— гостин­ність і ввічливість, але одночасно тактовну стриманість, незви­чайну свободолюбність, нехіть, а то й ненависть до поляків і росіян. Українське життя мало свій окремий стиль, спертий на високу на­родну культуру. «Це дуже шляхетна раса»,— висловлюється один з обсерваторів (Клерк).

Але в дальшому часі ці дорогоцінні прикмети почали занепадати, коли ослабли українські культурні центри, а до народної маси дійшли руїнницькі впливи русифікації — через місто, школу, війсь­ко, фабрики. Але своєчасно прийшла до свідомості нова інтеліген­ція, кинулася до студій над народним побутом і старовиною, оживи­ла завмираючі джерела і поклала основи під нову національну куль­туру. Геній Шевченка з'єднав історичні традиції та нові стремління і дав українському громадянству новий світогляд, опертий на «свою правду».

Серед незгод політичного життя, коли український нарід не міг свобідно виявляти свого національного обличчя, приходили часи кризи, коли Костомаров проповідував українство «для домаш­нього вжитку», Антонович заперечував державницькі здібності ук­раїнського народу, а галицька інтелігенція не могла вийти поза наївне почитания «народніх святощів». Проти такого звуження національної програми виступив з своїм критичним словом Драгоманів і вказав українській нації шлях політичної боротьби і європейської освіти. Хоч він також схибив із правильної дороги, схо­дячи на манівці анархізму, проте криза вже була переборена, «сві­домі українці» висунули ідеал самостійної України і до цієї мети повернули всі національні сили.

Форми організації. Національна свідомість виходила з органі­зації і з свого боку впливала на її розвиток.

Перші початки організації вийшли із слов'янського роду, якому кревні зв'язки давали глибоку внутрішню суцільність. Спираючися на родово-племінні сили, київська аристократія, «луччі люди», зорга­нізували економічні сили Наддніпрянщини, а варязька династія повела широку торгово-політичну експансію на південь і схід. Осно­вою громадського ладу була співпраця князя з боярством. Від князя вимагали, щоб він був справедливим володарем і добрим господарем, щоб утримував зв'язок з громадою та входив у її потреби і страждан­ня; за те громадянство відплачувало послухом і вірністю. Державна влада звертала найбільшу увагу на оборону країни від степових орд, на розвиток торгівлі, регулювала соціальні справи, визначала правні норми. Організація величезних просторів Східної Європи і утриман­ня в них основ права і культури — це був великий осяг тогочасної держави. Під опікою своєї держави український нарід розвинув гли­боке культурне життя і добув основи національної індивідуальності.

Занепад держави розбив ці надбання, і українське громадянство в довголітніх змаганнях мусило творити собі нову організаційну мережу. Українська аристократія деякий час спиралася на Литовську державу, користаючися провінціальною автономією, але польські впливи знищили ці останки державності. Сурогатом всенародної організації була також церква, але з природи речі її характер був однобічний, і вона не могла вирішувати всіх справ. Нову національну організацію провели братства. В містах вони зорганізували бороть­бу проти польського наступу і оборону прав міщанства, дбали про допомогу незаможним членам, зайнялися освітою, пильнували справ церкви. Вони намагалися піддати все громадянство під один про­від і скріпити національну дисципліну. Але сили братств були надто слабі, щоб опанувати цілу країну.

Почин до створення державної влади дала козаччина. Запорізьке військо спершу давало провід тільки пограничному населенню в бо­ротьбі з татарами, але пізніше набрало гострішого соціального ха­рактеру та почало організувати народні маси проти гніту магнатів. Характеристичною прикметою козаччини була масовість, демокра­тизм і військовий характер: все це давало Запоріжжю особливу силу і творчу енергію. Держава, утворена всенародною революцією, дала Наддніпрянщині фактичну незалежність, а Богдан Хмельницький мав у своїх руках повну державну владу, орудуючи всіма силами країни. Але політичні обставини не дозволили утримати самостій­ності України, і вона мусила прийняти царський протекторат. Все-таки державна влада обіймала широке поле — адміністрацію, судівництво, фінанси, оборону країни, господарське і соціальне жит­тя, опіку над школою і церквою. Всі ці ділянки разом дали змогу опиратися впливам Росії, розбудувати культурне життя і підняти національну свідомість.

Знищення автономії Гетьманщини і Запоріжжя знову позбавило Україну організаційних основ. Знову довелося важкими зусиллями творити примітивні форми громадянського життя. На Наддніпрян­щині спершу діяли таємні гуртки, що ставили собі не раз утопійні цілі (Кирило-Мефодіївське братство); реальна праця обмежувалася до наукових дослідів та письменства. Від 1860-их років центральне місце добула собі київська Громада, що дала почин до творення провінціальних гуртків і в них зорганізувала інтелігенцію до культурної праці. Під кінець XIX ст. почали організовуватися політичні партії, що діяли в підпіллі, і щойно революція 1905 р. дозволила на ле­гальну організацію політичних клубів у Думі та на заснування куль­турних товариств і преси. Українське громадянство намагалося також використати земства і почало широку діяльність на полі кооперації. Всі ці організаційні спроби зустрічали безнастанні пере­шкоди з боку царського уряду, а також від російського громадянства.

В Галичині спершу провід вела консервативна церковна ієрархія; гуртки молоді (Руська Трійця) працювали над розвитком письмен­ства. Під час революції 1848 р. зорганізовано першу політичну організацію. Головну Руську Раду, що сіткою своїх філій охопила цілу країну. В 1860-их роках, коли настала конституційна ера, ве­ликого значення набули товариства, що спиралися на добровільно­му членстві і вели культурну та освітню роботу («Просвіта»). В 1880-их роках проти консервативних «старорусинів» виступили народовці, які оперлися на народні маси і зайнялися їх організацією. Далі розвинулися політичні партії, що боролися за впливи в грома­дянстві, але виступали згідним фронтом проти польського табору. Свідомість досягла вже такого рівня, що й без формальної організа­ції громадянство єдналося в найважливіших національних справах. Також, не вважаючи на кордон на Збручі, ставали дедалі ближчими культурні та організаційні зв'язки між Галичиною та Наддніпрянщиною.

Культура. Розвиток культури залежав від господарських і полі­тичних обставин. Від найдавніших часів особливе значення мала справа колонізації, опанування території: вся історія України — це боротьба з кочовиками і намагання добути степи та дійти до моря. За князівської епохи вдалося посунутися тільки недалеко на південь від Києва, за литовських часів були спроби піти дальше в степи,— але щойно козаччина зайняла Дніпровий низ, на Запоріжжі побу­дувала немов мостовий причілок і з нього повела боротьбу за приступ до моря. Врешті, наприкінці XVIII ст., упав Крим, і Україна досягла своєї давньої мети, добула природний географічний кордон. Щойно маючи в своїх руках простори родючого чорнозему, вона зоргані­зувала велике хліборобське господарство і стала світовим проду­центом збіжжя. Багаті зложища* вугілля і заліза на південних зем­лях стали основою нової промисловості. Українська торгівля вже за часів Київської держави проклала собі шляхи на південь; коли пізніше завмерло Чорне море, український експорт повернувся до Балтицького моря, і щойно XIX сторіччя принесло відродження чорноморської торгівлі. Розвиток господарства і добробуту став передумовою росту культури.

В культурній творчості виявився природний талант українського народу. Народна культура з давніх часів проявляла незвичайне ба­гатство, особливо в пісні, музиці, мистецькій промисловості, побуті. Чужосторонні впливи підштовхували культуру на вищий ступінь, проте чужі надбання не приймалися невільниче і стоплювалися з місцевою творчістю в органічну цілість. Про це свідчать хоч би орієнтальні мотиви, що в українських килимах набрали українського характеру.

Особливу роль у розвитку України мало письменство. За кня­зівських часів воно найбільше розвивалося під впливом церкви, і тільки в «Слові о полку Ігоревім» знайшло відгук тогочасне лицарст­во. В міщансько-братському періоді література набрала життєвих барв і дала зразки гострої публіцистики в релігійній боротьбі, а піз­ніше також спроби драми і лірики. В XIX ст. література стала голов­ним проявом національного відродження і мала вирішальний вплив на розвиток свідомості та мистецьке виховання громадянства. Обра­зотворче мистецтво в давніших епохах мало свій національний колорит, в XIX ст. перейшло час занепаду і почало шукати собі нових творчих шляхів.

Наука в давніших сторіччях мала ерудиційний характер, обме­жувалася самим збиранням матеріалів; щойно на переломі XX ст. почала шукати синтези, особливо в українознавстві. Зате вже від XVI ст. Україна могла похвалитися великим розвитком шкільництва і грамотності серед мас народу. Надбання вищої культури не зали­шались у верхніх шарах громадянства, а переходили в народні низи. Ця демократизація знання особливо характеристична для укра­їнської культури.

Роль в Європі. В історії Східної Європи Україна грала впродовж довгих сторіч роль передового чинника. Спершу вона була творцем і центром великої східноєвропейської держави, зорганізувала еко­номічне життя, поширила культуру. Пізніше, коли політичний про­від перейшов до Росії, Україна все-таки залишилася передовою куль­турною країною і своїм культурним впливом підняла Московщину на вищий рівень. Сила України була в тому, що вона завжди була в зв'язках з Західною Європою і звідти переймала всі живі куль­турні течії. Для Європи її значення було в тому, що Україна тво­рила найдальше на схід висунутий бастіон європейської культури і що своїми зусиллями та жертвами крові вона стримала наступ диких орд Азії.

Верстюк

Русіфікаторська політика царизму

Цементуючою силою української нації об'єктивно була українська мова. Як літературну, вивільнену від регіональних діалектизмів, її розвивали, пропагували усним і друкованим словом учені, письменники, митці. Цих діячів української культури охоронці непорушних підвалин Російської імперії затаврували українофіла­ми, всіляко перешкоджаючи їх культурно-просвітницькій діяльності. Уже за царювання Ми­коли І, який запровадив обов'язкову попередню цензуру друкованої продукції, з Петербурга в Україну надійшов суворий наказ пильно стежити за ук­раїнською літературою, не допускати в ній переваги любові до батьківщини", тобто до України, "над лю­бов'ю до вітчизни", тобто, до імперії. Політично неблагонадійними уважався всякий, хто виявив інте­рес до українських старожитностей, історії, літе­ратури. В Московському університеті знайшлися й професори, які в лекціях і в пресі стали цілком-серйозно запевняти, що українська мова є та сама російська, але попсована польською.

Російська шовіністична преса заповзято пропа­гувала думку, нібито освіта українською мовою прищеплює масам дух відчудження від Російської імперії. До цькування самої ідеї навчання українською мовою учнів навіть початкових народних шкіл підклю­чилися й польські та єврейські шовіністи. Вони називали українців "сепаратистами", що стало підста­вою для нещадних нагінок на українство офіційних царських властей. Останні, вбачаючи в українстві загрозу "єдиній і неподільній", посилили цілеспрямо­вану політику русифікації корінного населення України. Українську мову було вигнано з освітніх навчальніх закладів і державних установ. Зрештою, майже повсюдно більшість українського панства пе­рейшла на вживання російської мови навіть у

родинному спілкуванні. Українську мову стали нази­вати "мужичою ', бо від неї не відмовились селянські маси.

Насамперед русифікувалися міста, куди з російсь­ких губерній охоче приїздили в адміністративно-управліньські установи чиновники. Тут вони почу­вали себе як повновладні господарі. А чиновники-українці, як і заможні міщани, духовенство, також здебільшого зрікалися своєї рідної мови, свідомо відкидали багаті віковічні надбання української ду­ховної культури.

Проте і серед української освіченої еліти були патріотично настроєні люди, які не сприймали колонізаторсько-русифікаторської політики царизму. В їх пам'яті жили культурницькі та державницькі тра­диції українського народу з його національно-політичним ідеалом, який ще не мав чіткої орієнтації й схилявся чи то до певної державної самостійності, чи до автономії у державних системах Росії або Польщі, чи навіть до федеративної спілки з якоюсь із цих держав.

Значне занепокоєння царських властей викли­кав поданий тоді ж на розгляд цензури на початку 60-х pp. XIX ст. український переклад Євангелія, зроблений Ф.Морачевським. Спеціально утворена комісія Синоду винесла безапеляційне рішення: виз­нати рукопис небезпечним і шкідливим лише через мову перекладу. Отже, перша спроба донести сло­во Боже до українців їх рідною мовою була зустрінута вкрай неприязно як світською, так і церковною вла­дою Російської імперії.

Одразу ж потому царський міністр внутрішніх справ П.Валуєв 18 липня 1863 р. видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо забо­ронялося друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового чи­тання народу". Навчання українською мовою визна­чалося ним як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися "у сепаратистських задумах, ворожих Росії і загибельних для Малоросії".

Слова валуєвського циркуляра про те, що й са­мої української мови як такої "не було, немає і бути не може", свідчили про відверто антиукраїнське спря­мування всієї внутрішньої політики царського уряду. А він не обмежився цим циркуляром, яким, за висло­вом видатного діяча та історика культури України Івана Огнієнка, на українську літературу, науку, культуру накладали важкі пута, а українську інтелі­генцію одірвали від народу, заборонили їй промовляти до нього рідною мовою.

Проте цього було замало царату. В середині 70-х рр.XXcT. в Петербурзі була створена таємна уря­дова комісія, що мала виробити ефективні заходи щодо боротьби проти українства. Після майже ро­ку роботи ця комісія дійшла висновку, що "допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б і в далекому майбутньому, України від Росії".

Доповідну записку разом з проектом відповід­ного указу негайно відправили Олександру II. 18 травня 1876 р. цар підписав ганебний указ. Ним заборонялося не тільки друкувати українською мо­вою оригінальні й перекладні твори (навіть тексти до нот), а й завозити в межі Російської імперії такі кни­ги і брошури, надруковані за кордоном. Також заборонялися українські театральні вистави, кон­церти національною мовою.

Початок українського культурного відродження

Розвиток народного господарства України супроводжувався значним духовно-культурним JI, піднесенням. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві дедалі наростаючу захисну реакцію, що проявилося у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію ук­раїнського національного руху в усіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

У сукупності ці процеси дістали назву українсько­го національного відродження XIX —початку XX ст. Першим осередком його стала Слобожанщина, де 1805 р. з ініціативи освіченої міської громади Хар­кова відкрили університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на всіх підвладних Російській імперії українських землях. Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської і Лівобережної України, а й провідником української культури. При університеті була засно­вана друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів.

Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне й політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури.

Перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що випускався у Харкові з 1816 до 1819 p., проголосив своїм девізом: «Сприя­ти всебічному піднесенню науки й літератури». Часопис наполегливо популяризував знання з історії, етнографії, географії України, висміював раболіпне схиляння багатьох українських дворян і міщан перед усім іноземним, виховував шанобливе ставлення до національної культури, радив широко використову­вати українську мову на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вчених, які, «мож­ливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи».

«Украинский вестник» першим започаткував дру­кування українською мовою. Зокрема, професор (пізніше ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут українською мо­вою свої поетичні й літературознавчі твори.

Молоді українські патріоти Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун та інші ще студентами створили в 20—40-х pp. літера­турне об'єднання, яке сучасники, назвали гуртком харківських романтиків. У своїх поетичних творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких ко­заків як найактивніших самовідданих захисників батьківщини, козацькі громадські порядки як за­гальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. «Харківські романти­ки» були впевнені, що своїми творами, написаними по-українському, рятують «умираючу мову». З цим вони пов'язували сподівання якщо не на повне віднов­лення автономного суспільно-політичного устрою України, то принаймні на непохитне збереження звич­ного побуту і давніх традицій духовної культури.

Григорій Квітка-Основ'яненко довів, що ук­раїнською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Його «Малоросійські повісті», ви­дані в Харкові 1834 p., мали величезний успіх в освідченої публіки, яка назвала їх автора батьком ук­раїнської прози. А прості селяни, багато з яких на Харківщині також були знайомі з творами Квітки-Основ'яненка, шанобливо називали його народним письменником.

Навколо Квітки-Основ'яненка, авторитет якого як народознавця був дуже високим серед сучасників, гуртувалась передова народолюбна молодь Харкова. Як директор і режисер, він керував роботою стаціонарного професіонального театру, репертуар якого поповнював своїми власними драматургічними комедіями "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", "Шельменко-волосний писар". Глядачів захоплювала блискуча гра актора Карпа Соленика у цих та інших виставах Харківського театру. З попу­лярними п'єсами Івана Котляревського "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" гастролювала у Харкові трупа Полтавського стаціонарного театру.

Під безпосереднім впливом Квітки-Основ'янен­ка зайнявся літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету Ми­кола Костомаров, який пізніше здобув славу історика України. Та й усі написані ним у молоді роки драми й поеми — це художні твори історичної тематики. 1843 р. він опублікував, а наступного року захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня магістра, спеціально присвячену вивченню української народ­но-поетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле Ук­раїни. Ще один талановитий вихованець, згодом професор Харківського університету, Ізмаїл Срезневський започаткував записи з народних уст та наукове вивчення українських народних пісень і дум на історичні теми. В 30-х pp. XIX ст. у Харкові вийшла в світ трьома випусками його фольклорна збірка "Запорозька старовина". Він же першим вис­тупив 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава. До справи ук­раїнського національно-культурницького відродження долучається й Київський університет, заснований 1834 р. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. У такій же упорядкованій Платоном Лукаше­вичем збірці, що побачила світ 1836 p., уперше разом були подані фольклорні записи, зроблені як у Східній, так і в Західній Україні. Українська пісня, дума, каз­ка, переказ так захоплюють молодь, що вона бажає самостійно й з перших уст робити записи українсько­го фольклору і знайомити з ними широку громадськість, публікуючи їх у періодичних виданнях чи окремими книжками. Поступово удосконалюється справа опрацювання та популяризації фольклорних творів. Від простого записування дослідники перехо­дять до глибокого наукового аналізу кожного окремого твору. Тож у традиціях культурних надбань народних мас національне відродження в Україні діставало мо­гутній імпульс для подальшого розвитку. А це додавало наснаги подвижникам національного духу, які дбали про масове поширення національної са­мосвідомості. Як дієве знаряддя у цій справі їм добре прислужилася видана 1840 p. в Петербурзі збірка по­езій "Кобзар" тоді ще невідомого широкому загалу "читачів автора —Тараса Шевченка. Книга стала явищем українського національного відродження.

Історична наука

Поширення історичних знань про минуле Ук­раїни було чи не найзначнішим чинником утвердження масової національної самосвідо­мості. Воно єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття любові до Батьківщини, до славного й водночас тяжкого мину­лого, відроджувало в пам'яті образи історичних діячів. Знайомство з історичним минулим показувало, що ук­раїнський народ має давні традиції визвольної боротьби за національну незалежність і соціальну справедливість. Знання з історії України черпали­ся з козацьких літописів XVII—XVIII ст.— Самовидця, Величка, Грабянки, "Історії Русів". Ру­кописи цих творів переписувалися й поширювалися серед освіченої громадськості. 1822 р. у світ вийш­ла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського. Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Ще більше оригіналів документів (правда, у тому числі й недостовірних) уміщено у п'ятитомній праці з історії України Миколи Маркевича, що вийшла у світ 1842—1843 pp. У ній широко використано відо­мості козацьких літописців XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше і ви­разніше обстоювала правомірність державної незалежності України. Саме за цю працю Маркеви­ча розкритикував відомий російський критик Віссаріон Бєлінський. У своїй рецензії, опублікованій у часо­писі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійну, незалежну від історії Росії. Однак ні ця критика, ні те, що обидві праці — Бантиш-Каменського і Мар­кевича було надруковано поза межами України — в Москві, не завадило їм набути досить широкої популярності серед української інтелігенції. Вони сприяли утвердженню у сучасників самосвідомості належ­ності до окремого народу з славним та героїчним історичним минулим. Зі зростанням у широкого гро­мадського загалу інтересу до української минувшини розгорнув активну діяльність щодо видання руко­писних пам'яток Осип Бодянський. Сам українець, родом з Полтавщини, він став слов'янознавцем за освітою і фахом, професором Московського універ­ситету. У 1846-1848 pp. він очолював часопис "Чтения в императорском Обществе истории и древ­ностей российских при Московском университете". На його сторінках завдяки Осипу Бодянському упер­ше побачили світ такі пам'ятки української історіографії, як "Літопис Самовидця", літописні праці А. Рігельмана, П. Симоновського, а серед них і блискучий анонімний за авторством історико-публіцистичний памфлет "Історія русів", що з демократичних позицій засуджував запровадження кріпацтва і ліквідацію автономного самоврядування на Лівобережжі та Слобожанщині як прямий наслідок колонізаторської політики царизму в Україні. Ці публікації були важливим внеском не тільки в істо­ричну науку, а й у формування громадської думки, що зумовлювало утвердження української національної самосвідомості. Публікації Бодянського, потрапляю­чи в Україну, розширювали сферу впливу на громадську думку історичних праць, до того відомих тут лише за рукописними списками, проте ця плідна творча діяльність була перервана насильницьким звільненням Волинського з усіх посад у Москві за друкування в очолюваному ним часописі записок "Про Московську державу в XVI ст." англійського мандрівника Джона Флетчера. В умовах рево­люційних потрясінь 1848 р. у країнах Західної Європи, селянських заворушень і пробудження ан­тикріпосницької та національно-визвольної сус­пільно-політичної думки в Російській імперії, царські власті визнали небезпечною для самодержавного ла­ду його критику, навіть з глибин трьохсотлітньої давності. Більше того, вони подбали, щоб історичну науку в Україні підпорядкувати своїм політичним інтересам. Тому перед Товариством історії і старожитностей російських, створеним 1839 р. в Одесі, ставилося передусім політичне завдання: обґрунтувати історичні права російського царизму на Південну Україну, офіційно названу Новоросією. Однак на практиці це товариство зробило чимало корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного регіону. Створена 1843 р. при київському генерал-гу­бернаторові Тимчасова археографічна комісія так само у своїй діяльності вийшла далеко за межі го­ловного завдання, поставленого царськими владами: довести що Правобережна Україна і Волинь, приєднані до Російської імперії наприкінці XVII ст., — "край істинно російський". Однак величезна кількість історичних документів, знайдених у гро­мадських і приватних архівах членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як Ми­хайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Іванишев та ін., засвідчили, що насправді — це край споконвіку український. До широкого громадського загалу ця істина була доведена виданням багатотом­них збірників історичних документів. Тож українська історична наука безпосередньо впливала на форму­вання у мас національної самосвідомості, набувала значення першорядного чинника цього об'єктивно­го процесу.

Кирило-Мефодіївське товариство

Криза кріпосницького господарювання, поси­лення колонізаторської політики російського царизму в Україні одночасно з іншими чинни­ками зумовлювали розвиток національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не задоволь­няли лише культурно-просвітницькі заходи щодо видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популя­ризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунули­ся загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлен­ня демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України. На початку 40-х pp. XIX ст. центром національно-визвольного руху став Київ. Студенти і молоді викладачі університету ор­ганізували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. Пропаганду своїх ідеалів гуртківці мали вести на ос­нові євангельських заповідей. На своїх засіданнях гуртківці, обговорюючи майбутнє України, залучали положення праць французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур'є, чеських, словацьких пропаган­дистів ідей панславізму Яна Колара, Павела Шафарика, Вацлава Ганки. Проте вийти за межі свого гуртка у пропагандистській діяльності члени «Київської молодої» так і не змогли. Найактивніші діячі київської молоді вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губер­натора Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров, умовивши ще кількох гуртківців, а згодом залучивши и нових членів, створили навесні 1846 p. справжню нелегальну політичну організацію — Кирило-Мефодіївське то­вариство (або братство). Воно дістало назву на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, право­славних святих Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали поет і художник Тарас Шевченко, письменник і педагог, автор «Ук­раїнської граматики» та української абетки, яка увійшла в історію під назвою «кулішівка» і якою й до­нині друкують книжки, Пантелеймон Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст, який здо­був вищу освіту в Парижі, де й сформувався як непохитний прихильник ідеї Великої французької революції, Микола Савич; поет і перекладач Олек­сандр Навроцький; етнограф і фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, ав­тор правознавчого трактату "Ідеали держави" Георгій Андрузький; педагог Олександр Тулуб; педагог Дмитро Пильчиков.

За родом фахових занять більшість з них — вик­ладачі або студенти віком від 19 до ЗО років. За походженням — переважно діти дрібномаєткових дворян. Згодом імена доброї половини цих братчиків увійшли в історію української культури зірками пер­шої величини.

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало утвердження національно-державної незалежності України з демо­кратичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки у конфедера­тивній спілці, таких же незалежних слов'янських держав. Кожна з цих держав мала б становити окре­мий штат або ще розподілятися на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом конфедеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б най­вищий спільний консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган — собор (або сейм). Для загального захисту федерації від зовнішніх во­рогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили, упорядко­вані постійними міліцейськими формуваннями. Всі громадяни мали навчатися військовій справі, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщи­ни. Щодо громадянських прав населення Все­слов'янської федерації й України в ній, то передбача­лися скасування станів, смертної кари і тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона "будь-якої пропаганди як марної при свободі".

Ідеї визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітниць­кої пропаганди. Члени братства виступали за пова­лення царського самодержавства й ліквідацію кріпац­тва в Російській імперії.

Програму товариства викладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому". Цей історико-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши весь його зміст заповідями Євангелія Христового. Розробили вони і статут ор­ганізації. В ньому конкретизувалися ідеї рівно­правності народів, держав і громадян майбутньої слов'янської республіканської конфедерації і викла­далися статутні права й обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Громадська діяльність Кирило-мефодіївців зосе­реджувалася навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Зокрема, вони збира­ли кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої ме­режі початкових навчальних закладів. Наполегливо обстоював необхідність поширення освіти в народних масах Т.Шевченко, сам брався за складання шкільних підручників. А Шевченкові поетичні твори, пере­дусім ще не надруковані, але вже відомі багатьом з поширюваними рукописними списками, поеми політичної тематики "Сон", "Кавказ", "І мертвим і живим", "Великий льох" та інші, справляли значний вплив на формування національної свідомості народ­них мас. Ці твори прямо закликали до боротьби проти національного та соціального гніту, який пану­вав тоді в Україні. Та й сам Шевченко багато їздив по Україні й пропагував серед народу визвольно-де­мократичні ідеї.

Близькою Шевченку була й ідея єднання слов'янських народів. У поемі "Єретик" він вислов­лював свою найсокровеннішу мрію: "щоб усі слов'яни стали добрими братами". Цю поему Шевченко присв'ятив Павелу Шафарику. Свідки розповіда­ли, що Шафарик, одержавши цей рукопис, плакав вдячними сльозами. Так само, коли один з Кирило-мефодіївців тимчасово виїздив за кордон, Шевченко і ним передав рукопис своєї поеми "Кавказ" для вру­чення великому польському поету і революціонеру Адаму Міцкевичу.

Кирило-мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські власті за­арештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань товариства і під конвоєм відправили до Пе­тербурга. Шеф жандармів граф Орлов розіслав у

всі губернії Російської імперії таємного листа, в яко­му хвалився що ліквідував у Києві небезпечну антиурядову організацію, програмні документи якої містили "революційні і комуністичні правила".

Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджував вирок кожному. Всіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства по­карали без усякого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його антицаристських і антикріпосницьких творів. Поета-революціонера заслали у малозаселені тоді Оренбурзькі степи, рядовим солдатом з найсуровішою забороною писати й малювати.

Звичайно, розгром Кирило-Мефодіївського то­вариства завдав відчутних втрат лавам активних діячів українського національного руху. Однак остаточно його поховати царизм не зміг. В одному з листів, надісланих Шевченку на заслання, говорило­ся: "Багацько тут таких, що згадують Вас...що Вас не стало, а натомість стало більше людей — аж до 1000, готових стоять за все, що Ви казали..." Отже, підпілля українського національного руху продов­жувало діяти.

Михайло Грушевський ознайомившись з ма­теріалами слідчої справи кирило-мефодіївців, підсумував їх діяльність так: "Це покоління ук­раїнської інтелігенції стояло під впливом роботи сеї київської лабораторії", що "гадки і плани кирило-мефодіївців пішли широко в громадянство". Симон Петлюра наголошував, що український рух "цілком виходить із стадії неясних устремлінь і кристалізується у програмі першої політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства". А Сергій Єфремов навіть почув у діяльності кирило-мефодіївців "перший голос­ний крик збудженої до життя української нації", яка їх устами проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, фе­дералізму.

Громадянський рух

Повернувшись наприкінці 50-х pp. із заслан­ня, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі. Тут вони продовжили національно-визвольну пропаган­дистську діяльність, але вже не в політичному кон­спіративному, а в культурно-просвітницькому ле­гальному руслі. Пантелеймон Куліш заснував друкарню для видання українських книжок. Василь Білозерський узявся за видання публіцистичного та літературно-художнього українознавчого часопису "Основа" українською та російською мовами. Ми­кола Костомаров зайнявся написанням монографічних досліджень та упорядковуванням збірників доку­ментальних джерел з історії України. Генератором визвольних ідей у петербурзькій українській зем­ляцькій громаді був непримиренний Тарас Шевченко, але 1861 р. він помер (спочатку його поховали там же — у Петербурзі, а через кілька місяців перепоховали в Україні понад Дніпром на Чернечій горі біля Канева).

Наступного року через матеріальні нестатки і не­прихильне ставлення урядових кіл та більшості столичної російської громадськості, в переддень сум­нозвісного валуєвського циркуляра 1863 р. припи­нилося видання часопису "Основа". Однак на той час журнал уже значною мірою виконав благородну місію пробуджувача української національної свідомості. В Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі лібераль­на і демократична інтелігенція почала гуртуватися у самодіяльні напів- чи цілком нелегальні організації, названі громадами.

Певних програм і статутів, як правило, громади не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті, натхненна віра у мож­ливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Громади займалися пере­важно проведенням культурноосвітніх заходів. Чимало їх учасників брали участь у роботі недільних шкіл, ви­давали українські підручники, збирали і публікували збірки усної народної творчості.

Проте навіть легальна культурно-освітницька діяльність громад насторожувала російський царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що громадівці прагнуть "здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії" і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються "поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги сво­боди". Всіх громадців об'єднувала єдина мета: домогтися повалення Російської імперії, покінчити з будь-яким національним гнобленням і демократизу­вати політичний режим в Україні. Світоглядні позиції громадців так характеризував активний учасник цьо­го руху, пізніше видатний учений-мовознавець Павло Житецький: «Ми вже добре знали, що однієї сво­боди мало — без науки, без європейської освіти... Нам був дуже противний як польський, так і мос­ковський націоналізм з інстинктами державного насильства".

Громадівський рух у результаті нагінок царсько­го самодержавства на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найак­тивніших, найдосвідченіших діячів громадівського руху з'їзди громадців Києва, Полтави, Одеси обра­ли раду — центральний керівний орган "федератив­ного об'єднання громад" усієї України. До складу ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокре­ма історик, професор Київського університету, неперевершений знавець середньовічної історії України Володимир Антонович; засновник української стати­стичної науки, Олександр Русов; етнограф Павло Чубинський. Його вірш "Ще не вмерла Україна", по­кладений на музику Михайлом Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України.

Серед найактивніших діячів громадівського руху були композитор Микола Лисенко — творець репер­туару української оперної класики з такими шедев­рами, як "Тарас Бульба" та "Наталка Полтавка"; письменник і драматург Михайло Старицький, який уславив своє ім'я і як один з фундаторів першого українського професіонального театру, відкритого 1882 p. у Єлисаветгрді; Олександр Кониський — автор першого фундаментального життєпису генія українського народу — Тараса Шевченка; Володимир Самійленко — неперевершений в українській літературі майстер поетичної політичної сатири; Па­нас Рудченко, що під псевдонимом Панаса Мирного, рятуючись від царської цензури, лише за кордоном зміг опублікувати свій високохудожній реалістичний твір "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". Цей перший в українській літературі роман соціальної тематики по­бачив світ у Женеві (Швейцарія), де громадівці, професійні вчені історик Михайло Драгоманов і соціолог Сергій Подолинський, разом з українсько-галицьким письменником Михайлом Павликом організували емігрантську вільну українську пресу, яка публікувала те, що не могло вийти у світ на при­гнобленій Російською імперією Україні.

У пошуках соціального ідеалу

За кордоном Драгоманов і Подолинський опинилися не з своєї волі. Вони змушені були емігрувати внаслідок поширення репресій царського режиму проти українського національно­го руху в середині 70-х pp., коли готувався і запровад­жувався ганебної пам'яті Емський акт. Щоб завда­ти дошкульнішого удару громадівцям, царські власти почали обвинувачуючи не просто в "українофільстві", тобто у патріотичних почуттях до України, а й у "ма­лоросійському сепаратизмі" й пропагуванні соціалістичних ідей.

Уже у "Передньому слові" до "Громади" 1878 р. було сформульовано кредо "Громадівського соціа­лізму": насамперед підкреслювалося, що "український соціалізм не партія, а громада", висовувалося першо­чергове завдання українських громадців — працювати в масах над тим, щоб Україна "якнайскравіше покри­лась цілою сіткою зчеплених один з другим товаришів і товариств, робітників українського громадства, котрі були б товаришами і в мужицьких громадах". Отже, майбутній соціально-економічний і політичний лад України уявлявся прихильникам "громадівсько­го соціалізму" федерацією робітничих і землеробських громад, заснованих на асоційованій власності і колек­тивній праці їх учасників. Неможна не помітити тут впливу ідей кооперації, які незмінно обстоював і по­пуляризував Зібер. А втілював їх у життя вже у 80—90-х pp. Микола Левитський — син сільсько­го священника з Херсонщини.

Левитський, розчарувавшись в ідеях російських народників, які поділяв у юнацькі роки, не сприймав також і досить популярного серед багатьох своїх освічених сучасників соціалістичного вчення мар­ксизму. Після закінчення юридичного факультету Харківського університету він повернувся до рідної Таврії, щоб пропагувати серед селян запровадження різних форм виробничої та споживчої кооперації — добровільного об'єднання людей для спільної гос­подарської діяльності.

Авторський виклад цих принципів -"умов" — було видано окремою брошурою у Львові. Лвівські часописи "Народ", "Життя і слово" та особисто їх ре­дактор, відомий український письменник, учений і громадський діяч Іван Франко, широко популяризували кооперативні ідеї Левитського, рекомендували запроваджувати їх в практику. На той час сотні артілей діяли в селах і містах більшості губерній Ук­раїни.

Кооперативний рух посів важливе місце у ма­совій боротьбі проти національного гноблення. Адже за своєю природою він мав спиратися на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність, був наочним запереченням державного колонізаторсь­кого централізму, на якому трималася Російська імперія. Отже, цілком природно, що український національний рух був прямо пов'язаний з коопера­тивним.

Сам же Левитський казав: "Кооперація, засно­вана на великій, по-справжньому демократичній ідеї братерського єднання і на народній самодіяльністі, є певною провідною зорею до економічного і духовно­го відродження рідного краю й народу". Тож не випадково царські власті чинили всілякі перепони кооперативному рухові: переслідували ватажків, за­лякували рядових учасників, під постійним політичним наглядом тримали його ініціатора, намагалися обме­жити відкриття нових артілей, під різними причіпками закривали наявні.

Не склав рук і Драгоманов. Він сам під власним прізвищем чи псевдонімами продовжував активну діяльність як за кордоном, так і на батьківщині. 3-під його пера вийшло чимало творів: "Про українських козаків, татар і турків, "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Чудацькі думки про українську національну справу", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Історична Польща і великоруська демо­кратія", "Лібералізм і земство в Росії" тощо. В них він виступав проти соціального і національного поневолення народів російським царизмом і австро-угорською монархією, обстоював право українсько­го народу на національне самовизначенння, популяризував культурні надбання українського на­роду, засуджував будь-який централізм як загалом несумісний з демократизмом.

Драгоманов на сторінках емігрантської російсь­кої газети "Вольное слово", яку сам і редагував, розгорнув критику внутрішньої і зовнішньої політи­ки Російської імперії. Останні роки свого життя він провів у Болгарії на посаді професора Софійського університету.

Найпоміркованіші старі громадівці у 80—90-х pp. згрупувалися навколо редакції часопису "Киевская старина", що з 1882 р. видавався в Києві. Тут та в інших містах України вони продовжували займатися культурно-освітньою діяльністю. А коли на початку XX ст. почали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці стали всту­пати до їх лав.

Українські політичні партії та громадські організації

Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку XX ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905 р. вибухом демократич­ної революції. Новостворювані партії так чи інакше прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямува­ти їхню могутню нищівну силу для здійснення своїх партійно-програмних вимог. Так, створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова — Дмитра Антоновича (сина відомого історика-"старогромадівця") та Михайла Русова — разом з представниками таких же громад Києва, Полтави, Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголо­сила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації.

Свої визвольні й перебудовні ідеї рупівці викла­дали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети "Селянин" і журналу "Гасло".

У рупівській агітації охоронці царського режиму вбачали чи не головну причину антипоміщицьких се­лянських виступів 1902 р. на Полтавщині і Харків­щині. Тоді цей рух охопив 337 сіл з населенням по­над 150 тис. чоловік. Селяни відмовлялися працювати на поміщиків, удавалися до бойкотів і страйків, не до­пускали нікого, хто приходив найматися до поміщи­цьких маєтків.

Один з лідерів рупівців харківський юрист Ми­кола Міхновський у програмній праці партії "Самостійна Україна" висунув гасло "Україна для українців". Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтри­мала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП, заснувала відверто шовіністичну Народну українську партію (НУП). 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б.Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалі­стичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масо­вої опори у суспільстві, скоро занепали.

Живучішим виявилося рупівське угрупування, очолюване студентами Маркіяном Меленевським-Баском і Олександром Скоропис-Иолтуховським. Воно, вийшовши з РУП, 1904 р. проголосило себе Українсько Соціал-демократичною Спілкою (скорочена назва Спілка). Наступного року Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Ге­оргієм Плехановим та Юлієм Мартовим (Цедербаумом) меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничної партії (РСДРП).

1904р. у Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діяча­ми Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українсьу радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим. Обидві партії — зовсім нечисленні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстою­вали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську де­мократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідники — мистецтвознавець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко (його прозові й драматичні твори стали класикою української літера­тури XX ст.), журналіст Симон Петлюра і вчений-соціолог Микола Порш.

Численнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона за­кликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання во­на пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенарод­ної конституційної ради. Найактивніше спілківці співпрацювали з бундівцями — членами "Загально­го єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії" (скорочено — "Бунд", що у перекладі з європейської означає —"союз"). Спілківська газе­та "Правда" друкувалася у Львові, а розповсюд­жувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою попу­лярністю преса й листівки "Спілки" користувалися серед робітників-залізничників і сільськогосподарсь­ких робітників.

В умовах неослабного переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої такти­ки своєї діяльності та спілкування з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася, а свій друкований орган — "Правду" передавала Льву Троцькому, який зі своїми прибічниками вий­шов з РСДРП і створив власну фракційно-центристську соціал-демократичну політичну групу. Керівники ж УСДРП Симон Петлюра і Валентин Садовський стали шукати союзника у новоорганізованому 1908р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з ко­лишніх членів Української демократично-радикальної партії, яка самоліквідувалася) — Товаристві ук­раїнських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно парламентський шлях боротьби за "українську справу".

Провідники ТУП Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко на той час уже мали певний парламентський досвід. Формально вони не були депутатами ні першої, ні другої, ні третьої Дер­жавних дум Російської імперії, що змінювали одна одну протягом короткого періоду — 1906-1907 pp. Проте вони керували діяльністю створеного за їх ініціативою петербурзького припарламентського політичного клубу — "Українська думська громада". На його засіданнях, в яких добровільно брали участь думські депутати від українських губерній, обговорю­валися питання парламентської тактики, зміст виголошених і майбутніх промов. Спілкування в "Ук­раїнській думській громаді" національно свідомої освіченої української інтелігенції з нерідко малопись­менними селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни ста­ли виголошувати промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського наро­ду в Російській імперії, зокрема обстоювалося його право на освіту рідною мовою.

На засіданнях Державної думи четвертого скли­кання, яка розпочала свою роботу 1912 р., про "українське питання" заговорили й депутати від народників,

які поділяв у юнацькі роки, не сприймав також і досить популярного серед багатьох своїх освічених сучасників соціалістичного вчення мар­ксизму. Після закінчення юридичного факультету Харківського університету він повернувся до рідної Таврії, щоб пропагувати серед селян запровадження різних форм виробничої та споживчої кооперації — добровільного об'єднання людей для спільної гос­подарської діяльності.

Авторський виклад цих принципів -"умов" — було видано окремою брошурою у Львові. Лвівські часописи "Народ", "Життя і слово" та особисто їх ре­дактор, відомий український письменник, учений і громадський діяч Іван Франко, широко популяризували кооперативні ідеї Левитського, рекомендували запроваджувати їх в практику. На той час сотні артілей діяли в селах і містах більшості губерній Ук­раїни.

Кооперативний рух посів важливе місце у ма­совій боротьбі проти національного гноблення. Адже за своєю природою він мав спиратися на місцеве самоврядування і добровільну самодіяльність, був наочним запереченням державного колонізаторсь­кого централізму, на якому трималася Російська імперія. Отже, цілком природно, що український національний рух був прямо пов'язаний з коопера­тивним.

Сам же Левитський казав: "Кооперація, засно­вана на великій, по-справжньому демократичній ідеї братерського єднання і на народній самодіяльністі, є певною провідною зорею до економічного і духовно­го відродження рідного краю й народу". Тож не випадково царські власті чинили всілякі перепони кооперативному рухові: переслідували ватажків, за­лякували рядових учасників, під постійним політичним наглядом тримали його ініціатора, намагалися обме­жити відкриття нових артілей, під різними причіпками закривали наявні.

Не склав рук і Драгоманов. Він сам під власним прізвищем чи псевдонімами продовжував активну діяльність як за кордоном, так і на батьківщині. 3-під його пера вийшло чимало творів: "Про українських козаків, татар і турків, "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Чудацькі думки про українську національну справу", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Історична Польща і великоруська демо­кратія", "Лібералізм і земство в Росії" тощо. В них він виступав проти соціального і національного поневолення народів російським царизмом і австро-угорською монархією, обстоював право українсько­го народу на національне самовизначенння, популяризував культурні надбання українського на­роду, засуджував будь-який централізм як загалом несумісний з демократизмом.

Драгоманов на сторінках емігрантської російсь­кої газети "Вольное слово", яку сам і редагував, розгорнув критику внутрішньої і зовнішньої політи­ки Російської імперії. Останні роки свого життя він провів у Болгарії на посаді професора Софійського університету.

Найпоміркованіші старі громадівці у 80—90-х pp. згрупувалися навколо редакції часопису "Киевская старина", що з 1882 р. видавався в Києві. Тут та в інших містах України вони продовжували займатися культурно-освітньою діяльністю. А коли на початку XX ст. почали організовуватися українські національні партії, то колишні громадівці стали всту­пати до їх лав.

Українські політичні партії та громадські організації

Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку XX ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905 р. вибухом демократич­ної революції. Новостворювані партії так чи інакше прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямува­ти їхню могутню нищівну силу для здійснення своїх партійно-програмних вимог. Так, створена 1900 р. з ініціативи керівників студентських громад Харкова — Дмитра Антоновича (сина відомого історика-"старогромадівця") та Михайла Русова — разом з представниками таких же громад Києва, Полтави, Чернігова Революційна українська партія (РУП), ще не маючи ні статуту, ні програми, відразу ж проголо­сила себе виразником інтересів селянства, в якому вбачала основу української нації.

Свої визвольні й перебудовні ідеї рупівці викла­дали на сторінках нелегальних періодичних видань — газети "Селянин" і журналу "Гасло".

У рупівській агітації охоронці царського режиму вбачали чи не головну причину антипоміщицьких се­лянських виступів 1902 р. на Полтавщині і Харків­щині. Тоді цей рух охопив 337 сіл з населенням по­над 150 тис. чоловік. Селяни відмовлялися працювати на поміщиків, удавалися до бойкотів і страйків, не до­пускали нікого, хто приходив найматися до поміщи­цьких маєтків.

Один з лідерів рупівців харківський юрист Ми­кола Міхновський у програмній праці партії "Самостійна Україна" висунув гасло "Україна для українців". Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтри­мала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП, заснувала відверто шовіністичну Народну українську партію (НУП). 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б.Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалі­стичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масо­вої опори у суспільстві, скоро занепали.

Живучішим виявилося рупівське угрупування, очолюване студентами Маркіяном Меленевським-Баском і Олександром Скоропис-Йолтуховським. Воно, вийшовши з РУП, 1904 р. проголосило себе Українсько Соціал-демократичною Спілкою (скорочена назва Спілка). Наступного року Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Ге­оргієм Плехановим та Юлієм Мартовим (Цедербаумом) меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничної партії (РСДРП).

1904р. у Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діяча­ми Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим. Обидві партії — зовсім нечисленні за складом — стояли на ліберальних позиціях, обстою­вали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську де­мократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). її провідники — мистецтвознавець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко (його прозові й драматичні твори стали класикою української літера­тури XX ст.), журналіст Симон Петлюра і вчений-соціолог Микола Порш.

Численнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона за­кликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання во­на пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенарод­ної конституційної ради. Найактивніше спілківці співпрацювали з бундівцями — членами "Загально­го єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі і Росії" (скорочено — "Бунд", що у перекладі з європейської означає —"союз"). Спілківська газе­та "Правда" друкувалася у Львові, а розповсюд­жувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою попу­лярністю преса й листівки "Спілки" користувалися серед робітників-залізничників і сільськогосподарсь­ких робітників.

В умовах неослабного переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої такти­ки своєї діяльності та спілкування з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася, а свій друкований орган — "Правду" передавала Льву Троцькому, який зі своїми прибічниками вий­шов з РСДРП і створив власну фракційно-центристську соціал-демократичну політичну групу. Керівники ж УСДРП Симон Петлюра і Валентин Садовський стали шукати союзника у новоорганізованому 1908р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з ко­лишніх членів Української демократично-радикальної партії, яка самоліквідувалася) — Товаристві ук­раїнських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно парламентський шлях боротьби за "українську справу".

Провідники ТУП Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко на той час уже мали певний парламентський досвід. Формально вони не були депутатами ні першої, ні другої, ні третьої Дер­жавних дум Російської імперії, що змінювали одна одну протягом короткого періоду — 1906-1907 pp. Проте вони керували діяльністю створеного за їх ініціативою петербурзького припарламентського політичного клубу — "Українська думська громада". На його засіданнях, в яких добровільно брали участь думські депутати від українських губерній, обговорю­валися питання парламентської тактики, зміст виголошених і майбутніх промов. Спілкування в "Ук­раїнській думській громаді"національно свідомої освіченої української інтелігенції з нерідко малопись­менними селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни ста­ли виголошувати промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського наро­ду в Російській імперії, зокрема обстоювалося його право на освіту рідною мовою.

На засіданнях Державної думи четвертого скли­кання, яка розпочала свою роботу 1912 р., про "українське питання" заговорили й депутати від робітництва України. А коли 1914 р. царський уряд заборонив повсюдно святкувати 100-річчя з дня на­родження Тараса Шевченка, це викликало одно­стайний протест більшості депутатів Державної ду­ми: від крайніх лівих до крайніх правих. Зокрема, багатий землевласник граф Капніст — потомок слав­нозвісної шляхетської династії українських патріотів, публічно заявив, що заборона Шевченківського ювілею є образою для всієї України.

"Українське питання" — в центрі суспільного життя

Загалом "Українське питання" було в центрі суспільного життя Наддніпрянської України перших десятиріч XX ст. Українська громадськість, виступаючи за ліквідацію усіх форм гноблення, водночас засуджувала й національний гніт, домагалася безплатного загального навчання рідною мовою у школах, права користуватися нею у пресі, на сцені, в державних установах. У цьому український народ знайшов підтримку учених Російської академії наук — академіки Федір Корш, Олексій Шахматов та ін. — склали ґрунтовну пись­мову доповідь, винесли її на розгляд загальних зборів академії і, коли одержали їх підтримку, надіслали до уряду.

Доповідь академіків категорично вимагала дозво­лити українському народові говорити публічно й друкувати книги рідною мовою. Водночас прогресив­на російська преса розгорнула широку кампанію за скасування драконівських урядових розпоряджень 1863 і 1876 pp. щодо української мови. У газетах публікувалися довгі списки осіб, у тому числі робітників і селян, які вимагали свободи українсько­му слову. Остаточно ж питання було розв'язане в результаті масових революційних дій трудящих: страйків, демонстрацій, мітингів. З огляду на ці події з'явився царський маніфест 17 жовтня 1905 р. У ньому обіцялося запровадити політичні свободи, у то­му числі свободу слова.

Невдовзі потому стала виходити періодична пре­са українською мовою. 1906 р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі та інших містах України, а та­кож у Петербурзі та Москві з'явилося 18 українських газет і журналів. Перейшов на українську мову найстаріший на той час в Україні журнал "Киевская старина". Він почав видаватися під назвою "Ук­раїна", проте проіснував недовго — лише до кінця 1907 р. У міру спаду і відступу революції царизм, зно­ву набираючи сили, під різними приводами закривав одне за одним україномовні періодичні видання.

Зазнавали переслідувань царських властей та­кож засновані в період революції 1905-1907 pp. українські самодіяльні культурно-просвітницькі ор­ганізації — "просвіти". Ними керували демократичні та ліберальні діячі з середовища національно свідо­мої української інтелігенції. Активну участь у роботі "просвіт" брали навидатніші діячі української куль­тури, літератури, мистецтва, науки: у Києві — Борис Грінченко, Лариса Косач (Леся Українка), Микола Лисенко; У Чернігові — Михайло Коцюбинський; у Полтаві — Панас Руденко (Панас Мирний); у Ка­теринославі — Дмитро Яворницький; в Одесі — Михайло Комаров; у Миколаєві — Микола Аркас та ін. "Просвіти" влаштовували бібліотеки й чи­тальні для населення, налагоджували випуск укра­їнською мовою науково-популярної літератури, ор­ганізовували українознавчі лекції (здебільшого на теми з історії та культури України), вистави та кон­церти самодіяльних акторів.

Власті всіляко перешкоджали діяльності "просвіт". Вони побоювалися проголошуваних ними ідей, що могли похитнути устої імперії. "Просвіти" проголо­сили, а деякі з них навіть записали у своїх статутах: розвивати національну самосвідомість народних мас. Водночас "просвіти" не обмежувалися вузьконаціональними питаннями, вони встановлювали ділові зв'язки з культурними діячами інших народів Росій­ської імперії, а також з українцями на західно­українських землях під владою Австро-Угорської імперії. Представники галицьких українців взяли участь в урочистостях 1903 р. у Полтаві з нагоди відкриття пам'ятника класику української літерату­ри Івану Котляревському. Відбулося справжнє свято єднання українців, яких розмежував російсько-австрійський кордон.

Українці у загальноросійському і польському визвольних рухах

Українці не стояли осторонь загальноросійського та польського визвольного рухів, події яких не обминали України впродовж усього XIX — початку XX ст. Пануючий тут, за висловом сучас­ників , "явний дух опозиції", як і в Росії, спершу

проявився у діяльності таємних масонських ор­ганізацій, котрі за прикладом західноєвропейських країн виникли 1817 - 1819 pp. у Києві, Одесі, Пол­таві, Житомирі, Кам'янці-Подільському.

Один з масонських діячів, предводитель дворян­ства Переяславського повіту Василь Лукашевич ініціював створення значно радикальнішого за про­грамними вимогами і прямо пов'язаного з процесом українського національного відродження — так зва­ного Малоросійського товариства. Воно ставило за мету будь-яким чином добиватися державної незалеж­ності України, а для цього насамперед піклуватися про піднесення масової української національної са­мосвідомості шляхом пропаганди славного козацького минулого, державницьких традицій українського на­роду. У складеному В.Лукашевичем "Катехізисі автономіста" можна було прочитати таке запитання: "Де сходить сонце?" і таку відповідь: "У Чигирині" / майже всі в Україні розуміли, що йдеться про геть­манську столицю Української держави часів Богдана Хмельницького/.

Навички конспіративної роботи в масонських ор­ганізаціях послугували організаторам таємних антисамодержавних офіцерських товариств. В їхніх планах державного перевороту Україна посідала важ­ливе місце, оскільки була чи не головним у Російській імперії регіоном розташування її збройних сил. Тут вздовж російсько-австрійського кордону стояла 160-тисячна армія. Вона мала страхати не тільки зовнішніх, а й внутрішніх ворогів імперії на такій вкрай не­спокійній території, як Україна. У повній бойовій готовності приборкати будь-яке посягання на цілісність імперії були також готові військові гарнізо­ни губернських міст і окремих спеціальних військових поселень.

Але ці ж самі війська, як сподівалися опозиційно настроєні щодо царського самодержавства офіцери, можна було використати й для його повалення. Пев­ною мірою вони розраховували й на українські визвольні традиції, що, зокрема, засвідчено поетичною творчістю Кіндрата Рилєєва. Він закликав йти "смело, дружно за Мазепой на мечи и на огонь". Українсько-польський поет Тимко Падура — учас­ник Польського патріотичного товариства, втаємниченого у плани російських змовників, також сподівався на те, що , об'єднавшись, "вольні внуки" переможуть і "верне власть й славу дасть, вільне Запороже!"

Здійснення державного перевороту було наміче­но на весну 1826 p., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І оглянути війська, дислоковані в Україні.

Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. по­рушила вироблені плани змовників. Зосереджене у Петербурзі так зване Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій з Південним товариством вирішило самостійно підняти повстання у Петер­бурзі, скориставшись церемонією присягання військ столичного гарнізону на вірність новому царю Ми­колі І 14 грудня 1825 р. Однак переважна більшість військ гарнізону не підтримала їх, а картечний вогонь з гармат за наказом царя довершив справу придушен­ня повстання.

Рішуче діяло Південне товариство. Його керівни­кам удалося повести за собою цілий полк, що значився під назвою Чернігівського. 29 грудня 1825 — 2 січ­ня 1826 р. він збройною демонстрацією пройшов селами і містечками Київщини, прямуючи на Во­линь, щоб і там підняти війська на повстання. Однак дорогу йому перетнула вірна царю дивізія, яка так са­мо, як це було й у Петербурзі, нещадно застосувала проти повсталих артилерію.

Цар Микола І особисто керував слідством і по­каранням учасників повстання. За його наказом п'ятеро керівників (серед них троє — члени Півден­ного товариства: Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол, Михайло Бестужев-Рюмін) за­гинули на шибениці. Всіх учасників повстання Чернігівського полку, як офіцерів, так і солдатів, царський суд покарав засланням на каторгу в Сибір або в діючу армію на Кавказ, де точилася війна з гор­цями.

Подвиг декабристів вплинув на зміцнення рево­люційного українсько-польського єднання. Вже на другий рік після повстання декабристів почали обго­ворювати питання визволення Польщі й України з-під влади Російської імперії та об'єднання їх у республіку. Повстання, яке підняла 1830 р. польська шляхта проти російського царизму, наступного року під гаслом "За нашу і вашу свободу!", зверненим до українців і росіян, перекинулось і на Правобережну Україну. Однак воно не стало масовим, оскільки шляхтичів не підтримали феодально залежні від них українські селяни-кріпаки. Гонориста шляхта не зро­била належних висновків з своєї поразки у повстанні 1830 — 1831 pp. і пізніше, коли у розкиданих по всій Правобережній Україні підпільних організаціях "Співдружності польського народу", розгорнула підготовку до нового антицаристського збройного виступу. Порожнім звуком залишилися загальноде­мократичні девізи "Співдружності": "Через народ — для народу" й " Свобода, рівність, братерство", оскільки вони не стосувалися ні селян-кріпаків, ні самої території Правобережної України. Українських селян і саму Україну шляхтичі розглядали як неві­д'ємну належність майбутньої Польської держави.

Царизм після перемоги над повстанцями посилив колонізаторську політику на Правобережній Україні. Зразу ж примусово там була закрита переважна більшість католицьких монастирів. Затим настала черга двох мільйонів уніатів, котрі проживали в Україні та Білорусі. 1839 р. всі вони були оголошені церковними і світськими властями Російської імперії — православними, їхні храми перейшли у відання Руської православної церкви, а тих, хто не погоджу­вався приймати нову віру, вивозили в інші місцевості імперії.

Ідеї учасників польського визвольного руху, спря­мованого проти царського самодержавства, були близькі серцям українських революційних демократів 60-х pp., членів заснованої Миколою Чернишевським всеросійської революційної організації "Земля і воля". Один з них — Андрій Потебня, уродженець Сумщини, виходець з потомственої військово-офіцерської родини, молодший брат видатного вченого-мовознавця Олександра Потебні. Під час польського повстання 1863 — 1864 pp. 24-річний підпоручик Потебня очолив повстанський загін і за­гинув смертю хоробрих у бою з царськими військами. На території Польщі біля містечка Люблін діяв ве­ликий партизанський загін на чолі з Іваном Нечаєм. У ньому було понад 400 чоловік, здебільшого ук­раїнців.

На Правобережній Україні, де також діяли польські повстанці, члени організації "Земля і воля" розповсюджували серед населення і царських військ листівки на підтримку визвольної боротьби, зокрема написану О.Слєпцовим та А.Потебнею прокла­мацію "Ллється польська кров, ллється російська кров". Та ігнорування соціальних, насамперед аг­рарних, потреб селянства керівниками польського визвольного руху, як і проголошений ними курс на відновлення Польщі в кордонах 1772 р. (тобто з включенням земель Правобережної України) разом із загальною відсталістю політичного світогляду більшості українських селян зумовили їх байдуже, а іноді й просто вороже ставлення до польського пов­стання 1863 — 1864 pp. He здобувши опори в народних масах в Україні, польські повстанці змушені були тут, як і в інших місцях, скласти зброю. 1864 р. повстання було придушене царськими військами.

Естафету визвольної боротьби революційних де­мократів 60-х pp. підхопили у 70-х pp. революційні народники. Народницькі гуртки, які виникли і діяли тоді як у російських, так і в українських губерніях (зокрема, у Києві, Одесі, Чернігові), підтримували між собою зв'язки і були підпорядковані єдиному централізованому керівництву в Петербурзі.

Народники, щоб посилити активність селян, про­водили бесіди про необхідність встановлення ладу, який би дав свободу і рівність всім трудящим. Вони селились на постійне мешкання у селах, влаштовую­чись там на роботу писарями, вчителями, фельдшерами, шевцями, ковалями. Свої погляди во­ни поширювали під гаслами " Земля і воля народові!", роз'яснюючи, що це означає перехід усіх земель у власність селян і запровадження на місцях селянсь­кого самоврядування.

На багатих підприємців, їх прислужників, царсь­ких урядовців і самого царя народники вчиняли терористичні акти. 1 березня 1881 р. під час одного з таких терактів загинув цар Олександр II. Новий цар Олександр III відправив на шибеницю учасників замаху, серед них українців — Андрія Желябова, Софію Перовську (правнучку гетьмана Кирила Розумовського), Миколу Кибальчича (автора першого в світі обґрунтованого математичними розрахунками креслення проекту реактивного космічного корабля).

На шибениці за вироком царського суду також скінчилося життя Дмитра Лизогуба — нащадка ста­ровинного українського козацько-старшинського роду. Батько Дмитра — Андрій Лизогуб — дружив з Тарасом Шевченком і не полишив його і на засланні своєю моральною й матеріальною підтримкою. Дмитро ж на "справу революції" пожертвував усі свої гроші, одержані від продажу багатої родинної спадщини. У товаришів по спільній нелегальній діяль­ності Дмитро викликав щире захоплення своїми високоморальними рисами: доброзичливістю, по­рядністю, чесністю. Вони називали його "святим революції".

Разом із Лизогубом за терористичні дії проти царських урядовців повісили і його товариша — Во­лодимира Малинку, також сина заможного українського поміщика з козацько-старшинського роду. За збройний опір царським властям під час арешту народницьких угруповань в Одесі і в Києві засуджено до розстрілу Івана Ковальського і Валер'яна Осинського .

У лавах першої політичної організації — "Півден­норосійського союзу робітників", що виник на початку 1875 р. в Одесі, об'єдналися близько 250 осіб (ук­раїнців, росіян, молдаван, поляків та ін.).

На відміну від народників члени "Союзу" на перше місце у революційній боротьбі висували вимоги політичних свобод. Статут "Союзу" пропагував ідеї визволення робітників з-під гніту капіталізму і привілейованих класів", встановлення справедливо­го порядку, " який знищить усякі привілеї і переваги та поставить працю основою особистого суспільно­го добробуту". Члени "Союзу" керували страйками на заводах Одеси, поширювали свої прокламації у Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Херсоні, Керчі. А у Ростові-на Дону та у Кишиневі діяли філіали "Союзу", які мали забезпечувати своєчасну і систе­матичну підтримку всіх революційних заходів, здійснюваних одеськими робітниками під керівниц­твом "Союзу". Та не проіснувавши й року, "Союз" був розгромлений жандармсько-поліцейськими охо­ронцями царизму.

1897 р. у Києві і Катеринославі інтелігенти-марксисти, залучивши й освічених робітників, організували "Союзи боротьби за визволення робітни­чого класу". їх учасники самі писали, нелегально друкували і розповсюджували на заводах і фабриках агітаційні прокламації проти неймовірної експлуа­тації робітників і сваволі над ними антинародного царського режиму, брали активну участь в організації страйків. Київський "Союз боротьби" видавав все­російську "Рабочую газету", з якою пов'язував підготовку першого з'їзду соціал-демократії Росії. Такий з'їзд відбувся 1898 р. у Мінську. Серед дев'яти його делегатів чотири прибули з України, а саме: від "Союзів боротьби" Києва — П.Тучапський, Кате­ринослава — К.Петрусевич, від київської "Рабочей газети" — Б.Ейдельман і Н.Вигдорчик. З'їзд про­голосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).

Загальноросійський визвольний рух і Україна

Самовідданими борцями не тільки за українську справу показало себе багато представників інтелігенції України XIX ст. Епізодично вони допомагали також полякам виборювати незалежність їхньої батьківщини, незважаючи на те, що вона мислилась ними з включенням земель Правобережної України. Загалом же така шовіністична позиція поль­ських революціонерів не могла сприяти їх єднанню з діячами українського національного руху, хоч ті й другі прагнули повалення Російської імперії. Неод­нозначною виявилася й роль загальноросійського визвольного руху в історії України тих часів. З одного боку, він, розхитуючи політичний режим царсько­го самодержавства і згуртовуючи маси на боротьбу за соціальні перетворення, тим самим підривав устої Російської імперії. А в цьому, звичайно, були зацікав­лені усі, хто виступав за ліквідацію національного гноблення в Україні. З другого боку — нехтування українською справою, яке відверто виявили загальноросійські революційні організації (від народницьких до соціал-демократичних), що діяли в Україні, відвер­тало від них учасників українського національного руху.

Неодноразові спроби Михайла Драгоманова по­розумітися з російськими революціонерами, переконати, що для їх же користі потрібно брати до уваги українську справу, вести в народі українською мовою агітацію за свої суспільно-політичні ідеали, як правило, не знаходили підтримки.

На словах це обґрунтовувалося тим, що , мовляв, інтернаціональне у суспільному житті має бути вище національного, на практиці повне ігнорування національних потреб українського народу російсь­кими революціонерами повністю збігалося з русифікаторською політикою царського самодержав­ства щодо України. Отже, Драгоманов мав усі підстави заявити на сторінках своєї славнозвісної праці "Історична Польща і великоруська демократія" (Женева, 1881 p.): "Дуже багато російських соціалістів найсерйознішим чином зрозуміли фор­мулу Інтернаціоналу: "Пролетарі всіх країн (націй), єднайтеся!" у такому вигляді — "Пролетарі всіх країн, підлеглих російській державі, обрусівайтеся!"

Та й українську демократичну молодь, значною мірою зрусифіковану навчанням у середніх і вищих навчальних закладах, зросійщену побутом великих міст України, постійним спілкуванням з однодумця­ми у Росії, вже не лякало обрусіння.

За свого життя Драгоманов, котрий до самої смерті (1895) боровся за політизацію українського національного руху, так і не дочекався створення ук­раїнської політичної партії.

Драгоманов вважав, що не похвали, а жалю за­слуговували найсамовідданіші учасники загальноросійського визвольного руху — українці: для свого рідного народу вони являли собою марну втра­ту. Такої ж думки, як і Драгоманов, були його видатні послідовники — Іван Франко і Михайло Грушевський, не побоюючись звинувачень у національній обмеженості, з якими обрушувалися на них зашорені імперським мисленням російські революціонери й демократи. Подальший розвиток історичних подій довів правоту провідників українського національно­го руху. Їх суспільно-політична, культурно-освітня і

науково-творча діяльність єднала спільністю національних інтересів усе українство, незалежно від місця його проживання у тодішній державницькій підлеглості: чи то Російської, чи то Австро-Угорської імперій.

Українська культура на завершальному етапі національного відродження

Важливими чинниками українського національ­ного відродження стали узагальнюючі праці з історії України Михайла Грушевського, що не­одноразово перевидавалися до 1917 p., насамперед фундаментальна багатотомна "Історія України-Руси" і науково-популярні однотомники українською і російською мовами. "Украинская жизнь", яка у ча­си першої світової війни лишилася в Російській імперії єдиним українознавчим журналом, зазначала 1916 р. з нагоди 50-річчя від дня народження Грушевсько­го: вся його діяльність має настільки велике суспільне значення, що й її саму можна вважати етапом у роз­витку масової української національної самосвідомості.

Пожвавлення суспільно-політичного і культурно­го життя в Україні благотворно впливало на процес зростання масової української національної са­мосвідомості. Першочергові духовні запити найширших мас найбільше задовольняла популярна літе­ратура історичної проблематики. Авторами багатьох брошур і книг з історії України, адресованих масово­му читачу, виступають вчені-фахівці Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Орест Левицький, Олександра Єфименко, досвідчені популяризатори Андріян Кащенко, Григорій Коваленко, Михайло Комаров. А щодо успіху у найширшого читацького загалу "Історії України-Русі" Миколи Аркаса, то сучасники ставили її в один ряд з "Кобзарем" Тараса Шевченка. Не лише у розвитку наукового україно­знавства, а й у піднесенні національної масової само­свідомості відігравали першорядну роль чотиритом­ний "Словарь української мови" Бориса Грінченка, тритомна "Українська граматика" Агатангела Крим­ського.

Піднесення національного руху, посилення соціальної боротьби мас надихали літераторів. Демо­кратичними ідеалами проймалася поетична творчість Олександра Олеся. За образним висловом великої ук­раїнської поетеси Лесі Українки, її творчість з часів демократичної революції 1905-1907 pp. обрамив "су­ворий багрянець червоних корогов і гомін бурхливої юрби". Колонізаторську політику царизму та його прислужників нещадною сатирою таврували поети Володимир Самійленко, Микола Чернявський, Ми­кола Вороний.

Михайло Коцюбинський, автор повісті "Фата моргана", яка дістала загальне визнання як справж­ня епопея життя українського села початку XX ст., одним з перших відчув нагальну потребу не обмежу­ватися лише селянською тематикою, а й звертати увагу на інші верстви суспільності —на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний і т. п.", закликав колегписьменників до розробки "тем філософічних, соціальних, психологічних, історич­них та ін". Це побажання значною мірою реалізував Володимир Винниченко в оповіданнях, повістях, ро­манах в яких талановито відображено життя всіх основних верств і прошарків тогодішнього українсько­го суспільства.

Демократична революція 1905-1907 pp., позба­вивши нарешті український театр репертуарних обмежень, дала могутній імпульс піднесенню його громадської ролі. 1907р. Микола Садовський за­снував у Києві перший в Україні український стаціонарний театр, глядачів якого зворушувала і вражала гра геніальної актриси Марії Заньковецької.

Підвищували свій загальноосвітній, культурний і політичний рівень, зміцнювали свою національну са­мосвідомість учасники чисельних хорових і театральних гуртків, народних університетів, вечірніх і недільних шкіл. В свою чергу, народна творчість слу­жила джерелом натхнення і фахового удосконалення для професіональних українських діячів літератури і мистецтва.

Найвпливовішою силою в національному відрод­женні була публіцистика, якою займалися всі провідні діячі української культури. В періодичній пресі чи в окремих брошурах порушувалися найактуальніші пи­тання громадського життя, визначалися головні орієнтири і напрямки визвольної боротьби.

І тут же прямо проголошувалося право всіх націй, у тому числі, звичайно, й української, на створення й утвердження своєї державності: "Повна са­мостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку і само­визначення будь-якої народності, котра займає певну територію і має достатні задатки й енергію розвитку". В світлі наступних історичних подій ця теза виглядає багатозначною, оскільки належить одному з провідників Української національно-демократичної революції 1917-1918 pp., одному з творців тогочас­ної української державності, першому президенту Української Народної Республіки.

Суспільно - політична ситуація

Кінець XVIII — початок XX ст. стали періодом насиченого суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях, яке, з одного бо­ку, визначалось мінливою політикою центрального уряду, з другого — зазнавало тогочасних філософсь­ких і політичних ідей Заходу та визвольних рухів. На початках його активізація була пов'язана з утверд­женням толерованих і навіть насаджуваних урядом ідей Просвітництва. В останній чверті XVIII ст. осе­редком просвітницької діяльності став Ужгород, у навчальних закладах якого (так званій нормальній школі, яка згодом почала готувати вчителів для на­родних шкіл, гімназій, духовних семінарій), підтримуваних греко-католицьким єпископом А.Бачинським, здобуло освіту чимало закарпатських учених і письменників просвітницького напряму, се­ред яких — И.Базилович, І.Фогорашій, В.Довгович, М.Лучкай та ін.

З 80-х pp. XVIII ст. важливим центром просвітницьких ідей став Львів. Професори І.Мартинович , М.Куральт, І.Фесслер, А.Гільтенбранд, Г.Уліх, П.Лодій виступали з гострою критикою за­лишків середньовіччя, проти расової та релігійної дискримінації, за ліквідацію нерівності між людьми, вільний розвиток науки, поширення освіти, апелюва­ли до розуму, орієнтували на суспільно корисну діяльність.

З початком 90-х pp. XVIII ст. західноукраїнські землі стали ареною поширення ідей Великої фран­цузької революції і визвольного повстання під проводом Т.Костюшка в Польщі. Уряд, наляканий їх відлунням у країні, незабаром посилив реакційний курс і став суворо переслідувати поширення ідей Просвітництва. Піднесення визвольних рухів у Європі 20 — 30-х pp. XIX ст. дало поштовх новій хвилі по­ширення ідей Просвітництва на західноукраїнських землях, яке тепер почало набувати національних рис.

Проте відмова Габсбургів від реформаторського курсу освіченого абсолютизму, а згодом включення Австрії після розгрому Наполеона в Священний со­юз визначили поступове перетворення її в поліцейсько-бюрократичну державу, заповідник консерватизму. Щодо країн, у тому числі західно­українських земель, офіційний Відень послідовно проводив централізаторську внутрішню політику. Уряд князя К.Меттерніха , який понад чверть століття правив країною, запровадив суворий поліцейський ре­жим, душив найменші прояви вільної думки, здійснював курс на нівеляцію національної самобут­ності й асиміляцію підневільних народів.

Українська мова зазнавала дискримінації, не маю­чи доступу ні в громадсько-культурну сферу, ні в школу. Натомість насаджувалася чужа й незрозуміла народові німецька мова. Водночас, керуючись принципом "поділяй і владрюй", Габсбурги надава­ли певні привілеї польській, румунській і угорській верхівці, яка мала служити їхньою опорою в краї. Внаслідок цього паралельно з онімечуванням відбу­вався швидкоплинний процес полонізації Східної Галичини, румунізації Північної Буковини і мадяри­зації Закарпаття. Спільними зусиллями абсолютистський уряд і панівний клас — дворянст­во намагалися приспати етнічну свідомість місцевого населення, обмежити його контакт з Наддніпрян­щиною, вбачаючи в духовному єднанні українців обабіч Збруча загрозу для свого панування.

Та незабаром меттерніхівський режим став вияв­ляти свою неспроможність, і йому почав протистояти широкий фронт опозиційних сил.

Після поразки збройного повстання 1830 — 1831 pp. у Королівстві Польському з ініціативи його учас­ників у Східній Галичині було створено ряд польських таємних політичних організацій, що розгорнули про­паганду антиабсолютистських і республіканських ідей серед різних верств населення. До цього підпільного руху включилася значна частина ук­раїнської молоді. В окремих таємних організаціях набула поширення ідея об'єднання слов'янських на­родів у федеративну республіку. З середини 40-х pp. революційну пропаганду в Східній Галичині про­водили польські революціонери Е.Дембовський, Ю.Госляр, М.Мазуркевич та ін. Вони закликали народ до боротьби проти австрійського абсолютиз­му, за відновлення незалежної Польщі, встановлення влади народу, ліквідацію соціального й національ­ного гноблення. Діяльність демократичного підпілля сприяла тому, що передові ідеї епохи — ідеї свобо­ди, рівності, демократії — проникли у свідомість широких верств населення.

Революція 1848-1849 pp. поклала край меттерніхівській бюрократично-поліційній системі. Та вистоявши під натиском революційної бурі, правлячі кола Австрії у 50-х pp. пішли на зближення з угорсь­ким і польським дворянством. У 60-х pp. цей процес завершився перетворенням Австрії на дуалістичну Австро-Угорську імперію з наданням обмеженої крайової автономії Галичині. Це фактично означало передачу адміністративної влади в краї польській аристократії, спричиняло нове ущемлення національних прав українського населення. Йому за таких умов декларовану Федеративною конституцією 1860 р. рівність національностей довелося обстоювати у тривалій, важкій боротьбі.

Національне відродження, Руська трійця

Внаслідок реформ та інших урядових заходів наприкінці XVII ст. /створення релігійного фонду підтримки сільських священиків, за­снування духовної семінарії для уніатів у Відні 1774 p., відкриття греко-католицької духовної семінарії у Львові 1873 p., створення при Львівському універ­ситеті, відкритому 1784 р., так званого Руського інституту / українська національна інтелігенція, що тоді рекрутувалася майже виключно з середовища гре­ко-католицького духовенства, піднялася до сприй­няття нових ідейних віянь. Саме з її лав як найбільш освіченої суспільної верстви вийшли перші будителі національної свідомості західних українців.

Перша хвиля національного відродження в Гали­чині була пов'язана з діяльністю перемишльського культурно-освітнього осередка, що сформувався нав­коло єпископів Михайла Левицького та Івана Снігурського у 20—30-х pp. XIX ст. До цього осередка входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський, Иосиф Левицький та ін. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва. І.Могильницький став автором першої в Галичині "Граматики" української мови (початок 20-х pp.) і наукового трактату "Відомість о руськом язиці", в якому доводив, що українська ("руська", за його ви­значенням) мова започаткована ще в Київській Русі.

Інтерес до національної історичної спадщини й мо­ви та усної народної творчості почали виявляти й представники духовенства на інших західноу­країнських землях. Іоанникій Базилович, чернець Мукачівського монастиря, став автором першої нау­кової праці з історії Закарпаття — "Короткого нарису фундації Федора Коріатовича" (Кошиці, 1799 — 1805 рр.), в якій документально обґрунтував автохтонність закарпатських русинів як невід'ємної частини східного слов'янства. Згодом (1843) фунда­ментальну шеститомну "Історію карпатських русинів" створив відомий учений-славіст і церковний діяч Ми­хайло Лучкай. Він був також автором першої на західноукраїнських землях друкованої порівняльної "Граматики слов'яно-руської мови" (Буда, 1830 р.),

в якій подібно до перемишльських діячів висловлю­вався за церковно-слов'янську мову (в її карпато-українській редакції) як літературну мову закарпатських українців. На Буковині першу спро­бу друкувати українські народні пісні кириличною азбукою зробив Іван Велигорський (1806). Проте на­ступні діячі на буковинській літературній ниві Гаврило Продан і Василь Фарлеєвич продовжували вжива­ти застарілу книжну мову. Перша друкована на Буковині світська книжка "Псалми" В.Фарлеєвича (1846) була написана, за висловом Юрія Федьковича, "мовою ченців XII ст.

У 30 — 40 pp. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання ро­мантиків "Руська трійця". Засновники об'єднання — Маркіян Шашкевич (1811 — 1843), Іван Вагилевич (1811 — 1866) та Яків Головацький (1814 — 1888), у той час студенти Львівського університету і одно­часно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчлено­ваність України і щиро вболівали над гіркою долею народу.

Засновники об'єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого сло­ва та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ", відкрити йому світ, допомогти усвідомити "гідність свою і свою силу" і тим самим підтримати і продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України, підпорядкували вирішен­ню цього завдання усю свою багатогранну, багато в чому піонерську діяльність. Вони займалися зби­рацькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері значного ком­плексу гуманітарних дисциплін (народознавства, фольклористики, мовознавства, пам’яткознавства, джерелознавства, археографії, історіографії, літера­турознавства), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю. Новаторським підхо­дом були позначені їхні виступи за утвердження національної літератури живою розмовною мовою і створення цією мовою шкільних підручників (на­приклад, "Читанка" М.Шашкевича), проти латинізації письменства (брошура "Азбука і abecadio" М.Шашкевича), спроби впровадження рідної мови в повсякденний ужиток інтелігенції, церковні проповіді, оспівування в літературних творах патріотизму, поетизація героїчних сторінок національ­ної історії.

Визвольні мотиви у сконцентрованому вигляді знайшли своє відображення в підготовлених "Руською трійцею" альманахах. Особливо відзначився цим рукопис "Зорі" (1834), який через цензурну заборону не побачив світу. Цими ж мотивами, хоч і в дещо приглушеному звучанні ( з огляду на цензу­ру), наскрізь пронизана і славнозвісна "Русалка дністрова" (1837). Ця перша народна книга, ластівка нової, демократичної культури на західноукраїнських землях, своєю формою (живою народною мовою, фонетичним правописом, "гражданським " шриф­том і ще більше своїм змістом), тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, воз­величенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, Бойчука, подвигів козацтва, учасників гайдамаць­кого руху) маніфестувала нескореність духу українського народу.

Сміливий виступ авторів одразу проти усіх авто­ритетів — політичного, соціального й літературного — дав підставу І.Франкові назвати цю книгу "яви­щем наскрізь революційним". Своїм змістом вона цілком відповідала тій місії, на яку чекав від спо­гадів про минуле М.Шашкевич: допомогти "воскресити в новій силі руську славу, руську власть!" Разом з тим це була перша в Україні книга, яка, за словами І.Франка, вказувала "далекий ясний образ свобідної всеслов'янської федерації в освіті і спільній роботі політичній". Появу "Русалки Дністрової" прихильно зустріли однодумці "Руської трійці". її вітали визначні національно-культурні діячі України (М.Максимович, О.Бодянський, І.Срезневський, Т.Шевченко, М.Костомаров), представники поль­ської, чеської, сербської і хорватської громадськості. Незважаючи на цензурну заборону, "Русалка Дністрова" поряд із "Кобзарем" Т.Шевченка стала духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспек­тиву.

Підсумком патріотичної діяльності "Руської трійці" стало формальне визначення основних про­грамних засад українського національного руху в публіцистичній статті Я.Головацького "Становище ру­синів в Галичині", опублікованій німецькою мовою під псевдонімом Гаврило Русин у німецькомовному "Щорічнику з слов'янської літератури, мистецтва і науки" (Лейпціг, 1846 p.). Цими програмними по­ложеннями передбачалось піднесення українців Австрійської імперії до рівня інших національно відроджуваних слов'янських народів: звільнення на­родних мас, передусім селянство, від гніту дідичів, бюрократії і лихварів, насамперед шляхом скасуван­ня панщини або заміни її чиншем; підняття середнього стану; піднесення промисловості, культури і законності шляхом поширення загальнокорисних знань рідною мовою; запровадження шкільної освіти рідною мовою; викладання української мови у вищих школах з ме­тою підготовки кадрів інтелігенції, здатної працювати в українськомовному середовищі; розвитку літерату­ри, культивування історичних традицій, заснування журналів.

Першими кроками діяльності в дусі цих програм­них засад були видання братами Яковом та Іваном Головацькими альманаху "Вінок русинам на обжин­ки" (Відень, 1846 — 1847рр.), який продовжував традиції "Руської трійці", поява в середовищі ук­раїнських міщан Львова проекту заснування товариства "Руська матиця" для видання популярних книг для народу та його періодичного друкованого ор­гану "Галицька пчола" (1847), пожвавлення праці духовенства над заснуванням україномовних народ­них шкіл (1847).

Стаття Я.Головацького, як і загалом діяльність "Руської трійці", знайшла жвавий відгомін не тільки в Галичині, а й поза її межами. Її знали і схвалювали представники інтелігенції Буковини, серед яких поширювавася також альманах "Вінок русинам на обжинки". Знайомство з діяльністю "Руської трійці" сприяло формуванню літературних інтересів та визна­ченню патріотичного напряму творчості закарпатського письменника Олександра Духновича (1803 — 1865). Багато спільного має, зокрема, його патріотична поезія "Вручаніє" ("Я русин бил, єсьм і буду") з віршем М.Шашкевича "Руська ма­ти нас родила". Визначною подією в культурному житті Закарпаття став вихід у світ його букваря "Книжица читальная для начинающих" (1847). Це була перша на Закарпатті книга, написана для наро­ду, і народною мовою. Вона здобула велику популярність у краї, витримала кілька видань і була важливим засобом протидії політиці мадяризації що­до закарпатських українців.

Таким чином, діяльність "Руської трійці" започаткувала еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення наукових і культурно-мовних завдань до постановки завдань політичних і соціально-економічних.

Відгомін "Весни народів"

У 1848—1849 pp. у більшості європейських країн відбулися революційні потрясіння, які стали складовою частиною останньої великої революції класичного типу загальноєвропейського масштабу, котра завершила тут розпочатий у попе­редні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами се­редньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті і тим самим демократизацію політичного про­цесу. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.

Невід'ємною складовою частиною революції ста­ли визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих народів за здійснення своїх емансипаційних праг­нень, за досягнення національної свободи. Звідси пішла назва революції — "Весна народів".

Основним вогнищем українського національно­го руху 1848 — 1849 pp. стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства врученням 19 квітня 1848 р. губернатору Ф.Стадіону петиції на ім'я імператора. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадському житті Східної Галичини ук­раїнської мови, забезпечення українцям доступу на всі посади та зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань.

Потому, 2 травня 1848 р. у Львові була заснова­на перша українська політична організація — Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника інтересів українського населення Гали­чини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848 — 1851 pp. Раду, яка складалася із ЗО постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради ста­ла "Зоря Галицька" — перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 трав­ня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заяви­ла: "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним гово­рить язиком... "То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські і галицькі українці — одна нація.

За ініціативою Головної руської ради за національ­ну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золо­того лева на синьому полі. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ у дусі програмних засад, сформульованих 1846 р. Я.Головацьким, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.

Руські ради стали організаторами боротьби ук­раїнського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто, за її національно-тери­торіальну автономію, за демократизацію народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних за­кладах рідною мовою тощо. Вони виступали з ініціативою створення українських військових і воєнізованих формувань(національної гвардії в містах, селянської самооборони на Прикарпатті, батальйо­ну так званих гірських стрільців), які розглядали як зародок збройної репрезентації українців, здатної стати на захист їх національних прав.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість ви­мог українських народних мас, все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'яз­кового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. Її першим професором став Я.Головацький.

Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітньо­го руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з’їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з'їзду у Львові було засновано "Га­лицько-руську матицю" — культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу.

Активізувалося літературне життя. Послідовни­ки М.Шашкевича — письменники М.Устиянович і А.Могильницький у той час написали свої найкращі літературні твори. Вперше було зроблено спробу пе­ревидати в Галичині кращі твори нової української літератури (твори І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка). Деякі газети стали вміщувати повідомлення про громадсько-культурне життя в Ук­раїні, інформації про створення в Києві Кирило-Мефодіївського братства та революційну діяльність Т.Шевченка. Революція дала поштовх і ак­тивному театральному рухові, в якому широко використовувалися культурні надбання Наддніпрянсь­кої України — п'єси "Наталка Полтавка" і "Москаль-чарівник" І.Котляревського , "Сватання на Гончарівці Г..Квітки-Основ'яненка та ін. Визнач­ними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні (в Коломиї) та засну­вання 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти Народного дому у Львові.

Піднесення українського національного руху в Га­личині на політичний рівень, створення ним власних національно-політичних і культурно-освітніх струк­тур, висунення і поступова реалізація програми національного самоутвердження українців на території їх компактного проживання — у східній частині Га­личини в межах конституційної Австрійської монархії вороже зустріли польські громадські кола. Вони про­довжували уявляти себе єдиними повноправними господарями краю і виношували плани відродження польської державності, спочатку хоча б у вигляді крайової автономії для всієї Галичини з її українською частиною включно.

На цьому ґрунті польсько-українські відносини під час революції значно загострилися, набуваючи інколи характеру міжнаціонального конфлікту. Нав­коло українського питання виникла гостра полеміка. Позицію української демократії в ній репрезентував священик із с. Ветлини на Лемківщині Василь Подолинський (1815 — 1876). У брошурі "Слово перестороги", надрукованої влітку 1848 р. у Сяноку, він висунув постулат національної незалежності ук­раїнців та налагодження українсько-польських відносин на демократичній і рівноправній основі. "Так, ми — українці, — заявляв він, — і віримо твердо у воскресіння вільної, незалежної України...Ніщо не зможе здержати нас від стремлінь, загальних для цілої Європи...Усі ми хочемо бути вільними разом з іншими народами... Хочемо бути народом і будемо ним неодмінно". Національне визволення він пов'язу­вав з досягненням національної свободи усіма слов'янськими народами і влаштування ними свого буття на федеративних засадах. Сформульований В.Подолинським ідеал національної незалежності українського народу та його бачення шляхів досягнен­ня цього ідеалу засвідчили початок нового етапу в розвитку національно-політичної ідеї в Галичині, що йшла від "Руської трійці", етапу, який відповідав рівневі національно-політичної думки на Над­дніпрянській Україні, репрезентованої концепцією Кирило-Мефодіївського братства.

Революція дала поштовх активізації народних мас Північної Буковини. Поряд із селянським пов­станням під проводом Лук'яна Кобилиці там набув поширення рух за збереження адміністративно-політичної єдності Буковини з Галичиною. У відповідь на клопотання дворянської верхівки про відокремлен­ня Буковини від Галичини буковинські селяни-депутати виступали із заявами протесту у Віденсько­му рейхстазі. Проти цього наміру рішуче висловились і представники сіл всієї Буковини на зборах у Чернівцях у листопаді 1848 р. Проте уряд, йдучи назустріч панівній верхівці, на початку 1849 р. адміністративно відокремив Буковину від Галичини.

Революція сприяла виникненню українського національно-визвольного руху на Закарпатті. Че­рез ігнорування угорським ліберальним дворянством та його вождями національних інтересів українсько­го населення частина закарпатської інтелігенції на чолі з Олександром Духновичем і Адольфом Добрянським висунула ідею об'єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. її підтримала Головна руська ра­да у Львові. Однак австрійський уряд не дозволив цього, вбачаючи тут крок до об'єднання цих західноу­країнських земель з Наддніпрянською Україною, а тим самим і загрозу втрати їх для Австрії. Зрештою 1849 р. уряд дозволив адміністративно виділити в ок­ремий заселений українцями Ужгородський округ з правом формувати там місцевий управлінський апа­рат з представників української інтелігенції. Було також дозволено навчати дітей українською мовою у початкових школах і лише деякі предмети виклада­ти українською мовою в гімназіях.

Отже, національний рух на західноукраїнських землях 1848 — 1849 pp. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної австрійської мо­нархії, чимало зробив для втілення цієї програми в життя. Ряд її завдань він спромігся виконати, ре­алізацію ж інших, складніших, залишив у спадщину патріотичним силам наступних поколінь.

Заснування національних інституцій

З розгромом об'єднаними силами Австрії і Росії угорської революційної армії влітку 1849 р. в імперії Габсбургів був відновлений абсолюти­стський режим з його централістично-бюрократичною системою. Новий виток народного руху почався в 60-х pp. уже в умовах конституційної ери, крайової автономії та австро-угорського дуалізму.

Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Українську інтелігенцію (переважно духовенство і чиновництво) відтісняла політично і економічно домінуюча польська й угорська верхівка. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на одержання політичної перева­ги в краї у 1848 — 1849 pp. за допомогою Габсбургів, не відмовляючись від лояльності щодо Австрії, поча­ла шукати підтримки в Росії. Відходячи поступово від ідеалів національного руху часів "Руської трійці" і "Весни народів ", вона дедалі більше схиляється до консерватизму, солідаризується з російськими слов'янофілами в прагненнях до злиття роздрібнених частин слов'янства в єдине політичне ціле під главен­ством царської Росії.

Інтелігенція категорично заперечує реальне існу­вання східнослов'янських націй (російської, української і білоруської) та рішуче обстоює тезу про "єдиний общеруський народ", до якого зарахо­вує і населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, отже, стає на шлях національного са­мозречення. Представники цього табору, яких стали називати "старорусами", "твердими русинами", а згодом — "москвофілами" або "русофілами". Щед­ру фінансову підтримку надавали їм офіційні та деякі громадські кола Росії, спрямовуючи їх на протидію українському рухові.

За таких умов носієм національної ідеї і продов­жувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, юристи, студенти. її появі частково сприяла шкільна реформа 60 — 70 pp., згідно з якою шкільництво пе­рейшло у відання світських освітніх органів. Було запроваджено обов'язкове початкове навчання дітей рідною мовою, завдяки чому в Галичині у 1868/69 навчальному році налічувалося уже 1293 державні по­чаткові школи з українською мовою викладання. А наприкінці XIX ст. кількість письменного населен­ня серед українців досягла близько 30%. З'явилися перші українські середні школи: гімназії у Львові (1874 — 1878) та Перемишлі (1888). Відкривались нові україномовні кафедри у Львівському універси­теті та була заснована вперше кафедра української мови та літератури в новоствореному Чернівецькому університеті.

Молода інтелігенція 60-х pp. започаткувала но­вий, так званий народовський напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини. Великий стимулюючий вплив на нього справили сповнені демократизму, народолюбства прояви того­часного національного життя в Наддніпрянській Україні — "Кобзар" Т.Шевченка, твори П.Куліша, журнал "Основа", інші українські видання. Прагну­чи наблизитись до українського життя, молодь жадібно ловила полум'яні заклики Т.Шевченка, ко­халася в пам'ятках козацької слави і навіть одягалася по-козацьки, записувала народні пісні, впроваджу­вала в літературу і журналістику народну мову та український правопис — так звану кулішівку. Для неї Україна стала обітованою землею, а "Кобзар" — євангелієм. Наслідуючи приклад України, вона нама­галася виховувати у своїх співгромадян любов до народу, прищеплювати їм бажання підняти його куль­турно, економічно і політично.

Першими представниками нового напряму стали молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника "Руської трійці"), Федір Заревич, Євген Згарський, Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич, які на початку 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну мо­лодіжну організацію — громаду ( за зразком "Київської громади"), що зайнялася національним ви­хованням її учасників. За її почином організувались учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Станіславі, Тернополі. Вони стали осередками жва­вого патріотичного руху серед молоді. З їх середовища вийшли визначні діячі національого руху: Іван Франко, Остап Терлецький, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські, Євген Желехівський, Осип Маковей, Андрій Чайковський, брати Заклинські та багато інших.

Організаційною основою молодого руху стали спочатку редакції літературних часописів: "Вечорниці" (1862 — 1863), "Мета" (1863 — 1864), "Нива" (1865), "Русалка"(1866). Згодом він розширився за рахунок новостворюваних товариств: "Руська бесіда" (1861), при якому засновано перший професійний ук­раїнський театр (1864), "Просвіта" (1868), яке зайнялося виданням популярної літератури й ор­ганізацією читалень по селах, Товариство імені Т.Шевченка для опіки над письменством (1873) (реорганізоване в наукове 1892 p.), Руське педа­гогічне товариство (1881), що опікувалося розвитком українських шкіл, музично-хорове товариство "Тор­бан" (1870), яке популяризувало українські народні пісні, твори українських композиторів.

Зміцнивши свої традиції на культурній ниві, народовський рух почав відтісняти на другий план москвофільство і на рубежі 70-80 pp. поширив свою діяльність на політичну ниву. Початок їй поклало заснування політичних часописів "Батьківщина" (1879) для селян і "Діло" (1880) для інтелігенції. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал "Зо­ря" (1880), який набув значення всеукраїнського органу. Душею нової організації став визначний публіцист Володимир Барвінський (1850 — 1883) — редактор "Правди", а потім "Діла". За його ініціативою у Львові 1880 р. було проведено всена­родне віче за участю двох тисяч селян, що являло собою першу спробу єднання народовців з народни­ми масами.

1885 р. народовці заснували свій керівний політич­ний орган — Народну раду на чолі з Юліаном Романчуком, редактором "Батьківщини". Вона ого­лосила себе спадкоємицею національної програми Головної руської ради з 1848 р. і послідовно домагалася автономії для українських територій у межах Австро-Угорщини.

Утверджуючись у Галичині, народовський рух поступово захопив Буковину, започаткувавши національне відродження і на цій українській землі. Важливою ланкою підготовки національно свідомої інтелігенції в краї стала заснована при нововідкрито­му Чернівецькому університеті (1875) кафедра української філософії, яку очолив народовець Гнат Онишкевич. Засноване в Чернівцях товариство "Руська бесіда" (1869), що перебувало в руках мо­сквофілів, 1884 р. опанували народовці і надали йому спрямування галицької "Просвіти". Друкованим ор­ганом народовців стала газета "Буковина" (1885), першим редактором якої був поет Юрій Федькович (1834 — 1888). Плідно працювали на ниві національного відродження Буковини професор Сте­пан Смаль-Стоцький (1859 — 1939) та письменник і композитор Сидір Воробкевич (1836 — 1903), відомий, зокрема, як укладач (спільно з І.Франком) першого в краї альманаху "Руська хата" (1877), до якого ввійшли твори буковинських, галицьких і східноукраїнських письменників. Цей альманах заманіфестував їх прагнення зводити спільну будову національної літератури в дусі заповітів Т.Шев­ченка.

Репрезентований народовцями національний рух у Галичині мав чимале значення для Наддніпрянсь­кої України і для всієї загальноукраїнської справи. В умовах бюрократичних репресій проти українства в Росії Галичина, за словами М.Грушевського, незва­жаючи на тяжкі умови власного національного життя, прийняла на себе роль центру українського руху, ду­ховного П'ємонту, свого роду "культурного арсеналу, де створювались і удосконалювалися засоби національного, культурного і політико-суспільного відродження українського народу". Наддніпрянські патріоти, позбавлені можливості друкувати свої літературні твори рідною мовою у себе вдома, багато друкувалися в Галичині.

Тут побачили світ твори кращих літературних сил Наддніпрянської України: П.Куліша, Марка Вовч­ка, В.Антоновича, О.Кониського, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та ін. Водночас наддніпрянці надали фінансову допомогу галичанам у заснуванні всеукраїнського органу — літературно-громадського журналу "Правда" (1867 — 1880), літературного товариства імені Шевченка тощо. Народовські видання, надавши свої сторінки духовній еліті Наддніпрянщини, стали загальноукраїнською трибуною для пропаганди національної ідеї. В свою чергу, моральна і матеріальна підтримка наддніпрянців, їх особистий вплив, участь у галиць­ких виданнях сприяли зростанню національного руху в краї, виходові його за межі вузького провінціалізму, на всеукраїнські обшири.

Проте з розширенням народовського руху у ньо­му почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло, радикалізувати і політизувати, подолати провінціалізм, зорієнтувати на ідеали загальнолюдського поступу, європейської цивілізації намагався М.Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок роз­ширення політичного руху на всю Україну. І.Франко, підкреслюючи великий авторитет ученого серед га­лицької громадськості в 70— 80 pp., зазначав, що "Драгоманов європеїзував галицьких русинів, пере­творив доти панівне сетиментальне українофільство в свідоме змагання за здобуття не тільки національних, а и загальнолюдських прав українському наро­дові".

Під його впливом у Галичині сформувалася ціла генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х pp. започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з Іваном Франком (1856 —1916), Михайлом Павлином (1853—1915), Остапом Терлецьким (1850 — 1902) і прагнула на­дати цьому рухові модерного європейського характеру. Через свої часописи "Громадський друг", "Дзвін", "Молот"(1878), "Світ" (1881 — 1882), організацію народних віч радикали покликали до політичної діяль­ності широкі народні маси Галичини і Буковини.

Політизація національного руху

У 90-х pp. XIX ст. національний рух на західноу­країнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла , розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.

У Галичині першою такою партією стала заснова­на 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) — перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені нові партії : Українська національно-демо­кратична партія — УНДП (1899) — найпотужніша і найвпливовіша в краї, Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899) і Католицький русько-народний союз (1896), перетворений 1911 р. в Християнсько-суспільну партію.

Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-тери­торіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП — за культурно-національну автономію. А кінцевою метою національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх про­грамах здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної не­залежності та об'єднання його земель. РУРП здійснення своїх ідеалів убачала "лише при повній са­мостійності політичній русько-українського народу". Метою УНДП, вказувалось у відозві її керівного органу — Народного комітету — від 5 січня 1900 p., є "незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу". УСДП в програмній статті свого органу "Воля" заявляла: "Наша ціль : є вільна держава ук­раїнського люду — Українська республіка". Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (1907) та Ради­кальна партія (1906).

З того часу політична самостійність України ста­ла головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині. Спільна політична платформа була пе­редумовою тісної співпраці провідних українських партій. Після невдалої спроби досягнення політично­го компромісу народовської Народної ради з польською сеймовою і крайовою адміністрацією Га­личини (так звана політика "нової ери") та кривавих виборів 1897 р. український рух під політичним про­водом УНДП, яка поступово радикалізувалась, при співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційно­го щодо влади характеру, орієнтується на власні сили, на організацію народних мас. Національно свідомі на­родні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство зрештою втрачає свої колишні по­зиції. Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреем Шептицьким (1865 — 1944) остаточно стає на національний грунт та вклю­чається як впливова сила в національний рух. Суспільство, одностайне в своїх національних змаган­нях, стає на шлях політичних й культурних здобутків.

Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію статей, І.Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності. Він уважав, що, хоч ідеал національної самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами можливого, все ж національно-патріотичним силам належало "вжива­ти всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього".

Великих масштабів набув вічевий рух 1905 — 1906 pp., який проходив під гаслами демократизації виборчої системи. У вічі з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого пра­ва, яке відбулося з ініціативи УНДП у Львові 2 лютого 1906 p., узяло участь близько 50 тис. осіб, пе­реважно селян, що засвідчило високу політичну свідомість галицьких українців. У результаті трива­лої боротьби під час виборів, проведених після виборчої реформи 1907 p., українцям удалося до­могтися обрання 27 представників українських партій (22 — від Галичини і 5 — від Буковини) до Державної Ради у Відні і 29 — до крайових сеймів (12 — в Галичині і 17 — на Буковині). Завдяки цьому ук­раїнці дістали можливість обстоювати свої права в парламенті і сеймі.

Активізація політичного життя й зростання незалежницьких настроїв у Галичині і Буковині мали значну притягальну силу для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Тривалий час там знаходили пристанище і простір для політич­ної діяльності політемігранти з України Д.Антонович, В.Винниченко, М.Вороний, Д.Донцов, В.Дорошен­ко, А.Жук, М.Залізняк, С.Петлюра, М.Русов, Г.Хоткевич, Б.Ярошевський та ін. Львівський жур­нал "Правда" першим опублікував реферат з програмними засадами ранніх наддніпрянських са­мостійників — членів Братерства тарасівців (1893).

Терени Галичини і Буковини стали ареною ор­ганізаційної діяльності першої на Наддніпрянщині української партії — РУП. У Львові було опубліко­вано її трактат "Самостійна Україна", підготовлений М.Махновським. У Львові й Чернівцях 1902-1904 pp. перебували закордонні комітети РУП. Львів став місцем проведення її другого з'їзду (1904). Там зна­ходилась також партійна друкарня, де випускались у світ партійні видання, політичні органи "Добра но­вина" (1903), "Селянин" (1903-1905), "Праця" (1904-1905), а також брошури, листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП "Гасло" (1902-1903). Згодом аналогічну діяльність проводила у Львові УСДРП (1905-1907). Львів був також місцем за­снування Української соціалістичної партії (1900). Таким чином, західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.

Зрушення на культурному полі

Тривалими зусиллями народовців і представників інтелігенції Наддніпрянщини 1894 р. відкрито кафедру історії України у Львівсько­му університеті, яку зайняв прибулий з Києва український історик Михайло Грушевський (1866-1934 ). Активно включившись у політичне життя, він разом з І.Франком став незабаром ідейним лідером національного руху і символом його єднання обабіч австро-російського державного кордону.

З приїздом М.Грушевського до Львова активізу­валася боротьба за український університет. Хоча українці и мали підготовлені власні наукові сили, їм удалося до 1914 р. забезпечити собі лише 7 звичай­них кафедр та три доцентури у Львівському, а також три кафедри в Чернівецькому університетах. Львів­ський університет на той час уже значною мірою був полонізований, а заміщенню українських кафедр чи­нились усілякі перешкоди. Тому українське студент­ство наприкінці 90-х pp. почало домагатися відкрит­тя у Львові окремого українського університету.

Широкого резонансу набув демонстративний вихід 600 українських студентів з Львівського універ­ситету (1901) на знак протесту проти дискримінаційної політики ректорату й професури щодо українців. Питання про український універси­тет жваво обговорювалося на студентських вічах, на всеукраїнському студентському з'їзді (1913), на сторінках преси в українському сеймі, у Віденсько­му парламенті. Його вирішення домагалися під час демонстрацій, заворушень. Наболіле університетсь­ке питання тримало в напруженні ціле суспільство. Питання українського університету не знімалось з по­рядку денного до 1918 р.

Українці Галичини наполегливо домагалися ство­рення широкої мережі українських середніх шкіл. За 50 років крайової автономії ціною різних поступок їм удалося домогтися від сеймової більшості згоди на за­снування у Східній Галичині лише 6 українських державних гімназій (у Львові, Перемишлі, Коло­миї, Тернополі, Станіславі, Бережанах і Стрию). Вони були змушені вдатися до заснування приватних українських середніх шкіл. 1908-1911 pp. під егідою Руського педагогічного товариства було засновано 6 приватних гімназій, один ліцей та чотири вчительські семінарії.

На Буковині перед Першою світовою війною ук­раїнці мали дві українсько-німецькі та дві українські гімназії і одну учительську семінарію. Українських на­родних шкіл напередодні війни в Галичині налічувалося 2510, Буковині — 216, на Закарпатті ж з наявних 1883 р. 282 українських шкіл до1914 р. не залиши­лось жодної. Велике значення для консолідації національних сил мало утвердження в Галичині й Бу­ковині завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України єдиної з Наддніпрянщиною літе­ратурної мови та запровадження в шкільне навчання (1892.), а згодом у діловодство фонетичного правопису. Наукове товариство ім. Шевченка у Львові під керівництвом М.Грушевського з 1897 по 1913 р. перетворилось фактично в неофіційну всеукраїнську академію наук. Члени товариства підготували близь­ко 3 тис. томів різних видань з українознавства, в тому

числі 8 томів написаної М.Грушевським монументаль­ної праці "Історія України-Руси" — найвидатнішого твору української наукової історіографії, який дав історичне обґрунтування української державності й справив значний вплив на державницьке виховання цілих поколінь. Поряд з М.Грушевським головними діячами товариства були І.Франко та В.Гнатюк.

Діяла широка мережа культурно-освітніх осе­редків. Товариство "Просвіта" 1914 p., мало по всьому краю 78 філій, 2944 читальні і 109 950 членів. Своїми бібліотеками, курсами для неписьменних, хорами, театральними виставами, концертами та популярни­ми виданнями " Просвіта" підіймала політичну й національну свідомість мас. Завдяки підтримці ми­трополита Андрея Шептицького у Львові засновано український національний музей (1913).

Поряд з окрасою української літератури — І.Франком розквітнув талант молодих письменників Василя Стефаника і буковинки Ольги Кобилянської. Редагований М.Грушевським ті І.Франком "Літера­турно-науковий вісник" (1898-1907) став всеукраїнським літературним органом, на сторінках якого друкувалися найкращі літературні сили України: М.Вороний, М.Коцюбинський, Леся Українка, В.Винниченко, П.Грабовський, Б.Грінченко, А.Кримський, М.Кропивницький, О.Кобилянська, О.Кониський, Б.Лепкий, О.Маковей, І.Нечуй-Левицький, О.Олесь, В.Самійленко, В.Стефаник, М.Старицький, І.Тобілевич та ін. Кращі твори світо­вої і української літератури популяризувала Україн­сько-руська видавнича спілка, яка.1899-1917 pp. випускала понад 300 видань белетристичної і науко­во-популярної літератури.

Справі утвердження національної ідеї велику по­слугу робило театральне мистецтво. Великі заслуги в цьому мав театр "Руської бесіди" у Львові, який 1905-1906 pp. на чолі з його керівником Миколою Садовським та незрівнянною актрисою Марією Заньковецькою здійснив постановку кращих творів української драматургії (п'єс М.Старицького, І.Карпенка-Карого). Загальне визнання здобули заснований відомим українським письменником Гна­том Хоткевичем Гуцульский театр (1910-1912) та Буковинський народний театр (1904-1910).

Упевнено ставало на професійну основу музичне життя краю. 1903 р. у Львові відкрито Вищий музич­ний інститут, якому 1907 р. присвоєно ім'я М.Лисенка. Його діяльність сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся Станіслав Людкевич (1879-1979) — творець знаменитої кантати-симфонії на слова Т.Шевченка "Кавказ". У розвиток і популяри­зацію національного хорового мистецтва великий внесок зробило засноване у Львові співоче товари­ство "Боян" (1891) та аналогічні товариства в інших містах краю. Значну роль у пропаганді української му­зики відіграли співаки світової слави Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька, Модест Менцінський та ін.

Виразних національних рис набуває образотвор­че мистецтво. Організатором митецького руху були засновані у Львові Товариство для розвою руської штуки (1889) та Товариство прихильників української літератури, науки і штуки (1905). Організовані ни­ми у Львові виставки (1889,1900) відкрили нові сторінки в розвитку західноукраїнського мистецтва, а виставка 1905 р. — перша Всеукраїнська мис­тецька виставка — стала справжньою маніфестацією духовного єднання західноукраїнських і наддні­прянських митців. Душею національного мистецького життя в Галичині був талановитий художник (пейзажист-лірик і портретист) Іван Труш (1869-1914), поряд з яким творили визначні живописці Модест Сосенко, Юліан Панькевич, Ярослав Петрак, Антон Манастирський, Йосип Курилас, Олекса Новаківський, Олена Кульчицька. Серед буковинських митців набув широкого визнання Микола Івасюк.

З-поміж українських скульпторів світову славу здобув Михайло Паращук, котрий (разом з Антоном Попелем) створив пам'ятник Адамові Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І.Франка, В.Стефа-ника, М.Лисенка і С.Людкевича.

На основі використання традицій і форм ук­раїнського народного зодчества формується національний стиль в архітектурі. Його зразками є споруджені у Львові за проектами Івана Лечицького та інших архітекторів будинки страхового товариства "Дністер" (1905), бурси Українського педагогічного товариства, Академічного дому, "На­родної гостиниці", Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка, Академічної гімназії та ін.

У народних масах західноукраїнських земель міцніло відчуття власної сили, зростала їх переко­наність у можливості здобути національні права наполегливою працею, консолідацією національних сил, організованою боротьбою за свободу.

З усіх західноукраїнських земель у найтяжчому становищі залишалося Закарпаття. Внаслідок асиміляторської політики урядових кіл Угорщини та безініціативності й консервативності місцевої, пере­важно московської і так званої мадяронської інтелігенції українці на початку XX ст. перебували там, за свідченням народознавця В.Гнатюка, "майже на тім становищі, на якім стояли галицькі українці на початку XIX ст., так що там народне відродження ще не розпочиналося". Лише невелика група молодих на­родовців, таких, як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації й тяжіла до національно-патріотичних сил Галичини й Буковини, всієї України. Започатковану ними традицію продовжило і розвинуло покоління 20-х pp. XX ст.

Дорошенко

хш

ОБЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД РОСІЄЮ. ПЕРЕТВО­РЕННЯ КОЗАЦЬКОЇ СТАРШИНИ В РОСІЙСЬКЕ ДВОРЯНСТВО. ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ, ОПОЗИЦІЙНІ НАСТРОЇ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ В ПЕРШІЙ ЧВЕРТІ XIX ВІКУ. ПОЛЬСЬКЕ УКРАЇНОФІЛЬСТВО. КИРИЛО-МЕТОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО. РОСІЙСЬКА ПОЛІТИКА НА ПРАВОБЕРЕЖЖІ. КИЇВСЬКА КОЗАЧЧИНА 1855 РОКУ.

Українське національне відродження, так само, як і відроджен­ня інших славянських народів, приспаних лихою історичною долею, мало своє джерело з одного боку в історичній традиції, а з другого в пробудженні почуття своєї народности. Історична традиція збереглася головно на тих частинах української землі, які ще так недавно пе­ред тим, до кінця XVIII століття, жили своїм власним життям, захо­вуючи свою політичну й культурну автономію. Це були лівобережні українські землі: Гетьманщина й Слобідська Україна. Пробудження народности наступило спочатку також на тих самих землях, бо по­літична й культурна автономія, яку вони перед тим посідали, сприяла тому, що національна культура розвинулася найбільше саме на ліво­бережній Україні, а разом із нею тут найбільше розцвіла й багата усна народня поезія.

Українське національне відродження почалося в кінці XVIII століття як антитеза до тяжкого політичного й соціяльно-економічного становища та культурного занепаду, в яких опинився в той час український народ на всьому просторі заселеної ним землі. По роз­ділах польської Річі Посполитої майже всі українські землі опини­лися в купі під владою Росії. На тих із них, які відійшли від Польщі, на Київщині, Волині й Поділлі, російський уряд залишив без змін той соціяльно-економічний лад, що був там під Польщею. Кріпацтво, яке в кінці XVIII в. досягло в Польщі свого найбільшого розвитку, не вважаючи на те, що саме тоді в умах кращих людей Польщі почи­налася проти нього реакція, дістало від російського уряду повну санкцію й було піддержане всією силою його військового й поліцій-но-бюрократичного апарату, якої вже не мала Річ Посполита перед своїм упадком. Селянська маса, яка сподівалася, що перехід під владу православної Росії принесе їй якусь полегшу, мусіла тяжко розчаруватись у своїх сподіваннях. Одиноке, що було змінене супроти давніших порядків, це була свобода повороту від церковної унії до православія. Російська влада навіть спонукувала до такого повороту. Ллє й повернення на православіє ні в чому не поліпшило долі укра­їнської кріпацької маси, а скасування уніятської церкви з її культур­ними установами повело тільки до ослаблення одиноких культурних впливів, які досягали до цієї мети.

В кінці XVIII віку поняття про народність, про націю та її права тільки що почало вироблятись і входити в свідомість пере­дових людей; уряди абсолютних монархій — Росії, Австрії й Прусії, котрі тільки що поділили між собою Польщу, використавши клопоти революційної Франції, яка проголосила «права народів», були далекі від зрозуміння цих понять, а особливо був далекий від такого зрозуміння уряд Росії. Цариця Катерина та її міністри не бачили або не хотіли бачити існування певних національних протилежностей у здобутих від Польщі українських областях: для них це були просто «новоприлучені польські провінції», й тому, залишаючи непорушним суспільний лад у тих провінціях, вони залишили за польською пану­ючою верствою, яка в їх очах єдино репрезентувала край, повну ге­гемонію в обсягу культурно-просвітнього життя, головно в царині шкільництва. На початку XIX віку правобережні українські землі ввійшли в склад віденської шкільної округи з її університетом на чолі. Шкільна справа під проводом куратора округи, князя Адама Чарторийського, а особливо його талановитого помічника Тадеуша Чацького, дідича з Київщини, великого польського патріота, почала дуже гарно розвиватися в чисто польському національному дусі. Чацький зумів подвигнути польське громадянство да щедрі жертви на ко­ристь шкільництва, і ввесь край укрився густою сіткою середніх шкіл, а для вищої освіти був заснований у Кремінці на Волині ліцей із прекрасною бібліотекою й ріжними помічними установами. Всі ці школи зробилися розсадниками польської культури й польського пат­ріотизму. За яких два десятки років під зверхньою владою росій­ського царя польська культура й просвіта зробили на Правобереж­ній Україні більший поступ, ніж за ціле попереднє століття пану­вання тут польської влади. Але народня маса, пригнічена кріпацтвом і суворим поліційним режимом, позбавлена всякої, хоча б найелемен­тарнішої освіти, перебувала в повній темноті і тільки в своїй усній поезії зберігала, як одиноку духовну спадщину, спомини про колишню козацьку свободу.

Інакші були відносини на лівобережній Україні. І тут із кін­цем XVIII віку селян повернуто в кріпацтво. Автономія Гетьманщини, а ще раніше Слобіської України була скасована, була ска­сована козаччина, судові й громадські порядки, а натомість запро­ваджено загальноімперські установи. Гетьманщина обернулася в дві «малоросійські Губернії» — Чернігівську й Полтавську, а Слобожан­щина в «Слобідську-Українську» губернію. Одначе залишилося дещо й з старого укладу життя: козацьке військо було скасоване, але ко­заки залишилися як вільний козацький стан, і кріпаччина їх не торк­нулася; таким робом майже третина селянського населення залиши­лася вільна. Те саме було й на Слобожанщині. Старі суди були ска­совані й заступлені новими, такими, як і по всій Росії, але закони, по яким судили, залишено старі, українські. Запроваджено новий адміністраційний устрій, але посади, починаючи від Губернатора й кін­чаючи останнім канцеляристом, заміщали місцевими людьми. Та най­головніше — на лівобережній Україні збереглася, як вищий стан у суспільстві, своя власна провідна верства: колишня козацька стар­шина, а тепер шляхетство або дворянство.

Козацька старшина придбала собі протягом XVIII століття ста­новище, анальоґічне тому, яке займала в Польщі шляхта. Спочатку її становище було навіть краще, ніж російського дворянства, яке не мало корпоративного устрою, було зв’язане тяжкою примусовою службою, підлягало бюрократичному судові й т. д. Та ось від часу цариці Анни почалася помалу емансипація російського дворянства; в 1730 році воно здобуло обмеження обов’язкової державної служби певним терміном і дістало право вільніше розпоряджатися своїми маєтками; в 17R3 році цар Петро III дав йому грамоту на повну волю від обов’язкової служби, і нарешті Катерина II довершила справу, давши в 1785 році свою знамениту грамоту про «вольність дворян­ства», яка надавала йому корпоративний устрій і закріпляла за ним становище упривілейованого стану, наділеного всіма правами, крім політичної влади, яка в абсолютистичній державі належала самому монархові.

Одночасно з остаточним санкціонуванням дворянських привілеїв у Росії йшло скасування української автономії. Козацьке військо було скасоване й старшина мала одержати загальноросійські військові або цивільні ранґи. Тепер, із упривілейованням російського дворянства, й для української шляхти було дуже важно дістати ті самі привілеї, які гарантували б її при можливих нових перемінах від якогось по­ниження її суспільного становища. Російський уряд спочатку визнав, що колишня українська військова або цивільна служба дає право на російське дворянство. Але з заведенням кріпацтва маса людей по­чала претендувати на дворянство зі страху бути записаними в прості селяни й попасти в кріпаки. Не тільки всі колишні урядовці чи їх нащадки, але й біле духовенство та навіть прості козаки за­сипали відповідні установи доказами своїх прав на дворянство. В 1790 році, наприклад, виявилося, що так звані «дворянські депу­татські комісії», які розглядали справи про належність до дворянства, внесли до дворянських списів понад 20.000 осіб купців, міщан, ко­заків і панських та казенних селян. Тоді уряд взявся енергійно за перевірку прав української козацької шляхти-старшини на росій­ське дворянство. Так звана «Герольдія» (найвища в імперії установа, яка вирішувала про приналежність до дворянства), спершу просто заперечила права колишніх українських старшин і урядовців на російське дворянство. Це викликало страшне обурення серед україн­ської шляхти. Дворянство Чернігівської й Полтавської Губернії звер­нулося до царя з петиціями, підкріпляючи свої претензії історич­ними, доказами: покликалися на грамоти польських королів, на дого­вори українських гетьманів із Москвою, доводили, ніби козацька стар­шина ще з кінця XVI віку мала всі права польської шляхти. На ґрунті станових дворянських інтересів виникає цілий рух, який спи­рається на історичні традиції й усі свої домагання основує на історично-правних доказах. Це викликає особливий інтерес до історії ко­зацької України. Люди старанно збирають історичні матеріяли — літописи, хроніки, грамоти, всякого роду акти, і на них заснову­ють свої домагання. Як каже історик українського дворянства Д. Міллер, «з посеред дворянства висуваються ластаті Чепи, Чарниша, В. Полетики, Милорадовича, Калинського, Марковича, як добрі пат­ріоти і завзяті оборонці дворянських інтересів. Все це люди, які виховали свій патріотизм на вивченні історії України, які збира­ли літописи й ріжні документи з історії краю. На свої заняття дворянським питанням вони дивляться як на подвиг, розпочатий задля слави батьківщини». Ці люди складають записки, меморіяли, в яких історичними аргументами стараються довести права україн­ського дворянства на упривілейоване становище. На цю свою працю вони дивляться як на патріотичне діло: Маркович пише свою за­писку «од усердія до своїх земляків»; Чепа «по усердію й любви до своєї нації». «Як приємно, пише в одному листі до Чепи Василь Полетика, — працювати для слави й добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми були небайдужі до інтересів батьківщи­ни, служать нам нагородою».

Боротьба за признання прав на дворянство за нащадками всіх категорій української козацької старшини затяглася на десятки ро­ків і вирішилася більше-менше позитивно аж тільки після царського указу 1835 року; але своє діло в справі оживлення українських істо­ричних традицій у колишній Гетьманщині вона зробила. Вона ожи­вила інтерес до рідної минувшини й повела до дослідження й навіть до ідеалізації цієї минувшини, опертих не тільки на клясових еґоїстичних інтересах, але й на вищих ідейних почуттях.

Я вже згадував, що руйнування старого устрою й скасування ав­тономії Гетьманщини викликали певну реакцію з боку найбільш пат­ріотично настроєних представників українського громадянства. Що ця реакція не обмежувалася сферою літератури, свідчить факт подо­рожі полтавського дворянина Василя Капніста в 1791 році до Берліна, де він пробував знайти в пруського уряду поміч проти «московської тиранії»; це був той самий Капніст, що написав «Оду на рабство», в якій оплакував заведення кріпацтва на Україні. Але часи збройної акції й чужих інтервенцій уже давно минули, зате літера­турний інтерес до національної минувшини й історичні досліди над цією минувшиною якраз зустрілися з новими ідеями, що йшли з за­ходу й з кінцем XVIII ст. почали знаходити для себе щораз більше зрозуміння серед освічених представників українського дворянства, на Лівобережжі. І

Ідея народности була новим, пізнішим чинником українського національного відродження. Вона народилася в другій половиш 18 віку на Заході й знайшла собі відгук серед славянських народів, насамперед у чехів. Ця ідея виявилася в живім інтересі до своєї народности, до народнього життя й побуту, до народньої мови й поезії, до національної минувшини; вона знайшла собі вислів у тому могут­ньому літературному напрямку, який звичайно звуть романтизмом. Як каже російський учений О. Пипін, «найглибше джерело українського відродження міститься в життьовій силі народної істоти, в тому ново­му суспільному й літературно-поетичному інтересі до народности, який служить знаменною історичною появою не тільки російсько-славянського, але й цілого європейського життя нових часів». Укра­їнські освічені люди половини XVIII віку ще не розуміли й не цінили всієї краси живої народньої мови й народньої поезії: вони здавались їм занадто «простими» й грубими. їх вабили до себе чужі форми й чужі зразки, колись польські, пізніше російські, французькі та інші. Вони кидали свою мову, свої звичаї так само, як скидали своє ста­росвітське убрання, свої кунтуші й жупани й міняли його на модне чужоземне вбрання, на каптани, камзоли й фраки. Все багатство й своє­рідність народнього побуту, поетичність народніх звичаїв, обрядів і духової творчости здавались їм нікому нецікавим провінціоналізмом, невартим уваги освіченої людини. Коли вони згадували часом про них, то хіба як про якийсь куріоз. Очевидно, не з свідомого наукового інтересу, а просто, щоб зацікавити столичну публику, офіцер Григо­рій Калиновський видав у 1777 році в Петербурзі «Опис весіль­них українських обрядів» і тим поклав початок української етноґрафії. Але минуло якихсь двадцять років, і на Україні появляються люди, які серйозно й систематично починають записувати народні пісні, сту­діювати народню мову і навіть уводять її до літератури.

В 1798 році появляються в далекому Петербурзі одночасно дві книжки. Одна з них під назвою «Записки о Малороссіи» — маленька енцикльопедія відомостей про Україну, про її природу, історію, на­селення, мову й поезію, написана Яковом Марковичем, вну­ком відомого мемуариста першої половини 18 в., Генерального підскар­бія Якова Марковича. Книжка ця була перейнята патріотичним ентузіязмом, який так і бє з кожного речення, з кожного слова її молодого автора. Не мавши наукового значіння, ця книга проте відкриває собою довгу низку видань, присвячених українській історії й етноґрафії, видань, які одно за одним появляються в перших десятиліттях 19. ві­ку. Далеко більше значіння мала друга книжка: це була «Енеїда» Івана Котляревського. Вона дала початок новій українській літературі, народній мовою, духом і змістом. Той самий Котляревський своєю пєсою «Наталка Полтавка», виставленою на сцені вперше в 1819 році в Полтаві, поклав початок і нового українського театру.

Змагання пізнати минуле рідного краю приводить до створен­им і двох повних курсів української історії: один був написаний з іні-ціятиви освіченого й гуманного ґенерал-ґубернатора малоросійського, князя Миколи Рєпніна, молодим українським архівістом Дмитром Бантишем-Каменським, і виданий коштом Рєпніна в 1822 р. під назвою «Исторія Малой Россіи». Другу «Исторію Малороссіи» написав одночасно український патріот і почитатель Мазепи Олекса М а р т о с . Але його праці не судилося побачити світ, з виїмком кіль­кох уривків, надрукованих у 1822 р. Ще раніше над розробленням української історії працюють Опанас Шафонський, Михайло Антоновський, Адріян Чепа. Василь Полетика, Михайло Марків, Ілля Квітка й Максим Берлінський. Вони кладуть початок науковому до­слідженню української старовини й популяризують знання рідної минувшини серед ширших кругів українського громадянства.

Нова українська література, в тісному звязку з історичними та етноґрафічними студіями, відкрила перед очима освіченого грома­дянства зовсім новий світ народнього життя з його багатим духо­вим змістом, з його розкішною поезією, яка зберегла в повній сві­жості образ минулого героїчного життя. Тепер поняття «нації» широко розвинулося: замість уважати за неї самі лишень горішні круги су­спільства, шляхту, тепер у це поняття був включений увесь народ, а поняття «батьківщини» обхопило собою всі землі, заселені цим народом. Тепер уже не в старих хроніках, не в гетьманських універ­салах і не в пожовклих шпарґалах фамілійних документів стали до­шукуватися слідів минулої слави предків, а в живих народніх піснях, у народніх звичаях і в обрядах.

В 1819 році князь Микола Цертелев надрукував першу збірку українських історичних дум. Ця збірка мала таке саме значін­ня для пробудження національного почуття серед українців, як ви­дання Вуком Караджичем сербських юнацьких пісень для півден­них словян, або опублікування Краледворського рукопису для чехів. Видаючи думи, князь Цертелев уважав, що він робить патріотичне діло: «Якщо ці вірші, писав він у своїй передмові, не можуть слу­жити поясненням української історії, то принаймні в них видко пое­тичний ґєній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, яка врятува­лася від жадности сусідніх народів». Так само почуттям любови до своєї народности, до її духової спадщини з часів героїчної минувшини перейняте перше видання ліричних народніх пісень, випуще­не Михайлом Максимовичем у 1827 р. Передмова Макси­мовича до цієї збірки звучить як літературний маніфест, і справді, для свого покоління вона мала значіння маніфесту, вона була пра­пором, на якому було виписане маґічне слово для тих часів: «народ­ність». «Настав, здається, той час — так починалася ця передмова — коли вже пізнають справжню ціну народности; вже починає здійс­нюватися бажання: нехай утвориться поезія правдиво руська! Найкращі наші поети беруть чужоземні твори вже не як основу й зразок для своїх власних писань, а тільки як помічний засіб для повні­шого розвитку самобутньої поезії, яка вродилася на рідному ґрунті й яку довго заглушували чужоземні прищіпки. І от з цього погляду великої уваги заслуговують памятки, в яких найповніше вияляється народність: це — пісні, в яких звучить дума, перейнята почуттям, і казки, в яких відсвічується народня фантазія». Яке глибоке вражіння зробила Максимовичева збірка на сучасників, не тільки на україн­ців, видко з того ентузіязму, з яким відгукнулися на появу цієї збір­ки з одного боку Пушкін, а з другого Гоголь. Діло Максимовича про­довжував і розвивав Ізмаїл Срезневський, видаючи в 1832 —38 роках у Харькові свою «Запорозьку Старину». Він друкував у ній історичні думи й пісні в твердому переконанні, що робить цим велику послугу для історії.

На початку 19 століття осередком культурного життя на ліво­бережній Україні зробився Харьків. Тут у 1805 році з почину місце­вого культурного діяча Василя Каразииа коштом місцевого дворянства й купецтва був заснований університет. Цей університет скупчив біля себе найкращі культурні сили українського громадян­ства, діячів на полі української літератури, історії й етнографії. Рек­тором університету був довший час відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. У Харькові почали виходити журна­ли:. «Украинскій ВЬстникъ», «Украинскій Журналъ» та інші, які вже своєю назвою показували, що вони присвячені місцевому краю та йо­го інтересам. На чолі літературного руху в Харькові стояв творець української повісти Григорій Квітка. В Харькові почали свою діяльність Срезневський, Костомарів, Метлинський, що свої літера­турні інтереси поширили аж до загальнославянського маштабу й зро­билися виразниками духової взаемности й братерства всіх славянських народів. У Харькові пильно студіювали тоді польську мову й літе­ратуру, а вже в кінці 30-х років Костомарів і Метлинський друкують тут українські переклади з Краледворського й Зеленогорєького руко­писів, з народніх чеських, сербських і польських пісень. Звідси ж, з Харькова завязуються безпосередні зносини з Прагою, як осередком славянського руху.

Говорячи про українське національне відродження першої чверти XIX віку, треба мати на увазі, що представником і носієм цього чисто ідейного руху було дворянство. В народні маси цей рух не йшов по тій простій причині, що вони опинилися в кріпацькій неволі, стали поза обсягом впливу школи й просвіти. Ще в половині XVIII ст. в кожнім українськім селі була школа, але коли запанувало кріпацтво, ці школи зникли. Вони позникали навіть серед вільного козацького населення, бо й козаки, як ми бачили, опинилися в настільки суворих умовах життя при нових порядках, що їм було не до школи. Пони­зилась освіта навіть серед духовенства. Давніше діти українського духовенства побирали освіту в школах, які були загальностановими й не мали виключно церковного харакетру. Такі були київська Академія й усі українські колегії. Та ще й до кінця 18 ст. стан священика по був у його родині спадковим: кандидатів на священиків вибирала сама громада, вона могла вибрати й світську людину, яку після вибору громадою єпископ мав тільки висвятити. Отже, властиво кажу­чи, духовної касти на Україні не було. Після реформ цариці Кате­рини II, які зробили державну службу привілеєм шляхетського стану, діти духовенства мусіли здебільшого вибирати для себе духовну діяль­ність. Стара українська школа зробилася виключно церковною, й за­гальна освіта в ній дуже занепала. Беручи це все на увагу, ми зро­зуміємо, чому ввесь літературно-національний рух початку XIX ст. був ділом майже виключно дворянської верстви і, яко такий, носив певні сліди клясової дворянської ідеології.

Я вже згадував, що українське дворянство першої чверти XIX ст. було настроєне опозиційно. Ця опозиційність мала своїм джерелом пе­редовсім незадоволення з російського уряду, який не хотів визнати за українською шляхтою дворянських прав у повнім обємі. Але були й інші причини для незадоволення. Один російський Генерал, який слу­жив на Україні, оповідав у своїх споминах — мова йде про 1824-й рік — що все тодішнє дворянство на Україні було перейняте «ненавистю» до Росії. Причини цієї ненависти він бачив у «порушенні прав Укра­їни», в великих податках, у поганій економічній політиці уряду, яка вела до загального зубожіння, і в поганому стані судівництва. Цю ненависть і цей дух опозиції помічали не тільки росіяни — ми маємо цілу низку анальоґічних свідоцтв у тодішніх мемуарах і записках — але й зовсім сторонні люди. Німецький подорожник Коль, який об­'їздив лівобережну Україну значно пізніше, вже в кінці 30-х років, говорить про такий самий опозиційний настрій українського дворян­ства, про його національний патріотизм і навіть про сепаратистичні мрії. Дійсно, політика російського уряду як за царювання Олександра І, так і за його наступника Миколи І, не могла викликати задоволення на Україні. Великі війни, які провадила Росія з Наполеоном, лягали важким тягарем також і на Україну, яка за всі жертви, які їй дово­дилося нести на користь держави людьми й матеріяльними засобами, діставала в нагороду тільки безконечне збільшення податків. Уряд не додержував своїх обіцянок щодо українських козаків, до яких звертався в критичні моменти і які, як завжди, з найбільшою охотою готові були стати до військової служби. В 1812 році, коли Наполеон ішов на Москву, Олександер І доручив малоросійському ґенерал-ґубернаторові князеві Лобанову-Ростовському сформувати кілька пол­ків із українських козаків, обіцяючи, що по скінченні війни, вони за­лишається як постійне козацьке військо. Звістка ця викликала велику радість козаків, і за короткий час вони власним коштом, без усякої допомоги уряду виставили 15 кінних полків по 1.200 людей у кож­ному. Одначе уряд не допустив їх до участи у війні, продержав на службі до 1816 року і потім демобілізував, не виконавши своєї обіцянки. Козаки залишилися звичайними селянами; уряд не покрив навіть їх видатків на узброєння, умундуровання й прохарчування, що, як признавали самі російські міністри, «цілком зруйнувало коза­ків». Натомісць у 20-х роках набрано зпоміж козаків 25.000 людей і переселено на Кубань, де включено в склад Чорноморського війська. Підчас польського повстання 1831 року цар Микола знову звернувся до українських козаків за допомогою. Генерал-губернатор Рєпнін узявся за справу. Козакам знову обіцяно поворот до військової козацької служби, і за короткий час було сформовано 8 кінних полків по 1.000 людей у кожному; українське дворянство своїм коштом закупило для них коней. І знову їх не допустили до участи в боях і, коли війна скін­чилася, то частину козаків повернуто на службу в російські полки, а частину вислано на Кавказ. Коли козаки почали протестувати, їх жорстоко покарано: кілька десятків було замордовано до смерти, прогнавши «крізь строй». Таким робом уся справа здобула характер грандіозної провокації.

Економічна політика російського уряду ввесь час ішла в розріз із інтересами України, як чисто хліборобського краю. Міністр фі­нансів граф Канкрін гальмував розвиток сільського господарства Укра­їни своїми митними тарифами й цілою фінансовою політикою, немилосерно стягаючи з українського населення податки й доводячи його до руїни. Сама місцева російська адміністрація в особі ґенерал-ґубернатора Рєпніна мусіла боротися з петербурзьким урядом, щоб охоронити селян і козаків від остаточного зубожіння. Коли взяти це все на увагу, то нам буде зрозуміла й та «ненависть до москалів» і той дух опозиції, про які так багато оповідають нам мемуаристи й подорожні перших десятеліть XIX віку. Нам будуть зрозумілі й такі факти, як радість дворянина Мочуговського в південній Полтавщині з при­воду успіхів Наполеона і його бажання, щоб «Бонапарт зруйнував Росію»; як слова відставного салдата Гуцана в переяславському повіті, що коли його знову покличуть на службу, то він піде різати не фран­цузів, а москалів; в тому самому переяславському повіті дворянин Лукашевич пив за здоровля Наполеона, а в пирятинському повіті виго­лошувано прилюдно тости «за республіку».

Після Наполеонівських війн російське громадянство було обхоп­лене ліберальними і навіть радикальними настроями в результаті ближчого ознайомлення з західньо-европейським життям в часі по­ходів до Німеччини, Австрії й Франції. Як каже один український дослідник тієї доби, в часі цих походів не тільки російські офіцери, але й прості салдати бачили інше життя, вже позбавлене того при­мітивного рабства, яке в формах кріпацтва твердо тримало в своїх обіймах величезну імперію на сході Европи. До Росії багато з них вер­талося не тільки з новими паризькими модами, але й з краскою со­рому на обличчі за свої власні російські порядки. Як наслідок цих настроїв російських військ, особливо в ґвардії, де служила вся то­дішня дворянська молодь, було поширення в Росії масонських лож і тайних політичних товариств, із яких виросла пізніша широка змова й знамените повстання в грудні 1825 року т. зв. «декабристів».

Масонство знайшло своє поширення й на Україні. Тут воно, бувши з походження чужим, російським або польським, мимоволі приймало на себе впливи місцевого українського ґрунту, мусіло ра­хуватися з українськими особливостями і врешті висувати на по­рядок дня національну проблему. З цього погляду особливо цікаві Пули масонські ложі: одна в Полтаві, до якої належав і знаменитий український поет Котляревський, друга в Київі, яка носила назву - Зєднаних Славян». У цій останній ложі членами були українці, ро­сіяни й поляки, й сама її назва вказувала на змагання до встановлення приязних відносин між усіма трьома народами. З масонських лож виросли чисто політичні товариства, з яких одні ставили собі загально російські й навіть загальнославянські цілі, а другі — чисто українські. Коли в звязку з здушенням повстання 1825 року російський уряд натрапив на слід існування цих товариств, то його члени всіма способами старалися вкрити свою до них приналежність і навіть заперечували саме їх існування. Через те до нас дійшло дуже мало матеріялу про цю сторінку тодішнього життя. Але відомості, що їх подають нам мемуари сучасників і деякі, лиш недавно знайдені в архівах доку­менти, дають нам змогу скласти собі доволі повний образ політичного руху на Україні перед повстанням 1825 року.

Залишилися виразні сліди існування українського політичного товариства, яке складалося з людей, що займали доволі високе ста­новище в суспільстві: головою його був повітовий маршал дворянства Василь Лукашевич. Товариство це, як каже один мемуарист, ставило собі метою політичну незалежність України. Політична змова, яка ви­никла серед російського офіцерства ґвардії в кінці царювання Олек­сандра І, відома в історії під назвою руху декабристів, мала свої орґанізації й на Україні, де членами були й офіцери-українці, а також місцеві поміщики. В той час, як північні організації, в тім і централь­ний комітет у Петербурзі під проводом полковника Пестеля, відзна­чалися духом централізму й не рахувалися з національними особливостями ріжних народів російської імперії, південні орґанізації ставили ідеалом майбутнього устрою Росії федерацію й висували на порядок дня національне питання. З цього погляду заслуговує на особливу увагу товариство «Зєднаних Славян», яке повстало на Україні в 1825 році, перетворившися з масонської ложі того самого імени. Як опо­відає нам у своїх мемуарах один із членів цього товариства, «Това­риство Зєднаних Славян ставило собі за головну ціль увільнення всіх славян від абсолютистичної влади, знищення національного автономізму поміж деякими славянськими народами й сполучення їх усіх в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити гряниці кожної окремої славянської держави, запровадити в усіх народів демократичну парляментарну форму правління, скласти конґрес для управи ділами цілого союзу й для зміни, в разі потреби, за­гальних основних законів. Кожній окремій державі мала бути дана повна свобода й незалежність у вирішенні її внутрішніх справ». Підчас урядового слідства в справі цього товариства в одного з його членів було знайдено рукописний катехизіс, де серед інших пунктів був один, який звучав: «Не бажай мати раба, коли не хочеш сам ра­бом бути». Це був той самий виклик кріпацтву, те саме гасло, які ми зустрічаємо і в перших творах відродженої української літератури й які за яких-небудь два десятки років з могутньою силою озвалися в поезії великого українського поета Шевченка.

За повстанням 14 декабря 1825 року в Петербурзі відбулося 28 декабря повстання на Україні, де під Васильковом збунтувавсь один піхотний полк, загітований декабристами. Обдива повстання були по­гано підготовані й скінчилися невдачею. Наслідком його був повний розгром цілого руху. Сувора розправа молодого імператора Миколи І з революціонерами стероризувала російське громадянство. Вона від­билася й на Україні. Тут теж усе замовкло й притихло. Хоч опо­зиційні настрої й не були знищені, але вони виявлялися вже в більш прихованих формах. Якийсь час ми нічого не знаємо про політичні організації й товариства, й національний український рух виявляється тільки в літературі, в історичних і етноґрафічних студіях.

Ми бачили, що перші прояви українського національного руху появилися на лівобережній Україні, бо тільки тут збереглася своя власна освічена верства, яка, сполучуючи традиції минулого життя з новими ідеями, витвореними на заході, висунула зпоміж себе піонерів і прихильників національного відродження. Правобережна Україна з своїм польським або сполыценим дворянством не брала участи в цьому відродженні. Навпаки, вона була тереном відродження польської дер­жавно-національної ідеї й, коли в 1830 році в Польщі вибухло повстан­ня, то це повстання знайшло собі живий відгук на колишніх україн­ських землях Польщі, головно на Волині.

Здушення польського повстання мало свої певні наслідки 'й для України. Російський уряд мусів змінити своє відношення до правобе­режних українських губерній, на які він дивився досі як на польські. Він почав офіційно проголошувати, що правобережна Україна — це старий «русскій» край, тільки, мовляв, спольщений, і взявся до рі­шучих способів, щоб ослабити в краю польський елемент, піддер­жуючи натомісць елемент «русскій».

Насамперед звернуто увагу на шкільну справу. Кремінецький ліцей і всі польські середні школи закрито (так само, як на Литві закрито тоді віденський університет), натомісць у Київі в 1832 році засновано російський університет. Більшість польських середніх шкіл переформовано в російські гімназії. Учителів-поляків або звільнено з посад, або перенесено на службу в глиб Росії, натомісць спрова­джено учителів росіян або українців із Лівобережжя. За школою пішла черга на церкву. Більшість римо-католицьких манастирів на території правобережної України закрито. Церковну унію на українських та білоруських землях остаточно зліквідовано в 1839 році. Нона залишилася якийсь час тільки на Холмщині. Але уряд розумів, що всі ці обмеження торкаються лише дуже нечисленної вищої верстви населення правобережної України, а саме дворянства. Крім дворян­ства була ще величезна маса сільської людности, яка належала до української чи то за офіціяльною термінологією до «русскої» народности. Ця маса була в кріпацтві в польських поміщиків. Треба було щось зробити для неї. Уряд дійсно перевів деякі обмеження панщизняної роботи на панів (через заведення певної норми робочих днів), але це мало поліпшило становище кріпацької маси, котра перебувала в повній залежності від панів. Про заведення серед народу якоїсь просвіти, якоїсь школи й не подумано. Стараючись ослабити польські культурні впливи в краю, російський уряд не мав ані гадки чимсь піддержати національне самопочуття української народньоі маси. Тимчасом умовий рух, який відбувався в 20-х і 30-х роках XIX ст. серед польського суспільства на правобережній Україні, не залишився без впливу й на розвиток українського національного відродження. Річ у тому, що польське суспільство на правобережній Україні в значній своїй частині було польське лише мовою та культурою. В дійсності це були спольщені нащадки колишньої української шляхти. Антропо­метричні досліди самих же польських учених (наприклад Юл. Талько-Гринцевича) показують, що польська шляхта на Україні з антропольоґічного погляду стоїть далеко ближче до місцевого українського селянства, ніж до польської шляхти й до польських селян з корін­ної етнографічної Польщі. Це споріднення правобережної шляхти з українським народом та її загальне привязання до України, як до своєї батьківщини, витворили серед неї зчасом певний місцевий пат­ріотизм. Коли на початку XIX ст. під впливом ідей романтизму про­кинувся й серед польського суспільства інтерес до народности, до народньої мови й поезії, то саме польські письменники з України ство­рили так звану «українську школу» в польській літературі. Люблячи Україну й її природу, вони черпали своє натхнення в бурхливій минув­шині краю, в козацьких подвигах, брали сюжети з української історії, обробляли мотиви української народньої поезії, наслідували її форми. Не перестаючи бути патріотами історичної Польщі й беручи участь у боротьбі за польську справу, представники «української школи» мали вплив на розвиток української національної свідомости й українського патріотизму взагалі. Серед представників цього напрямку найбільше визначилися: поети Антін Мальчевський, Богдан Залеський, Северин Ґощинський, Олександер Гроза; повістярі Томаш О л і з ар о вс ь кий, Михайло Чайковс ь к и й ; повістяр і критик Михайло Грабовський. Сам ґеніяльний Юлій Словацький належав почасти до української школи. Дехто з представників цього напрямку перейшов до писання українською мовою, от як Т им к о Падура, Антін Шашкевич; Спиридон Осташевський та ціла низка інших. У значній мірі під впливом цієї школи і взагалі цього місцевого українофільства серед польського суспільства повстав уже в другій по­ловині XIX віку так званий хлопоманський рух, який привів до пере­ходу в український національний табор багатьох представників шля­хетського суспільства на правобережній Україні. Крім впливів поль­ського романтизму в його спеціяльній «українській» формі, чималий вплив на розвиток української національної здеольоґії мала й польська революційна література, поширена на еміграції після упадку повстан­ня 1830—31 років. Лівіші й радикальніш! елементи польської еміграції, серед яких не мало було й поляків із України, почали за кордоном жваву політичну діяльність і старалися вести революційну пропа­ганду в самому краю, на Білорусі, Литві й Україні. Вже в кінці 30-х років на Волині була розкрита велика таємна організація, на чолі якої стояв Шимон Конарський, котрого російська влада судила й роз­стріляла у Вільні в 1837 році. Київ із його молодим університетом став осередком культурного життя, де зустрічалися між собою спольщені українці з Правобережжя зі зросійщеними українцями з Ліво­бережжя. Тут, на перехресті ріжних культурних впливів, на ґрунті так багатому українськими історичними споминами, прокидалася україн­ська національна думка й поширювалася до ідеї славянської взаемности. Вплив польської революційної літератури надавав їй ради­кальний відтінок.

Саме в Київі в половині 40-х років склалося українське таємне товариство під назвою Кирило-Методіївського братства, яке вироби­ло першу політичну проґраму для українства. Це товариство скупчило в собі цвіт української думки, людей, що мали величезний вплив на хід і розвиток українського відродження. Тут були: історик Микола Костомарів, тоді — професор київського університету; талано­витий письменник і видатний діяч Пантелеймон Куліш; про­фесор Микола Гулак; Опанас Маркович — видатний етнограф; Василь Білозерський, який пізніше відограв по­мітну ролю в українському громадському житті, й цілий ряд інших. Окрасою товариства був ґеніяльний поет Тарас Шевченко, син селянина, недавно лише визволений із кріпацької неволі. Виданий у 1840 році в Петербурзі перший збірник його поезій «Кобзар» відразу здобув йому широку літературну славу й мав величезний вплив на поширення української національної свідомости. Соціяльний склад Кирило-Методіївського братства вже відріжняється від складу масон­ських лож і політичних кружків першої чверти століття: тут нема вже великих панів, багатих дідичів; членами братства були переважно діти середніх або й бідних дідичів, урядовці й навіть колишній крі­пак. Це та верства, яка в сфері інтелектуального життя й ідейного провідництва виступає в 40-х роках у Росії й на Україні на зміну родовитого панства й яку в новіших часах почали називати інтелі­генцією.

Кирило-Методіївське товариство проіснувало дуже недовго; воно не встигло вийти з підготовчої стадії, не встигло ще розвинути якоїсь практичної роботи, як уже на початку 1847 року члени його були заарештовані, вивезені до Петербургу й після адміністраційного суду дуже суворо покарані тюрмою й засланням. Тільки через десять po­ків по смерті царя Миколи І, який особисто кермував судом і визначав кару, члени братства змогли вернутися до літературної й господар­ської діяльності. Але ідейне значіння братства було величезне. Можна с казати, що його ідеї й його програма надовго зазначили головні на­прямні лінії українського національного відродження.

Програма братства, котре свідомо поставило себе під патронат славянських первоучителів Кирила й Методія, щоб підкреслити свій славянський напрям, найкраще можна бачити з тексту проклямації, написаної Костомаровом під титулом: «До братів українців»: «Ми приймаємо, пише Костомарів, що всі славяни повинні між собою поєд­натись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управ­ляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Такі народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи, словаки, хорутани, серби й болгари. Щоб був один сойм або Рада Славянська, де б сходилися депутати під усіх республік і там розважали б і рішали такі діла, котрі на­лежать до цілого Союзу Славянського. Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибираний на кілька літ, і над цілим Союзом був би правитель вибраний на кілька літ. Щоб у кожній республіці була загальна рівність і свобода, а станів щоб зовсім не було. Щоб депу­татів і урядовців вибирано не по роду, не по багатству, а по розуму й по освіті. Щоб свята віра Христова була основою закону й усієї управи в цілому союзі і в кожній окремій республіці».

Ще докладніше малює нам той устрій всеславянської федерації, про яку мріяли члени братства, його статут. Тут говорилося, що ду­хове й політичне обєднання славян є їх справжнім призначенням, до якого вони мусять прямувати. Славянські народи в будучині мусять приєднатися до Росії й скласти з нею одну федерацію. При прилучен­ні кожний славянський народ зберігає свою самостійність. Росія ма­ла би бути поділена на три великоруські штати (держави), на два українські, два надволзькі, два південні, два сибірські, два кавказькі, один білоруський; далі мали бути штати польський, чехословацький, сербський і болгарський. На чолі федерації стояв би загальний сойм із представників усіх славянських народів. Київ не повинен би належати ні до якого штату й служив би місцем зборів загального сойму. В кожному штаті був би свій сойм і свій президент, вибираний на чо­тири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному прези­денту, вибираному також на чотири роки.

Думки, які лягли в основу програми чи статуту товариства, були розвинуті в цілій низці творів, документів і листів, які заховалися до нашого часу в архівах. Найяскравіше ці думки були висловлені в творі Костомарова «Книга битія народу українського». Безперечно, цей твір був складений під впливом відомих «Ksieg pelgrzymstwa pol-skiego» Адама Міцкевича. Але він відзначається далеко більшим ра­дикалізмом; він написаний у чисто республіканському дусі й перейнятий таким самим, як у Міцкевича, месіянізмом, з тою ріжницею, що в Костомарова месіяністична роля послужити визволенню всіх славянських народів замісць Польщі відводиться Україні.

З усіх практичних намірів Кирило-Методіївських братчиків, на­скільки можна бачити з їх плянів, найактуальніший характер мала боротьба проти кріпацтва. Цю боротьбу вони мали провадити шляхом безупинної пропаганди в школі і в літературі, стараючися виховати нове покоління дворян в антикріпацькому дусі. Рівночасно вони вва­жали за потрібне негайно взятися за ширення просвіти в народніх масах, за видання популярних книжок і часописів і взагалі стара­тися підвести культуру широких народніх мас. ІІлянам українських ідеалістів не судилося здійснитися, але їх ідеї не загинули марно. Боротьба за емансипацію закріпощеного селянства стала гаслом укра­їнської літератури: можна сміливо сказати, що перше, ніж кріпацтво було скасоване самим урядом, йому вже був нанесений смертельний моральний удар у літературі, однаково, як в українській, так і в ро­сійській.

Царювання Миколи І (1825—1855) все пройшло під знаком тяж­кої політичної реакції. Розпочавшися з жорстокого здушення повстан­ня декабристів, воно відразу заповіло непримиренну ворожнечу до вся­ких ліберальних ідей. За основні принципи, що на них мала стояти вся російська державність, проголошено: православя, самодержавя й народність. Православя означало виключне панування одної право­славної церкви, яка була поставлена в повну залежність від світської влади й мусіла служити виключно піддержанню існуючого режиму. Самодержавя означало не тільки зосередження всієї влади в руках одного абсолютного монарха, але також усунення громадянства від усякої участи в політичному житті, недопущення ніякої самоуправи й віддання цілого величезного державного апарату з усіма його склад­ними господарчими функціями в руки бюрократії, вільної від усякої громадської контролі. Третій принцип державної системи — народ­ність треба було розуміти в значінні панування самої-но великору­ської народности й здушення національного партикуляризму всіх ін­ших численних народів імперії. Це стояло в звязку з суворим центра­лізмом, який випливав із ідеї самодержавної влади: всі провінції управлялися з одного центру, з Петербургу, де сходилися нитки з усіх кінців імперії: найменша справа, яка виникала десь на місці, мусіла бути вирішена в столиці. Місцеві агенти влади, навіть на найвищих становищах генерал-губернаторів, мусіли про кожну дрібницю запиту­вати центральний уряд, а то й самого царя.

На зверхній вигляд ця кольосальна державна машина могла імпонувати своєю стрункістю, своїм, здавалось, правильним рухом, своїм зовнішнім порядком. Але ввесь цей порядок держався на са­мому тільки страху перед карою, на самому механічному виконанні приписів. Найменша нагода укритися від контролі вела до страшних надужить. Та головне було в тому, що вся ця система держалася на поневоленні широких народніх мас, які не переставали глухо хвилюматися й дуже тяжко, навіть на Московщині, де кріпацтво існувало вже сотні літ, відчували свою неволю.

Становище на Україні ускладнювалося ще через особливі умовами місцевого життя. Російський уряд увесь час страшенно боявся примари українського сепаратизму й глибоко не довіряв українцям. Навіть коли українці показували прояви державного патріотизму, ви­ставляючи в 1812 та в 1830 роках цілі полки добровільців для обо­рони держави, ці полки, як тільки минала перша небезпека, негайно розпускались, або, як це було в 1831 році, насильно виселялися да­леко поза межі України. їх навіть не допускали до участи в бойових операціях. Коли генерал-губернатор правобережної України князь Рєпнін став виступати з проектами поліпшення тяжкого економічного стану нижчих верств населення і своєю гуманною поведінкою придбав собі любов козаків і селян, його було запідозрено в українському се­паратизмі, негайно усунуто з посади й вислано за кордон. В історії з Кирило-Методіївським братством цар Микола І побачив ні біль­ше, ні менше як намір відрізати Україну від Росії й відновити часи гетьманства. Цим страхом українського сепаратизму, як і загальною лінією політики російського уряду пояснюються його заходи коло оста­точної асиміляції українських провінцій. Польське повстання 1830 ро­ку тільки прискорило ці заходи.

Отже на лівобережній Україні було в 1831 році скасовано чин­ність магдебурзького права по містах. Це скасування було підтвердже­не царським указом із 1835 року, а в 1842 році скасовано було Литов­ський Статут, який давно вже став українським національним правом. У Київі разом із магдебурзьким правом скасовано й мійську міліцію в числі понад 2.000, узброєну й умундуровану на старосвітський ко­зацький лад. Щоб ослабити український елемент у Київі, купців-укр-їнців виселено з осередку міста на окраїни, а натомісць спроваджено з Московщини купців-великоросів.

Українське дворянство було в усьому зрівняне з російським і нарешті саме «малоросійське» ґенерал-ґубернаторство було скасоване, щоб не залишилося ніякого спомину про колишню окремішність краю. Віднині це були звичайні російські губернії: Чернігівська й Полтавська. Де в чім відмінне становище було на правобережній Україні. Воно відріжнялося від становища на лівобережній тим, що тут після подій 1830—31 років російський уряд відчув загрозу з боку польського еле­менту, загрозу далеко реальнішу, ніж дворянська фронда лівобереж­них панів або мрії українських патріотів про козаччину та Гетьманщи­ну. Цим і пояснюються ті заходи російського уряду в шкільній і цер­ковній справі, про які вже говорено вище. Але не зразу наважився уряд на деякі кроки, які хоч до певної міри полегшували долю місце­вої корінної української людности й підіймали її значіння в краю.

Статистичні дані з 1838 року показують, що населення трьох обширних Губерній: київської, волинської й подільської складалося з таких груп: 4.200.000 творили селяни-українці, поголовно панські крі­паки; над ними стояла дворянська верства, поголовно польська, в числі 100.000 людей. Але серед них тільки третину творили дідичі, які володіли середньою або більшою земельною власністю, а величезна більшість (коло 65.000) належала до дрібної малоземельної або зовсім безземельної шляхти, яка служила в маєтках більших панів або орен­дувала у них маєтки. Шляхта по праву російського дворянства була звільнена від усяких податків і повинностей, у тому й від військової служби. Міське населення в числі 341.000 в незначній частині складалося з українських міщан, а в більшості це були жиди. Вони три­мали в своїх руках майже цілу дрібну й велику торговлю по містах і містечках, орендували з дідичів корчми, млини, заводи, річні пере­вози, іноді й цілі маєтки, а багатші зпоміж жидів брали в оренду навіть маєтки з правом вимагати від селян панщину.

Хоча російський уряд у 1830 році й не зважився на такий крок, який зробив австрійський у 1846 році в Галичині, закликавши селян утихомирювати бунтуючих панів, одначе його головнокомандувач вій­ськом - фельдмаршал Остен-Сакен видав у травні 1831 року відозву до селян правобережної України, щоб вони доносили урядові на тих своїх панів, які приставали до повстання, а тих із панів, хто виступав із зброєю в руках, просто арештовували й віддавали до рук владі. При чім тут же було обіцяно, що селяни ніколи вже не повернуться під владу збунтованих панів. Ця відозва була читана по всіх церквах у краю, й народ із ентузіязмом відгукнувся на заклик уряду. Спроби польського повстання на терені України не мали ніякого успіху. Але по втихомиренні польського повстання ніхто й не подумав про ви­конання обіцянок Остен-Сакена.

Народні маси були доведені до крайнього ступня забитости й духової темноти. Не могло їм помогти й своє православне духовен­ство, бо воно саме було мало освічене, принижене, вбоге й матеріяльно залежне від дідичів. Для народньої просвіти ніхто нічого не робив. Закриваючи давніші польські школи, уряд відкривав нові — росій­ські, але й ці нові школи відкривано тільки задля дворянської молоді. Про київський університет було в урядовому документі заявлено, що він відкривається «для поляків південно-західнього краю».

Уряд розумів, що найпевнішим способом ослаблення в краю не­безпечного для нього політично польського елементу було б поліп­шення долі селянської української маси, яка перебувала в кріпацтві в польських дідичів. Але зважитися на якенебудь порушення святого принципу кріпацтва було для Миколи І найтяжче. Скоро по своєму вступі на престол у засіданні Державної Ради він заявив: «Я при­знаю, що в теперішній час всяка думка про увільнення селян була би злочинним замахом на загальний спокій і на добро держави». Зчасом цар Микола прийшов до переконання, що кріпацьку неволю селян тре­ба якось скасувати; протягом цілого його тридцятьлітнього царювання безпереривно засідали одна за другою пять таємних комісій, які ви­робляли ріжні проекти селянської реформи. Але до кінця свого життя Микола І так і не зважився на якийсь практичний крок у напрямі ска­сування кріпацької неволі.

В 1838 році на посаду київського ґенерал-ґубернатора був призначений ґенерал Бібіков. Це був тип завзятого реакціонера, ворога всякої ліберальної думки, а в своїй адміністраційній практиці яскра­вого сатрапа-самодура. Але це був чоловік розумний і енергійний. Він дуже скоро зрозумів ненормальність відносин у краю з погляду по­літичних інтересів російської держави й постарався дещо зробити для поліпшення правно-економічного становища селян-кріпаків. Суворо, крутими поліційними заходами приборкував він польські політичні аспірації, але щоб позбавити польський елемент у краю твердого ґрун­ту, вважав за потрібне щось зробити для українців-кріпаків. Бібіков насамперед звернув увагу на численну дрібну шляхту, котра особливо жорстоко пригнічувала селян, виступаючи як посередниця між дідичами та їх кріпаками в ролі управителів, довірених, орендаторів, і котра в часі повстання давала зпоміж себе головний контиґент узброєних повстанців. Ще перед призначенням Бібікова уряд наказав пе­ревести ревізію прав на дворянство шляхти правобережної України. Бібіков енергійно взявся переводити цю ревізію й протягом 1840—45 років особлива комісія під його безпосереднім проводом виключила з дворянського стану 64.000 шляхтичів, які не могли документами до­вести своїх дворянських прав, і приписала їх або до селян (розуміється, вільних), або до міщан. Згодом, як каже Орест Левицький, ця ко­лишня шляхта, примушена взятися до продуктивної праці над зем­лею, майже вся злилася з корінною українською людністю, засвоїв­ши її спосіб життя, мову й звичаї.

Далі Бібіков узявся до селян. В краю жила доволі численна кате­горія так званих скарбових селян. Це були ті селяни, що мешкали в маєтках, сконфіскованих у римо-католицьких манастирів або в ді­дичів, замішаних в повстанні 1830 року. Ці маєтки звичайно відда­валися в оренду, здебільшого шляхтичам або жидам. Орендатори дуже жорстоко поводилися з селянами, старючися видушити з маєтків якомога більше доходу. Бібіков звернувся до уряду з меморандумом, де яскраво змалював тяжке становище скарбових селян у руках оренда­торів і запропонував перевести цих селян на становище так званих селян «оброчних»: це означало, що селяни мали бути обложені певним регулярним податком на користь скарбу, а поза тим їм лишалася сво­бода провадити своє власне господарство на державних землях. Бібікову вдалося перевести цю реформу й таким робом хоч частина селян була увільнена фактично від кріпацької неволі. Ще важнішим його кроком було заведення в 1847 році так званих «інвентарних правил». Суть тих правил полягала в тому, що встановлявся певний порядок від­бування панщини й точно зазначалося число днів, які селяни мали працювати на своїх дідичів; усякі роботи понад ці установлені дні ді­дичі мусіли оплачувати по затвердженій урядом таксі. Точно зазна­чався характер роботи чоловіків і жінок, при чому брався на увагу й вік селян. Панщизняна робота в свята строго заборонялася. Всякі на­туральні побори на користь дідичів касувалися. Були зроблені обме­ження дідичівської самоволі щодо селянських шлюбів, права здавати селян у рекрути або засилати на Сибір. Панщизняні обовязки були розкладені за місяцями цілого року й заборонено було переносити їх із зимових місяців на літні, або навпаки.

Розуміється, «інвентарні правила» не були ще увільненням се­лян від кріпацької неволі, але вони до певної міри охороняли особу й власність селянина від безконтрольної влади дідичів і справді трохи поліпшили селянське становище. Одначе ці полегкості, що їх добився Бібіков для українських селян-кріпаків, були ослаблені зараз же піс­ля того, як Бібіков у 1852 році уступив із своєї посади й на його місце був призначений ліберальний князь Васильчиков. При ньому були видані «доповнення» до інвентарних правил, котрі паралізували самі правила. В результаті, як каже історик тих часів, «ніколи утиски над селянами не були такі сильні, як саме в цей час».

Наслідком цих хитань урядової політики в селянському питанні був дуже нервовий, тривожний настрій селян. То тут, то там виникали розрухи, які звичайно дуже суворо здушувано збройною силою. Ве­ликі непорозуміння викликали й самі інвентарні правила, зредаґовані дуже неясно. Селяни толкували їх на свою користь, а дідичі на свою. Наслідком цього селяни дуже часто відмовлялися зовсім виконувати панщину. Дідичі кликали поліцію й військо, й непокірних дуже су­воро карано. Новіший дослідник селянських розрухів на правобереж­ній Україні нараховує 55 селянських бунтів за часи безпосередньо по заведенні інвентарних правил. Та найширші розрухи виникли вес­ною 1855 року в середній Київщині, обхопивши 8 повітів, себто половину губернії. Ці розрухи, які мають в українській історіографії вже цілу літературу, здобули собі назву «Київської козаччини 1855 року». Вони виникли саме в тій місцевості, де ще збереглися живі спомини про козаччину й про колишню свободу. Тому гасло повороту до «ко­заччини» падало тут на надзвичайно підхожий ґрунт.

Весною 1855 р. російський уряд із приводу війни з Францією й Туреччиною видав маніфест, де всі піддані держави закликалися добровільно ставати в ряди війська для оборони батьківщини. Деякі загальні й неясні вирази маніфесту, виданого очевидно малозрозумі­лою українським селянам російською мовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, що це їх усіх цар кличе записуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах сами священики поясняли селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись предки їх, козаки. Селяни кинулися тво­рити відділи, вимагали від священиків, щоб вони приводили їх до при­сяги на вірну службу й записували в козаки. Розуміється, всяка ро­бота на панів була покинута, бо селяни були певні, що запис у ко­заки робить їх вільними людьми. Коли в деяких селах священики почали казати, що селяни невірно зрозуміли царський маніфест, що цар зовсім не думає про повернення всіх у козаки, то селяни били священиків і казали, що ті ховають від них справжній царський ма­ніфест, котрий усім дає волю. Для втихомирення розрухів були висла­ні військові відділи. Але селяни поставили їм опір. Тоді були прислані сильніші військові відділи, опір селян був зломлений, і почалися жор­стокі репресії. Тисячі селян, чоловіків і жінок, були вибиті на місці різками й кинуті в тюрму. Сотні пішли на заслання до Сибіру. Мож­на з певністю сказати, що спровокований народ заплатив за своє зма­гання до свободи потоками сліз і крови. Але бажана свобода вже на­ближалася, її прискорила Кримська війна.

ЛІТЕРАТУРА

Д. Миллеръ, Превращеніе малорусской старшины въ дворянство, «Кі-евск. Стар.» 1897, І—IV. Н. С(тороженко), Къ исторіи малороссійскихь ко-заковъ въ концъ XVIII и въ началъ XIX вв., «Кіевск. Стар.» 1897, IV, VI, X—XII; його ж: Малороссійскоє ополченіе 1812 г., «Чтенія О-ва Нестора Л-втопиеца», кн. V, Київ 1881. И. Павловскій, Малороссійкое козачье ополченіе аъ 1812 г., «Кіевск. Ст.», 1906, IX і X; його ж: Малороссійскіе козачьи полки въ борь&Б съ по­ляками въ 1831 г., «Труды Полт. Губерн. Учен. Архивы. Комиссіи», в. VII, Полтава 1909; його ж: Къ исторіи Малороссіи во время генералъ-губернаторства кн. Н. Репнина, там же, в. I, Полтава 1905; його ж: Очеркъ деятельности малороссій-скаго генералъ-губернатора кн. А. Куракина (1802—1808), Полтава 1914. М. С в і д -зинський, До історії козаччини 1812 р., «Наук Збірник Харк. Наук.-дослідн. кат. іст. укр. культури», ч. 5, Харьків 1927. В. Щербина, Доля козаччини а Лівобережній Україні, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. 100, Львів 1930, Бг. D e m Ь і n s k і, Tajna misja ukrainska w Berlinie r. 1791, „Przegl^d Polski", t. 3, Krakow 1896. M. Грушевський, Тайна місія українця в Берліні 1791 року, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. IX, Львів 1896. В. Горленко, Къ исторіи южно—русскаго общества начала XIX ст., «Кіев. Стар.», 1893, І, а також у збірці «Южно-русскіе очерки и портреты», Київ 1898. А. Лазаревскій, Прежніе изыскатели малорусской старины, «Кіев. Стар.», 1894, XII, (Якіа Маркович); 1895, II (Ол. Мартос). Н. Василенко, Къ исторіи малорусской исторіографіи и малорусскаго общественна™ строя, «Кіевск. Стар.» 1894, XI і XII. Д. Доро­шенко, Огляд української історіографії, Прага 1923. А. П ы п и н ъ , Малорус­ская етнографія, Петербургъ 1891. С. Ефремов, Історія українського письмен­ства. Ляйпціґ 1924 Н. Петровъ, Очерки исторіи украинской литературы XIX стол., Київ 1884. Н. Дашкевичъ, Отзывъ о сочиненіи г. Петрова, «Отчетъ о 29 присужденіи наградъ гр. Уварова», Петербургъ 1888. С. бфремовъ Масонство на Україні, «Наше Минуле», 1918 кн. 3. їв. Риб а ков, 1825 рік на Україні, «Україна», 1925, VI. О. Гер май з є, Рух декабристів і українство, там же; Т. Слабченко, До історії «Малороссійскаго Общества», там же. Д. Дорошен-к о, Князь М. Рєпнін і Д. Бантиш-Каменський, «Праці Укр. Вис. Педаґ. Ін-та ім. Драгоманова», т. І, Прага ]929. Ю. Оксман, Одеське «гніздо змови» 1825 року, <.Прапор Марксизму», Харьків 1928, т. І. В. Базилевич, Декабристи на Укра­їні, Київ 1926. «Декабристи на Україні», Збірник під редакцією С. Єфремова, т. І, Київ 1926, т. II під редакцією Д. Баталія, Київ 1930, Д. Багалій, Декабристи на Україні, Харьків 1926. «Рух декабристів на Україні», Збірник під редакцією Д. Багалія, Харьків 1926. «Повстання декабристів на Україні», Збірник Наук.-Досл. катедри, Харьків 1926. Л. Доброволь-с ь к и й , Decembriana (огляд наукової літератури про декабристів), «Ювілейний збірник на пошану Д. Багалія, Київ 1927. М. Мочулський, Українська школа, умовини її появи з польській літературі, «Україна», 1917, кн. І—II. Л. Козлов-

скій, Польскіе романтики украинской школы, «Голосъ Минувшего», Москва 1913, кн. VII і VIII. L. Wasilewski, Seweryn Goszczynski, Познань 1Ш J. Tre-t і a k , Bohdan Zaleski, tt. 1—3, Krak6w 1911—1914. І в . Франко, Антін Шашкевич, король балагулів, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка» т. 47, Львів 1902 Ол. Юровська, Куліш і Грабовський, «Україна», 1929, вересень. В. Гнагюк, М. Грабовський, і П. Куліш, «Записки істор.-філол. відд. Укр. Акад. Наук», т. XXI—XXII і XXIII, Київ 1928—29; його ж: Падура, Рилєєв і декабристи, там же, т. XVIII, Київ 1928. В. Щурат, Шевченко і поляки, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. 119—120, Львів 1917. Н. Стороженко, Кирило-Мефодіевскіе за­говорщики, «Кіев. Стар.», 1906, II. С. Ефремов, Біля початків українства. Ґе-незис ідей Кирило-Методіївського братства, «Україна», 1924, кн. 1—2. П. З а й ц є в , «Книги битія», як документ і твір «Наше Минуле», 1918, кн. І. М. Новицький, Шевченко в процесі 1847 p., «Україна», 1925, кн. 1—2. О. Гермайзе, Куліш і Костомарів як члени Кирило-Методіївського братства. Збірник «Шевченко та його доба», т. І, Київ 1925. Є. Р и х л і к, Славянофільство кирилометодіївців, «Записки ніжинського ІНО», т. VI, Ніжин 1926. М. В о з н я к , Кирило-Методіївське братство, Львів 1921. М. Грушевський, Матеріяли до історії Кирило-Методіївського братства, в «Збірнику памяти Шевчанка», вид. Укр. Наук. Т-во, Київ 1916. О. Левицкій, Тревожные годы. Очеркъ изь общественной и поли­тической жизни г. Кіева и Юго-Западнаго края въ 1811—1812 гг., «Кіевск. Стар.», 1891, X і XI; 1895 XI і XII; його ж: О положеній крестьянъ Юго-Западнаго края во второй четверти XIX в., там же 1906, VII—VIII. И. Каманинъ, Послъдте годы самоуправленія Кіева по Магдебурскому праву, там же, 1888, V, VIII, IX. В. Иконниковъ, Шевъ въ 1654—1855 гг., там же, 1904, IX—XII. В. Проко-п о в и ч , Київська міліція, «Наше Минуле», 1918. І. П. Клебановскій, Къ исторіи польскаго возстанія въ Юго-Зап. краъ въ 1831 г., «Кіевск. Стар.», 1905, VI. М. Ясинскій, Волненія крестьянъ кіевской губерній въ 1855 г., «Чтенія О-ва Нестора-Лътописца», кн- IV, Київ 1890. П. Лебединцевъ, Записки о ко-защин-Ь 1855 г., «Кіевск. Стар.», 1900, VII—VIII. Ст. Томашівський, Київська козаччина 1855 року, Львів 1902. Л. Добровольський, 3 київської козаччи­ни 1855, «Укр. Наук. Збірник», т. І, Москва 1915. С. Ш а м р а й, Київська козаччи­на 1855 p., «Записки Іст. Філ. Відд. Укр. Акад. Науіс», т. 20, Київ 1928. Н. Васи­ленко, Крестьянскій вопросъ въ Юго-Западномъ краъ при Николай I и вве­дете инвентарей, «Великая Реформа», т. IV, Москва 1911. М. Корнилович, Бібіковські інвентарі, «Український Архів», т. І, Київ 1926.

XIV

ОЖИВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В РОСІЇ ПІСЛЯ КРИМСЬКОЇ ВІЙНИ. СЕЛЯНСЬКА РЕФОРМА 1861 РОКУ. НАРОДНИЦТВО Й ХЛОПОМАНСТВО. РЕПРЕСІЇ ПРОТИ УКРАЇН­СТВА В РОСІЇ. ГАЛИЧИНА ПІД АВСТРІЄЮ. СКАСУВАННЯ ПАН­ЩИНИ. ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ, 1843-Й РІК. МОСКВОФІЛИ Й НАРОДОВЦІ. ВЗАЄМИНИ З УКРАЇНОЮ НАД­ДНІПРЯНСЬКОЮ.

Крах, який потерпіла Росія в Кримській війні, був крахом цілої державної системи - царя Миколи 1-го. Бюрократично-поліційне госпо­дарювання в краю не витримало того серіозного іспиту, яким була війна з коаліцією європейських держав. Росія виявилася дуже слабо підготовленою до війни. Не було майже ніякої комунікації. Інтендантура виявила свою повну нікчемність. Армія, вихована на бездушній, формальній дисципліні, билася хоробро, але була позбавлена доброго проводу й несла страшенні жертви в боях. Технічне узброення було відсталим у порівнанні з ворогами. Військові невдачі й страшні втра­ти в людях почали хвилювати громадянство. Цар Микола не виніс сорому за погром своєї армії й цілої системи — й отруївся. Престол перейшов у 1855 році до його сина Олександра II, вихованого в лібе­ральному дусі відомим російським поетом Жуковським. Російське громадянство з одушевлениям вітало нового царя, сподіваючися від нього реформ і змягчення суворого режиму попереднього царювання. І це змягчення наступило якось само собою ще раніше, ніж уряд ви­дав якісь нові розпорядки або закони. Преса заговорила мовою, якої вона не знала до цього часу, й голосно почала заявляти про потребу реформ. Оживилася література, люди взагалі стали сміливіше себе почувати й говорити. Олександер II скоро по своєму вступі на престол дав амнестію членам Кирило-Мєтодіївського Товариства, і всі видатніші діячі братства: Костомарів, Куліш, Білозерський і Шев­ченко зійшлись у Петербурзі, де був зорганізований на той час ду­ховий центр українського національного руху.

Загальне піднесення руху, яке обхопило освічені круги в цілій Росії, торкнулося також і українського громадянства. Вся увага кра­щих представників українського громадянства була звернута на сподівану емансипацію селян від кріпацької неволі. В порівнянні з про­блемою кріпацтва відступали на другий плян усі інші питання. Як російська, так і українська література працювали в тісному контакті між: собою, що торкалося боротьби з кріпацтвом. Російські журнали містили українські поезії Шевченка, а великий російський письмен­ник Тургенев переклав російською мовою «Народні оповідання» Марка-Вовчка, які були одним суцільним актом обвинувачення проти крі­пацької неволі. Народ і його доля стають у центрі всіх помислів української інтелігенції, вже підготованої романтизмом до ідеалізації на­роду, як носія високих моральних основ життя. Кріпацтво уявляєть­ся, як велике соціяльне зло, як найбільша несправедливість, яку треба чим швидше усунути. Ці ідеї лягають в основу цілого нового напрямку, який виявився однаково серед російського й серед укра­їнського громадянства й який трохи пізніше прийняв назву «народ­ництва».

На Україні народництво прибрало яскравий національний від­тінок. Для українських народників простий народ був носієм не тіль­ки високих моральних прикмет, яких, мовляв, уже давно бракує освіченим клясам, але також і одиноким представником українсь­кої національности, — в протилежність зросійщеному панству. Тому то для українських народників наближення до народу, до його мови, до його поезії було заразом і поворотом до своєї національности. На­родники починають критично ставитися до своєї національної минув­шини, до гетьманських часів, поскільки ті часи привели до понево­лення народньої маси. В їх очах героями є лише ті козацькі провідни­ки, які дійсно боролися за народню волю й яких за те зберегла в своїй памяті вдячна народня маса. Таким поборником демократичних і на­родолюбних ідеалів представлялося Запорожжя, про яке збереглося стільки народніх пісень і переказів. Народники поривають із історич­ною традицією української державності! й національне відродження бачать у тому, щоб інтелігенція повернулась, як вони казали, до на­роду, засвоїла його мову, перейнялася його інтересами й ідеалами, віддала себе цілком на службу народнім інтересам.

Але покищо цей народ перебував у кріпацькій неволі, й тому вся енерґія українських народників була звернута на те, щоб підгото­вити уми до скасовання кріпацтва, щоб переконати уряд і громадян­ство в необхідності цього скасування. Заразом ішла діяльна праця над тим, щоб підготовити літературу для народу, який мав стати віль­ним, розвинути народню українську мову до такого ступня, щоб вона могла стати знаряддям просвіти й науки. Так само йшла праця над вивченням минулого й сучасного життя народніх мас, особливо щодо опубліковання памяток усної поетичної творчости народу.

Духовим осередком українського національного руху й його но­вим народницьким змістом став спочатку Петербург. Тут засновуєть­ся українська громада, головну ролю в якій грали Костомарів і Ку­ліш. Багаті українські поміщики Тарновський і Галаган дали Кулі-шеві кошти для заснування української друкарні й орґанізації видавничого руху. В Петербурзі виходить ціла низка дуже важних укра­їнських видань: «Записки о Южной Руси» Куліша й його історичний роман «Чорна Рада», альманах «Хата», твори Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка-Вовчка, проповіді Гречулевича й багато інших. Після довгих безуспішних спроб добитися дозволу на видання укра­їнського журналу, В. Білозерському вдалося дістати в кінці 1880 року дозвіл на видання, в Петербурзі українського місячника «Основа», який виходив протягом 1861—62 років, зробившися головним органом українського Р5'ху. На самій Україні також почали засновуватися «Громади» — в Полтаві, Чернігові, Харькові. В Київі повстала в J 860 році спочатку студентська громада, а потім і загальна. Громади дбали про організацію українських шкіл, видання й розповсюджен­ня українських книжок, улаштовували українські театральні виста­ви, концерти, відчити і взагалі старалися поширити українську на­ціональну свідомість серед усіх кругів громадянства. Тоді ввійшло в моду серед інтелігентної молоді ношення народньої одежі, як укра­їнського національного убрання, співання народніх пісень, уживання української мови в розмові. В Чернігові в 1361—63 роках виходив український тижневик «Чернігівський Листок» під редакцією поета-байкаря Л. Глібова. По всіх важніших українських містах почали виходити українські книжки, особливо підручники для народніх шкіл і взагалі для народнього читання. Головна увага українського громадянства була зосереджена попервах біля справи увільнення се­лян із кріпацької неволі.

Вперше урядово заявив про селянську реформу сам цар Олександер II у Москві весною 1856 p.: приймаючи представників дворянства, цар сказав їм, що він не має наміру скасувати кріпацтво не­гайно, але вважає, що це треба зробити неминуче, бо краще скасувати: кріпацтво зверху, ніж дочекатися до того часу, коли воно почне ска­совуватися само собою знизу. І цар радив дворянам добре помірку­вати над способом переведення реформи. Властиво практична підго­товка реформи почалася з заснування в кінці 1856 р. спочатку таєм­ного комітету, який мав вияснити питання про реформу «повільну, без крутих і різких переворотів, по докладно й пильно обмірковано­му наперед пляну». Уряд довго вагався, не знаючи, як узятися за діло. Він то дозволяв обмірковувати проекти реформи в пресі, то за­бороняв. У 1857 році дворяни литовських і білоруських губерній (Ковенської, Віленської й Городенської) звернулися до уряду з заявою, що вони готові покласти кінець кріпацьким відносинам шляхом до­бровільного порозуміння з селянами. Пар у своїм указі 20 листопада 1857 р. похвалив литовсько-білоруських поміщиків за їх бажання «увільнити селян від кріпацької залежності!» й звелів заснувати в кожній із трьох губерній особливі комітети для обміркування про­грами реформи. По зразку цих комітетів почали організовуватися ко­мітети й по інших губерніях, а на початку 1858 року таємний голов­ний комітет був зроблений явним і вже отверто занявся підготовкою реформи. Літом 1858 року при Головному Комітеті була заснована спеціальна Редакційна Комісія, яка занялася систематичним зводом усіх проектів, які вироблялися на провінції губерніальними коміте­тами. До цієї комісії були закликані також два видатні українські діячі, поміщики Чернігівської Губернії Василь Тарновський і Гри­горій Галаган, які працювали в своєму ґуберніяльному комітеті й енергійно обстоювали інтереси селян.

Як у головному Комітеті, так і в редакційній Комісії розпочалися завзята боротьба між представниками двох напрямків: один обстою­вав інтереси поміщиків і намагався перевести реформу так, щоб се­ляни дістали як найменше землі й заплатили за неї поміщикам як найдорожче; другий обстоював інтереси селян. Спочатку головою ре­дакційної комісії був Генерал Ростовцез, щирий прихильник лібераль­ної реформи, яка мала наділити селян можливо більшим наділом зем­лі. Йому дуже помагав міністр внутрішніх справ Мілютін. Але коли в початку 1860 року Ростовцев помер, цар на його місце призначив оборонця поміщицьких клясових інтересів ґрафа Паніна, якому вда­лося значно обтяти проект, виготовлений Ростовцевим. Вкінці ре­форма була опрацьована, прийнята Державною Радою й проголошена в формі царського маніфесту з 19 лютого 1861 року.

Увільнення селян із кріпацтва мало наступити не відразу, а ступнево, протягом двох років. Селяни діставали на свою власність землю, на якій вони раніше працювали в поміщиків, за певний викуп, який мали сплачувати протягом 20 років. Розмір землі, яка припадала на кожну мужеську душу, був установлений ріжно, в залежності від якости землі й характеру господарства. З цього погляду губернії імпе­рії були поділені на кілька груп, при чім українські губернії лівобе­режні й правобережні були виділені в особливі групи. Але розмір наділу землі взагалі був зменшений на 40%, на Чернігівщині на 25%, у Харьківщині на 31%. Взагалі земля була оцінена дорожче від дій­сної вартости й селяни переплатили принаймні на 45% більше, ніж мусіли б по справедливості заплатити. Розмір наділу на одну душу мужеського полу був установлений для українських губерній пере­січно в 4'/2 десятини (він хитався від 2 3/4 до 6 десятин). Ціла катего­рія селян так званих «дворових», тих, що були в свій час відірвані від хліборобської праці і взяті поміщиками для ріжних домашніх послуг, зовсім не одержали ніякої землі й повинні були записатися до міщанського стану. Взагалі селяни, хоча ставали особисто вільни­ми, не діставали тої суми громадських прав, із яких користали інші верстви російського суспільства. Вони були поставлені під особливу опіку провінціяльної адміністрації, були звязані в своїх рухах волею тієї сільської громади, до якої кожний був приписаний; нижчий сіль­ський суд мав право карати селян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була скасована.

Селяни не були вдоволені з суті реформи й особливо з спосо­бу її переведення. По багатьох місцевостях Росії, в тім і на Україні вибухали розрухи й нерідко реформу доводилося здійснювати за до­помогою військової сили. Не була зовсім удоволена з реформи й радикальніша частина інтелігенції. Та все-таки колишнє примітивне рабство було скасоване й перед освіченими кругами громадянства ста­вало тепер завдання поширити серед увільненої з кріпацтва сільсь­кої маси освіту, розвинути її політичний виднокруг, допомогти їй стати свідомими громадянами держави. Це було тим більше на часі, що уряд заповів реформи адміністрації, суду й запровадження зем­ської й міської самоуправи. Головна увага була звернута на поши­рення серед народніх мас освіти: на створення популярної літерату­ри, на видання підручників та на організацію школи. На цьому полі за розмірно короткий час було чимало досягнуто. Куліш зорганізу­вав у Петербурзі видавництво народніх книжок і шкільних підруч­ників. Костомарів організував публичний збір грошей на цю мету. Почали організовувати школи; для дорослих улаштовувано освітні курси по неділях, через що й самі школи здобули загальну назву «надільних» шкіл. їх улаштовували й по містах і по селах. Багато студентів пішли простими народніми учителями по селах, інші брали посади сільських писарів, знов же інші продавали по ярмарках книж­ки. Це був початок того «ходження в народ», яке пізніше прибрало характер соціял-революційної пропаганди. Але спочатку в діяльності цих студентів і взагалі інтелігентів, які відмовлялися від продовжен­ня своєї науки, від карієри, часом навіть поривали з своїми близьки­ми, щоб віддати всі сили на служения народові, не було ніякої рево­люційної мети, а тільки бажання піднести культурний рівень мас.

Одначе провінціяльна адміністрація, а часом і поміщики підоз­ріло ставилися до таких просвітителів. Особливо поміщики на Пра­вобережжі з великим недовірям ставилися до культурно-просвітньої діяльности серед народу, до поширення українських популярних бро­шур і підручників. Вони засипали російську адміністрацію доносами на «хлопоманів», — так охрестили вони людей, які захоплювались інтересами «хлопів», обвинувачуючи їх у соціял-революційній пропа­ганді, й добилися, наприклад, того, що деякі українські книжки було заборонено продавати на правобережній Україні, тимчасом як вони зовсім вільно продавалися на лівому березі, в сусідніх полтавській і чернігівській губерніях.

Але культурний український рух скоро знайшов собі й ідейних противників. Спочатку російське громадянство й російська преса при­хильно ставилися до української літератури й до українських націо­нально-просвітніх змагань. Російські журнали обох головних напрям­ків, так званих «западників» і «славянофілів», охоче друкували на своїх сторінках твори українською мовою або статті в обороні прав української мови на самостійний літературний розвиток, розвідки з поля української історії або етнографії. В українцях вони бачили союзників і товаришів у ділі виборення емансипації для кріпацької маси. Але вже в 1861 році відносини почали мінятися. Розвиток укра­їнської літератури й зріст української культурно-національної діяль­ности почав тривожити націоналістичні великоруські круги, які хоч і називали себе славянофілами, але фактично стояли за повне підпорядкування всіх славянських народів Росії, або, вживаючи вислову російського поета Пушкіна, стояли за те, щоб «усі славянські потоки злилися в російському морі». На сторінках славянофільських, а потім 'і чисто консервативних видань почали лунати голоси, що українська мова це ніяка мова, а тільки діялєкт, і що нема ніякої потреби тво­рити якусь окрему українську літературу; що просвіта українських народніх мас українською мовою доведе тільки до відчуження їх від загальноросійського життя. Знов же таки з польського боку почу­лися голоси, що українці не мають підстав для самостійного націо­нального розвитку, бо українці належать до польського племени й українська мова це тільки діялєкт мови польської; український національний рух ці польські публіцисти виставляли як наслідок чиєїсь сторонньої інтриги, спрямованої на шкоду польським інтересам, щоб ослабити польський елемент на правому березі Дніпра, який вони виставляли чисто польським краєм. Навіть жиди виступили проти українського руху, добачаючи в ньому небезпеку державного сепа­ратизму.

Український орґан «Основа» енергійно відбивав ці атаки на всіх фронтах. Костомарів і Куліш у блискучих статтях боролись як із ве­ликоруським високодумством і нетерпимістю, вбачаючи в них темну спадщину старих московських часів, так із претензіями поляків до українських земель. Збиваючи закиди сепаратизму, редакція «Осно­ви» формулувала українську національну програму в дуже скромних домаганнях свободи літературного розвитку й народньої школи та просвіти, підкреслюючи свою строгу державну льояльність і навіть брак яких би то не було політичних аспірацій. Костомарів переніс спір на сторінки загряничного журналу «Колоколъ», видаваного еміґран-том Герценом у Льондоні; в своєму листі до редакції «Колокола» Ко­стомарів так сформулував тодішні українські бажання: українці дя­кують цареві Олександрові II за його наміри увільнити кріпаків (лист був видрукований у «Колоколі» на початку 1860 року) й просять лише, щоб він визволив народ не тільки по імени, але щоб народ ко­ристувався перед законом рівнями правами з дворянством, бо інакшої свободи уперта в своїх сгарих переконаннях Україна не розуміє. «Ми бажали би крім того, каже далі Костомарів, щоб уряд не тільки не перешкаджав нам, українцям, розвивати свою мову, але щоб він поміг нам у цій справі й видав розпорядок, щоб у школах, котрі, як він сам заявив, будуть заведені для нашого народу, викладано предмети рід­ною, зрозумілою йому мовою, а не урядовою російською, бо інакше український народ буде виучувати тільки слова, але не розвивати свої знання. Більше ми не будемо жадати й домагатися для себе вла­стиво нічого, крім спільних із усією Росією бажань. Навпаки, ми ба­жали б, щоб усі інші славяни злучилися з нами в один союз, навіть під берлом російського царя, коли той цар стане володарем вільних народів, а не зсепожираючої татарсько-німецької московщини. В май­бутньому славянському союзі, в який ми віримо й якого сподіваємося, наша південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьому просторі, де народ говорить українською мовою, з захованням єдности, заснованої не на згубній мертвій централізації, але на ясній свідомості рівноправносте: й своєї власної користи». Цей нарис укра­їнської програми кінчить Костомаров енергійною апострофою до ро­сіян і поляків: «Нехай же ні росіяни, ні поляки не визнають своїми земель, заселених нашим народом»!

Українсько-російський і українсько-польський спори загострили­ся з того моменту, як поляки почали готовитися до повстання проти Росії, яке вибухло в 1863 році. Підготовка цього повстання, яка велася також і на правобережній Україні й мала своїм осередком Київ, спри­яла між іншим появі одної громадської течії, яка значно зміцнила український рух. Я вже згадував про романтичне українофільство се­ред польської шляхти на Правобережжі й про так звану українську школу в польській літературі. З цього плятонічного українофільства виросла в кінці 50-х років течія, котра українське національне питан­ня поставила й розвязала для себе зовсім радикально, — просто поки­нувши польський національний табор і перейшовши до українського. Ця течія виникла серед освіченої шляхетської молоді Київщини й Волині, яка вчилася в київськім університеті. Вона мала своїх попе­редників і ідейних батьків у представниках літературної української школи, але ще більший вплив мали на неї демократичні й радикаль­ні ідеї, які ширились із-за кордону емісарами польських революцій­них організацій і які взагалі доходили на Україну з Західньої Европи. Вже скоро після погрому польського повстання 1830—31 років проявився серед польської шляхти на правому березі Дніпра своє­рідний рух, який дістав назву «балагульства». Це була свого роду де­мократична реакція шляхти проти панської пихи маґнатів, це був ро­мантичний порив протесту проти умовних форм життя та перестарілих поглядів і понять; вона сполучувалася з ідеалізацією козаччини, як ідеалу вільного демократичного ладу, й виявлялася в змаганні на­слідувати простоту відносин селянського життя, в уживанні народньої української мови, в ношенні народньої одежі, співанні народніх пісень і т. д. Балагули при всіх своїх крайностях і дивацтвах усе-таки будили думку про Україну, про якісь старі українські традиції. Під впливом соціял-революційних ідей, які приходили з заходу, в 50-х роках серед студентської молоді зпоміж шляхти виникла реакція проти балагульства в формі так званого хлопоманського руху. Хлопомани прийняли симпатії балагулів до українства, але вони осуджу­вали піяцтво й розпущеність балагулів і вимагали поважного відно­шення до життя: вони говорили про потребу емансипації кріпацької маси, про демократизацію суспільних відносин та про активне служення народу, щоб загладити гріхи своїх батьків і дідів перед цим народом. Хлопомани в цьому зовсім сходилися з лівобережними на­родниками. Коли з початком 60-х років серед польської студентської молоді в Київі почалась активна підготовка повстання, хлопомани не схотіли брати в ньому участи, заявляючи, що це повстання не обіцяє нічого доброго українським народнім масам, бо ведеться під старими недемократичними гаслами, що місце кожного справжнього сина місцевого краю — не в польському шляхетському таборі, а серед укра­їнського сільського люду, якому це повстання чуже й непотрібне. Ко­ли спір дуже загострився, група хлопоманів під проводом Володи­мира Антоновича зробила сміливий крок, оповістила себе українцями, вийшла з польських студентських організацій і разом із студентами з лівого берегу заснувала окрему українську громаду. Рїа закиди з польського боку в зраді і ренегатстві Антонович відповів на сторінках «Основи» своею знаменитою «Сповіддю». Він заявив у ній, що щляхтичі-поляки, які живуть на Україні, мають перед судом своєї власної" совісти тільки, два виходи: або полюбити народ, серед якого вони жи­вуть, перейнятись його інтересами, повернутися до народности, ко­лись покинутої їх предками, і невсипущою працею та любовю по мірі сил спокутувати те зло, яке вони зробили народові, котрий ви­ховав багато поколінь шляхетських кольоністів і котрому ці кольоністи за кров і піт платили презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, моралі, гідности, або ж залишитися в ролі ненависних наро­дові зайдів-паразитів, визискувачів чужої праці, ворогів національ­ного розвитку цього народу. Антонович заявив, що він для себе вибрав перший вихід і тому не боїться ніяких докорів, бо має чисте сумління:' він вертається до народности своїх предків, із табору чужинців-визискувачів переходить у табор, який хоче працювати для добра укра­їнського народу. За прикладом Антоновича пішли не дуже численні представники шляхетської молоді, але це все були здебільшого дуже цінні одиниці, з котрих деякі згодом віддали великі заслуги україн­ській літературі й політичному рухові: вистане назвати імена самого Антоновича, що став професором київського університету й знамени­тим ученим, видатного лінгвіста Костя Михальчука, етнографа Бориса Познанського, економіста Тадея Рильського й цілий ряд інших.

Попервах російський уряд не звертав особливої уваги на зрісг українського руху на початку 60-х років, гадаючи, що він ставить собі виключно літературні й культурно-просвітні завдання. Російська адміністрація навіть почала була видавати розпорядки й відозви. до народу українською мовою, в інтересах зрозумілосте для сільської маси. Кулішеві навіть було доручено перекласти закони про селян­ську реформу українською мовою, а в Київі коштом шкільної округи було видано кілька українських книжок для народніх шкіл. Одначе дуже скоро це толерантне відношення різко перемінилось. Вибух поль­ського повстання дав російській реакційній пресі, на, чолі якої стояв впливовий публіцист Катков, привід кричати, що за польськими пов­станням вибухне колись і українське, якщо уряд не вживе заздалегідь заходів; була пущена вигадка, ніби український рух повстав наслідком «польської іитриґи» й вигаданий на те, щоб ослабити Росію. Почалася плянова кампанія проти українського культурного руху, проти шкіл і проти літератури, ведена як у Москві й Петербурзі, так і в Київі, Одесі та по інших містах. Російське суспільство обхопив вибух мос­ковського шовінізму, а, вислуговуючися перед урядом, ріжні українські перевертні й москвофіли старалися публично доводити, ніби український народ не хоче ані української школи, ані мови, засипали російську пресу ріжними наклепами й доносами на діячів українського руху. Все це збудило традиційну підозрілість і недовіря російської адміністрації й уряду до українського руху. Діяльність народників і хлопоманів на культурно-просвітньому полі викликала страх перед соціял-революційною пропагандою серед народу, а розвиток україн­ського національного руху збудив примару українського сепаратиз­му. Російський уряд взагалі ніколи не вірив, що на Україні зникли змагання до автономії, до державного сепаратизму, й ніякі запев­нення, що український рух має лише чисто літературні й просвіта! цілі, його не заспокоювали. Вже літом 1862 р. уряд почав одержувати від провінціяльної адміністрації донесення про розвиток української пропаганди не тільки серед селян і міщан, але й серед війська, й що метою цієї пропаганди є «відділення України від Росії». Це а звязку з постійним цькуванням з боку російської преси дуже стривожило уряд. Він розпочав репресії. Не помогли колективні заяви українців, наприклад, лист до редакції Катковського «Русскаго Вестника» з Київа, в кінці 1862 року, за підписом 21 громадянина з Антоновичем, Рильським, Житецьким, Чубинським на чолі, де автори рішуче про­тестували проти обвинувачення українських діячів у пропаганді дер­жавного сепаратизму України від Росії й заявляли, що їх одиноке змагання — це «вжити всіх сил, щоб дати народові змогу просвітитися, самоусвідомитись, усвідомити свої потреби і вміти їх заявити, одним словом через свій внутрішній розвиток стати на той громадський сту­пінь, на який його ставить закон». Та це не могло розвіяти підозрінь уряду. В Київі, Харьков!, Полтаві, Чернігові й на провінції були пе­реведені численні арешти серед української інтелігенції. Чернігівська й Полтавська громади були цілком розгромлені й найактивніші їх члени, так само, як і низка українських діячів у Київі та Харькові, після тюрми й слідства були заслані до далеких північних губерній Росії (П. Чубинський, Ол. Коииський, В. Лобода, П. Єфименко, Ст. Ніс та інші); багато було вислано з місць їх побуту до других ґуберній, багатьох урядовців скинуто з посад або переведено на службу до інших міст. Кілька поміщиків або їх дітей інтерновано в їх маєтках без права виїздити, «Чернігівський Листок» припинено, всі недільні та інші школи з українським навчанням закрито. Цар вислав на Україну свого фліґель-адютанта Мезенцева .спеціально розслідити справу «малоросійської пропаганди». Нарешті в 1863 р. міністр вну­трішніх справ Валуев видав циркуляр із забороною видавати укра­їнські книжки для школи й народнього читання, мотивуючи тим, що «не було, нема й бути не може ніякої української мови». Внаслідок цих репресій у розвитку українського руху настав певний «антракт», який затягнувся аж до початку 70-х років, коли рух знову був ожи­вився. Несприятливі умови для розвитку українського національного руху в межах Росії змусили українських діячів звернути свої по­гляди на ту частину української території, яка перебувала під владою Австрії в значно відмінних політичних умовах і па якій уже від кількох десятків років почалося національне відродження, в значній мірі під впливом українського письменства в Росії. Це була Галичина.

В кінці 1772 року Галичина перейшла під владу Австрії. Щоб заокруглити сеої володіння на сході й забезпечити собі сполучення між Галичиною й Семигородом, Австрія в .1774 році приєднала до себе ще й північну частину Молдавського господарства з містами Чер­нівцями, Серетом і Сучавою, мотивуючи тим, що цей край колись належав до Галицького князівства. Справді, це було колишнє «По­низзя», яке лише в XIV ст. опинилося в руках молдавських господа­рів. Новий край, названий Буковиною, був заселений у північній своїй частині українським, а в південній мішаним українсько-румунським населенням. Молдавський господар протестував проти австрійської окупації, але його зверхник, султан турецький, дав у 1775 р. свою зго­ду, й молдавські протести нічого не помогли. Якийсь час Буковина управлялася військовою владою, а в 1786 р. її прилучено до Галичи­ни, в злуці з якою вона перебувала до 1849 p., коли її відокремлено в осібну провінцію.

Як Галичина, так і Букозина прийшли під владу Австрії в дуже занедбаному стані, як економічному, так і культурному. Вищі верстви українського народу в Галичині були спольщені, на Буковині зрумунізовані. Уніятське духовенство в другій половині XVIII віку знач­но підупало й матеріяльно й духово. Нижче духовенство було темне й матеріяльно незабезпечене. Звичайним джерелом прожитку сіль­ського священика був ґрунт двоспряжного селянина, та ще на цьому ґрунті сиділа вдова й діти попереднього священика. В деяких місцях священики повинні були робити панщину, і в 1777 році австрійський уряд мусів видати наказ, яким, забороняв виганяти полів і дяків на панщину. Хоч уніятське духовенство, так само, як і народні маси, міцно держалося свого східнього греко-католицького обряду, як оди­нокого заборола рущини, але навіть серед найбільш освічених і свідо­мих представників духовенства помітний був загальний упадок ду­ху й зневіра. Австрійський уряд сам спостеріг тяжкий стан уніятського духовенства і вжив заходів для поліпшення його долі. Насампе­ред він подбав за піднесення його освіти. Дві духовні семінарії для греко-католицького духовенства у Львові й Перемишлі, які існували ще за польських часів, давали дуже невисоку освіту. Австрійський уряд заснував у 1774 р. у Відні при церкві св. Варвари тз зв. «Barba-reum», семінарію для уніятського духовенства, перенесену в 1784 р. до Львова, де вона стала Генерального семінарією для всіх гре­ко-католиків Аветро-Угорської держави. Поліпшено й матеріяльне та правне становище духовенства, що дуже піднесло його дух і сприяло пробудженню ідейних змагань серед його кращих представ­ників.

Взагалі австрійський уряд звернув серіозну увагу на стано­вище шкільної справи в краю, особливо на народне шкільництво. Середня освіта в Галичині знаходилася цілком у руках монаших орденів — єзуїтського, василіанського й піярського, які мали в схід­ній Галичині десяток середніх шкіл, де наука велася латинською й польською мовою. Австрія перемінила їх на державні Гімназії з ні­мецькою мовою навчання; тільки в 1815 році заведено було й науку польської мови. Число середніх шкіл почало зростати, а. в 1808 ро­ці відкрито першу гімназію в Чернівцях на Буковині. Важніші бу­ли заходи на полі народнього шкільництва, де як у Галичині, так і на Буковині панувала повна темрява. Вже в 1774 році заведено три роди народніх шкіл: 1) одноклясові «парафіяльні», з наукою в рідній мові, 2) триклясові «тривільні» й 3) чотироклясові «нормаль­ні» з наукою німецькою мовою. Як «рідна мова» була допущена й українська, властиво церковно-елавянська з українською вимовою.

В кінці 1784 року у Львові засновано університет із чоти­рьох факультетів, із викладами німецькою, а на богословському від­ділі латинською мовою. Бажаючи швидче підготовити кадри освічених священиків і урядовців., австрійський уряд заснував у 1787 році у Львові провізоричний фільософічний і богословський інститути спе­ціально для українських студентів, т. зв. «Studium Ruthenurn», який проіснував до 1809 року. В цім інституті наука мала викладатися «руською», себто українською мовою того часу. На професорів ін­ституту, який своїми викладами вповні відповідав університетському навчанню, покликано не тільки уроженців Галичини, але також і кількох русинів із Закарпаття. «Studium Ruthenurn» мало велике значіння для культурного розвитку Галицької Руси, виховавши кад­ри освіченого духовенства, з якого вийшло чимало видатних учених і громадських діячів. На Буковині засновано спочатку в Сучаві духовну школу, перенесену в 1789 р. до Чернівців, у 1818 році цю школу скасовано й аж тільки в 1827 році засновано богословський ліцей, який проіснував до 1875 p., коли в Чернівцях засновано німецький університет із трьох факультетів: фільософічного, богослов­ського й правничого.

Особливу увагу мусів австрійський уряд звернути на еконо­мічне становище краю й на соціяльні відносини в ньому, головно на стан сільського населення. Пердовсім вирішив він зясувати маєткові відносини в краю, і вже в кінці 1772 року вийшов «па­тент» (наказ) про складення інвентарів, на основі яких патентом 1775 року заведено т. зв. рустикальний податок від землі. Ще ра­ніше австрійський уряд скасував обовязок шляхти служити в по­сполитому рушенні, замінивши його грошовою контрибуцією. Марія-Тереза патентом з 1775 року наказувала панам по людськи пово­дитися з «хлопами» й не вимагати від них більше понад те, що сто­яло в інвентарях. Але цей патент мав більше плятонічне значіння. За Марії-Терези все залишилося ще по старому: нова ера наступила за Иосифа II (1780—1790), яскравого представника так званого освіченого абсолютизму. Иосиф II був одушевлений бажанням зробити як найбільше добра для своїх підданих. «Поняття Иосифа, каже один англійський історик, про соціяльні й релігійні реформи, були настільки передові, що найсміливіші новатори Франції майже нічого не могли додати до них десять років пізніше». Але в своєму змаганні ради­кально реформувати життя своєї ріжноплеменної монархії Йосиф зовсім не рахувався ані з національними особливостями окремих на­родів, ані з їх традиціями та звичаями, в яких бачив лиш пересуди та забобони. Він скрізь заводив централізм в управі, а в обсягу куль­турного життя — панування Німеччини, не рахуючися з місцевими мовами. Він закрив манастирі, а з їх майна утворив т. зв. «релігій­ний фонд» для добродійних цілей. Забороняв церковні процесії й па­ломництва, скасував усі привілеї при виплаті земельних податків, видав наказ про релігійну толеранцію, зреформував університети, надавши їм світський характер; але маючи на увазі лише добро своїх підданих, він узброїв проти себе всіх, хто звик до старого укладу життя, хто був привязаний до релігійних обрядів, до своїх національних особливостей, і в опозиції до цісаря-реформатора обєд-налися найріжнорідніші елементи населення й цілі краї. За місяць до своєї смерти (в лютому 1790 р.) Йосиф мусів узяти назад усі свої розпорядки, якими були скасовані старі установи в державі.

Але в житті української сільської маси Йосиф заслужив собі добру память. Заявивши весною 1781 року про свій намір «скасувати в цілій державі підданське невільництво й завести умірковане під­данство», він видав у кінці року (спеціяльно для Галичини 5. IV. 1782 р.) свій знаменитий патент, який задержуючи ще панську юрис­дикцію над селянами, давав селянам право женитися без дозволу па­на й віддавати своїх дітей до ремесла або до школи, дозволяв їм шу­кати собі заробітку, де хто хотів, діставши відпустку від пана, яку той мусів дати безплатно. Ще перед виданням цього патенту пан­щина була обмежена законом до ЗО днів. Далі пішли патенти, які ще більш облегшували становище селян, увільнюючи їх помалу від крі­пацької залежности й від усяких докучливих податків та обовязків. Був зреформований і поміщицький суд: хоча пани й залишилися суддями, але мали скласти для цього особливий іспит, а хто не склав іспиту, мусів утримувати своїм коштом особливого суддю, так зв. юстиціярія або мандатора. Сільські громади діставали право виби­рати своїх «плєніпотентів» — заступників на суді. Патентом із ро­ку 1785 наказано скласти катастер і, коли за 4 роки його закінчено, патент із року 1789 установив нове оподаткування по принципу, що ґрунт має служити хліборобові передовсім на його прожиток; тільки з того, що залишалось йому понад те, одну частину брала держа­ва, а другу дідич. В процентовому відношенні це виглядало так, що 70% мало лишитися селянинові, 12% державі, а 18% дідичеві (як вартість панщини і всіх кріпацьких податків). Податок на держа­ву мав стягати не пан, а війт, і передавав урядовцеві; коли взяти на увагу, що до того часу пани брали собі 80% прибутків селянина з його господарства, залишаючи йому лише 2О%, то легко зрозуміти, яку бурю незадоволення серед поміщицької верстви викликав цей патент. За ним пішов уже зовсім революційний патент про заміну всякої панщини грішми, але він не був уведений у життя, бо неза­баром Йосиф II помер.

За його наступника. Леопольда II (1790—92) наступила певна ре­акція. Проте, хоч Леопольд і не був таким щирим прихильником емансипації селян, як його брат, але все ж він був настільки лібе­ральний, щоб відхилити бажання поміщицької верстви — скасувати всі реформи Иосифа II й привернути старі порядки. Він тільки ска­сував патент про заміну панщини грішми, але наказував адміністра­ції стежити за тим, щоб шляхта не робила перепон селянам, які б хотіли за викуп увільнитися від панщизняних обовязків. Та цісар Леопольд скоро помер, а його син і наступник Франц II (1792—1835) зовсім занедбав справу селянської реформи. За його панування по­чалася справжня реакція на всіх полях суспільного життя. Тимчасом для Австрії наступили дуже тяжкі часи через постійні війни з Францією. Ці війни зовсім зруйнували народне господарство Ав­стрії, яке було захитане ще з часів Семилітньої війни, й привели її до страшного банкротства. Випущені в величезній кількості паперові гроші довели до знецінення австрійської валюти, що повело за собою руїну або банкротство багатьох приватних людей і не давало змо­ги встановити якусь рівновагу в державних фінансах. При таких обставинах уряд не дуже поспішав і з селянською реформою, боячи­ся нових економічних потрясень, і справа скасування панщини завмер­ла надовго. Економічне становище селян погіршилося від часу заве­дення в 1821 році ґрунтовного податку на основі нових інвентарів 1819 року, коли було допущено багато надужить при означенні при­належносте лісів і випасів; позаписуваних майже скрізь за діди­чами. З одного повстали безконечні процеси, при чому селяни по­кликалися на старі йосифинські інвентарі, а пани на інвентарі з 1819 року — й вигравали процеси. Багато сел було внаслідок цього зруй­новано економічно.

Реформи за австрійських часів, хоча й проваджені бюрократич­ним способом і недоведені до кінця, підняли дух українського народу. Серед духовенства починають зявлятися люди, які вже сві­домо виступають в обороні прав української народности, домагаються пошанування її мови в письменстві й житті. Серед них визначився Іван Могильницький, канонік перемиський, який обороняв права української мови в школі. Одначе він, як і більшість освічених людей того часу, був прихильником старої книжної мови, хоча вже був знайомий із першими велико-українськими виданнями. Коло єпи­скопа Івана Снігурського в Перемишлі згуртувався в 20—30-х роках цілий гурт учених і патріотично настроєних священиків: Йо­сиф Левицький, автор граматики української мови (1834); Йосип Лозинський, етноґраф і фільольоґ, історик Антін Добрянський, Іван Лаврівський та інші.

Та найбільший вплив на початок національного відродження українців в Австрії справили ідеї романтизму й славянського відродження, які ширилися серед чехів та поляків, і нарешті безпосеред­ня знайомість із творами нової української літератури в Росії, з укра­їнськими етнографічними й історичними виданнями. Піонерами на­ціонального відродження Галичини судилося стати трьом вихован­цям львівської семінарії, так званій «руській трійці»: Маркіянові Шашкевичеві, Іванові Вагилевичеві й Якову Г о -л о в а ц ь к о м у . Всі вони були діти священиків і сами стали свяще­никами. Ще на шкільній лаві захопилися вони ідеєю відродження сла­вянських народів і під впливом українського письменства в Росії за­думали працювати над відродженням української народности в Га­личині, бажаючи оперти його на духовому звязку з Україною над­дніпрянською, з її багатою національно-історичною традицією. В 1837 році Шашкевич видав збірник «Русалка Дністрова», першу книжку в Галичині народньою українською мовою. Ця книжка, дарма, що її скоро по виході уряд сконфіскував, зробила велике вражіння на мо­лодь. Як писав пізніше Головацький, цею книжкою Шашкевич «запа­лив вогонь, котрий лише гробова персть загасити може, спас народ від загибелі й отворив очі кожному письменному чоловікові, в котрого лишилося ще незіпсоване руське серце", показав йому його положення й обовязки для народу й спосіб, як ті обовязки треба сповнити». Члени «Трійці» збирали народні пісні й публікували їх, писали статті до чеських, польських і німецьких часописів про життя й побут україн­ського народу, стараючися викликати зацікавлення серед своїх і чу­жих. Піонерам національного відродження довелося працювати серед тяжких і несприятливих умов. В Австрії панувала з часів віденського конгресу загальна політична реакція. Поліція й цензура пильно сте­жили за кожною новою думкою й немилосерно нищили в самому за­родку. Особливо підозріло ставилася влада до проявів національного пробудження серед славянських народів, добачаючи в них загрозу для спокою й цілости держави. Тому то й «Русалка Дністрова» не могла появитись у Львові й хоч вийшла аж у Будапешті, але була скоро по виході сконфіскована. Спеціально в Галичині уряд боявся поль­ських конспірацій та польської революційної пропаґанди, яка знахо­дила собі відгук серед української шкільної молоді. Саме українське громадянство, представлене на ті часи майже виключно духовенством, було строго консервативне; воно почувало вдячність до австрійського уряду за свою емансипацію й держалося дуже стримано супроти всяких нових і ліберальних ідей. Серед деяких представників. Стар­шого покоління, які хоч і любили свою галицьку «Русь», але не ба­чили виглядів на піднесення її з упадку власними силами, все більше вкорінювалася думка що єдиний порятунок для тої Руси — опертися на могутню Росію й, замісць творити власне письменство й куль­туру на основі народньої мови прийняти готову, розвинену мову ро­сійську з її багатим письменством. У цих поглядах їх зміцнили звязки з російськими вченими т. зв. славянофільського напрямку, особливо з московським професором Поґодіним, які присилали їм ро­сійські книжки, листувалися з ними й твердили їм про єдність усіх «руських» племен. Це.був початок так званого москвофільства в Галичині, корінь якого лежав у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії, яка, мовляв, визволить і ущас­ливить усі славянські народи. При таких настроях галицького гро­мадянства зусилля «руської трійці» збудити зацікавлення до своєї народности, спонукати до практичної праці на користь народніх мас, знаходили дуже небагато відгуку. Шашкевич зломився під тягарем несприятливих обставин і вмер передчасно. За ним пішов і Вагилевич, зломившися морально задовго до своєї смерти. Один Головацький виявив значну відпорність і встояв на життьовому шляху. Тала­новитий, етнограф, фільольоґ і добрий публіцист він виступив у 1847 році в одному німецькому журналі з гаряче написаною статтею, в якій змалював становище українського народу в Австрії й Росії, до­коряв галицькому суспільству за його байдужість до національної справи й накидав цілу програму, як піднести політичне, культурне й економічне становище українського народу в австрійській державі. Ця стаття зробила велике вражіння на галицьке громадянство, роз­ворушила його й спонукала до певних заходів на літературно-гро­мадському полі. Але перше, ніж ці заходи здійснилися, вибухла в Відні революція 1848 року й відкрила широке поле для політичної діяльности, перед тим строго забороненої.

Ще за кілька літ до революції оживилася в Галичині діяль­ність польських революціонерів, які під проводом Генерала Мєрославського почали підготовляти збройне повстання для відбудови поль­ської держави. Австрійський уряд, щоб паралізувати діяльність ре­волюціонерів, став через своїх аґентів нацьковувати селян на діди­чів, і в 1846 році в західній Галичині коло Тарнова польські селяни кинулися бити своїх панів, які нібито йшли проти цісаря, що стояв за селян. У східній Галичині було тихо, але народ явно стояв за цісаря. Австрійська адміністрація оцінила ці настрої народу й спо­нукала уряд перевести остаточне скасування панщини, що й було проголошено патентом 16 квітня 1848 року. Основою реформи був викуп селянських ґрунтів державою, якій селяни мали сплачува­ти протягом 40 літ, починаючи з 1858 року, за те й дідичі звільнялися від усяких обовязків щодо своїх колишніх підданих — заступати їх у суді, допомагати в тяжких випадках і т. п. Наслідком реформи в східній Галичині повстало коло 375 тисяч вільних селянських госпо­дарств. Та при переведенні реформи не було впорядковане право володіння на ліси й випаси, й це опісля викликало нескінченні проце­си й руйнувало селян. За дідичами залишені деякі февдальні при­вілеї, наприклад так зване право пропінації — монополь на викурю­вання й продаж горілки та деякі інші, що на довгі "часи залишилося джерелом ріжних непорозумінь і справедливого незадоволення се­лянських мас.

Та спочатку загальну увагу як уряду, так і суспільства запо­лонили революційні події, спершу в Угорщині, далі в столиці, в Відні, а далі майже по всій державі. Французька революція в лютому 1848 р. зразу розворушила всю Европу й відгукнулася дуже скоро й в Ав­стрії. Вже в березні 1848 року Метерніх покинув владу й цісар мусів задовольнити виставлені мадярами домагання широкої автономії. Слі­дом за тим заворушилися чехи й предложили цісареві домагання злуки Чехії, Моравії й Шлеська в. одну цілість, повного урівноправнення чехів із німцями в шкільництві та в адміністрації, скасування панщини, свободи друку, зібрань, релігії і т. д. Скликання німецького парламенту в Франкфурті подало думку скликати славянський конґрес у Празі, який зійшовся 2. червня й на якому були заступлені всі славянські народи Австро-Угорщини. В Галичині розпочався рух спершу серед полякі з. Молодь почала демонстрації за Польщу в ме­жах 1772 року, й українські студенти брали участь у цих демонстра­ціях. Польська Рада Народоза видала 19 квітня відозву до «braci Rusinow» закликаючи до згоди та до спільної праці. Але серед укра­їнського громадянства вже наростала реакція. Пропущення україн­ців в адресі до цісаря й агресивність польської преси й громадянства прискорили рух українців до відокремлення й самостійної акції. Вже 19 квітня львівські русини подали до цісаря в імени українського народу петицію, де говорилося, що русини творять частину вели­кого славянського народу, що вони — автохтони в Галичині й мали колись державну самостійність, що вони цінять свою народність і хочуть її зберегти; петиція прохала про заведення української мови в народніх і вищих школах, щоб закони видавано українською мовою й щоб урядовці її обовязково знали, щоб зрівнане було духовенство всіх трьох обрядів (римо-католицького, греко-католицького й право­славного) і щоб русинам були доступні всі уряди. 2 травня засновано «Головну Руську Раду», яка випустила проґрамову відозву — деклярацію, де говорилося, що русини галицькі належать до великого українського народу, який числить 15 міліонів, згадувалося про ко­лишню самостійність і про колишні часи упадку та закликалось український народ до пробудження й до забезпечення собі кращої долі в межах проголошеної 25 квітня конституції. За почином Голов­ної Ради по всіх більших містах у краю позасновано окружні ради, й рух перейшов на провінцію. Діяльність Головної Руської Ради зу­стріла неприхильне відношення з боку польської Головної Ради, яка домагалася, щоб русини виступали спільно з поляками. Вона спиралася на спольщену українську шляхту, яка складала окремий ко­мітет і подавала від себе адреси до цісаря, де протестувала проти петиції 19 квітня й заявляла, що не хоче себе ні в чому відділяти від поляків. Для протиділання Головній Руській Раді зорганізовано 23 квітня «Руський Собор», а супроти заснованої першої Газети укра­їнською мовою «Зоря Галицька» засновано ґазету «Дневник Руський». Коли поляки почали організувати свою національну гвардію, то й русини стали творити свою ґвардію — баталіони «руських стріль­ців».

Австрійський уряд поставився прихильно до домагань українців, котрі не пішли в своїх аспіраціях так далеко, як поляки, не вияв­ляли сепаратистичних тенденцій і скрізь підкреслювали свою льояльність. Намісник Галичини ґраф Стадіон радив урядові спертися на українцях, як на льояльному з політичного погляду елементі. Так завязався тимчасовий аліянс українців із урядом, хоч він практично дав русинам дуже мало й зовсім не виправдав їх надій, пішли потім легенди про «австрійську інтригу» й про Графа Стадіона, що ніби то «вигадав русинів» у Галичині.

Українці теж узяли часть у Славянському Конгресі в Празі, Го­ловна Руська Рада вислала туди своїх делегатів, які виступали на зїзді спільно в одній польсько-українській секції, де головою був поляк Кароль Лібєльт, а заступником українець Григорій Гинилевич. Та в секції повстав антагонізм, українці домагалися проголошення по­ділу Галичини. За посередництвом чехів і росіянина — емігранта Бакуніна осягнуто компроміс: домагання автономії й самоуправи для Галичини, урівноправнення обох краєвих мов, спільна національна ґвардія з відзнаками обох народностей, окремі народні й середні шко­ли. Революційна буря перервала праці з'їзду й він мусів 11 червня розійтись.

Тимчасом у Львові зійшовся «Собор руських учених» (19. жовтня 1848 р.) при участі 118 членів, його метою було установити для української мови однакові форми, зясувати ріжницю української мо­ви від мови церковно-славянської, російської й польської й виробити правопис. На Соборі 23. жовтня виступив Головацький із своєю слав­нозвісною «Розправою о язиці южноруськім і его нарічіях», де, йдучи за Шафариком, установляв поділ руської мови на три самостійні на­річчя: українське, великоруське й білоруське. Собор ухвалив прийняти етимольоґічний правопис Михайла Максимовича, установити одно­стайну граматику української мови, домагатися заведення україн­ської мови до всіх шкіл і підтримати домагання поділу Галичини на два окремі краї, польський і український. Ще літом 1848 року Го­ловна Руська Рада проголосила заснування «Галицько-Руської Ма­тиці» на зразок чеської та інших славянських «Матиць». Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути огнищем письменства й просвіти рідною мовою. До своєї діяльности Галицько-Руська Мати­ця приступила аж у 1850 році. В кінці 1848 року цісарським декретом засновано у львівськім університеті катедру української мови й лі­тератури й призначено на неї Якова Головацького, який в січні 1849 р. розпочав свої виклади, а незабаром видав і Граматику української мови. В листопаді 1848 р. прийшло до заворушень у Львові, і на­чальник австрійської залоги генерал Гамерштайн бомбардував місто. Взагалі становище в Австрії, в звязку з угорською революцією дуже загострилось. Але русини виявили велику льояльність до монархії, за що їх прозвано «тирольцями сходу». Вони зорганізували баталіони для охорони угорської гряниці, незмінно запевняли про свою відданість династії й зверталися до цісаря не з домаганнями, а з вірно-підданчими петиціями.

10. липня 1848 року зійшовся перший австрійський парлямент, у ньому на 383 послів було з Галичини 96 послів, із того 39 від укра­їнців (27 селян, 9 священиків і 3 світських людей: один дідич, один учитель Гімназії й колишній Губернатор Галичини ґр. Стадіон). Укра­їнські посли в парляменті поставили внесок поділу Галичини, під­пертий петицією з 15.000 підписів, і ще кілька домагань національ­ного характеру. Українські посли-селяни дуже енергійно виступили в справі панщизняної реформи, домагаючись як найменшого викупу панам за свої грунти. Але вже 7 березня 1849 року парлямент роз­пущено. В Австрії брала гору реакція, яка запанувала остаточно після того, як австрійський уряд за допомогою російського війська, при­сланого царем Миколою І, приборкав революцію на Угорщині. Кон­ституцію 1848 року скасовано й уряд вернувся до давнішої системи централістично-бюрократичного правління. Літом 1851 р. розвязалася «Головна Руська Рада» й Галичина заснула на ціле десятиліття. Розчарування в здобутках національного руху 1848—49 років ще більше зміцнило москвофільські настрої й сам Головацький швидко опинився в таборі прихильників російської мови й письменства в Га­личині. Мляве та сонне життя галицьких українців у 50-х роках переривали лише суперечки про мову та правопис і так звана «азбуч­на війна», що виринула в кінці 50-х років через проект австрійського уряду накинути русинам латинський правопис. Усе українське гро­мадянство одностайно повстало проти цього проекту й оборонило свою славянську азбуку, хоч суперечки про те, чи вживати «кирилиці» чи «гражданки», провадилися й далі. Так само велася боротьба за чистоту греко-католицького обряду супроти замахів наблизити його до обрядів церкви римо-католицької. Як і в XVIII ст. уніятське ду­ховенство твердо стояло за свій обряд, як за головне забороло своєї «руськости».

Нове оживлення в житті українського суспільства в Галичині почалося 1860 року під впливом загальних політичних подій. 20 жовт­ня 1860 року оголошено в Австрії нову конституцію, на основі якої заведено крайові сойми, які мали вибирати від себе делегатів до Дер­жавної Ради в Відні. 26 лютого 1861 року конституцію змінено в ліберальнішому дусі. Галицький сойм мав складатися з 150 послів. На перших виборах українці провели 49 своїх послів. У соймі зразу ж закипіла національна боротьба, яка потім не вгавала аж до самої сві­тової війни й упадку Австро-Угорської монархії. Тому, що на поль­ському боці була величезна більшість послів, всі домагання україн­ців національно-політичного характеру відкидалися так само, як і домагання з обсягу національно-культурного життя. Приборкання польського повстання в Росії відбилося на загостренні національного антагонізму і в Галичині. Представники старшого покоління, настроєні консервативно, почали від свого культурного москвофільства схилятися до москвофільства політичного. Коли російський уряд, щоб успіш­ніше боротися з польським елементом на Холмщині, почав закликати туди на священицькі й учительські посади галичан і навіть уніятським єпископом у Холмі зроблено галичанина Михайла Куземського, сотні галицьких українців виїхали до Росії, й це зміцнило москво­фільські настрої в Галичині, хоч значно ослабило культурні сили краю. Тимчасом Австрія була розбита в 1866 р. в війні з Прусією, й пішли чутки, що Росія забере Галичину. Це повело до отвертих про­явів російської орієнтації. Цілий ряд видатніших галицьких діячів, які раніше стояли за відрубність українського народу, рішуче зая­вили про національно-культурну єдність галицької Русі з Великою Росією: Яків Головацький, поет Іван Гушалевич і талановитий попу­ляризатор Іван Наумович, письменник Богдан Дідицький -..... усі стали

на москвофільському становищі. Газета «Слово», заснована в 1861 ро­ці, яка раніше не мала виразно москвофільського характеру й навіть містила писання українців із Росії, тепер почала писати, що галиць­кі русини хочуть жити спільним культурним життям із Росією, що вони зрікаються своїх заяв із 1848 року і вважають себе за таких самих «русских», як і великоруси. Наумович у кінці 1866 р. проголо­сив це отверто з сеймової трибуни. Одначе Росія Галичини не забрала, а Австрія перебудувала свій державний устрій на основі дуалізму з Угорщиною, давши своїм окремим історичним краям певну автономію. В Галичині австрійський уряд рішив опертися на поляків, як на більш вироблений культурно і політично елемент, і то до того більш льояльний із погляду на їх непримиренне становище супроти Росії після приборкання повстання 1863 р. Хоча формально в Га­личині була проголошена рівноправність обох народностей, але фак­тично крайова управа була віддана в руки місцевої польської шлях­ти, в соймі через куріальну систему виборів польським послам за­безпечена величезна перевага; в школі від нижчої до університету польська мова дістала повні права й стала пануючою. Центр ваги в вирішенні міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова й галицьким українцям довелося провадити постійну й упер­ту соймову боротьбу за рівноправність на полі культурнім та еконо­мічнім. Ця боротьба, в якій справи формальні, питання мови, пере­важали над справами соціяльно-економічного характеру й яка не да­вала майже ніяких практичних наслідків для української сторони, почала розхолоджувати народні маси до участи в виборах і взагалі в парляментарському житті. Число українських послів у соймі і в ві­денському парляменті стало зменшуватися при кожних нових вибо­рах: селяни віддавали свої голоси тим, хто вмів здобути їх зручною аґітацією, а то й просто підкупом. Усе це вело до упадку політичного життя взагалі.

Для українців політична боротьба утруднювалася ще й тим, що від початку 60-х років галицько-українське громадянство фактично розбилося на два табори, які що далі, то завзятіше ворогували між собою. Як раз одночасно з приверненням конституційного ладу в дер-

вало русофільські настрої. Коли вибухла мадярська революція, авст­рійський уряд знайшов собі проти неї опору в словаках і русинах. Серед останніх висунувся талановитий і енергійний діяч Адольф Добрянський, який зумів зорганізувати своїх земляків і добити­ся від уряду невеликої автономії для Угорської Руси, а сам був призна­чений її намісником (наджупаном). Але Добрянський був переконаний прихильник культурної єдности з Росією, він заводив до діловодства в урядах і до шкіл не місцеву народню мову, а старе книжне «язичіє» і взагалі не вважав за потрібне спиратися на місцевий народній еле­мент. Через те його патріотичні реформи не пустили глибшого коріння в народній масі й, коли настала реакція, й Добрянський залишив своє становище намісника, а особливо коли мадяри з початком 60-х років дістали в свої руки владу, то всі здобутки революційної доби були знищені. На Підкарпатській Русі запанувала мадярщина, супроти якої місцевий руський елемент виявився зовсім слабким. Хоча серед підкарпатських русинів у 50-х роках розпочався деякий літератур­ний рух (поет Ол. Духнович), але, маючи виключно церковний і вузь­ко-консервативний характер, він не міг причинитися до піднесення просвіти в народній масі. Занедбана духово й економічно, відтята від звязків навіть із сусідньою Галичиною, Підкарпатська Русь була здана на поталу злиднів і духової темряви.

ЛІТЕРАТУРА

їв. Стешенко, Українські шестидесятники, «Записки Українського На­укового Т-ва у Київі», т. III, Київ 1908. С. Ефремов, Перед судом власної со­вісти. Громадська й політична робота В. Антоновича, «Записки Іст.-Філол. від­ділу Укр. Акад. Наук», т. V, Київ 1924. М. Драгоманов, Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії, Женева 1877, також «Громада», т. 2, Женева 1878; його ж: Историческая Польша и великорусская демократія, Же­нева 1881. І. Житецький, Київська Громада за 60-х років, «Україна», 1927, І. М. Г н і п, Політичний рух на Україні в 1860-х роках, І. Полтавська Громада, Харків 1930. Ф. Савченко, Заборона українства 1876 року (розділ III, 1, 2), Київ 1930. И. Одинець (П. Єфименко), Къ вопросу объ украинскомъ народничествъ, «Кіевск. Стар.», 1906, VII, VIII. Л. Струнина, Первыя воскресный школы въ Кіев-Ь, там же, 1898, VI. А. Миловидов, Недільні школи на Чер-нигівщині 1860 р., збірник «Чернигів і північне лівобережжя», Київ 1928. В. Г р а -ховецький, Перші недільні школи на Полтавщині, «Україна», 1028, IV. W. L і р і n s k і, Szlachta na Ukuainie, I. Udziai jej w zyciu narodu ukrainskiega, Krakow, 1909. M. Костомаров, Науково-публіцистичні й полемічні писання, Київ 1928. В. Антонович, Твори, т. І, Київ 1932. Збірка «Велика реформа», вид. І. Ситіна, тт. V—VI, Москва 1911. Г. Джаншіев-ь, Изъ епохи великихъ реформъ, Петербургъ 1898. Н Семеновъ, Оевобожденіе крестьянъ въ царствованіе Александра II, Петербургъ 1889—92. П. М и л ю к о в ъ , Крестьяне въ Россіи, Энциклопед. словарь Брокгауза и Ефрона, т. XVI, Петербургъ 1895. Н. Васи­ленко, Первые шаги по введенію положеній 19 февраля 1861 г. въ Чернигов­ской губерній, «Кіевская Старина», 1901, кн. 3, 4 і И. О. Воропановъ, Кре-

стъянская реформа еъ Юго-Западномъ краЬ, «ВЪстникъ Европы», 1900, кн. VIII. I в . Л е в и ц ь к и й , Погляд на розвиток низшего і висшого шкільництва в Га­личині в pp. 1772—1800 і розвій руського народнього шкільництва в pp. 1801— 1825, «Збірн. Істор. Фільоз. секції Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. V, Львів 1902.

A. Андрохович, Львівське „Studium Ruthenum", «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», тт. 132. 146 і 150, Львів 1922—1929; його ж: їв. Лаврівський, один із піонерів українського відродження в Галичині, там же, т. 128, Львів 1919. ІО. Ж є л є х і в с ь к и й 1оанъ Снгіігурскій, его жизнь и деятельность, Львів 1894. Ом. Огоновський, Исторія літературьі рускои, т. II. ч. 1, Львів Г889. М. Тершаковець, Гэлицько-руське літературне відродження, Львів 1908. М. Возник, Епізоди культурних зносин галицької й російської України в Ігій половині XIX в., «Записки Укр, Наук. Тов. в Киші», т. XIII, Київ 1914. Е. Т и шинська, Поґодін і Зубрицький, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 110, Львів 1913. К. Студинський, Вступні розвідки до публікацій: 1) Кореспон­денція Я. Головацького, «Збірник Філ. Секції Наук. Тов. ім. Шевченка», т. VIII— IX. Львів 1905; 2) Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в pp. 1831—1845', «Записки Наук. Т-ва ім. Ш.», тт. 80 і 82, Львів 1907—1908; 3) Львівська духов, семінарія в часах М. Шашкевича, «Збірн. Фільол. Секції Н. Т. ім Ш.», тт. XVII—XVIII, Львів 1916; 4) Матеріали до історії культурного життя в Галичині в 1797—1857 pp., «Укр.-русыс. Архів», т. XIII—XIV, Львів 1920. їв. Франко, Панщина та її скасування р. 1848 в Галичині, Львів 1913.

B. Щурат, На досвітку нової доби, Львів 1919. Ю. Левицький, 1І2 па­долиста 1848 року у Львові, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. 25, Львіа 1898. їв. Франко, Причинки до історії 1848 р., там жЦ т. 88, Львів 1909. М. Возник, До історії української наукової й просвітної організації в Гали­чині 1848 р., там же, т. 110, Львів 1912. їв. Брик, Славянський зїзд у Празі 1848 р. і українська справа, там же, т. 129. їв. Кревецький, Спроби орга­нізований руських національних гвардій у Галичині 1848—49, там же, т. 113, Львів 1913; його ж: Оборонна організація руських селян на галицько-угорськім пограниччі 1848—49 р., там же, т. 53, Львів 1904; його ж: Руська самооборона на галицько-угорськім пограниччі 1848—49 р., там же, т. 107, Львів 1912; його ж: Справа поділу Галичини в pp. 1846—50, там же, тт. 93, S4, 95, 97, Львів 1910. їв. Франко, Азбучна війна в Галичині 1859 р., «Укр.-руськ. Архіа<>, т. VIII, Львів 1912. Ост. Терлецький, Галицько-руське письменство 1848—65 pp. на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицькоруської інтелігенції, Львів 1903; його ж; Москвофіли й народовці в "0-х роках, Львів 1902. М. Дра­гоманов, Літературно-суспільні партії в Галичині (до р, 1880), Львів 1904.

XV

УКРАЇНСЬКИЙ РУХ 70-Х РОКІВ. УКАЗ 18 ТРАВНЯ 1876 РОКУ. 80-ТІ РОКИ. РАДИКАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ. РЕВОЛЮ­ЦІЯ 1905—6 РОКІВ І УКРАЇНСТВО. УСПІХИ УКРАЇНСЬКОГО НА­ЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В АВСТРО-УГОРЩИНІ. УКРАЇНСТВО НА ПОРОЗІ СВІТОВИХ ПОДІЙ.

Український національний рух у Росії, що здавався таким силь­ним і многонадійним на початку 60-х років XIX ст., не пустив одначе глибшого коріння серед українського громадянства, а тим більше серед народніх мас. Українське панство, яке ще в 20—30-х роках у значній мірі зберігало національно-історичні традиції й будувало на них свої претензії до упривілейованого й провідного значіння в краю — під впливом із одного боку задоволення своїх станових домагань (після закону 1835 року), а з другого під впливом загальної політичної реакції в Росії, позбулося потроху свого українофільства й тільки окремі одиниці зпоміж українських панів піддержували національний рух 60—70-х років (Гр. Галаган, В. Тарновський, Є. Милорадовичка). Радикально-народницькі гасла, під якими розвивався український рух із кінця 50-х років, залякували й відштовхували від нього українське дворянство. Правда, й далі зпосеред української дворянсько-поміщиць­кої верстви виходили гарячі прихильники національного руху, які грали в ньому провідну ролю, але зони майже всі поривали з своєю верствою, стаючи в ряди деклясованої інтелігенції; дворянство ж, яко кляса, не тільки ставало осторонь від українства, але дедалі, щораз більше займало до нього неприхильне становище. Українське право­славне духовенство, зберігаючи більше звязку з народом особливо на Правобережжі, й даючи зпоміж себе значні кадри української, свідомої національної інтелігенції, було занадто звязане повною залежністю від свого духовного начальства й матеріяльною незабезпеченістю, щоб грати якусь самостійну ролю в громадському житті. Позбавлене, за малими виїмками, піддержки з боку найвпливовішої й заможньої по­міщицької верстви, українство мусіло триматися далі зусиллями са­мої деклясованої інтелігенції, яка виходила зпоміж збіднілого дво­рянства, духовенства, навіть селянства й міщанства й яка через від­сутність у Росії політичної свободи й вільного громадського життя не могла мати великого впливу й значіння. Ця інтелігенція складалася з учителів, урядовців, представників вільних професій, і людей хоч трохи незалежних службово або матеріяльно серед неї було дуже мало. Цим пояснюється певна слаба відпорність українського руху су­проти урядових утисків і репресій, які стали падати на нього вже з 1862 року.

Коли на лівобережній і степовій Україні (Полтавщині, Чернігів­щині, Харьківщині, Катеринославщині й Херсонщині) заведено після 1864 року земське самоврядування, то завдяки цензовій системі вибо­рів до земських орґанів перейшли представники дворянства, що вже прохололо, як ми бачили, до українства, й темного, несвідомого селян­ства. А до муніципій, після заведення в 1870 році міського самовряду­вання, перейшли представники, зросійіценої міської буржуазії й несві­домого дрібного міщанства. Заступатися за українські національні інте­реси не було властиво кому, а тимчасом і земства, й міські управи діста­ли великий вплив на таку важну галузь культурного життя, як шкіль­ництво й бібліотечна справа. Тільки трохи згодом і то з великими зу­силлями почала пробиватись українська течія в земствах, та муніципіях.

З поширенням у цілій Росії в 60-х роках космополітичних і соціял-революційних ідей українська молодь також попадала під їх вплив і відривалася від свого ґрунту. Тимчасом як ці ідеї в більш-менш прихованій (з огляду на цензуру) формі устами талановитих і впливо­вих письменників проповідувалися з сторінок численних російських журналів, українці не мали орґанів друку, які б обороняли українські позиції й пропагували українську національну ідею. Коли повстали в Росії нелегальні революційні партії («Земля і Воля», «Народня Во­ля», та інші), то багато активних і ідейних українців, особливо зпосеред молоді, ставали в ряди цих партій і гинули в боротьбі з російсь­ким урядом, вірячи, що загальна політична свобода в Росії, сама собою принесе визволення й для українського народу (Д. Лизогуб, Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Осинський, Желябов та інші). В порівнаяні з широкими політичними й соціяльними гаслами, які розгортали російські революціонери, українські культурно-просвітні постуляти здавалися занадто скромними й вузь­кими й не могли імпонувати молоді: вона дедалі, все більше захоплю­валася космополітичними, але по суті лише всеросійськими, а не вселюдськими змаганнями, і в її очах українська мова та література ста­вали не більше, як засобом для легшої пропаганди революційних та со­ціалістичних ідей (у чисто великоруському трактованні) серед укра­їнського народу.

Знов же таки й поширення освіти, яка хоч і ставала зчасом що­раз пристулнішою, але мала чисто російський характер; далі — за­гальна військова служба (заведена в 1874 p.), яка всю мужєську мо­лодь послідовно рік за роком переводила через московську казарму (до того ж рекрутів-українців висилали відбувати службу поза межа­ми України, а стаціоновані на Україні війська комплетувалися виключно з москалів); поширення російської преси й літератури, при повній відсутності, через заборону, друкованого слова українського, — все це допомагало обрусінню. Російська школа, абсолютно чужа не тільки мовою, але й духом для української дитини; офіціяльна церква, зроблена знаряддям русифікації; касарня, фабрика, залізниці, — всі ці установи, які тісно спліталися з народнім життям і вплива­ли на нього, були могутніми засобами масової русифікації, супроти якої зусилля української інтелігенції, позбавленої такої могутньої зброї, як друковане слово, й на кожному кроці пильно стереженої по­ліцією, булл занадто слабкі. Український рух не міг угнатися за жит­тям, з його широкими інтересами й потребами, й тратив із ним звязок. Українство вже в половині 60-х років обернулося в літературно-інтеліґентську течію, позбавлену впливів у земстві, в міському самовряду­ванні, в пресі — одиноких чинниках, де в умовах російської дійсності виявлялося легально громадське життя. Аполітичність і культурниц­тво, якими свідомо обмежували себе українські діячі часів «Основи» (Костомарів, Куліш, Антонович, Житецький), тепер мстилися на укра­їнському руху, відтятаючи від нього активніші елементи й ставлячи його поза реальними громадським та політичним життям.

Одначе й зведений до характеру літературної, культурницької течії, український рух таїв у собі величезну потенціяльну силу, про що свідчив той успіх, який мало українське слово, українська книжка, як тільки вони досягли української маси, й те вражіння, яке робила українська пропаганда, навіть коли вона служила зовсім іншим ці­лям (наприклад відома Чигиринська справа, де революціонер Я. Сте­фанович підбурив цілі села, користуючися українським словом і спо­минами про козацькі часи). «Кобзар» Шевченка, поскільки він дохо­див до читачів із народу, робив величезне вражіння і в багатьох роз­буджував національну свідомість та навертав на шлях активної діяльности в українському дусі. Трохи згодом таке саме вражіння справляв український театр. Не менше вражіння справляло вільне українське слово закордонних видань, поскільки воно долітало на Україну. Навіть у няйтяжчі роки реакції, коли замовкали майже всі прояви українсь­кого життя, й воно ледве жевріло під гнітом утисків і заборон, не при­пинявся постійний приплив свіжих сил у ряди борців за національне визволення, й кадри цих борців постачали всі верстви українського суспільства: від українського панства, нащадків старих українських родів, до простих селян і робітників. І що було особливо знаменним — ці останні чим далі, то вое більше давали відданих борців за укра­їнську справу. Як тільки хоч трохи слабнули зовнішні утиски, укра­їнський рух прокидався з нозою силою: на дні душі українського на­роду дрімали якісь укриті сили, приспані віковим лихоліттям, і до­сить було першої можливости, щоб вони прокинулись. Костомарів мав рацію, коли писав до московського славянофіла Аксакова, автора гарної на свій час розвідки про українські ярмарки, що «росіяни поми­ляються, коли думають, що знають український народ: вони не підо­зрівають, що на дні душі кожного думаючого й недурного українця спить Виговський Дорошенко й Мазепа — й прокинеться, коли на­стане слушний час». Що це було дійсно так, показує нам історія укра­їнського руху, котрий після кожного вимушеного «антракту» оживав з новою й усе більшою силою, аж поки не спалахнув широким полумям загального національного відродження в 1917 році.

На початку 70-х років зосередилися й зміцніли в Київі значні українські інтелектуальні сили, й він зробився з цього часу головним осередком українського руху. Київська Громада обеднала в собі ряд блискучих талантів на всіх полях культурного й громадського життя, які зуміли не тільки в широких розмірах організувати працю з обсягу науки, письменства й мистецтва, але й вкласти новий зміст у цю пра­цю, сформулувати наново українську національну програму, нарівні з вимогами свого часу. Доволі назвати імена Антоновича, Драгоманова, Житецького, Чубинського, Михальчука, Лисенка, Вовка, Русова, Старицького, Нечуя-Лєвицького, щоб побачити, що це було виїмково щасливе сполучення видатних культурних і громадських діячів, біля яких стояв цілий ряд молодших талановитих сил. З кругів Громади вийшла ініціятива до створення українського наукового товариства під офіціяльною фірмою «Піденно-Захіцньої Філії Російського Геогра­фічного Товариства» (засноване в 1873 p.). Товариство зорганізувало наукові сели з усіх частин української землі й повело енергійну робо­ту наукового дослідження української етноґрафії, словесности, історії, мови й економічного життя. З кругів цього товариства вийшли такі епохальні видання, як збірка історичних пісень українського народу Антоновича й Драгоманова (1874—75), збірки казок Драгоманова, чу­мацьких пісень Рудченка, монументальна праця Чубинського з етно­ґрафії Правобережжя і ціла низка інших. Коли результати українсь­кої наукової праці були задемонстровані на археольоґічному конгресі в Київі 1874 року, вони здивували ввесь учений європейський світ і заімпонували йому своєю солідністю й своїм розмахом. У Київі за ко­роткий час, завдяки деякому послабленню цензури, розвинулося видання українських книжок; поруч наукових праць, белетристики, поезій виходили цілі серії прекрасних популярних брошур для наро­ду. Талановитий композитор М. Лисенко почав розробляти українську музику й створив українську національну оперу. Громада придбала собі газету «Кіевскій Телеграфъ», яка зробилася орґаном української думки. Були навязані живі зносини з іншими громадами, із яких най­активнішою була Одеська, з Галичиною та Буковиною. Політична думка київської Громади йшла по лінії федеративного устрою Росії з широкою автономією для України, навязуючи таким способом до традиції Кирило-Методіївського братства. В своїх суспільних погля­дах Громада стояла на досить радикальному становищі, а деякі її чле­ни схилялися до соціялізму. Ще радикальнішою з цього погляду була громада в Одесі. Як київські, так і одеські громадяни мали зносини з російськими революційними партіями.

Розвиток українського руху стривожив уряд, котрий добачав у ньому новий прояв політичного сепаратизму України, й місцеві реакційні круги, котрі боялися соціяльно-революційної пропаґанди, в якій вони підозрівали українських діячів. Уже в кінці 1874 року до уряду було надіслано з Київа цілий меморандум, де українців обви­нувачувано в тому, що вони хочуть «вільної України в формі респу­бліки з гетьманом на чолі». Помішник куратора київської шкільної округи Михайло Юзефович, полтавський поміщик, імовірний автор цього меморандуму, почав домагатися закриття київської філії «Ґеографічного Товариства» й засипав петербурзький уряд новими доно­сами на український рух. Нарешті цар Олександер II наказав у серпні 1875 року створити спеціяльну комісію з міністрів внутрішніх справ і народньої освіти, обер-прокурора Синоду, начальника жандармерії й Юзефовича «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». Комісія прийшла до висновку, що «допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій буду чині, України від Росії». Через те комісія вирішила за­крити «Пізденно-західній відділ Ґеоґрафічного Товариства» в Київі, припинити видання «Кіевскаго Телеграфа» і вжити персональних ре­пресій проти окремих українських діячів. Увінчував ці заходи таєм­ний наказ, підписаний Олександром II за кордоном, у Емсі, 18 травня

1876 року про абсолютну заборону українського письменства. Забо­ронялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до нот, виставляти українські театральні песи й виконувати прилюдно українські пісні. Рівночасно комісія вирішила піддержувати матеріяльно москвофільський рух у Галичині, видаючи таємні субсидії мос­квофільським виданням, які особливо завзято боролися з українсь­ким рухом.

М. Драгоманову, якого зараз же звільнено з київського універ­ситету, й кільком іншим українським діячам (Вовкові, Зіберові, Подолинському) довелося еміґрувати за кордон. Київська Громада дала Драгоманову доручення заснувати за кордоном журнал, який би слу­жив вільною українською трибуною й відстоював інтереси українсь­кого народу перед міжнароднім форумом. Заразом значна частина українських, письменників перенесла друк своїх творів до Галичини. Наказ 1876 року не вбив ані української національної думки, ані укра­їнської літератури, але він, у звязку з загальною реакцією, якою уряд відповідав на терористичну діяльність російських революціонерів, своє діло зробив. Політична активність українських громад дуже впала. В той час, як Драгоманів розвинув у Женеві дуже енергійну діяль­ність, випускаючи журнал «Громада» й низку українських книг та брошур в соціялістичному й революційному дусі, українці в Росії, зне­вірившися в успіху політичної боротьби, почали знову схилятися до аполітизму й до чисто культурної роботи в національному дусі. Дра­гоманів залишився на якийсь час відірваний від українського життя в Росії й звернув головну увагу на українську справу в Галичині, завязуючи звязки з тамошньою молоддю. Патріярх українського руху Костомарів виступив із низкою статтей у російських журналах із думкою «примирити з українством уряд», доводячи йому нешкідливість українського руху, який, мовляв, має виключно народо-просвітні цілі а самих українців переконуючи в тому, що вони повинні обмежитися «літературою для хатнього вжитку» та, замісць писати повісті й драми з життя інтелігенції, або перекладати клясиків на українську мову, складати лише підручники та популярні книжки для народу. Певна річ, що Костомарів не переконав ані уряд, який по старому дивився в корінь справи й не вірив, що українці не сепаратисти, ані українсь­кого громадянства, яке, використовуючи тимчасове полегшення цен­зури з 1880 року, знову розвинуло було літературно-видавничий рух. Одначе глуха реакція, що почалася після вбивства Олександра II, привела до запанування думки про потребу покищо звернути всі сили на культурну працю, на створення наукових підстав українознавства в обсягу історії, археольоґії, етнографії, мови, історії письменства й мистецтва; осередком цієї наукової праці став місячник «Кіевская Старина», заснований у 1882 році. Крім того наукова праця, звичайно російською мовою, велася в низці офіційних наукових товариств у Київі, Харькові й Одесі, що були в українських руках і свою діяль­ність присвятили головно українознавству.

Доба 80-х років і першої половини 90-х була мабуть найглухішою в історії українського руху в другій половині XIX віку. Але й вона не була безплідною: за цей час виконано велику наукову працю, що стала підставою для пізнішого розвитку української науки вже в національній формі. Саме в цей час виступає на літературну арену ряд молодих сил, яким незабаром судилося стати окрасою українсь­кого письменства: Б. Грінченко, В. Самійленко, В. Леонтович, М. Ко­цюбинський, Леся Українка, А. Кримський та інші. В найбільш, зда­валось, безпросвітні часи яскравим світлом блищить енергійна діяль­ність на громадському й літературному полі Ол. Кониського, Т. Зіньківського й Б. Грінченка. В умовах строгої конспірації, непомітно для чужого ока, кермує українським рухом досвідчена рука В. Антонови­ча. Відновляються звязки з Драгомановим, і його різка критика аполітичносте російських українців та їх ухилів у бік формального на­ціоналізму вносить корисний фермент у розвиток української полі­тичної думки, будить її, не дає застоюватись. В особі власника цукро­варень Василя Симиренка, сина селянина з Київщини, українська культурна праця знайшла собі щедрого мецената. Таким же мецена­том явився трохи пізніше поміщик із Херсонщини Євген Чикаленко. Обидва вони піддержували щедрою допомогою українські видання й товариства як у Росії, так і в Галичині. Найзнаменнішим, може, яви­щем українського життя 80-х років був несподівано блискучий розви­ток українського театру, створеного на початку 80-х років М. Кропивницьким. Маючи в собі першорядні артистичні сили, такі, як сам Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, Оп. Саксаганський, їв. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич-Карпинська та інші, трупа Кропивницького здобула українському театрові всеросійську славу, а, розпавшися опісля на десятки труп, стала важним чинником для пробудження національного почуття в широких кругах громадянства. Обмежувана й переслідувана в Росії, українська політична думка розвивається в Галичині, де її органами являються видавані коштом українців із Росії та при їх найближчій участі журнали «Зоря», «Прав­да», «Життя і Слово», «Народ», та інші. Тут обмірковується важніші питання українського життя й викристалізовується національна ідеольоґія. Українці російські беруть участь у галицькому житті і впливають на його розвиток: із одного боку В. Антонович і Ол. Кониський, з другого М. Драгоманів кермують цілими течіями духового й полі­тичного життя галицьких українців. Від 1894 року новозасновану ка­тедру української історії у Львові займає молодий київський учений М. Грушевський, і його приїзд до Галичини становить еру в її куль­турно-національному житті. Завязуються взагалі ближчі й частіші зносини між Україною й Галичиною й це має свій вплив на розвиток національного життя серед українців російських.

Наприкінці XIX століття виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісового українського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольнялись самою-но культурницькою діяль­ністю, а хотіли добути для українського народу всю повноту націо­нальних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рямах власних організацій. У 1897 р. відбувається в Київі всеукраїнський зїзд представників Гро­мад і засновується «Загальна українська безпартійна демократична організація», яка вибрала свій виконуючий центральний орган, уста­новила регулярні зносини між громадами й періодичні загальні зїзди. Протягом, короткого часу по всіх важніших містах України, не тільки ґуберніяльних, але й деяких повітових повстають свої громади, так само і в Петербурзі, звідки заводяться зносини з російськими полі­тичними організаціями. В 1899 році у Харькові гурток українських сту­дентів під проводом Д. Антоновича засновує «Революційну Україн­ську Партію», яка зразу виставляє гасло самостійної України. Ця партія обєднує в своїх рядах найактивніші елементи зпосєред укра­їнського студентства і взагалі молодшої інтелігенції, засновує дуже жваве видавництво революційної літератури в Чернівцях і у Льво­ві й, перевозячи цю літературу нелегально до Росії, масово ширить її по селах. Революційна Укр. Партія дуже скоро перетворюється в партію соціял-демократичну; вона звертає всю увагу на ширення суспільно-революційних ідей і обмежується в своїй програмі домаганням для України лиш автономії. Прапор самостійної України перей­має друга течія, що виділилася з Рев. Укр. Партії, т. зв. Народня Українська Партія, й гасло української державної самостійности вже не сходить із політичного овиду. Оперте одначе не стільки на націо­нально-історичній традиції, скільки на теоретичних міркуваннях соціялістичної доктрини, воно ще мало приваблює до себе уваги, ви­даючися багатьом лише далеким ідеалом, майже нереальним та утопійним.

Початок XX століття в діях Росії позначився дуже скорим зро­стом політичного визвольного руху. Російський абсолютизм під на­тиском громадської думки й під впливом свого внутрішнього розкладу здавав помалу свої позиції, і навіть українство, яке завжди в очах російського уряду було предметом особливо пильного догляду, фактич­но діставало деякі полегші. Росте число українських видань, особ­ливо популярних, починають виходити підручники для початкового навчання, засновуються українські товариства (правда, лише в Петер­бурзі й під офіційною російською назвою), відбуваються прилюдні українські культурні маніфестації, як наприклад, свято відкриття па­мятника Котляревському в Полтаві ЗО серпня 1903 року, коли до Полтави зїхалися тисячі представників української інтелігенції, в тому й делеґати з Галичини та Буковини, і у відповідь на заборону читати українські привіти улаштували дуже імпозантну культурну демонстра­цію. Такими ж загальнонаціональними святами всеукраїнського ха­рактеру були й ювілеї Івана Нечуя-Левицького та М. Лисенка в Київі. Українське слово починає прилюдно лунати на громадських зборах. Цілий ряд земств і міських дум виносить постанови про потребу за­вести в школах навчання українською мовою. Анальоґічні постанови виносять ріжні з'їзди — агрономічні, технічні та інші. Театральні з'їзди ухвалюють резолюції про скасування обмежень для українського театру. Складаються петиції, вкриті тисячами підписів, про потребу скасування спеціяльних утисків над українським словом.

Російський уряд починає помічати, що українство перестало вже бути вузькою літературною або політичною течією й виходить уже на ширшу арену громадського життя. Перший вилім робиться в справі допущення українського перекладу св. Письма: Синод, який півстоліття не дозволяв українського слова в церковнім ужитку, тепер дає благословення українському перекладові Євангелія і ви­дає його своїм коштом. У кінці 1904 року рада міністрів обмірковує спеціяльно справу скасування цензурних заборон над українським словом і констатує <<низький культурний рівень українських губер­ній» через відсутність доступної для них мовою літератури. Рада за­питує думки про цю справу в Академії Наук, київського й харків­ського університетів і в київського ґенерал-губернагора. Всі висло­вилися рішуче за скасуванням обмежень над українським словом. Ака­демія Наук відповіла цілою, ґрунтовно умотивованою доповіддю, скла­деною найбільшими знавцями справи, а відповідь київського університету склав сам В. Антонович. Та доки уряд думав і міркував, вибухла восени 1905 року революція й українське слово здобуло собі свободу фактично, на основі маніфесту 17 жовтня 1905 р. про кон­ституцію. Першою ластівкою був часопис «Хлібороб», видаваний брата­ми Шеметами в Лубнях на Полтавщині. Потому пішли інші україн­ські часописи з Київі, Полтаві, Харькові, Одесі, Катеринославі, Пе­тербурзі, Москві та по інших містах. Українські партії: Радикально-Демократична, Селянська Спілка, Соціял-Демократична, Народня ви­ступили тепер отверто. Почали засновуватись українські клюби, товариства «Просвіта», розвинулося видання українських книжок, особ­ливо підручників і популярних творів для народу. Трохи згодом — в 1907 році видано в Петербурзі під редакцією Василя Доманицького перше повне видання «Кобзаря» Шевченка, й широке громадянство вперше дістало змогу познайомитися з усіма творами свого великого національного поета.

Українські партії повели енергійну агітацію за автономію Укра­їни. Всі вони прийняли в свої програми соціялістичні гасла. Взагалі, визволившися з ярма заборон та утисків завдяки революції, українське громадянство було настроєне дуже радикально, й тон усіх його ви­ступів так само, як і тон української преси, був дуже гострий. Не­численні консервативні елементи серед українського громадянства не виявили жадних спроб якоїсь організації, й їх голосу не було чути. Взагалі українське панство, до якого ці елементи здебільшого нале­жали, не винесло собі ніякої науки з грізних подій, які наростали перед його очима й глибоко захитували його політичне й економічне становище. Замісць прилучитися до українського національно-автоно­мічного руху, й занявши в ньому певне місце, зрівноважувати крайні соціяльні змагання лівіших елементів, українське панство остаточно звязало свою долю з всеросійською реакцією та централізмом і тим підкопувало свою власну будучність як суспільної верстви. Російський уряд, хоча був примушений піти на уступки загальному визвольному рухові, не припиняв із ним як найгострішої боротьби й мобілізував усі реакційні та консервативні сили в державі для цієї боротьби. В його очах увесь український рух був частиною, і то одною з найнебезпечніших, загального революційного руху, й тому він невпинно боровся з ним, закриваючи українські видання, забороняючи українські то­вариства й арештовуючи українських діячів. Український рух, за­хоплюючи все ширші круги громадянства і вже знаходячи активний відгук: серед селян і робітників, мусів розвиватися в атмосфері непри­миренної боротьби з урядом і все гостріших проявів соціяльної ре­волюції, до якої змагали революційно-соціялістичні партії.

Весною 1906 року зійшовся в Петербурзі перший російський парлямент, так звана Державна Дума. Вибори до неї відбувалися серед розпучливої боротьби опозиційних і революційних партій із урядом, серед безупинних арештів та заборон. Революційні українські партії, як і російські, бойкотували ці вибори, одна тільки Радикально-Демо­кратична Українська Партія виставила подекуди своїх кандидатів, самостійно або бльокуючися з партіями загальноросійськими. Але, коли Дума зійшлася й гурток свідомих українських діячів, які були вибрані послами, — Ілля Шраг, Володимир Шемет, Павло Чижевський, заснував Українську Парляментську Громаду, то до неї зараз же впи­салося понад 40 послів, вибраних на Україні. Серед них були видатні громадські діячі, такі, як барон Ф. Штейнгель, Микола Біляшевський, Ол. Свєчин, Максим Ковалевський, Андрій Вязлов та інші. Що було особливо важливе, так це те, що до Укр. Парл. Громади вписалися майже всі посли-селяни, серед яких виявилися такі свідомі й віддані українській справі діячі, як Гаврило Зубченко, Євген Онацький, Іван Тарасенко та Аркадій Грабовецький. Це був справжній тріюмф української ідеї. Він підняв дух українського громадянства, натхнув його новою вірою в свое діло. В Петербурзі негайно утворився україн­ський центр при участі місцевої громади, на чолі якої стояли видатні українські діячі й патріоти Ол. Лотоцький і П. Стебницький, до Пе­тербургу прибув зі Львова М. Грушевський, і при його участі засно­вано спеціальний орґан «Украинскій ВЬстникъ», виготовлено деклярацію про автономію України, яку малося урочисто проголосити в Ду­мі. Але саме напередодні цього наміреного виступу Дума була роз­пущена, проіснувавши всього 72 дні. Після розпуску Думи більшість її членів узяла участь у відомій політичній маніфестації, виїхавши до Виборгу у Фінляндії й підписавши там відозву проти уряду. Всі українські посли підписали цю відозву, разом із іншими були при­суджені до тюрми й стратили право участи у виборах до 2-ої Думи. Це було дуже некорисно для української справи, бо хоч і в 2-ій Думі негайно ж склалася нова Українська Громада з 47 членів, але серед них вже не було старих досвідчених політиків, хоч були свідомі на­ціонально діячі, як ось священик А. Гриневич, М. Рубіс, селяни Є. Сайко, В. Хвіст, С. Нечитайло. Українська Парл. Громада заснувала свій орґан «Рідна Справа», ведений популярно, щоб бути доступним для широких мас. Громада внесла до поданого міністерством законопро­екту свої поправки, домагаючися заведення навчання українською мо­вою в школах і заснування катедр українознавства по університетах. Були виготовані законопроекти про автономію України, про місцеву самоуправу, про українську мову в суді, школі, церкві й т. д. Але й 2-га Дума була скоро розпущена (вона працювала всього 103 дні) і в Росії знову запанувала реакція. Виборний закон було замінено, і в дальших 3-ій та 4-ій Думах, хоча й були окремі посли-українці, але громад уже не закладалося й українських загальних інтересів заступати вже не було кому.

Уряд почав помалу ліквідувати здобутки революційних років. Багато українських періодичних видань було припинено, українські товариства були позакривані, а які й залишилися, то діяльність їх обмежувалася на кожному кроці, чимало українців було заслано на північ і до Сибіру, дехто емігрував за кордон. Виклади українською мовою по університетах, які розпочали було в 1906—7 pp. деякі про­фесори (М. Сумцов у Харькові, Ол. Грушевський у Одесі) були при­пинені, й уряд із новою енергією заходився «очищати» школу від українських впливів. Та всетаки певні здобутки революції залиши­лись. Залишилися деякі «Просвіти», українські клюби, «Українське Наукове Товариство» в Київі, коло двох десятків українських часо­писів, а головне — збільшився контингент свідомої української інтелі­генції, до якої пристало чимало видатних громадських діячів, до того часу байдужих до української справи; ще важніше було те, що укра­їнська національна ідея почала пускати глибше коріння в народі, особливо на Катеринославщині й Полтавщині. З українством почали рахуватися російські політичні партії, як з поважною громадською силою. Засноване в 1908 року всеукраїнське політичне обєднання, т. зв. «Товариство Українських Поступовців», яке стояло на загальній плятформі конституційного парламентаризму й автономії України, входило в порозуміння з партією конституційних демократів («Каде­тами») й трудовою, що виступали через своїх представників у Думах із критикою російської політики на Україні та взагалі піддержували українські домагання і в Думі і в своїй пресі. Російський уряд по старому дивився на український культурно-національний рух, як на переходовий ступінь до державного сепаратизму України. В цьому були переконані всі представники влади, починаючи від премієр-міністра Столипіна, котрий заявив про це отверто, мотивуючи цим заборону української мови для публичного вжитку, й кінчаючи зви­чайними жандармськими офіцерами, які, як згадує О. Русов у своїх споминах, були переконані, що українці «хочуть відділення України від російської держави в окрему (Самостійну державу з своїм гетьманом, сво­їми послами й консулами в чужих державах, своєю окремою монетною системою й своїм власним військом». І хоч офіційно представники зорга­нізованого українства відхрещувалися від таких аспірацій, заявля­ючи, що українці не домагаються більшого, як автономія, але сама думка про самостійність України, висловлена отверто на переломі XIX і XX століть, не завмирала з того часу, знаходила собі адептів, особливо серед молоді й раз-у-раз підносилась отверто на терені Ав­стро-Угорщини. Вона знаходила собі опертя в дуже успішному роз­витку українського життя в Галичині та Буковині.

Народовецький напрям у Галичині, хоча й міцнів безупинно про­тягом 70-х років, але, спираючися головно на духовенство і дрібну буржуазію, настроєних консервативно й строго льояльно до австрій­ського уряду, помалу втрачував свій колишній народолюбний ха­рактер і зводився до формального націоналізму, незвязаного з реаль­ними потребами українського народу в Галичині. Самі суперечки. на­родовців із москвофілами носили характер домашнього спору за мову й за правопис, тимчасом як ніхто, як пише Франко, «не пробував ви­яснити народові основ конституційного життя, ані азбуки економіч­ної та соціяльної науки», й народ, дарма що жив у конституційній державі, не знав, як користати з конституційної свободи. Він жив у поглядах, що «найвищу й одиноку власть у державі має цісар, що він може все зробити, і від його волі все залежить». А цісар Франц-Йосиф якраз не був прихильний до українського народу й не мав зо­всім охоти щось робити на його користь! У відносинах із українцями російськими наступало певне відчуження на ґрунті ріжниці суспіль­но-політичних поглядів і розвивався своєрідний галицький партику­ляризм (т. зв. рутенство), який обмежував свої інтереси виключно межами Галичини. Серед народу апатія й байдужість до парляментської політики дійшли до крайнього ступня й, наприклад, при виборах до сойму в 1879 р. галицькі українці провели всього двох своїх кан­дидатів.

Початок 80-х років приніс деяке оживлення. Народовці засну­вали в 1880 році великий політичний часопис «Діло», який був присвя­чений виключно місцевим галицьким справам, і вперше були скликані народні віча для обміркування потреб політичного й суспільно-еко­номічного життя. Перед у цих заходах вів талановитий публіцист Во­лодимир Барвінський. Саме тоді починає зростати ідейний вплив Драгоманова на молоде покоління. Драгоманів уже з половини 70-х ро­ків увійшов у близькі зносини з галицькою молоддю, стараючися на­вернути її на практичну діяльність серед народу, на його політичне й суспільне усвідомлення в дусі радикальних і навіть соціялістичних ідей. Помалу в Галичині склався цілий гурт людей, на чолі яких стояли Іван Франко й Михайло Павлик, які розвинули літературну й громадську діяльність у дусі ідей Драгоманова, й Драгоманів став духовним вождем цілого покоління. В діяльності Драгома­нова було чимало сторін, які не були корисні для галицького суспіль­ства: його безоглядні виступи проти церкви й духовенства в країні, глибоко привязаній до своєї церкви, де церква й духовенство мали за собою великі заслуги перед нацією; його абстрактний соціалізм і по­літичний радикалізм, які мало рахувалися з реальними умовами га­лицького життя; його проповідь космополітизму, який фактично був замаскованим панрусизмом і який маловажив національне питання серед суспільства, яке ще мусіло боротися за елементарні права на­ції. Але з другого боку діяльність Драгоманова була перейнята гли­боким ідеалізмом і зогріта щирою любовю до народу; Драгоманів закликав покинути безплідні теоретичні змагання про мову й брати­ся до живої активної праці для добра народу; Драгоманів радив своїм прихильникам здобувати як найширшу освіту й вимагав серіозного, опертого на доброму вистудіюванні становища, підходу до громад­ської діяльності!", нарешті він вимагав строгої етичности навіть у ме­тодах боротьби з противниками. Це все мало велике виховне зна­чіння для галицького суспільства. Як згадує у своїх споминах його ве­ликий учень Франко, «Драгоманів був для нас (для галичан) правди­вим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писання, упімнень і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, ви­рослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації. Можна сказати, що він за вуха тяг нас на той шлях».

В кінці 80-х років під ідейним проводом Драгоманова повстала в Галичині українська радикальна партія, яка поставила собі метою боронити інтереси селян; на кошти, які здобували прихильники Драгоманова на російській Україні, засновано партійну пресу («Народ», «Хлібороб») і видавництво та велася виборча аґітація. Молодій партії вдалося провести власних кандидатів і до сойму, і до парляменту. Діяльність радикалів спонукувала народовців і москвофілів самим братися до активнішої праці на користь народніх мас. Знов же таки під впливом і при участі українців з Росії (головно В, Антоновича й Ол. Кониського) провідники народовців, піддержані галицьким мит­рополитом Сильвестром Сембратовичем, увійшли в порозуміння з намісником Галичини ґрафом Бадєні, за яким стояли польські по­літичні круги: українські посли мали рішуче відмежуватися від мо­сквофілів і стати виразно на становищі австрійського державного патріотизм}⁷, припинити свою опозиційну тактику й виступити про­ти поляків; за те українці в Галичині мали дістати ряд концесій на полі культурно-національному: поміч уряду для культурних укра­їнських установ, утраквізацію учительських семінарій, нову (третю) українську гімназію, катедру української історії на львівськім уні­верситеті, українські написи на всіх урядах, залізницях, поштових скриньках і т. д. На основі цієї угоди, від якої творці її сподівалися «нової ери» в Галичині, посол Юліян Романчук виголосив у соймі в кінці 1890 року відповідну політичну деклярацію. Угода викликала завзяту опозицію з боку радикальних і москвофільських кругів і взагалі не здобула собі популярности серед українського суспільства. Вона з політичного погляду довго не продержалась, і народовецькі посли скоро заняли знову опозиційне становище, але її здобутки на культурному полі мали велике значіння для зміцнення національних українських позицій у Галичині.

Від половини 90-х років політичне й культурне життя галиць­ких українців почало дуже помітно розвиватись. В 1899 році помір­кованіше крило радикальної партії злилося з народовцями. Так по­встала одна національно-демократична партія, яка взяла провід у політичному житті народу. В своїй програмі вона заявила, що оста­точного метою її змагань є «дійти до того, щоб цілий українсько-руський народ зєднався зчасом у одноцільний національний орґанізм». В тому самому часі заснувалася й українська соціял-демократична партія, яка устами свого делегата на зїзді австрійської соціял-демократії в Брні в 1899 р. заявила, що її метою є «вільна держава укра­їнського люду, українська республіка». Ще раніш, а саме в 1895 р. заяву про політичну самостійність українського народу, як ідеал укра­їнських політичних змагань, склала на своєму зїзді у Львові україн­ська радикальна партія. В 1900 році на двох протилежних кінцях укра­їнської землі українська молодь маніфестувала своє признання до самостійности України, як національного ідеалу: в Харькові і в Полтаві Микола Міхновський виголосив реферат на цю тему на таємних сходинах української молоді, й гасло самостійної України було прий­няте з ентузіязмом; а у Львові на публичному вічі українського сту­дентства після реферату Льонґіна Цегельського, при загальнім одушевлені воно прийняло резолюцію, що його ідеалом є створення са­мостійної української держави. Коли деякі часописи в своїм австрій­ськім ультральоялізмі спробували висміяти цю резолюцію, як уто­пію, в обороні самостійної України, як національного ідеалу, висту­пило «Діло», а на сторінках «Літературно-Наукового Вістника» озвався блискучою статтею на захист цього ідеалу Іван Франко. Життьо­ва дійсність була в ті часи дуже далеко від такого ідеалу, і в що­денному житті треба було боротися за речі часом дуже; дрібні й еле­ментарні, але проголошення високого ідеалу власної самостійної дер­жави було тим світочем, який присвічував серед цієї щоденної бо­ротьби й широко розсував межі політичного обрію. Протягом якогось півтора десятка років перед Світовою Війною український народ у Галичині зробив великий поступ на політичному полі. Москвофіль­ство тануло з кожним роком, і суспільство ставало одностайним у своїх національних змаганнях, улегшуючи собі цим свої політичні здобутки. Число українських послів і в соймі і. в парламенті невпинно зростало. Коли в 1907 році в Австрії вперше були, переведені вибори на основі загального й рівного виборчого права, то українці провели 30 пос­лів, які творили вже поважну політичну ґрупу, з якою треба було раху­ватися в парляментарному житті. Весною 1914 р. було досягнуте поро­зуміння з польськими політичними кругами, на основі якого українці діставали 62 місця (більше третини) в соймі і ряд місць у важніших адміністраційних установах краю. Вся Галичина вкрилася сіткою спортових і Гімнастичних організацій «Січей» і «Соколів». Дуже гарно по­чали розвиватися національні економічні установи: «Дністер», «Краевий Союз Кредитовий», «Народня Торговля», «Сільський Господар» та інші. Широко розрослася кооперація й українські народні маси звикали шукати порятунку не в еміграції, що була розвинулася в 90-х роках, не в надіях на ніби то прихильного цісаря, а в самопомочі і в економічній організації. Український народ у Галичині ставав сві­домим і солідарним. Уніятське духовенство під проводом свого мит­рополита графа Андрія Шептицького стало остаточно на народньо-українському ґрунті й поруч із молодою світською інтелігенцією як і раніш, брало живу участь у національному житті.

В парі з політичним розвитком галицьких, українців ішли їх успіхи на полі культурному. Українське шкільництво помалу, крок за кроком, досягло значних здобутків, порівнюючи з недавнім минулим. Перед війною українці мали вже 6 державних гімназій і 15 приватних середніх шкіл. Число народніх українських шкіл досягло 3.000. В університеті у Львові мали українці 7 звичайних катедр і 4 доцен­тури. Огнищем наукового життя зробилося Товариство імени Шевчен­ка, перетворене в 1893 році, за ініціятивою українців із Київа, на Нау­кове. Розквіт Товариства починається з переїзду до Львова проф. М. Грушевського, який у 1897 році став його головою. За короткий час Грушевському вдалося обєднати біля Товариства важніші вчені сили з усіх частин української землі й при щедрій матеріальній допомозі меценатів із російської України розвинути таку . широку науково-дослідчу й видавничу діяльність, що вже за кілька років Наукове Товариство ім. Шевченка було загально визнане за українську акаде­мию наук, якій бракувало тільки офіційного титулу. Доволі сказати, що Товариство до 1914 р. видало коло 300 томів наукових праць укра­їнською мовою з ріжних галузів знання, а більш усього з українознавства. Поруч Грушевського головними діячами Товариства були з місцевих учених Іван Франко й Володимир Гнатюк. Великі заслуги коло культурного розвитку Галичини поклав митрополит А. Шептицький, особливо через заснування в 1913 р. Українського Національ­ного Музею у Львові. На переломі XIX і XX ст. на літературному полі в Галичині появився ряд визначних талантів з Василем Стефаником і буковинкою Ольгою Кобилянською на чолі. Видаваний від р. 1898 у Львові Грушевським і Франком місячник «Літературно-Науковий Вістник» (у 1907 році перенесений до Київа) став усеукраїн­ським літературним органом, на сторінках якого писали найкращі літературні сили з цілої України. Найбільшою окрасою загальноукра­їнського письменства того часу був Іван Франко, найвизначніший літературний талант, якого коли видала галицька земля.

Маленька Буковина почала відроджуватися на початку 80-х років, стаючи щораз ближче до галицького й загальноукраїнського життя. Справжньою ерою в її національному житті був 1885 рік, коли катедру української мови й письменства в черновецькім університеті обняв галичанин проф. Степан Смаль-Стоцький, який зго­дом став також послом до парляменту й віце-маршалом буковинського сойму. Його невсипущій енергії й відданості справі завдячує Буко­вина свій культурно-національний поступ. У 80-х роках уперше про­вели буковинські українці своїх послів до буковинського сойму, а по виборах 1911 року мали їх 17 на всіх 53 послів. До парляменту в Від­ні висилала Буковина 5 послів, які виступали звичайно разом із укра­їнськими послами з Галичини. Перед війною Буковина на 300 тисяч українського населення мала 3 українські гімназії, 1 учительську семінарію, українська народня школа була в кожному селі. Широко були розвинуті читальні по селах, руханково-пожарні «Січі» та кооперативи.

Коли поглянути на становище й розвиток українського народу під Росією та Австрією від половини XIX ст., то доведеться признати, що умови перебування під конституційним австрійським режимом бу­ли сприятливіші, ніж під режимом царського абсолютизму. Хоча Ро­сія й дивилася на Україну, як на «искони русскій край», зеселений таким самим «русским» православним народом, але властиво ставилася вона до України як до кольонії й визискувала її природні багат­ства, даючи їй взамін далеко менше, ніж збирала з неї безпосеред­німи й посередніми податками. Перед війною Україна давала понад 26% усіх державних прибутків і покривала не тільки всі державні видатки на свої власні потреби, але віддавала майже цілу половину одержаних із неї коштів на потреби інших провінцій імперії. Вся фі­нансова, промислова й торговельна політика російської імперії велася в тому напрямі, щоб інтереси «центру», себто чистороеійських гу­берній, мали перевагу над економічними інтересами України. Заліз­ниці будувалися так, щоб звязати українські землі як найближче не з Київом, Харьковом або Одесою, а з Москвою. Тарифи укладалися так, що провезти продукти з Полтави чи з Харькова було дешевше до Москви, ніж до Київа. Під претекстом польської небезпеки уряд аж до останніх років перед війною не заводив земського самовряду­вання на правобережній Україні й господарював у ній за допомогою бюрократичних устаноь. Зі страху перед українським сепаратизмом він умисне держав український народ у темряві й культурному занепаді, не даючи йому школи на рідній мові й не дозволяючи української літератури та преси, виганяючи українську мову з ужитку в церкві й взагалі в публічному житті. Він насилав на Україну хмари своїх учителів, урядовців, священиків умисне задля русифікації. Як зви­чайно в таких обставинах, на Україну йшли далеко не найкращі еле­менти (до самої революції 1917 року на правобережній Україні вчи­телі діставали спеціяльну платню «за обрусіння»), які зовсім не дба­ли за інтереси населення. Наслідок урядової системи політики супро­ти України був той, що в порівнянні з великоруськими Губернія­ми відсоток грамотних на Україні, що ще в XVII—XVIII вв. славилася своїм шкільництвом, був значно нижчий. Талановитий український народ, про здатність якого до освіти, науки й мистецтва в один голос говорили всі чужинці, опинився в стані культурного занепаду й відсталости. А загальноросійські політичні умови, які виховували не вільних та свідомих громадян, а затурканих рабів, яких тримано в по­слуху нагайками й різками, позбавлених всякого почуття державного патріотизму, навіть самого розуміння ваги державности, дали свої тра­гічні наслідки вже за часів революції 1917 року, роблячи український народ податливим на ріжні руїнницькі гасла й байдужим до гасел державно-творчого характеру. Вина за це цілком падає на російський царський режим, який майже нічого не робив для задоволення невідкличних економічних потреб української селянської маси, оздоблював її жорстокими репресіями й умисне держав у духовій темряві.

В порівнянні з цим перебування під конституційною Австрією, не вважаючи на далеко гірші соціяльно-економічні умови життя й меншу матеріяльну забезпеченість української сільської маси, на брак тої соціяльної опіки, яку всеж давали населенню земства (в обсягу хоча б охорони народнього здоровля), на байдужість чужого уряду, на висна­жуючу сили гостру національну боротьбу в самому краю й на матері­яльну бідність своєї інтелігенції, примушеної передовсім боротися за своє власне існування, — все ж таки вільніші політичні умови давали змогу легальної боротьби за поліпшення своєї долі, виховували ма­си політично, давали освіту в рідній мові; все це робило галицького селянина, хоч і біднішого матеріяльно, значно свідомішим і політично більш виробленим, ніж його брати, селяни наддніпрянські.

Після першої революції в Росії, не вважаючи на часову реакцію, українське життя почало розвиватися щораз інтенсивніше й, хоч успіхи національної свідомости серед інтелігенції залишали далеко по­заду пробудження цієї свідомости серед народніх мас, але можна було з певністю думати, що з усуненням елементарних перешкод для народньої освіти й з утворенням української народньої школи, націо­нальне відродження українського народу піде прискореним темпом.

Галичина й Буковина з цього погляду випередили російську Україну й перед ними стелилися широкі перспективи національного розвитку. В такому стані захопила український народ, поділений між двома ворожими державами, велика світова війна, яка знову відкрила перед ним перспективи відбудови його державної незалежносте.

ЛІТЕРАТУРА

Ол. Рябінін-Скляр енський, Київська громада 70-х років, «Укра­їна», 1927, кн. І—II. І. Житецькиіі, Південно-Західній Відділ ґеоґраф. Т-ва у Київі, там же, кн. V. Ф. Савченко, Заборона українства 1876 р. і Пізденно-Зах. Відд. Ґєор. Т-ва в Київі. 2. До історії укр. журналістики 1870-х pp. 3. Ем-ський указ. Київ 1930. В. Науменко, До історії указу про заборону укр. письменства, «Україна», 1907, кн. V. М. Драгоманов, Шевченко, українофіли й соціалізм, Київ 1914; його ж: Собраніе политическихъ сочиненій, 2 томи, Парижъ 1905—6; його ж; Листи на наддніпрянську Україну, Відень 1915. М. Гру-шевський, Місія ДрагоманоЕн, «Україна», 1926, кн. II—III; його ж: Освобож-деніе Россіи и укринекій вопросъ. Петербурга 1906. (О л. Л о т о ц ь к и й і П. Стебницький) Украинскій вопросъ, вид. 3-те, Москва 1917. Н. Василенко, Политическіе взгляды Драгоманова, «Украинская Жизнь», 1912, кн. 6. Б. Г р і н -ч є н к о, На бєзпросв -Ьтномъ пути, Київ 1912. О. Герма йзе, Нариси з історії революційного руху на Україні. Київ .1926. В. Дорошенко, Революційна Українська Партія, Львів 1921; його ж: Українство в Росії, Відень 1917. О. Тер-л є ц ь к и й, Москвофіли й народовці в 70-х роках, Львів 1902. М. К о р д у б а , Звязки В. Антоновича з Галичиною, «Україна» 1928. V. К. Левицький, Історія політичної думки галицьких українців 1848—1914 pp. 2. тт. Львів 1929. їв. Франко, Молода Україна, Львів 1910. Leon Wasilewski, Ukraina і sprawa ukrairiska, Krakow 1912. Ю. Бачинський, Україна irredenta, з пе­редмовою В. Дорошенка, Берлін 1924. Галичина, Буковина к Угорская Русь, Составлено сотрудниками ред. «Украинская Жизнь», Москва 1915. С т. Смаль-Стоцький, Буковинська Русь, Чернівці 1896. И. Лучицкій, Крестьяне и крестьянская реформа въ восточной Австріи (на Буковині), «Кіев. Стар.» 1901, кн. III і V.

Грицак

ПЕРША ХВИЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НА НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ

Початок українського відрод­ження традиційно пов'язується з виходом у світ першої частини «Енеїди» Івана Котляревського (1798), першого твору нової ук­раїнської літератури, написа­ного живою народною мовою. Хоча «Енеїда» була новим яви­щем української культури, а все ж таки мала глибоке коріння у минулій козацькій добі. Сам факт, що Котляревський пере­одягнув персонажів Вергілія - римських героїв й богів Олімпу - в українські шаровари, вишива­ні сорочки і свитки, свідчив про тісний зв'язок «Енеїди» з народ­ною пам'яттю про козацтво.

Козацький міф становить під­валину модерної української національної свідомості⁴¹. На самих початках національного відродження пам'ять про козацьке са­моврядування найкраще зберег­лася на тих українських землях у Російській імперії, які мали різ­ний ступінь політичної автономії аж до другої половини XVIII ст. -на Слобідській Україні (до 1765 p.), Запорожжі (1775) та Лівобереж­ній Україні (Гетьманщині до 1785 р,)- Ця пам'ять проявлялася на двох рівнях. На рівні просто­го народу козацькі традиції збе­рігалися серед закріпаченого се­лянства, для якого згадки про ко­зацтво насамперед були па­м'яттю про бунтівливу Запорозь­ку Січ з її особливими демокра­тичними порядками й нетерпи­містю до соціального, національ­ного і релігійного гноблення. На рівні нового українського дворян­ства, потомків козацької старши­ни, славне минуле України пов'язувалося з пам'яттю про ко­зацьку державу - Гетьманщину. Німецький мандрівник Йоган Георг Коль відвідав Україну в 1830-х роках і залишив після цього такий запис у своєму що­деннику: «Огида, яку народ Ма­лоросії відчуває до народу Великоросі)', така сильна, що Ті можна справедливо схарактери­зувати, як національну ненависть. Від XVII століття, коли кра­їну вперше приєднано до Мос­ковського царства, ці почування не зменшувалися, але радше скріпилися... Малоросіяни твер­дять, що до часу їхнього підко­рення всі вони були вільні люди та що кріпацтво було між ними невідоме. Як вони самі кажуть, росіяни повернули половину на­роду в рабів. Упродовж першо­го століття після об'єднання Ма­лоросія мала своїх гетьманів та зберігала у великій частині свою старовинну конституцію та при­вілеї; але все це було зметено назадницькими реформами останнього та поточного століття... Полтавську битву до сьогодні згадують у цілій Малоросії з по­чуттями, подібними до тих, що з ними битву під Білою Горою зга­дують у Чехії... Якщо колись на­стане день, коли колосальна ім­перія Росія розпадеться на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять відруб­ну державу. Вони мають свою власну мову, власні історичні спогади, вони рідко змішуються з своїми московськими господа­рями та нараховують уже понад десять мільйонів душ»⁴².

Поширення самостійницьких і антиросійських настроїв засвід­чує популярність на українських землях переказів про козака Мусія Вернигору. Вернигора по­ширював серед народу думку про особливу опіку Бога над Ук­раїною, пророкував її відродження після великої битви, «коли людським трупом буде загачений Дніпро». У різних українських версіях за розповідями про Вер­нигору крився опоетизований образ самого Мазепи, Орлика або когось із козацьких ватажків-мазепинців (Вернигора учив «лобурів грати й співати, а по­тім розсилав їх по світу, щоб вони співали про Мазепу та бун­тували проти москалів»)⁴³.

Сьогодні неможливо встано­вити, наскільки подібні настрої були популярними серед просто­го народу. Принаймні на укра­їнських землях не було зафіксо­вано спроб активного опору ліквідації останніх залишків само­врядування - Литовського ста­туту (1831) та магдебурзького права (1835)⁴⁴. Мазепинська тра­диція не знаходила підтримки се­ред нащадків козацької старши­ни, яка була головним середо­вищем постачання діячів першої хвилі національного відроджен­ня кінця XVIII - початку XIX ст. Котляревський помістив Верни­гору разом з загиблими троян­цями у саму «пекельну глуш»⁴⁵ (виразний знак, що автор Енеї­ди свідомий був пов'язання Вернигори з орликівською емігра­цією⁴⁶), а поміщики на Лівобе­режжі повчали своїх дітей, що Мазепа є найгіршим у світі після диявола⁴⁷. Багато хто з козаць­кої старшини сприймав мазепинство як чорну невдячність за ті благодіяння, які вони одержали від російських царів.

Але й інкорпорація лівобереж­них поміщиків до складу російсь­кого дворянства не відбувалася гладко. Тривалий час нащадки ко­зацької верхівки були в опозиції до імперських реформ. Ця си­туація була спровокована самим Санкт-Петербургом, який спершу не дуже охоче визнавав права дворянства за козацькою старши­ною. З другого боку, українські заможні роди дбали про визнан­ня своїх прав і привілеїв у тому обсязі, в якому ними користува­лася польська шляхта. На відміну від російських дворян шляхтичі були звільнені від обов'язкової державної і військової служби, їх помістя не підлягали державній конфіскації, їх судив лише суд таких самих шляхтичів, як і вони.

Захищаючи свої класові пра­ва, українська шляхта водночас відстоювала автономні права України. У 1767 р. відбулися ви­бори дворянства Росії до комісії по складанню «Нового уложення» (кодексу дворянських прав). Депутатом від дворянства Лбенського полку було обрано Григорія Полетику, нащадка ста­рого козацького роду з Полтав­щини. Під час роботи комісії він проявив себе як прихильник ав­тономних прав гетьманської держави в Україні. Іншим палким протестом проти російської неволі була «Ода на рабство»⁴⁸. Виходець із дворянської сім'ї з Полтавської губернії, за доручен­ням групи козацької старшини, у 1791 р. він виїхав з таємною місією до Берліна, щоб виклас­ти там свій план відриву України від Росії і включення її до складу Прусської держави.

Більшість української верхівки, однак, не зайшла у своїх погля­дах так далеко. У середині 1780-х років опозиційні настрої серед нащадків козацької стар­шини поступово згасають. Смерть Григорія Полетики у 1784 р. позбавила їх досвідченого лідера. З другого боку, російсь­ка влада поступово задовольнила їхні станові інтереси. У 1785 р. імператриця Катерина II підписа­ла «Жалувану грамоту дворянст­ву», яка звільняла російських дворян від обов'язкової держав­ної і військової служби. Формаль­но нащадки старшини повинні були доводити своє право на одержання дворянства на підставі родинних документів⁴⁹. Але генерал-губернатор Петро Рум'янцев, який був породичений з багатьма козацькими родинами, дивився на цю процедуру крізь пальці. Завдяки корупції, фальшу­ванню генеалогій та інших доку­ментів число «нових дворян» се­ред українців у 1790 р. станови­ло 23-25 тис. чол.

Наступник Рум'янцева гене­рал-губернатор М.Кречетніков ставився до української старши­ни прохолодніше. Він припинив її масовий перехід у дворянст­во. До його заміщення у 1795 р. лише трохи більше половини претендентів були визнані «безсумнівними дворянами».

Наданням дворянських титу­лів з 1797 р. почала займатися спеціально утворена у Санкт-Пе­тербурзі комісія - Герольдія. На початку ЇЇ роботи єдиною пере­шкодою для одержання дворян­ства була бюрократична тягани­на, така характерна для російсь­кої адміністративної машини. Але на початку XIX ст. вона відмовилася визнавати колишню службу в гетьманських інститу­ціях як достатню підставу для надання дворянського титулу. Це рішення могло мати катастрофіч­ні наслідки для козацько-старшинських родів і тому виклика­ло хвилю протестів та невдово­лення серед української шляхти. Невдоволених очолила невели­ка група людей, які називали себе «патріотами рідного краю». Вони збирали у родинних архі­вах грамоти польських королів, царські укази та ін., аби довес­ти, що старшинські титули офі­ційно визнавались як Польщею, так і Росією. На підставі цих до­кументів готувалися петиції, ме­морандуми, записки з вимогами визнання історичних прав ко­зацької старшини.

Робота Герольдії тривала аж до 1835 р. і збудила сильний інтерес до історії серед провід­ної верстви українського сус­пільства, а тим самим послужи­ла поштовхом до національного відродження на Лівобережжі. Зацікавлення історичним мину­лим лише почасти було викли­кане нагальними потребами на­щадків козацької старшини. Насправді усі лідери автономістичного руху - Роман Маркович, Тимофій Калинський, Михайло Милорадович, Василь Полетика (син Григорія), Адріян Чепа, Ва­силь Чарниш, Федір Туманський - були «безсумнівними дво­рянами», отже, вони відстоюва­ли історичні права козацької старшини не з матеріальних, а з моральних міркувань. їхня ді­яльність була наснаженою по­чуттям локального патріотизму. «Як приємно працювати для слави і добра батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми не байдужі до інтересів бать­ківщини, служать нам нагоро­дою», - писав Василь Полетика у листі до свого приятеля Адріяна Чепи⁵⁰.

Українських патріотів єднала прихильність до минулого і кри­тичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місце­ву правову систему, що ґрунтувалася на Литовському статуті, та відновити козацьку армію. Особливі надії вони покладали на сина Катерини II Павла І, відомо­го своєю опозицією до матері. І дійсно, під час свого короткого правління Павло І відновив деякі прерогативи Гетьманщини. Його наступник Олександр І, хоч і не відзначався прихильністю до Ук­раїни, все ж таки зберіг її особ­ливі правові норми. Щодо питан­ня про відновлення козацької армії, то позиція російського уря­ду була тут дуже прагматичною: він ладен був відновлювати ко­зацьке військо лише у разі во­єнної загрози для Російської ім­перії, як-от війна з Наполеоном 1812 р., польське повстання 1830-1831 pp. чи Кримська вій­на 1853-1855 pp. Тільки-но за­гроза зникала, російські чинов­ники клали це питання «під сукно», побоюючись, аби ця пос­тупка не розпалила апетити ук­раїнських автономістів.

Політичні настрої автономіс­тів найкраще відбито у трактаті «История Русов» - першій вели­кій пам'ятці модерної українсь­кої політичної думки. Дата ство­рення та автор її лишаються не­відомими. Ймовірно, вона була написана на Новгород-Сіверщині, між 1815 і 1835 р. «Историю Русов» було віднайдено в одно­му з родинних архівів 1828 р., у 1830-1840-х роках вона поширювалася у рукописних копіях, а в 1846 р. її опублікував у Москві український історик Осип Бодянський. Книга мала виразно антипольське й антиросійське спрямування, а її головною ідеєю було відновлення автономних прав України на момент її вход­ження до складу Російської дер­жави (1654). «История Русов» мала величезний вплив на по­дальше формування ідеології ук­раїнського національного руху. Зокрема, жодний інший твір, крім Біблії, не позначився так сильно на формуванні свідомості моло­дого Тараса Шевченка, як «Ис­тория Русов»⁵¹.

«История Русов» закликала до виправлення історичних кривд, заподіяних Росією укра­їнському народові, але вона ні на мить не ставила під сумнів право російського імператора управляти Україною. У цьому відбилася своєрідність світогля­ду автономістів: захищаючи іс­торичні права України і прагну­чи до їхнього відновлення, вони, однак, не вимагали відокрем­лення України від Російської ім­перії. Вони відчували сильну ностальгію за минулим, але не плекали надій на майбутнє. Ав­тономісти відчували себе пред­ставниками нації, яка прирече­на зійти з історичної сцени. Цей фаталізм має першооснови в ототожненні всієї української «козацької» нації з інтересами лише її провідної верстви - ко­зацької старшини. А оскільки остання добровільно й активно розчинялася у російському дво­рянстві, то песимізм автономіс­тів не був безпідставним.

Інкорпорація козацької стар­шини до складу російського дво­рянства відкривала шлях для службової кар'єри. Існування Київсько-Могилянської академії, Чернігівської, Переяславської і Харківської колегій зумовлюва­ло той факт, що нове українське дворянство було краще освіче­не, аніж російські дворяни. Це давало кращі шанси для просу­вання по службовій драбині. Ам­бітні й найбільш заможні серед малоросійських дворян виїжджа­ли на службу до Петербурга. Там вони легко віднаходили середо­вище своїх земляків, які уже за­ймали високі позиції й могли надати необхідну допомогу зв'яз­ками і протекцією. Протягом усьо­го XVIII ст. Малоросія щедро пос­тачала кадри Російській імперії для проведення реформ та слу­жила містком для західних впли­вів. Феофан Прокопович і Стефан Яворський були основними іде­ологами та виконавцями церков­ної реформи Петра І й утворен­ня секулярної монархії. Українсь­ке православне духовенство ста­новило більшість у створеному Петром І Священному Синоді. Нікому невідомий український співак Олекса Розумовський од­ружився з імператрицею Єлизаветою. Провідними російськими митцями XVIII ст. були малороси - художники Боровиковський, Левицький і Лосенко, скульптор Мартос, композитори Березовський, Бортнянський, Ведель, ар­хітектори Богданович, Гнєдич, Капніст. Серед російських еко­номістів відзначалися українці Десницький, Ліванов, Рубанов-ський і Самборський. Вихідці з Малоросії кількістю переви­щували росіян серед вчителів і лікарів⁵².

Іншим джерелом поповнення імперської еліти стали вихідці із Прикарпатської Русі, яка напри­кінці XVIII - на початку XIX ст. переживала період культурного відродження. Традиції запрошен­ня місцевих інтелектуалів до Ро­сії сягають ще часів Петра Великого, який призначив закар­патського русина Івана Зейкана вихованцем свого сина, май­бутнього царя Петра II. Найбіль­ший наплив уродженців Підкар­патської Русі був пов'язаний з відкриттям між 1802 і 1820 р. нових навчальних закладів - лі­цеїв у Царському Селі, Одесі, Кременці та Ніжині й універси­тетів у Дерпті, Вільні, Казані, Хар­кові і Санкт-Петербурзі. Василь Кукольник став першим ди­ректором гімназії Безбородька у Ніжині. На цій посаді його засту­пив інший підкарпатський русин Іван Орлай, котрий пізніше був ще й директором Рішельєвського ліцею в Одесі. Михайло Балудянський став першим ректором Санкт-Петербурзького універси­тету, а Петро Лодій, прослужив­ши професором у Львові та Кра­кові, був призначений деканом юридичного факультету цього університету.

Та найвпливовішою була ма­лоросійська колонія чиновників у Санкт-Петербурзі. У 1770-1780-х роках Олександр Безбородько, Петро Завадський, Дмитро Трощинський та ін. за­ймали високі посади при дворі і володіли величезними маєтностями. Ще на початку XIX ст.

російські чиновники скаржилися, що завдяки круговій поруці ук­раїнці (малороси) захопили клю­чові посади і перекрили їм шлях угору. Ступінь їхнього малоро­сійського патріотизму був різ­ним. Дмитро Трощинський у своєму маєтку плакав над народною піснею, в якій йшлося про Україну як про чайку, що звила своє гніздо при дорозі, а його топчуть сусіди. Проте Віктор Кочубей у своєму листі до Ми­коли Рєпніна, що згодом назва­ли його «політичним заповітом», зізнавався, що є хохлом за на­родженням, але за своїми прин­ципами і манерами відчуває себе російським більше, аніж будь-хто⁵³.

Для більшості нового укра­їнського дворянства між «мало­російським» і «великоросійсь­ким» патріотизмом не існувало суперечності. Вони мали всі під­стави називати імперію своєю, адже протягом XVIII ст. вихідці із малоросійських родин своєю ді­яльністю мостили шлях до її трі­умфу. Якщо у XVII ст. перед осві­ченими українцями, які хотіли ро­бити службову, військову чи куль­турну кар'єру, стояв вибір - Укра­їна чи Росія, то у XVIII ст. цей ви­бір формулювався уже інакше - провінція чи імперія? Переваги возз'єднання уявлялися їм не тільки у вигляді титулів і орде­нів, які вони одержували при пе­тербурзькому дворі. Основна пе­ревага, на їхню думку, полягала в тому, що як частина Російсь­кої імперії, Гетьманщина змогла дати собі раду зі своїми тради­ційними ворогами - Річчю Пос­политою, Кримським ханством та Османською імперією. Так само інтелектуали з далекої Під­карпатської Русі вважали свій на­род частиною великої російсь­кої цивілізації, яка складалася з великоросів, білорусів і малоро­сів, їхні історичні, етнографічні та лінгвістичні праці суттєво задо­вольняли загальний інтерес до фольклору й історії Південної Русі, який поділяли багато уче­них великоросійського й мало­російського походження.

Тип «малороса», який поєдну­вав симпатію до України, до її природи, пісень тощо з лояль­ністю до Російської імперії, був однією із характерних фігур в українській політичній і культур­ній історії XIX ст. Найяскравішим уособленням цього типу став всесвітньо відомий письменник Микола Гоголь. Народжений в українській сім'ї козацького по­ходження, він зробив блискучий дебют у російській літературі як автор творів на українську тему. Гоголь сильно любив Україну і недолюблював Росію, хоча там прожив більшу частину свого життя. Навіть російською мовою він писав з помилками, перекла­даючи, як твердив Андрій Білий, подумки з рідної мови. Але свою душу він вважав складеною з двох частин - української і російської; жодній з них він не надавав пере­ваги, вважаючи, що вони взає­модоповнюють одна одну. Силь­на відмінність українського і ро­сійського національного характе­рів була, на його думку, лише передумовою для їхнього злит­тя в майбутньому, щоб явити світові щось більш досконале⁵⁴.

Попри глибокі різниці між тим, хто дотримувався старих традицій, і тими, що асимілюва­лися до російської культури, їх єднала одна спільна риса: вони були останніми людьми «старої України». Інтереси цієї України вони ототожнювали зі своєю верствою, а не з інтересами закріпаченого козацтва і селян­ства. Стара формула нації, яка домінувала на Європейському континенті до кінця XVIII ст., ото­тожнювала її із правлячими вер­ствами. Для простолюддя у цій формулі попросту не було міс­ця. Якщо б ця формула втрима­лася у масовій свідомості ще на декілька десятиліть, то українсь­ка нація була б під загрозою пов­ного зникнення з лиця землі.

Подальший імпульс до свого розвитку українське національне відродження одержало ззовні, завдяки новим політичним й інтелектуальним течіям, які надхо­дили в Україну із Заходу. Французька революція кінця XVIII ст. ліквідувала владу французького монарха і старої аристократії, по­ширила поняття нації на інші сус­пільні верстви. Джерелом суве­ренних прав нації став народ. Організуючим ядром держави стала не правляча династія, а нація у новому, модерному ро­зумінні. Національний характер оголошувався природним і не­від'ємним атрибутом всього на­роду, а не окремої верстви. Цей характер проявлявся передусім в культурі і мові. Стверджувало­ся, що французька мова є «мо­вою свободи», а всі інші мови, якими розмовляли на території Франції, - провансальська, баскська, корсіканська, ельзаська -є мовами контрреволюції, мова­ми священиків й аристократів, отож, вони підлягали насильно­му викоріненню.

Вперше в історії етнічні від­мінності набули такого великого політичного значення. Фран­цузька модель нації послужила прикладом наслідування для но­вих національних рухів, що ши­рилися на початку XIX ст. в усій Європі - німецького, італійсько­го, польського та ін. Тоді іта­лійський революціонер Мадзіні сформулював свій славнозвіс­ний принцип: «кожній нації -[своя] держава». Боротьба за національні права водночас ста­ла боротьбою за соціальне виз­волення, демократію і справед­ливість. Вона надихала цілі поко­ління національних патріотів на героїзм і самопожертву.

Український рух також відчув сильний вплив французької ре­волюції. Автор «Замечаний до Малой Руси пренадлежащих» (1802-1803), - твору, написано­го з проімперських позицій, -іронізував над «самозваним» українським патріотом, який, наслідуючи «французький при­клад», вимагав відновлення Ма­лоросії й її армії, як це було за гетьманів. Ці вимоги українсько­го патріота були співзвучні «Ис­тории Русов», яка також вживає нових, французьких концепцій свободно)' нації, правди і справедливості. Поняття «свободної нації» анонімний автор «Истории Русов», як і французькі просві­тителі, виводив із природних прав народів і окремих людей, країн і соціальних станів. «Кож­не сотворіння, - писав він, - має право боронити своє існування, свою власність і свою свободу». Цей принцип він застосовував до України і до її народу, який про­ливав свою кров від «гетьмана Наливайка до сьогодні», шукаю­чи свободи і кращого життя на власній землі.

Україна безпосередньо за­знала французького впливу під час наполеонівських воєн. Сам Наполеон зі своїми військами не вступав на територію України. Наступальні дії тут вів його со­юзник - австрійська армія Шварценберга. На початку вій­ни 1812 р. вона завдала пораз­ки російській армії Тормасова, яка стояла на Волині, захопив­ши Ковельський, Луцький, Володимирський і частину Дубнівського повітів. Нове українське дворянство загалом було охоп­лене проімперськими партіотичними почуттями. Воно нічого не знало про плани Наполеона ут­ворити окрему українську дер­жаву («Наполеоніду»)⁵⁵, що, однак, не заважало в поодиноких ви­падках висловлювати свою сим­патію до французького імпера­тора. Дворянин Мочуговський на півдні Полтавщини радів з успі­хів Наполеона і бажав, щоб «Бо­напарт зруйнував Росію». У Пере­яславському повіті один із ліде­рів автономістів Лукашевич пив за здоров'я Наполеона, а в Пирятинському повіті прилюдно виго­лошувалися тости «за республіку».

Похід французів в Росію май­же не відбився у народній пам'я­ті⁵⁶. Це не дивно, враховуючи, що воєнна кампанія майже не зачепила України. Однак вона спра­вила враження на місцеву інте­лектуальну еліту. Не був цей вплив моментальним - він проявив себе аж після завершення війни. Це пояснює, зокрема, чо­му до недавнього часу у дослід­женнях про інтелектуальні початки слов'янського відродження цей вплив недооцінювався. Су­часні праці з історії слов'янсь­ких національних рухів стверджу­ють, що зіткнення слов'ян з но­вим духом часу, з ідеологією Французької революції мало ви­рішальне значення⁵⁷. Французь­кі революційні ідеї та їхнє вті­лення у формі нового законодав­ства (Кодексу Наполеона) заче­пили слов'янські землі і створили цілковито новий політичний та ін­телектуальний клімат. У деяких випадках вони стали безпосе­реднім поштовхом до виникнен­ня нових національних рухів. Так, утворена Наполеоном Ілірія ста­ла моделлю для т. зв. ілірійського руху серед південних слов'ян. У польському випадку французькі впливи привели до піднесення польського національного почут­тя та реорієнтації течій всередині визвольного руху. Засноване На­полеоном у 1807 р. Варшавське герцогство стало прообразом Королівства Польського, утворе­ного згідно з рішенням Віденсь­кого конгресу і переданого Росії у 1815 р.

В Україні, як і в інших східнос­лов'янських землях Російської імперії, вплив Наполеонівської кампанії мав парадоксальний характер: з одного боку, перемо­га над ворогом викликала серед місцевої еліти почуття гордості за своє слов'янське походження і зміцнила лояльність до імперії, з іншого - пробудила розуміння того, що політична система цієї імперії вимагає глибоких змін. З цього духу сперечання виросли російські масони і декабристи, українські автономісти та білорусь­кі будителі. Про це влучно вис­ловився один із провідних декаб­ристів Михайло Муравйов-Апостол: «Ми - діти 1812 року»⁵⁸.

Окрім впливу Французької революції, іншим сильним збуд­ником для українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національ­ного духу. Вони зруйнували ста­ре зверхнє ставлення до народної культури як до чогось явно нижчого, вульгарного, ствердив­ши, що саме з народного дже­рела інтелектуали можуть черпа­ти найкращі зразки для своєї творчості. Кожна народна куль­тура має свою самостійну цін­ність і по-своєму спричиняєть­ся до духовного збагачення сві­ту. Світ уявлявся їм як веле­тенська арфа, де кожний народ становить певну струну. Зник­нення окремого народу порушу­вало всесвітню гармонію і було рівнозначно трагедії.

Романтизм особливо виділяв слов'янські народи, які більше за інших зберегли консерва­тивні, патріархальні риси, а от­же, були найближчими до незіпсованих цивілізацією народного побуту і культури. Європейські романтики поставили слов'янсь­кий фольклор у центр тогочас­ного інтелектуального життя, а серед слов'ян вирізняли специ­фічну роль українців. Хресний батько романтизму і модерного націоналізму, німецький філософ Йоган Ґотфрід Гердер, що про­рокував початок доби слов'ян у Європі, зробив запис у своєму щоденнику: «Україна стане но­вою Грецією - в цій країні чу­довий клімат, щедра земля, і її великий музично обдарований народ прокинеться колись для нового життя»³⁹.

Україна з її багатою приро­дою, задушевністю народних пі­сень і героїчним минулим вважа­лася романтикам загубленим раєм, втраченою Аркадією. Ук­раїнські сюжети, насамперед пов'язані з козаччиною, послу­жили джерелом наснаги для ба­гатьох європейських поетів, ху­дожників і композиторів. Аван­тюрна доля гетьмана Івана Мазепи була змальована Байро­ном, Делякруа, Лістом та інши­ми романтиками. Міцкевич нази­вав українців найпоетичнішими і наймузикальнішими з-посеред усіх слов'янських народів⁶⁰. Поль­ські і російські поети та фольк­лористи відкривали в українській народній культурі деякі жанри, наприклад, історичні думи тощо, яких не було у польській і ро­сійській народній творчості. Во­ни трактували українську культуру як різновид більшої, «всеро­сійської» чи «всепольської» куль­тури, що доповнював і збагачу­вав їхню власну культуру. Але, з другого боку, вони відкрили очі на цінність української культури для тих вихідців з України, які ладні були наслідувати польські чи російські зразки.

Концепції Гердера та інших європейських романтиків става­ли відомими українським інте­лектуалам через російських та польських авторів і були важли­вим стимулом для збирання ет­нографічних матеріалів. У 1819 р. князь Микола Цертелєв - зрусифікований грузин, який народив­ся і жив в Україні і став українсь­ким патріотом, - видав у Петер­бурзі першу збірку українських історичних дум. Услід за Гердером у передмові до цієї збірки він порівнював українських лір­ників і кобзарів з Гомером, а Україну - з Грецією. У 1827 р. з'явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Максимович, як і Цертелєв, вбачав в українсько­му фольклорі «незіпсуту» патрі­архальну ідилію Південної Русі, яка перевершувала сувору пох­мурість Півночі. Його збірка ук­раїнських пісень вплинула на творчість Шевченка, Гоголя і Пушкіна (Максимович згадував пізніше, що одного разу застав Пушкіна за читанням цієї збірки, і останній жартівливо визнав, що він «обкрадає» пісні максимовичевої збірки). Але ще біль­ше враження справило це видан­ня в Україні. Пантелеймон Куліш у своїх спогадах про Миколу Кос­томарова згадував, що первісно вони зневажливо дивилися на все українське і думали лише «мо­вою Пушкіна». Обидва, один - у Новгороді-Сіверському, другий -у Харкові, випадково натрапили на збірку Максимовича і після прочитання її стали за один день українськими патріотами⁶¹.

Романтичні погляди на народ­ну творчість відкривали нові перспективи для національного ро­звитку. «Приспані» і «змертвілі» нації треба було «пробуджувати» і «відроджувати» (хоча насправ­ді перші національні будителі-романтики не так відроджували «старі», як будували цілком «нові» нації). Не менш важливим є й те, що ідеологія романтизму, з од­ного боку, збуджувала їх, з ін­шого - давала їм легітимацію виступати від імені усього укра­їнського народу, а не від його окремої верстви.

Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщи­ні. У 1805 р. у Харкові, столиці Слобідської України, за ініціати­вою місцевого діяча Василя Каразина, було відкрито універси­тет. Харківський університет став першим значним вогнищем українського наукового і куль­турного життя. Тут утворився Харківський літературний гурток, який у 1820-1830-х роках відіграв значну роль у розвитку но­вої української літератури. Ду­шею цього гуртка був філолог Ізмаїл Срезневський. У 1831 р. він видав «Український альма­нах» - збірку народних пісень і оригінальних поезій, написаний харківськими поетами, а в 1833-1838 pp. - шість випусків «Запо­рожской старины». Услід за Осипом Бодянським він нав'я­зав контакти з чеськими будителями, які на той час вели пе­ред у справі слов'янського про­будження. Срезневському нале­жить безперечна заслуга у впровадженні ідеї слов'янської єдності серед українських інте­лектуалів. Його улюбленим сту­дентом був Микола Костомаров, який свої літературні проби пе­ра поєднував із захопленням ні­мецькою філософією. До пред­ставників харківської романтич­ної школи належали Амвросій Метлинський, Михайло Петрен­ко, Петро Гулак-Артемовський та Левко Боровиковський.

Романтичний напрям в укра­їнській літературі аж до 1830-1840-х років співіснував з кла­сичним. На відміну від польської і російської літератури в українській не дійшло до гострого конфлікту між класиками і ро­мантиками. Але благодатний вплив романтизму виявився у зруйнуванні тих вузьких жанро­вих рамок, які накладали на нову українську літературу традиції класицизму. Згідно з уявленням класиків, народна мова придат­на лише для творів, написаних «низьким» жанром бурлеску і травестії (як «Енеїда» Котля­ревського), для досягнення спе­ціального ефекту комічності. «Котляревщина» як літературний жанр набула величезної попу­лярності в Україні, породивши цілу армію менш талановитих послідовників і епігонів. І лише з приходом романтиків українські поети і письменники почали про­бувати себе в усіх літературних жанрах. У 1818 р. вийшла «Грам­матика малороссийского наре­чия» Олексія Павловського -перша граматика живої народної мови. У передмові до неї її автор різко виступив проти явища бурлескоманії, підкреслюючи висо­кий статус народної мови й на­родної культури. Наче прислуховуючись до цієї критики, наступ­ного року Котляревський напи­сав мелодраму «Наталка Полтавка», герої якої говорять і співають народною мовою, тимчасом як головний кумедний персонаж (возний) розмовляє суржиком церковнослов'янської та канцелярських термінів. Ця драма, написана Котляревським спеціально для очолюваного ним театру у Полтаві, відкрила доро­гу романтичним тенденціям в ук­раїнській літературі.

Григорій Квітка-Основ'яненко став засновником української прози. Один із пізніших послідов­ників Котляревського, Петро Гулак-Артемовський, хоча і продов­жував працювати у жанрі травес­тії, водночас започаткував пое­тичні переклади з європейських літератур. Провідний літератор з Петербурга Євген Гребінка вис­тупав на захист права українсь­ких літераторів писати рідною мовою, права, в якому їм відмов­ляли російські критики. Виданий ним у 1841 р. альманах «Ластів­ка» був першим збірником, де усі українські літератори, як класи-цисти, так і романтики, писали виключно українською мовою.

Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розши­рити інтелектуальні обрії укра­їнського світу, з'являються пер­ші фахові історичні праці. У 1822 р. у Москві побачила світ чотиритомна «История Малой России» Дмитра Бантиш-Камінського, а у 1842-1842 pp. -п'ятитомна «История Малоросии» Миколи Маркевича. Істо­ричні і фольклористичні дослід­ження давали чіткі відповіді на питання про історичні коріння і культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-на­уковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило винятково сприятливе середовище для формування модерної українсь­кої свідомості.

РОСІЙСЬКІ І ПОЛЬСЬКІ РЕВОЛЮЦІЙНІ РУХИ 1820-1830-х РОКІВ

Більшість великих національ­них міфів сформувалася у XIX ст. Поширення романтизму сприя­ло їхньому виникненню. У ро­сійській літературі великою мі­рою завдяки старанням самих «малоросів» міцно вкорінився міф про Україну як про спокій­ний і богообраний край, «где никогда ничего не происходит». Такий образ напівсонної Мало­росії різко контрастував з тим, що справді відбувалося в укра­їнських землях. З часу їхньої ін­корпорації до складу Російської імперії аж до останніх днів її існування Україна постійно була вогнищем великого соціального неспокою і політичних опозицій­них рухів. У 1820-1830-х роках через українські землі проляга­ли дороги підпільних кур'єрів й емісарів з Парижа, Петербурга, Берліна, Відня, Кракова і Львова, тут діяли нелегальні організації, розповсюджувалися надрукова­ні за їхніми межами революцій­ні брошури й відозви, а також місцева «захалявна» література на зразок «Історії русів»⁶² .

Поширення нових західних інтелектуальних та політичних течій створило сприятливий ґрунт для виникнення в Україні таємних політичних товариств. Безпосереднім поштовхом до їх утворення були настрої, якими перейнялися російські офіцери-дворяни після перемоги над Наполеоном. Повернувшись з переможних походів по Західній Європі, вони зовсім іншими очи­ма дивилися на російську дій­сність. Політичний режим само­державства та кріпосницькі по­рядки сильно контрастували з волелюбними ідеями, якими вони заразилися на Заході.

Наполеонівська кампанія по­глибила кризу між державою і суспільством, яка намітилася вже за часів правління Катери­ни II. Під впливом ідеології Про­світництва та поширення євро­пейського стилю життя у Ро­сійській імперії з'явилося чима­ло масонських лож і різних то­вариств. Виникнення цього за­родкового громадянського сус­пільства йшло врозріз з політич­ною моделлю самодержавства, яке прагнуло контролювати всі вияви громадського життя⁶³. Особливою активністю відзнача­лося громадське життя в провін­ції. У 1818 р. масонські ложі виникли у Києві («З'єднані слов'яни») та у Полтаві («Любов у істині»). Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також піз­ніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в Украї­ні, їхня діяльність не мала укра­їнського національного характе­ру. Ложі були клубами, де міс­цеві ліберали обговорювали політичні питання. Однією з ці­лей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було залу­чення малоросійського дворян­ства до опозиційного всеро­сійського руху. Українські дворяни-масони не формулювали специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Ва­силь Лукашевич, який виступав за від'єднання України від Росії і прилучення її до Польщі.

Цілком іншого характеру були ложі, які діяли на Правобережній Україні. їхніми членами були польські шляхтичі, які не були пов'язані з російським масонсь­ким рухом. Своєю головною політичною метою ці ложі вважа­ли відновлення незалежної Польської держави, яка включа­ла б і Правобережну Україну. Багато із членів масонських лож в Україні ввійшло до складу де­кабристських організацій. Укра­їна поряд з Санкт-Петербургом стала основним полем діяльнос­ті декабристів - лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло до відкритого збройного виступу проти самодержавства. Ядром декабристської змови в Україні стала розквартирована на Правобережжі Друга армія, офіцери якої служили у Західній Європі під час наполеонівських воєн. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне то­вариство декабристів, головою якого був полковник Павло Пестель (Північне товариство виник­ло у Петербурзі роком пізніше, у 1822 p.). Декабристські товарис­тва мали розгалужену мережу впливів в Україні. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої осередки у Кам'янці і Василько­ві. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло «Товариство з'єднаних слов'ян», очолене мо­лодшими офіцерами братами Борисовими.

Серед змовників - чимало українців, нащадків козацької старшини. Провідними діячами декабристського руху були бра­ти Матвій та Сергій Муравйови-Апостоли з роду гетьмана Дани­ла Апостола. З українських сімей походили засновники «Товариства з'єднаних слов'ян» брати Борисови та Іван Горбачевський. Останній згадував, що його батько розповідав йому про не­щасливу долю Малоросії, і сам він не раз побивався над долею своєї батьківщини. Інший лідер декабристів, російський поет Кіндрат Рилєєв оспівував у сво­їх поемах героїчну боротьбу Се­верина Наливайка, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Як і масонські ложі, декабрист­ський рух загалом проявляв бай­дужість до політичного май­бутнього України. Підготований Пестелем проект конституції під назвою «Руська правда» був пройнятий централістським духом і не визнавав за націями, які на­селяють Російську імперію, права на окреме політичне існування (виняток робився лише для поля­ків і євреїв). Щодо українців, то Пестель зараховував їх до «ко­рінного російського народу». По­дібно Рилєєв твердив, що кор­дони Польщі починаються там, де не чути малоросійського на­річчя; там, де простий народ ро­змовляє названим наріччям, -Росія. Коли ж він використову­вав у своїх поемах український фольклор, то був певним, що це є фольклор російський⁶⁴.

Чутливішою до регіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного това­риства, викладена у Конституції Микити Муравйова. Вона пе­редбачала поділ Росії на три­надцять федеративних штатів. Два з них - Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові - збігали­ся територіально з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною.

Декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялося у діяльності «Товариства з'єдна­них слов'ян». Діяльність цього товариства в Україні набула особливого характеру, зумовле­ного ліберальним інтелектуаль­ним кліматом країни. Члени то­вариства проживали серед змі­шаного населення західної окраїни Російської імперії - Волині -і тому були особливо свідомі ба­гатонаціонального характеру Росії, а також різноманітності слов'янського світу. Сила ідеї слов'янського єднання зростала зі сходу на захід. Як свідчив Із­маїл Срезневський після повернення з відрядження у слов'янсь­кі країни, симпатія, з якою його зустрічали як провісника взаєм­ного слов'янського зближення, зростала в міру просування його в глиб слов'янських країн; і на­впаки, найменшою вона була у безпосередній близькості до Росії⁶⁵. Тому не дивно, що саме серед українських декабристів патріотизм і національне чуття виявилися у панславістській іде­ології. Програма Товариства, на­писана офіцерами братами Бо-рисовими, ставила за мету не лише усунення самодержавства і кріпацтва, а й утворення за­гальнослов'янської республіки. «Об'єднати разом усі слов'янські покоління і зробити їх вільними, - писав один із братів Борисових, - здавалося мені блискучою справою, бо я думав зробити щасливими не лише моїх співвіт­чизників, а й інші народи». На відміну від інших декабристських організацій, «Товариство з'єдна­них слов'ян» мало більш демок­ратичну програму.

Восени 1825 р. після трива­лих переговорів воно об'єднало­ся з Південним товариством, перетворившись на філію ос­таннього. Об'єднання з Півден­ним товариством означало пе­ремогу централістської програ­ми. Деякі українці та члени та­ємних польських організацій даремно намагалися перекона­ти Пестеля визнати окремі пра­ва України і Білорусії.

Через два тижні після невда­лої спроби повстання декабрис­тів у Петербурзі 14 грудня 1825 р. відбулося повстання Васильківського піхотного полку в Україні під проводом Сергія Муравйова-Апостола. Розправа царського уряду з обома пов­станнями призвела до повного розгрому декабристського руху.

Проте, українські декабристи, насамперед «Товариство з'єдна­них слов'ян», залишили помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висунута ним ідея фе­деративної слов'янської держа­ви знайшла відображення і ро­звиток у політичній програмі ук­раїнського визвольного руху. На відміну від Лівобережної Украї­ни Правобережжя тривалий час не зазнавало реформ. Петербург мовчазно визнавав «польський» характер Правобережної України і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польсь­кої шляхти. Значна частина пра­вобережних шляхтичів були на­щадками українських родів, спо-лонізованих після прийняття ка­толицької віри у XVII—XVIII ст. Але їхній патріотизм не мав локаль­ного характеру як серед дворян­ства Лівобережної України. Вони мріяли про відновлення Речі Пос­политої за станом до 1772 р. Тому у першій третині XIX ст. Право­бережна Україна була тереном активного польського руху.

Від часу повстання Костюшка польський рух переживав глибокі ідеологічні зміни. Вплив Заходу на польське суспільство зреволюціонізував нову генера­цію польської еліти, замінивши ідеали старої шляхетської Поль­щі загальноєвропейськими лозунгами «рівності, свободи і братерства». Конституція З травня 1791 р. стала відправною точкою для боротьби за нову, демократичну Польщу, яка мала складатися з рівноправних і вільних громадян. Головний ар­хітектор післянаполеонівського консервативного порядку в Європі князь Меттерніх дуже точно передав новий дух поль­ського руху словами «польськість - це революція».

Однак ці зміни не торкалися образу Правобережної України, Білорусії і Литви як природних окраїн - «східних кресів» - Поль­щі. Ще з XV ст. з цими територі­ями міцно був пов'язаний образ східних кордонів Речі Посполитої як передмур'я християнства і цивілізації перед наступом «дикого степу». Романтизм додав цьому образу особливої притя­гальної сили. Саме тут, на «кресах», народився Адам Міцкевич, який найбільше спричинився до уславлення «кресів». У його «Пані Тадеуш» східні окраїни змальова­но як край ідеальної суспільної гармонії, де поміщики братали­ся зі своїми селянами, русини і татари добровільно інтегрувалися у польське життя, а євреї співа­ли польських пісень. Дружина Оноре де Бальзака Евеліна Ганська, власниця маєтків на Правобережжі, переконувала свого чоловіка під час його по­дорожі на Україну написати, що місцеві «селяни жиють без тур­бот як діти, їх годують і їм пла­тять, а підданство не є для них тягарем, а лише джерелом щастя і спокою»⁶⁶.

Після загибелі Польської дер­жави роль «кресів» у польсько­му житті різко зросла. У порів­нянні з загальним занепадом громадського і культурного жит­тя в австрійській і прусській час­тинах старої Речі Посполитої, східні окраїни стали центром польської культури⁶⁷. Завдяки дружнім стосункам з царем Олександром І, князь Адам Чорторийський домігся створення у 1803 р. Віленської шкільної окру­ги. Віленський університет став найбільшим освітнім осередком не тільки на колишніх польських землях, а й у Російській імперії і всій Східній Європі⁶⁸.

Правобережні землі входили до складу Віленської шкільної округи. Однак місцева шляхта не дуже охоче відправляла своїх дітей на навчання до Віленського університету. Вона воліла ро­звивати свої власні елітарні на­вчальні заклади. Стараннями помічника Чорторийського, помі­щика з Київщини Тадеуша Чацького, весь край покрився мере­жею середніх шкіл. Вінцем заходів було заснування у 1805 р. ліцею в Кременці на Во­лині. Кременецький ліцей з його багатою бібліотекою і різними допоміжними установами здобув собі славу «Волинських Афін».

Усі ці заходи аж ніяк не зачі­пали місцеве українське селян­ство. Ще до розпаду Польської держави воно було майже пого­ловно закріпаченим. Після при­єднання Правобережжя до Ро­сійської імперії становище зов­сім не змінилося. У народній пам'яті ще жила згадка про ко­зацькі часи й польсько-українські антагонізми. У 1820-1830-х ро­ках. Правобережна Україна ста­ла ареною масових селянських повстань, очолюваних легендар­ним Устимом Кармелкжом. Пов­станці атакували поміщицькі ма­єтки на Поділлі і розподіляли між селянами панське добро. Хвиля повстань тривала аж до смерті Кармелюка у 1835 р.

Російська адміністрація три­валий час нічого не робила для того, щоб за допомогою укра­їнських селян поборювати поль­ські національні домагання. Тим часом польські революціонери сподівалися, що у скрутну хви­лину місцеве селянство висту­пить проти «деспотичного мос­ковського ярма». Колишній антипольський фанатизм вони пов'язували лише з неосвіченіс­тю селянських мас, відмінностя­ми в обрядах між православними і католиками, мові й календарі. Треба було просвітити руських селян і священиків, переконати їх у корисності співпраці з поля­ками - а просвіта обов'язково потягне їх до польської культури і польської справи. Тадеуш Костюшко радив «призвичаїти їх [ру­синів - Я.Г.] до польської мови, нехай всі їхні богослужіння будуть у польській мові. З часом ввійде у них польський дух. І потім вони вважатимуть за неприятеля кожного, хто не знає національ­ної [польської - Я.Г.] мови»⁶⁹.

Погляди польських революці­онерів не мали нічого спільного з національним шовінізмом. Вони були виразом загальної віри у силу раціоналізму і просві­ти. Романтизм привніс нове мислення, але не знищив старих ілюзій.

Поразка повстання 1830-1831 pp. ще раз довела польським революціонерам, що без підтримки посполитих їхня бо­ротьба приречена на поразку. Ці настрої якнайточніше передав поет Зигмунт Красіцький у своїх «Псалмах майбутнього» (1845): врятувати Польщу може «єдине тільки, єдине чудо: з польською шляхтою - польський люд» («je-den tylko, jeden cud / z schlachta polska - polski lud»). Та обстави­на, що місцеве населення на Правобережжі розмовляє не польською, а українською мо­вою, не применшувала їхнього запалу. Мовні відмінності вони вважали лише різницею у діалек­тах, що не мають самостійного політичного значення.

Серед вихованців Креме­нецького ліцею виникла так зва­на українська школа у польській літературі. У творах чолових представників цієї школи - по­етів Богдана Залєського, Севе­рина Гощинського, Юліуша Сло­вацького - виразно проявилося романтичне захоплення Украї­ною, її багатою природою та героїчною історією. Усі вони черпали з української народної творчості, а деякі з них - як Тимко Падура, Антін Шашкевич і Спиридон Осташевський - на­віть спробували писати свої тво­ри українською мовою.

Основу політичної ідеології цього гуртка становив міф про колишню Річ Посполиту як про нібито братній союз трьох наро­дів - польського, литовського й українського. Пам'ять про цей союз повинна була штовхати ук­раїнців до боротьби за віднов­лення Польської держави. Укра­їнська школа надала нового зву­чання легенді про народного пророка козака Мусія Вернигору. У польській версії Вернигору зображено як козака, котрий під час Коліївщини переховувався від бунтівників і виступав на за­хист поляків. У поетичній версії Юліуша Словацького образ Вернигори виріс до міфічного про­рока, «духовного гетьмана Укра­їни», а його пророцтва - у «цілу апокаліптичну пісню про Украї­ну»⁷⁰. Цей міф, перероблений у літературну форму, міцно вкорі­нився у польській національній свідомості⁷¹.

Основною у польському міфі про пророцтва Вернигори стала ідея про братерський союз по­ляків й українців проти Москви. Він актуалізовувався кожного разу, коли виникала примара вій­ни з Росією - під час походу Наполеона на Москву, російсь­ко-турецької війни 1828 p., поль­ського повстання 1830 р. та Кримської війни 1854-1855 pp. як пропагандистський матеріал, адресований українському наро­дові. Михайло Чайковський під час Кримської війни написав для своїх козаків цикл так званих «ук­раїнок», одна з яких звучала так:

«Гей нуте! хлопці та й з хати Вернигорі честь віддати.

Помиримся і з Ляшками, Поклонимся шапочками, їдна думка, їдна справа Столицею будь Варшава»⁷².

Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас проявилася уже під час польського повстання 1830-1831 pp. Командувач ро­сійської армієї на Правобереж­ній Україні фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. закликав міс­цевих селян вступати до новосформованих козацьких загонів, обіцяючи відновлення козацтва. Малоросійський генерал-губер­натор Микола Рєпнін сформував вісім загонів по 1000 чол. у кож­ному. Російський уряд заохочу­вав селян з Правобережної Ук­раїни арештовувати своїх помі­щиків і передавати їх владі, на­томість селянству обіцяли звіль­нення від поміщиків.

Селянство з ентузіазмом від­гукувалося на заклики російсь­кої влади, зраджуючи польських повстанців. Але російський уряд не виконав усіх обіцянок. Після розгрому повстання шість ко­зацьких полків було перетворе­но на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано, князя Рєпніна, котрий наполягав на відновленні козацтва, було звинувачено в українському се­паратизмі і 1834 р. звільнено з посади. Було вжито заходів щодо посилення русифікації на Правобережній Україні. Зокре­ма, царський уряд закрив Віленський університет та Креме­нецький ліцей, створивши на їхній базі 1834 р. Київський уні­верситет. У 1838 р. на Правобе­режжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно переведено у православ'я.

Основним об'єктом репресій стала польська шляхта. Спочат­ку російська адміністрація дума­ла про депортацію цієї числен­ної верстви до Сибіру чи на Кавказ, але це виявилося немож­ливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики - декласації, тоб­то позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Про­тягом 1832-1850 pp. майже 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й або перетворено на се­лян, або вислано до міста. Час­тина тих, хто стали селянами, розчинилася у місцевому сере­довищі і зукраїнізувалася, інші намагалися зберігати особливі національні риси⁷³.

Невдача повстання 1830— 1831 pp. та російські репресії не зупинили польських діячів. Близько 9 тис. з них виїхали в еміграцію, де утворили різні по­літичні табори, готували нові по­літичні програми й очікували сприятливого моменту для відновлення боротьби. У Парижі вони зосереджувалися навколо фігури Адама Чорторийського, «некоронованого короля» польської еміграції. Табір Чорто­рийського користався підтрим­кою правих кіл у Франції та Англії й основну увагу приділяв дипломатичним заходам. Він розраховував на війну Заходу проти Росії і робив усе, що було в його силах заради наближен­ня її початку. З цією метою ство­рювалися польські військові відділи, які у 1830-1840-х роках брали участь у воєнних конфлік­тах у всіх гарячих точках — від Алжиру, Португалії й Іспанії аж до Кавказу, Туреччини та Афга­ністану.

Україна займала вагоме міс­це у цих планах. Після поразки повстання 1830-1831 pp. центр «кресового міфу» у свідомості еміграційних політиків змістився з Литви на Україну⁷⁴. Навколо Чорторийського склався гурток «українських» співробітників. До його складу належали Францішек Духінський, Михайло Чайковський та Іпполіт Терлецький. Усі троє походили з Правобережної України, демонстрували так званий територіальний пат­ріотизм та дотримувалися ви­разної української орієнтації. Ця трійця зробила дуже багато для популяризації українського пи­тання у зовнішньому світі. У 1840-1850-х роках Терлецький зацікавив Папу римського Пія IX та декількох високопоставлених державних мужів Франції своїми планами зміцнення унії східного і західного християнства, а Чайковський переїхав до Стамбулу, де, прийнявши іслам і титул паші, намагався утворити з ду­найських козаків військовий під­розділ для боротьби з Росією.

Найбільшого розголосу на­брала, однак, діяльність Францішека Духінського. Він був авто­ром теорії, що доводила расову спорідненість поляків і українців і водночас заперечувала слов'ян­ський характер російського на­роду. Духінський стверджував, що росіяни, як нащадки кочови­ків, ближчі до фінів і татар, аніж до білорусів й українців. Майбут­ні польсько-українські відносини, на його думку, мали б будувати­ся за зразком Гадяцької угоди 1658 р. - перетворення Польсько-Литовської Речі Посполитої на федерацію Польщі, Литви й Ук­раїни. Провідною ідеєю його життя було переконати євро­пейські народи вирушити похо­дом: «На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї європей­ської цивілізації».

Інтелектуальний внесок Ду­хінського виявився несподівано тривалим. Своєю пропагандою Духінський домігся великої популярності серед паризьких ін­телектуалів часів Другої імперії (1861-1870). Після падіння На­полеона ПІ його впливи звелися до нуля, а сам термін «духінщина» набув іронічного значення як синонім псевдонауковості. Однак дивацькі расові теорії Духінського прижилися на поль­ському й українському ґрунті. Зокрема, вони виявилися дуже привабливими для тих українських патріотів, що у поглядах Ду­хінського знаходили підтвер­дження своєї національної ок­ремості від росіян.

Якщо діяльність консерватив­ного крила польської еміграції зводилася головним чином до пошуків підтримки з боку захід­них держав, то радикальне кри­ло - середовище так званої Мо­лодої Польщі - проголосило гас­ло революційного визволення народу силами самого народу. Воно було тісно пов'язане з французьким революційним ру­хом, міжнародним карбонарством, з Джузеппе Мадзіні й утво­реною ним «Молодою Європою». У самому краю вони створили цілий ряд конспірацій та змов. Одна з найвідоміших - Конарщина - мала безпосереднє відно­шення до українських земель. У 1835 р. один із лідерів Молодої Польщі Шимон Конарський пе­рейшов нелегально російський кордон і оселився на Волині з метою підготовки повстання. Він сподівався заручитися підтрим­кою місцевого населення, пропа­гуючи ідею звільнення селян та створення спільної слов'янської республіки на чолі з Польщею, Конарський заснував конспіра­тивну організацію «Співдружність польського народу», яка своєю діяльністю охоплювала Україну, Білорусію і Литву. У 1835-1837 pp. її осередки діяли у Києві, Берди­чеві, Житомирі, Кременці та ін.. містах Правобережжя. Конарського було викрито у 1838 p., і на­ступного року він був розстріля­ний у Вільні.

У 1830-1840-х роках Київ став одним з найбільших цент­рів польського конспіративного руху⁷⁵. Відповіддю російської влади було подальше посилен­ня репресій. Щоб послабити позиції польської шляхти, у 1847-1848 pp. київський гене­рал-губернатор Бібіков провів так звану інвентарну реформу. Нові інвентарні правила обме­жували панщину до трьох днів; поміщики не мали права само­вільно здавати селян у рекрути або засилати до Сибіру, втруча­тися в особисте життя своїх підданих і карати їх без суду. Реформи полегшили становище українського селянства, але польським поміщикам завдяки своїм впливам вдалося у 1855 р. припинити дію цих но­вовведень.

Пробудження українського ру­ху, насамперед виникнення і ді­яльність Кирило-Мефодіївського братства, насторожило російсь­ку владу. Уряд знову зблизився з польськими поміщиками перед великою суспільною небезпе­кою. Влада була готова заступи­тися за окремих селян у разі найкричущіших порушень їхніх прав, але виступала спільно з поміщиками, коли йшлося про поборення суспільних амбіцій українського населення⁷⁶. Ніко­ли утиски над селянами Право­бережжя не були такими силь­ними, як за тих часів. У резуль­таті між 1845 і 1848 pp. на Пра­вобережній Україні було зафік­совано 55 селянських повстань.

Правобережна Україна про­тягом 1830-1840-х років була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток. Опинившись між ро­сійським молотом і польською наковальнею, місцеве українсь­ке населення зазнавало подвій­ного гніту. Але сам факт, що

Правобережжя було тереном польських і російських впливів, не дозволив перетворити укра­їнське питання на внутрішню проблему Російської імперії.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВЦІ: УКРАЇНСЬКА ВІДПОВІДЬ НА НОВУ ІМПЕРСЬКУ ІДЕОЛОГІЮ

В українському національ­ному відродженні 1820-1830-х років не було нічого такого, що представляло б серйозну загро­зу для Російської імперії. Укра­їнські патріоти - літератори, збирачі фольклору, укладачі іс­торії та граматики - зберігали лояльність цареві і Росії, а свою діяльність на ниві національного відродження поєднували зі служ­бою у російських державних ус­тановах. Гулак-Артемовський ті­шився з перемоги російського війська над польськими повстан­цями у 1831 p., з того, що його командуючий генерал Пашкевич «видавив з поляків весь жир». Квітка-Основ'яненко у «Листах до любезних земляків» відверто вихваляв пануючий лад, а Метлинський називав Москву «рідним краєм»⁷⁷. Зі свого боку, Санкт-Петербург розглядав літературно-науковий рух в Україні як час­тину «загальноруського» куль­турного процесу. Після польсь­кого повстання 1830-1831 pp. російський уряд звернув увагу на цей рух в Україні, маючи на­мір за його допомогою укріпи­ти «руський» характер Південно-Західного краю. Особливо наго­лошувалося на розвитку історич­них досліджень в Україні. У 1843 р. при канцелярії київсько­го генерал-губернатора було засновано Тимчасовий комітет для розгляду давніх актів. Метою створення цієї археографічної комісії була публікація історич­них документів, що доводили б безпідставність польських пре­тензій на цей край і виправдову­вали б антипольську русифікаторську політику. У діяльності комісії взяло участь чимало ук­раїнських патріотів.

Свідоме використання укра­їнського руху у власних цілях було одним із проявів нового курсу в політиці Російської імперії⁷⁸. До повстання 1830-1831 pp. Петербург не приділяв великого значення національно­му питанню. Від початку XVIII ст. аж до 1820-х років російська імперська модель ґрунтувалася на традиційному визначенні гро­мадянства: від громадянина ви­магалося вірнопідданого вико­нання своїх обов'язків та безумовної лояльності цареві. Його віросповідання чи націо­нальна приналежність не брали­ся до уваги. Від часів Петра І аж до Олександра І серед російсь­кої правлячої еліти було чимало іноземців та осіб неросійського походження (балтійських німців, нових українських дворян, поль­ських шляхтичів тощо). Те саме стосувалося членів Російської академії наук та професорсько­го складу університетів. Багато з цих іноземців після довгих ро­ків служби у Петербурзі й Мос­кві так і не навчилися розмовля­ти російською мовою. У цьому не було потреби: мовою петер­бурзького двору була французь­ка, а частина провінційного дво­рянства розмовляла німецькою. Повстання 1830-1831 років на прикладі польської шляхти показало, що стара імперська модель громадянства не є над­ійною. Тенденції до заміщення чужинців на російських дворян в імперському оточенні проявили­ся ще в останні роки правління Олександра І. Але справжньої сили вони набрали у 1830-х ро­ках, за правління Миколи І (1825-1855). Головним ідеоло­гом нового курсу став призначе­ний Миколою І на пост міністра народної освіти граф Сергій Уваров. Він запропонував три принципи, на які має спиратися російська державність: «само­державство, православ'я, народ­ність». Перші два принципи були старими і зрозумілими, тимчасом як третій - «народність» -відповідав модерним західним інтелектуальним тенденціям. Не­зрозумілим було, як провести цей принцип у державі, де ро­сійською мовою розмовляє мен­ше половини населення. Уваров пропонував розв'язати цю про­блему простим й ефективним способом - русифікацією іншої половини. Головним засобом для досягнення цієї мети мала стати освітня політика. У першу чергу треба було заступити іно­земних професорів і вчителів на російських. Уваров не лише про­вів чистку професорського скла­ду, а й відібрав молодих і найталановитіших викладачів для ста­жування у західноєвропейських університетах, а після завершен­ня стажування призначав їх на високі посади.

Українські діячі були в числі тих, хто скористався з цих ре­форм. Михайло Максимович був першим ректором Київського університету за прямим розпо­рядженням Уварова, маючи за­ледве ЗО років. Іншим протеже міністра освіти був Ізмаїл Срезнєвський, який перед тим як очо­лити кафедру слов'янських мов у Харківському університеті був відряджений до слов'янських країн. Вихованцями Максимовича і Серезневського були два про­відні діячі нової хвилі українсько­го відродження - Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Помічником (а фактично голов­ним розпорядником) Київського учбового округу у 1843 р. призна­чили активного «малоросійсько­го» діяча Михайла Юзефовича. Його приймальня стала місцем, де діставала високі призначення талановита українська молодь.

Але справа була не лише в особових призначеннях. Глиб­ший вплив мало створення ін­шого інтелектуального клімату, в якому могли прорости паростки нової української ідеології. На момент проведення уварівських реформ імперський уряд не мав готової російської національної науки і культури, за допомогою якої можна було б русифікувати неросійське населення чи освічувати самих росіян. Нова, світська російська культура, що відрізнялася від традиційних на­родно-селянської та церковної культур, почала розвиватися допіру у 1760-х роках. На початку XIX ст. вона see ще перебувала у стадії формування літературної мови та свого культурного коду. До часу правління Миколи І нова російська, як і нова українська культура була позбавлена офі­ційної опіки. Російський двір тривалий час був космополітич­ним, надаючи перевагу західно­європейським літературам і смакам. Прагнення Миколи І змі­нити модель громадянства з ім­перської на національно-ро­сійську логічно вели до потреби розвивати цю нову російську «високу» культуру.

Українська культура у 1830-х роках перебувала більш або менш в однаковому стані роз­витку з російською; обидві були складовими частинами одного потоку, які неможливо було ро-зчленити. Внесок українців у формування нової російської культури був дуже суттєвим, тому почасти вони могли вважа­ти цю культуру власною. Відпо­відно російський двір також розглядав українську культуру як свою, доки вона не виходила за межі лояльності до імперії. Тому підтримка російської культури неминуче означала й розвиток культури української. Невідклад­ними цілями було формування літературної мови, писання під­ручників з історії тощо: автома­тично це вело до реалізації та­ких самих завдань в українській культурі. Але чим динамічніше розвивалися обидві культури, тим неможливішим ставало їхнє подальше нерозчленоване спів­існування. Так, дослідження в галузі історії неминуче ставили питання про час виникнення «малоросів» і «великоросів», про місце в їхній спадщині періоду Київської Русі та ін. Порушення цих питань поклало початок гос­трим дискусіям між українськи­ми і російськими діячами.

Головним ефектом уварівської реформи стало прискорене вичленування української куль­турної ідентичності з загально-руського потоку. Уособленням цього перевороту стало нове покоління українських діячів, яке вступило на суспільну арену на зламі 1830-х і 1840-х років. Цен­тральними фігурами цієї генера­ції були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Тарас Шевченко. У їхніх біографіях від­билися збірні риси нового поко­ління українських патріотів. На відміну від своїх попередників -нащадків козацької старшини - всі троє були «низького» соці­ального походження: Куліш по­ходив із сім'ї вільних селян, Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика й української кріпачки, а Шев­ченко народився в сім'ї кріпаків і сам до 24 року життя був крі­паком. Іншою їхньою спільною рисою було те, що у 1840-х ро­ках всі вони займали посади в установах міністерства народної освіти (Куліш навчав у гімназіях Києва, Луцька, Петербурга та у Петербурзькому університеті, Костомаров - у рівненській гім­назії і Київському університеті, а Шевченко працював у Київській археографічній комісії, а у люто­му 1847 р. завдяки протегуван­ню княгині Рєпніної одержав по­саду викладача у Київському університеті). Якщо діячі першої генерації національного відрод­ження трактували свої літера­турні і наукові заняття як своє­рідне хоббі, то для Куліша. Костомарова і Шевченка їхня ді­яльність у галузі української культури мала, так би мовити, цілком фаховий характер.

Найвизначнішою постаттю ) цьому тріумвіраті був Тарас Шевченко. У 1840 р. він видає збірку своїх поезій під назвою «Кобзар». Значення появи «Коб­заря» виходило далеко за літе­ратурні рамки. Шевченкові пое­зії відрізнялися мовою. Вона бу­ла не просто відтворенням на­родної мови; поет творив її на основі трьох українських діапектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов'янської мови, а також мовного матеріалу раніш­ніх українських літературних творів. Шевченко тим самим заклав міцні підвалини модерної укра­їнської літератури, а в ширшо­му значенні - і під українську на­ціональну самосвідомість.

Велике значення мав політич­ний аспект його творчості. Найпліднішими з цього погляду були 1843-1845 pp., коли Шевченко написав свої найбільш револю­ційні поеми - «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...» та «Заповіт». Більшість із них він зібрав у своїй рукопис­ній книжечці під назвою «Три літа». Його пристрасна поезія не обмежувалася, як у інших українських романтиків, оплакуван­ням героїчного минулого. Вона збуджувала національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому корис­тувалася правами самостійної держави, то це має служити до­статньою підставою для здобут­тя політичної незалежності у майбутньому.

Основну вину за поневолен­ня України Шевченко перекладав на Росію та російських імпера­торів. Для Шевченка російські імператори - це тирани, які поз­бавили Україну свободи. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не піднімали так сильно свого голосу протес­ту проти Росії. Його поезія різко відкидала конформістську мо­дель «малоросійства», що ґрунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі і лояльності до імператора.

Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу розділені струмені ко­зацької традиції - простолюдну і старшинську. Шевченкова не­нависть до соціальної неспра­ведливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилася із його селянського походження. Але своїм інтелек­туальним вантажем він завдячу­вав впливу українського дворян­ства, як писанням, так і особис­тим знайомствам. Шевченка могли читати всі - і селяни, і дворяни. Кожна з верств укра­їнського суспільства знаходила в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до одночасного національного і соціального визволення став ідеологічним наріжним каменем модерної України. Його вірші справляли величезний вплив на його сучасників. За словами Костомарова, «...муза Шевченко раздирала занавесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и упоительно было за­глянуть туда»⁷⁹.

Коли Шевченко творив нову українську ідеологію своїми на­тхненними віршами, Костомаров закладав під неї наукові підвалини. Він був вихідцем із хар­ківського середовища, яке у 1843-1844 pp. після смерті Квіт-ки-Основ'яненка та відходу від українських студій Ізмаїла Срез-невського перестало існувати. Захистивши магістерську дисер-тацію(1844) у Харківському університеті та після недовгого вчи­телювання у Рівному, у 1845 р. Костомаров одержав призна­чення до Київського університету. У стінах цього університету він знайшов групу молодих лю­дей, які були вже підготовані до засвоєння нових ідей лекціями Михаила Максимовича. У 1845 р. вони відвідували лекції Костома­рова зі слов'янської міфології. Костомаров став духовним про­водирем цієї групи, подібно як Срезневський у Харкові. Він по­єднав первісну, харківську тра­дицію з більш зрілим, київським періодом у розвитку українсько­го романтизму.

Вивчаючи народну творчість українців та слов'янських наро­дів, Костомаров дійшов виснов­ку, що між українцями і слов'я­нами існує чимало спільного. Це наштовхнуло його на ідею слов'янської єдності.

Погляди Костомарова поді­ляв його найближчий друг, Пан­телеймон Куліш. Якщо Куліш називав Костомарова українсь­ким Тацітом, то Костомаров вбачав у Кулішєві майбутнього українського Вальтера Скотта. Його повість «Чорна рада», пер­ші розділи якої були надруковані у 1845 p., досі займає одне з чільних місць в українській літе­ратурі, а його доброзичлива критика «Кобзаря» позитивно вплинула на Шевченка. Куліш був пройнятий ідеєю поширен­ня української науки і літерату­ри. «Українська пісня й неписана словесність народу українсько­го натхнули молоді уми в Києві спасенною думкою - видвигнути свою націю із темряви», - пи­сав пізніше Куліш, а в своїй ав­тобіографії додавав: «Христи­янство та історія слов'ян були їм потрібні для великого сподвиж-ництва»⁸⁰.

Наприкінці 1845 - на почат­ку 1846 р. Костомаров разом з іншим членом українофільської групи, молодим службовцем губернської канцелярії Миколою Гулаком вирішили перетворити вільний гурток молодих людей на конспіративну організацію -Кирило-Мефодіївське братство, яке займеться поширенням ідеї слов'янської спільності. Ідеоло­гія братства була синтезом ідеї трьох рухів - українського авто-номістичного, польського де­мократичного і російського де­кабристського в Україні. Особливо сильним у його діяльності був християнський момент. Це відбилося у виборі патронів то­вариства - св. Кирила і Мефодія, які навернули слов'ян у християнство, у формі самої ор­ганізації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі кири­ло-мефодіївців - «Книзі битія українського народу» (інша на­зва - «Закон божий»). Автором «Книги битія...» вважається Ми­кола Костомаров. Центральним моментом у програмному доку­менті братства було наполяган­ня на необхідності здійснення християнських ідеалів справед­ливості, свободи і рівності. Ці ідеали у «Книзі битія» поєдну­ються з почуттям українського патріотизму.

Поєднання християнської і національної ідей не було вина­ходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили у польських інтелектуалів, передо­всім з твору Адама Міцкевича «Ksiegi narodu polskiego і piel-grzymstwa polskiego» («Книги народу польського і пілігримства польського»), написаного і вида­ного у Парижі у 1832 р., після поразки листопадового повстан­ня. Але незважаючи на запози­чення однієї з центральних ідей, «Книга битія...» була оригіналь­ним документом⁸¹. У ній розви­валася ідея українського месіанства: український народ, най­більш пригноблений і зневаже­ний, а заразом - і найбільш волелюбний та демократичний, звільнить росіян від їхнього дес­потизму, а поляків - від аристок­ратизму. У своїй автобіографії Костомаров пізніше признавав­ся, що федерацію слов'янських народів братчики уявляли собі на зразок стародавніх грецьких республік або Сполучених Шта­тів Америки. «Книга битія» закін­чувалась словами:

«І встане Україна з своєї мо­гили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні ца­ревича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сиятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холо­па - ні в Московщині, ні в Поль­щі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар.

І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Сло­в'янськім.

Тоді скажуть всі язики, пока­зуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, него же не берегоша зиждущий, той бисть во гла­ву [угла]»⁶²».

Вироблення програми Кири-ло-Мефодіївського братства від­бувалося у гострих суперечках, насамперед - між Костомаро­вим і Шевченком. Розходження між цими двома чоловими брат­чиками дали привід радянським історикам і літературознавцям говорити про існування двох течій всередині товариства -«ліберально-буржуазної» і «рево­люційно-демократичної». Це твердження свідомо перебіль­шувало ідейні відмінності серед членів товариства. Точніше буде сказати, що політична філософія братства мала синкретичний характер: Куліш наголошував на національному елементі, Косто­маров - загальнолюдському -християнському, а Шевченко -соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов відобра­ження у «Книзі битія...».

Соціальна програма кирило-мефодіївців складалася з двох пунктів: скасування кріпацтва та поширення освіти серед наро­ду. Вони не розробили конкрет­ніших планів щодо знищення кріпацтва й впровадження за­гальної освіти. Реалізація цих обидвох вимог була лише пере­думовою для досягнення глиб­ших політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах хри­стиянської етики, ідеї панславіз­му і широко зрозумілого лібера­лізму - особистої свободи лю­дей, незалежної від їхнього осо­бистого соціального статусу. Це були ідеї, за які українська на­ція, як твердили братчики, бо­ролася ось уже декілька століть.

Кирило-Мефодіївське братст­во проіснувало трохи більше ро­ку. Наприкінці березня - на почат­ку квітня 1847 р. воно було розгромлене жандармами за доно­сом студента Олексія Петрова.

Окремі сторінки історії Кирило-Мефодіївського братства оповиті туманом. Петро Зайончковський, який користувався архівними матеріалами справи Кирило-Мефодіївського братст­ва, переконував, що створенню товариства передувала організаційно неоформлена група студентів, чиновників і вчителів-«українофілів» під назвою «Ки­ївська молода»⁸³. З його легкої руки це твердження перекочува­ло у праці багатьох радянських і західних істориків⁸⁴. Однак не всі поділяють таку точку зору, вважаючи її непереконливою⁸⁵. Серед його дослідників немає єдиної думки і щодо того, скіль­ки осіб об'єднувало братство, зокрема, чи входили до його складу Шевченко і Куліш? Слід­ством встановлено, що това­риство складалося лише з трьох чоловік: Білозерського, Гулака і Костомарова. Решта арештова­них формально не ввійшла до складу братства, хоча знала про його існування завдяки знайом­ству з цима трьома особами. Ця версія повторюється у декількох сучасних дослідженнях⁸⁶, хоча вона має слабке місце: логічно

припустити, що арештовані сві­домо прагнули ввести в оману слідчих і представити справу так, щоб уникнути суворого покарання. Дмитро Пильчиков у своїх пізніших спогадах твердив, що кількість членів товариства на початку 1847 р. доходила до 100 чол,^а7. Ця оцінка найчастіше трапляється у дослідженнях, присвячених Кирило-Мефоді-ївському братству⁸⁸. Окремо виділяється ядро товариства, до складу якого входило 12 чол.: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський, Та­рас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Дмитро Пильчиков, Мико­ла Савич та студенти Київсько­го університету - Юрій Андрузький, Опанас Маркович, Олек­сандр Навроцький, Іван Посяда, Олександр Тулуб. Зайончковсь-кий вважає назване Пильчиковим число явно перебільшеним, стверджуючи, однак, що в Кири-ло-Мефодіївському братстві було більше, аніж 12 чоловік⁸⁹. В українській традиційній та радянській історіографії Кири­ло-Мефодіївське братство слу­жило своєрідною точкою відліку національної боротьби проти російського поневолення чи, від­повідно, - революційної бороть­би проти реакційної феодальної системи. Тому зрозумілим є ба­жання «містифікувати» характер та перебільшувати масштаби його діяльності. Але таке трактування має дуже мало спільно­го з історичною дійсністю. До­сить сказати, що у результаті слідства у російських жандармів склалося враження, що діяль­ність Товариства не становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Олексій Орлов у листі до Миколи І писав, що «общество было не более как ученый бред трех молодых лю­дей»⁹⁰. За обсягом слідчого ма­теріалу справа кирило-мефодіїв-ців була порівняно невеликою. У 1990 p., після тривалих пере­шкод і зволікань з боку радянсь­кої влади, були опубліковані до­кументи слідства над членами Кирило-Мефодіївського братст­ва, їхня публікація зайняла три томи. Для порівняння наведемо факт, що справа декабристів, яка видавалася з 1925 по 1988 р., вмістилася у 18 томах. Справа Конарського навряд чи вмісти­лася б навіть у 10 томах⁹¹.

Більшість арештованих діста­ла порівняно м'яке покарання, відповідно до їхнього молодого віку і «дитячості їхніх задумів». За винятком Костомарова й Гу-лака, яких було покарано відпо­відно на 1 та 3 роки тюрми (перший відсидів цей термін у Петропавлівській, другий - у Шліссельбурзькій фортеці), решту було засуджено на корот­кі терміни ув'язнення, а після ув'язнення - на заслання у ве­ликоруські губернії під полі­цейський нагляд. Найсуворіше було покарано Шевченка, однак не за злочини, пов'язані безпо­середньо з діяльністю братства. Приводом для тяжкого покаран­ня стали знайдені зошити з його поемами «Кавказ», «Сон», «Пос-ланіє...». Крім їхнього револю­ційного й антиросійського зміс­ту, слідчих обурило те, що у цих віршах містилися образливі на­тяки на Миколу І та його дружи­ну. Після завершення слідства Шевченка було віддано у солда­ти на невизначений термін в Оренбурзький окремий корпус. За особистим розпорядженням імператора, над ним був встановлений суворий нагляд з за­бороною писати і малювати.

Організаційна неоформле­ність, нечисленність Кирило-Ме­фодіївського братства та порів­няна м'якість покарання братчи­ків не свідчили про його незначущість. Як зауважує Марко Ан­тонович, один із найкращих су­часних знавців суспільно-полі­тичного життя у Наддніпрянській Україні XIX ст., український рух до 1900 p., тобто до часу утво­рення першої української партії, майже не знав організацій з чіт­ко визначеним членством. Тому статус братчиків найкраще було б визначити як «члени-прихильники»⁹². Гадаємо, що це не було винятково українським явищем. За умов миколаївської реакції 1830-1840-х років будь-яке відкрите обговорення суспільно-політичних питань було немож­ливим, тому воно переносилося у домашні зібрання, переписку та в інші недоступні державно­му контролю сфери громадсько­го життя. Домашні гуртки набра­ли великого значення як засіб культивування суспільної думки. Майже у той самий час, що й Ки­рило-Мефодіївське товариство, декілька таких гуртків існували у столиці Російської імперії (серед них найбільш відомий гурток петрашевців), а також у Москві, Казані, Ростові-Ярославському. Вони виникали навколо однієї чи декількох осіб, що мали амбіції, талант і енергію для згуртуван­ня навколо себе відповідного ін­телектуального середовища, ви­роблення основних ідей, веден­ня самої дискусії тощо. Хоча вступ на такі зібрання був суво­ро регламентований, домашні гуртки не мали чіткої організа­ційної структури, а їхня діяль­ність не набула нелегального ха­рактеру. Вони діяли тривалий час, доки жандармерії не вдава­лося вжив йти у це середовище свого агента чи провокатора й одержати таким чином матеріал для проведення арештів⁹³.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства треба оцінювати на декількох рівнях і в декількох контекстах. У загальноєвропейському контексті то­вариство було українським від­повідником націоналістичних організацій, що між 1830 і 1848 pp.виникали по всьому континенті під впливом наполео­нівських воєн, антимонархічних революцій і поширення ідеоло­гії романтизму - «Молода Іта­лія», «Молода Німеччина», «Мо­лода Польща», «Молода Ірлан­дія» та ін. Спільним для всіх цих організацій було поєднання на­ціональних гасел з ідеєю де­мократії⁹⁴. У специфічних обста­винах Центральної і Східної Європи кирило-мефодіївці були одними з численних речників концепції слов'янської єдності. Однак порівняно з політичними вимогами інших всеслов'янських рухів (австрославізму, ілірійсько-го руху, російського панславіз­му) київське товариство відріз­нялося найреволюційнішою про­грамою демократичної сло­в'янської федерації⁹⁵.

У контексті Російської імперії діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій українсь­кій ідентичності серед місцевої еліти. До цього часу усі укра­їнські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, а все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі україн­ці задовольнялися тими нішами, які створювала для них російсь­ка культура. Заповнюючи ці ніші, вони водночас вносили коректи­ви у поняття «руськості». Вихід­ці з Малоросії першими поста­вили питання про російську на­ціональну ідентичність. Даючи широке («общерусское») тракту­вання своєї ідентичності, «мало­роси» вводили росіян у ширший слов'янський світ і певною мірою, готували ґрунт для виникнення слов'янофільства і російського націоналізму.

Приклад інкорпорації «мало­росів» до імперського суспільст­ва немовби давав ствердну від­повідь на поставлене Пушкіним питання: чи зіллються усі сло­в'янські ріки у російське море? Співвідношення між «Малою» і «Великою» Руссю, що склалося на початку XIX ст., слугувало го­товою моделлю для асиміляції інших народів, тобто реалізації уварівської формули «народнос­ті». Здавалося, що «стара Укра­їна» зійшла з історичної сцени, і в українському питанні не було нічого такого, що робило б його політичним. Впроваджуючи свої реформи, Уваров зобов'язував Київський університет до прове­дення спеціальних заходів «к исцелению глубокой язвы, вза­имной ненависти двух славянс­ких народов»⁹⁶. Він мав на увазі лише російський і польський на­роди. Офіційні плани не перед­бачали існування в Малоросії третьої нації - української.

Вироблена ж кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єднос­ті перебувала у рішучій опози­ції до урядового панславізму. Ідеї централізованої слов'янсь­кої імперії з центром у Петер­бурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської рес­публіки з столицею у Києві. Тим самим вони завдавали удару у найчутливіше місце уварівської концепції народності. Не випад­ково діяльність кирило-мефоді­ївців викликала гостру реакцію Уварова. В окремому циркулярі, написаному з приводу арештів серед кирило-мефодіївців, мі­ністр освіти застерігав, що «рус­ское славянство в чистоте своей должно выражать безус­ловную приверженность к пра­вославию и самодержавию; но все, что выходит из этих пре­делов, есть примесь чуждых по­нятий, игра фантазии или личи­на, под которою злоумышлен­ные стараются уловить неопыт­ность и увлечь мечтателей⁹⁷».

Циркуляр Уварова відбивав офіційну, але не єдину точку зору російського суспільства на спроби молодих київських інтелектуалів утвердити нове понят­тя української ідентичності. У 1840-х роках українська тема втратила ту вагу й популярність, якою вона втішалася у Петер­бурзі десять років тому. Серед російської освіченої публіки на той час велася гостра полеміка навколо питання про співвідно­шення Росії і Заходу. Одна гру­па (так звані західники) турбува­лася відставанням Росії від За­ходу і наполягала на якнайшир­шому впровадженні європейсь­ких стандартів у російське жит­тя, інша - слов'янофіли - напо­лягала на захисті національної культури від шкідливих західних впливів. Спроби кирило-мефо­діївців утвердити нову українсь­ку національну ідею, якими б маловажними вони не видава­лися, влучили саме у центр дис­кусій. Один із провідних лідерів російського слов'янофільства Олексій Хом'яков відгукнувся про братчиків як про малоросів, заражених політичним безумст­вом⁹⁸. Ставлення західників не було однозначно негативним. Ти­мофій Грановський і Олександр Герцен виявляли свої симпатії до України й українців, але не надавали великого значення відмінностям між «великороса­ми» і «малоросами». На думку Герцена, ця справа мала друго­рядне значення у відношенні до головної проблеми - пробуд­ження від сну і модернізації патріархального життя слов'ян. Єдиним різким відгуком була реакція володаря думок ро­сійської ліберальної і прозахіднонастроєної інтелігенції Вісса-ріона Бєлінського. У листі до П.Анненкова у грудні 1847 р. він писав про Шевченкові поеми:

«Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, дока­зывает, что они нисколько не злы, а только плоски и глупы)... Шевчен­ку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его су-дьею, я сделал бы не меньше.»⁹⁹

Солідаризація Бєлінського з офіційною позицією виглядала дуже дивною - адже в інших ви­падках він виступав гострим критиком російського самодержав­ства. Роздратування Бєлінсько­го викликало прагнення україн­ських діячів 1840-х років писати українською мовою. На його дум­ку, літературною мовою освічених малоросіян мала бути росій­ська. Він вважав, що серед усіх слов'янських народів лише росі­яни і, можливо, чехи можуть пи­шатися великими поетами. Укра­їнською мовою, якою розмовляє лише «малоросійська чернь», не можуть писатися твори високої мистецької цінності. Він передрі­кав цілковите зникнення цієї мови як природний наслідок входження України до Російсь­кої імперії. Для нього українці були просто племенем, але не нацією, а тим більше - держав­ною нацією. Бєлінський по­годжувався з загальною думкою, що українські козаки могли хо­робро воювати і блискуче вми­рати за свою батьківщину. Але вони ніколи не могли скориста­тися з плодів своїх перемог.

На поглядах Бєлінського сильно позначився вплив філо­софії Гегеля, його поділ на «іс­торичні» й «неісторичні» народи. Здатністю творити історію згід­но з цією філософією володіють тільки ті народи, які мають свою державу. Доля ж інших, «неісто-ричних» народів, які втратили або ж зовсім не мали своєї держави, полягала у цілковитій асиміляції й розчиненні серед народів «державних». Філософія Гегеля у поглядах на національ­не питання була запереченням поглядів Гердера, і її тріумфальне поширення на Європейсько­му континенті сильно підірвало позиції романтиків. Зокрема, вона завдала тяжкого удару ук­раїнській справі. Кожна спроба відродити «неісторичну» укра­їнську націю в очах російських лібералів виглядала як назад-ництво, що суперечить історич­ному прогресові.

Збіг оцінок Уварова, Хом'я­кова і Бєлінського свідчив про дуже важливий факт в історії українсько-російських відносин: з часу появи Кирило-Мефоді-ївського братства російська й українська ідентичності не мог­ли уже бути примирені одна з одною¹⁰⁰. Суворе покарання братчиків стало наче пересторо­гою для всіх, хто насмілився б піти дальше їхнім шляхом. Однак надання українській справі оре­олу мучеництва і жертовності лише посилювало її притягаль-ність для наступних поколінь ук­раїнських діячів.

ПЕРША ХВИЛЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Йосифінські реформи звели нанівець наступники трону -Леопольд II (1790-1792) і Франц (1792-1835). Леопольд II за своє коротке царствування відновив панщину. Селянські повинності зросли майже вдвічі, набувши тих розмірів, що були за старої Поль­щі. Упродовж 40 років після смер­ті Иосифа II галицькі дідичі при­власнили 22,5% селянських зе­мель. Незважаючи на заборону фізичних покарань, поміщики били селян, скільки хотіли¹¹².

Відповіддю на зростання со­ціального гноблення стали се­лянські виступи. Вони розпочи­нались звичайно з відмови се­лян виконувати повинності, а закінчувалися сутичками з адмі­ністрацією маєтків та втручан­ням військ. Найбільші селянські заворушення мали місце у Жовківському (1802), Тернопільсько­му (1803, 1838), Самбірському (1819, 1833), Чортківському (1809, 1838) і Стрийському (1842) округах¹¹³. На початку XIX ст. у Карпатах і на Підкарпатті продовжували діяти оприш­ки. Селяни виявляли своє невдо­волення поверненням до старих порядків також в інший спосіб, масово втікаючи або переселяючись на Буковину, де панщи­на була менш суворою, або на сусідні українські землі під Ро­сійською імперією¹¹⁴.

Мало що залишилось від ос­вітніх реформ. Після того, як у 1805 р. початкові школи були переведені під опіку римо-католицької церкви, обмежувалося навчання церковнослов'янською мовою. Після закриття Руського інституту вона перестала бути мовою вищої освіти. У 1812 р. скасовано обов'язковість осві­ти, що різко зменшило кількість сільських дітей у школах. На­ступного року австрійський уряд видав директиву, що утримання початкових шкіл з рідною мовою викладання передається сільсь­ким громадам. Для обтяжених злиднями і панським гноблен­ням селян це стало ще однією повинністю, яку вони виконували з великою неохотою. До того ж, поміщики лякали селян, що пи­сьменних братимуть до війська.

Єдиною інституцією, в якій не відчувалося повернення до ми­нулого, була греко-католицька церква. Навпаки, її статус навіть зміцнів після відкриття львівсь­кої митрополії. Але за нових сус­пільних умов Йосифінські ре­форми справили несподіваний вплив на цей осередок руської ідентичності. Піднесення ос­вітнього рівня духовенства при­звело до його відчуження від простого селянства. «Якщо ще в 1780 р. греко-католицький свя­щеник міг почуватися у корчмі з селянами майже як вдома, то вже у 1830 р. він шукав вишука-нішого товариства»¹¹⁵. На селі таким товариством був панський двір, а у місті - польські сапони, театри та культурні товариства. Доки син священика виховувався на селі, він не соромився розмов­ляти рідною мовою. Переїхавши у місто здобувати освіту, він по­чинав страждати від комплексу неповноцінності - адже всі ос­вічені верстви розмовляли поль­ською і німецькою. Природно, що у такому стані душевного сум'яття він переходив на мову «високої культури». Аж до кінця XIX ст. у сім'ях греко-католиць-ких священиків розмовляли пе­реважно польською, навіть якщо глава родини був руським пат­ріотом. У Закарпатті мовою «ви­сокої культури» для русинів ста­ла мадярська, на Буковині - ні­мецька. Єпископські і семінарсь­кі влади у Львові та Ужгороді у 1810-1840-х роках раз за разом змушені були нагадувати своїм вихованцям про необхідність знання кирилиці та церковно­слов'янської мови як умови до­пущення до сану священика.

Пореформені десятиліття у Галичині позначилися тим, що шляхта поступово повертала собі панівні позиції. Почасти це було зумовлено антийосифінською реакцією, яка охопила всю імперію. Але існували й специ­фічно галицькі причини. До за­вершення наполеонівських воєн статус Галичини так і залишав­ся непевним¹¹⁶. Повоєнне влаш­тування європейських кордонів остаточно закріпило статус Га­личини як австрійського краю. Але Галичина виявилася тим територіальним надбанням Ав­стрії, яке вона так ніколи і не змогла ефективно проковтнути. Територія цієї провінції, кількість населення та проблем, які пот­ребували розв'язання, робили практично неможливим ефек­тивне управління нею, а її розмі­щення на «задвірках Європи» породжували нехіть серед ав­стрійського чиновництва робити тут свою кар'єру. Задум Иоси­фа II змодернізувати й «германі­зувати» всю імперію за допомо­гою німецьких чиновників тут видавався особливо утопічним. Єдиною можливою розв'язкою проблеми Галичини було відда­ти управління місцевій еліті вза­мін за її лояльність до трону. Такою елітою в краї була поль­ська, оскільки русько-українська обмежувалася лише духовенст­вом. Заможнішим верствам шляхти вдалося посісти керівні посади у галицькій адміністрації. Нижні щаблі окуповувала дрібна шляхта, яка за старих польських часів жила по магнатських дво­рах і виконувала роль численної клієнтели. З переходом Галичи­ни під австрійське панування ця верства втратила сенс свого іс­нування. Як писав у звіті перший австрійський губернатор Гали­чини, кожен дрібний шляхтич «прагне якогось уряду»¹¹⁷. Іншим інструментарієм забезпечення політичних впливів польської шляхти став Галицький становий сойм, запроваджений австрійсь­ким урядом у 1817-1845 pp. Він перетворився на школу кадрів для майбутньої польської адмі­ністрації краю.

Піднесення політичної ваги польської шляхти могло закінчитися сумно для українського населення. З цього часу бере початок польська тактика доно­сів до Відня на русинів про ні­бито їхню зрадливість щодо Габсбурзького престолу та при­хильність до Росії.

Але галицькі українці мали ще усвідомити, що є їхньою батьків­щиною. Зрозуміло, малопись­менні селяни, які народжували­ся і помирали в одному й тому самому селі та протягом усього свого життя рідко коли мандру­вали за межі своєї округи, не могли знати, якою мовою роз­мовляють і які пісні співають на Лівобережжі чи Слобожанщині. Вирішити питання про націо­нальну ідентичність місцевого населення могла тільки інтелі­генція. Але її завдання було не з легких. Польські діячі переко­нували самих себе і русинів, що руська мова є просто діалектом польської. Очевидно, це не було правдою. Але загалом місцеве населення добре розуміло поль­ську мову, отже, вона не була для нього такою чужою, як ні­мецька. Селяни чули її не тільки від пана чи (все частіше) від представників місцевої адмініс­трації, а й з уст греко-католиць-ких священиків, які інколи навіть проповіді з амвону виголошува­ли польською мовою.

Спиняло русинів від польсь­кої асиміляції їхнє віросповідан­ня. Але й воно не могло дати однозначної відповіді на питан­ня про національну ідентичність місцевого населення. Греко-католицька церква визнавала зверхність папи Римського, збе­рігаючи східний обряд. Вся її іс­торія позначена боротьбою двох течій: одна намагалася надати церкві більш латинсько­го вигляду (зокрема, запрова­дити целібат для священиків), інша - відстоювала східний об­ряд і виступала за його очищен­ня від римо-католицьких наша­рувань. Боротьба проходила зі змінним успіхом, але щоразу представники другої течії апе­лювали до православної тради­ції, що збереглася недоторканою у Москві. Тому, слугуючи забо-ролом полонізації, греко-католицьке віросповідання сприяло влиттю «руського» потоку у загальноросійський водоворот.

Отже, існувало декілька від­повідей на питання про своє національне «я». Вони не були чисто теоретичними, за кожною з них у 1810-1840-х роках стоя­ло окреме національно-політичне угруповання¹¹⁸. Велика частина сполонізованої української шлях­ти вважала себе «русинами за походженням, поляками за наці­ональністю» (gente Rutheni, natione Poloni). Інша група незасимільованої місцевої інтелігенції, переважно - верхівка греко-католицької церкви, уникала однозначної відповіді, вдовольняючись окресленням «русини». Ще одну групу становили люди, мо­лодші за віком і нижчі за соці­альним статусом. Вони вважали русинів не окремою нацією, а частиною українського (малоро­сійського) народу, більшість яко­го проживала в Російській імпе­рії. Нарешті, було декілька осіб, що заявляли про свою прина­лежність до російської нації, яка проживала на величезній тери­торії від Карпат до Камчатки.

Боротьба між малоросійсь­кою (українською), польською, німецькою (австрійською) й ро­сійськими¹¹⁹ орієнтаціями була однією з головних тем в історії галицько-українського відрод­ження XIX ст. Проблема націо­нальної ідентичності залишала­ся не до кінця розв'язаною не лише для «русинів», а й для ін­ших народів, що проживали у Галичині. Галичина ще за часів Речі Посполитої була багатона­ціональним краєм. Після приєд­нання до Австрії її багатонаціональність навіть посилилася у зв'язку з приходом досить чис­ленного австро-німецького еле­менту. Поява сильних німецьких політичних і культурних впливів вела до германізації частини на­селення. Привабливість німець­кої мови серед освіченої публі­ки краю створювали не стільки віденський уряд, місцеві німецькі чиновники і колоністи, скільки по­пулярність творів Канта, Лессінга, Шелінга, Фіхте, Гете і Шіллера.

Германізаційний натиск спра­вив насамперед вплив на мо­лодше єврейське покоління. Ба­гато з них під фоліантами тал­муду ховали вдома від своїх батьків твори Шіллера і Лессін­га¹²⁰. Серед освічених галицьких євреїв все більшої популярнос­ті набирає ідеологія єврейського просвітництва - гаскали. Згідно з засадами цієї ідеології, єврейська розмовна мова (ідиш) вважалася говіркою німецької; все ж культурне і релігійне жит­тя єврейської громади мало об­слуговуватися німецькою літера­турною мовою. Як і у випадку з українськими інтелігентами, що пережили вплив йосифінських реформ, діячі гаскали у Галичи­ні (маскілім) демонстрували суперлояльність до австрійського трону. Вони розвинули власну місіонерську теорію: коли євреї, звільнені від усяких заборон і обмежень, будуть прийняті у сім'ю народів, тоді здійсниться ідея вселюдського братства і загального миру¹²¹.

Завдяки діяльності маскілім Галичина у 1815-1840 pp. стала центром гаскали у всій Європі. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. у Галичині існувало уже близько 100 німецькомовних єврейських шкіл. Спочатку у Тер­нополі, а в 1846 р. - у Львові були відкриті перші зреформо­вані синагоги, в яких відправа провадилася німецькою мовою. Поширення німецької асиміляції розкололо єврейське суспільст­во на реформаторську меншість та ортодоксальну більшість. До цього розколу у малих галиць­ких містах додавалася ще й тре­тя єврейська релігійна течія - ха­сидизм. Однак ворожнеча між хасидами й ортодоксами не була такою гострою, як між маскілім і ортодоксами. Про гостроту кон­флікту найкраще свідчить факт, що перший равин львівської зре­формованої синагоги Абрагам Кон був убитий у 1848 р. єврей­ським правовірним фанатиком¹²².

Серед української інтелігенції німецький вплив особливо поси­лився після наполеонівських воєн. Натхненні перемогою антинаполеонівської коаліції студенти греко-католицької семінарії писали вірші, назва одного з яких, «Тріум­фальний спів Німеччини», най­краще передає тональність про-австрійського патріотизму. Пере­мога над Наполеоном для укра­їнських інтелектуалів була рівно­значна похованню планів польських патріотів відродити Польщу в її історичних кордонах. Освічене галицьке суспільство відповідно до своїх літературних смаків і по­літичних орієнтацій розділилось на два великих табори - «табір Міцкевича» і «табір Шіллера».

Посилення німецького впливу турбувало польські патріотичні кола. Опираючись цим впливам, вони намагалися відродити наці­ональне життя за допомогою лі­тературної і наукової діяльності. Осередком цієї активності стала польська національно-культурна інституція «Осолінеум», відкрита у Львові за дозволом уряду у 1815 р. Польське культурне життя у Львові досягає справжнього розквіту у 1820-1830-х роках.

Водночас польський націо­нальний рух зазнав важливих змін. Після поразки повстання 1830 -1831 pp. у Галичині вини­кає мережа таємних польських організацій, які готували ґрунт для нового національного висту­пу. Політична ідеологія польсь­кого руху також зазнає суттєвих трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські революціонери, мала бути вільною демократичною республікою. Вони вбачали собі майбутню польську націю як політичне об'єднання чотирьох народів - польського, українсь­кого, білоруського і литовсько­го, в якому жодна національність не пануватиме над іншими. Польські поети «української школи» здобули великої попу­лярності у Галичині. Потреба привернути на свій бік галиць­ке селянство зумовила появу в ідеології польського національного руху сильних антипанських мотивів. Група польських діячів провадила агітаційну роботу се­ред українських селян. їхні бро­шури і прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів села, що основним винуватцем тяжко­го становища селянства є ав­стрійський уряд. Як писалося у вірші одного з польських агіта­торів Михайла Попеля:

«Слов'янщина наша мати, А наш батько со небес. Всі слов'яни суть нам брати, Тільки Німець то є пес».¹²³

Нова ідеологія польського руху не справила великого впли­ву на українське селянство. Зате вона виявилася дуже привабли­вою для молодої української ін­телігенції. Як у 1810-х роках се­ред вихованців Львівської греко-католицької семінарії був поши­рений австрійський патріотизм, так у 1830-х роках його заступає патріотизм польський. Захоп­лення польською культурою, літературою і політичною ідеоло­гією було настільки великим, що воно взагалі ставило під загро­зу подальше існування русинів як окремої національності.

Оскільки Галичина у перші десятиліття XIX ст. опинилась на перехресті різних політичних і культурних впливів, характер націотворчих процесів був дале­ким від тієї ясності, яку вони набрали наприкінці того ж сто­ліття. Практично у середовищі кожного із трьох головних наро­дів - українського, польського і єврейського - нуртувала більш ніж одна національна орієнтація. Але найзаплутанішою була ситу­ація в українському суспільстві.

Відповідно до тих змін, ще зазнало суспільно-політичне культурне життя в Галичині, іс­торія національного відроджен­ня галицьких русинів першої половини XIX ст. виразно поді­ляється на два періоди: до по­чатку і після початку 1830-х ро­ків. Перший відбувався під яв­ним, хоча і запізнілим впливом австрійського Просвітництва.

Центром першої хвилі відрод­ження став Перемишль. Тут під покровительством перемишль­ського єпископа Михайла Левицького зібрався гурт патріотично на­строєних греко-католицьких свя­щеників: Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Іван Лаврівський, Іван Снігурський та ін. Майже всі вони у той чи інший спосіб були пов'я­зані з віденським інтелектуаль­ним середовищем. Тому у науко­вій літературі його ще назива­ють віденсько-перемишльським гуртком українських вчених¹²⁴. Перемишльські патріоти розпо­чали кампанію за впровадження руської мови в систему почат­кової освіти і розширення мере­жі парафіяльних шкіл. їхніми захо­дами 1816 р. у Перемишлі було створено освітнє Товариство свя­щеників (Societas Presbyterorum), ay 1818 p. - дяківську школу.

Діячі цієї групи зіткнулися з опором галицької адміністрації. Вона застерігала Відень про політичні наслідки впроваджен­ня у початкових школах руської мови, що нібито була лише ва­ріантом російської. Наполегли­вість Левицького та його ото­чення винагородилася компро­місним рішенням австрійського двору у 1818 р. про допущення, поряд з польською руської, як мови викладання у початкових школах, та про право греко-католицького церковного керів­ництва здійснювати контроль над тими школами, де греко-католики становлять більшість.

У 1816 р. Михайло Левицький був призначений митрополитом Галичини і перебрався до Львова. Його місце перемишльського єпископа у 1818 р. перебрав Іван Снігурський, що був ініціатором утворення Товариства священи­ків. Саме за нього освітня діяль­ність перемишльського гуртка на­брала найбільшого розмаху. До 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл. У 1817-1821 pp. Товариство ви­дало декілька підручників. Автором більшості з них був голов­ний ідеолог і рушійна сила Товариства Іван Могильницький. З середовища перемишльських просвітителів вийшли перші гра­матики (спочатку у рукописах, пізніше друком) руської мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834).

Діячі перемишльського гурт­ка погоджувалися у тому, що русини становлять окрему націю серед слов'янських народів і що їхня мова не тотожна ані польській, ані російській, ані су­міші першої і другої. Для них було вочевидь, що руські селя­ни розмовляють тією ж мовою, що й простолюдини у підро­сійській частині українських зе­мель. Але вони вважали, що нею можна писати лише книж­ки для неосвіченого селянства. Літературна ж мова, що вимага­ла більш елегантних виразів, повинна бути сумішшю місцевої говірки з церковнослов'янською мовою. Таке їхнє рішення відби­вало підхід, що набув широкого поширення у тогочасному сло­в'янознавстві, а саме - про не­обхідність розрізняти народну і літературну мови.

Через свої мовно-літератур­ні засади перемишльський гур­ток не міг стати виразником чіт­ко української національної орі­єнтації. Характерно, що Михай­ло Левицький, перший покрови­тель руських освітніх і літератур­них починань, через 15 років став ініціатором заборони ви­дань, написаних народною укра­їнською мовою. Уяву про пропа­гований першими будителями мовний суржик може дати одна з найкращих поем того часу -«Воззренія страшилища» Семеона Лисинецького, в якій автор так описує повінь на Дунаї:

«Ах, для бога! Кто ж бы ся

не содрогал,

Да тут с ужасом все

пропадает,

И кто ж, уважаючи то, не

дрожал,

Аще видит, як все исчезает»¹²⁵.

Така мова і такі твори були малопривабливими для греко-католицьких семінаристів, які ви­ховувались на кращих зразках тогочасної німецької і польської літератури. Натхненні романтич­ною традицією, вони прагнули розповісти слов'янському світу про свій народ, його багату куль­туру й історичну славу. Але їм не вистачало ані вміння, ані слів, щоб висловити свої почуття. «Не було ще півця, не було соловія» - таке було загальне почуття молодо­го покоління, що пробудилося до національного життя під впливом наполеонівських воєн.

Переломною подією в історії українського національного від­родження стала власне поява такого «руського солов'я» - Маркіяна Шашкевича. Він воло­дів справжнім літературним та­лантом і єдиний серед семіна­ристів міг передавати свої пое­тичні почуття чистою народною мовою. Як особа харизматичного складу, Шашкевич умів нади­хати і переконувати колег наслі­дувати його приклад. Поетичний талант цього поета доповнював­ся організаторськими здібностя­ми Якова Головацького та на­уковою діяльністю Івана Вагилевича - двох його товаришів по навчанню у львівській семінарії. Семінаристи звали їх напівжар­тома Руською трійцею. Говоря­чи серйозно, від них започатко­вується власне українська орієн­тація в національному відрод­женні у Галичині.

Шашкевич, Вагилевич і Головацький об'єднали навколо себе близько 20 молодих людей, майже виключно семінаристів та молодих священиків (лише двоє мали світську професію). Час виникнення цього гуртка точно невідомий; правдоподібно, це був 1832 р. «Руська трійця» з'явилася після польського пов­стання 1830 -1831 pp., і в цьому випадку «після» означає і «че­рез». Це був час діяльності чис­ленних конспіративних організа­цій, створених польською ро­мантично настроєною молодцю. «Руська трійця» входила у ці конспірації, а Маркіян Шашке­вич, як говорять, навіть хотів пристати до польських повстан­ців. Польське повстання та ді­яльність нелегальних товариств своїм прикладом прискорювали кристалізування української на­ціональної ідеї. Дискусії про на­ціональну незалежність Польщі, що велися у цих товариствах, змушували українців замислю­ватися над майбутнім своєї нації.

Але ця кристалізація відбува­лася не через сліпе наслідуван­ня польського зразка. Участь у конспіраціях переконувала українську молодь, що польська ре­волюційна демократія є байду­жою до їхніх національних пот­реб. Так, у 1834 р. українські члени Товариства польського народу (Stowarzyszenia Ludu Pol-skiego) внесли пропозицію пере­йменувати його в Товариство польського й руського народу. Рада Товариства відкинула цю пропозицію, й українцям не за­лишалося нічого іншого, як створити власний Руський кру­жок (Kolo Ruskie). Ця наука не пройшла марно.

«Поляки хотять гвалтом, що-бисьмо Польщу за своє отечес­тво уважали» - писав Яків Головацький у листі до свого брата Івана - «Такії слова болісні русь­кому серцю...» І тут же доходив висновку: «...На землі руській, з кореня руського, під руським небом, руськії цвіти і плоди бу­дуть і мусять бути»¹²⁶.

Розрив з польським політич­ним і культурним світом був не­легким. До цього часу галицькі будителі друкували свої твори на сторінках польських журналів, а літературна і наукова діяль­ність «Руської трійці» була тісно пов'язана з Осолінеумом. Яків Головацький признавався, що багато з членів товариства кра­ще володіли польською, аніж ук­раїнською, і, можливо, досягли б більших літературних успіхів, пишучи нерідною мовою. Але у ситуації, коли польські револю­ціонери не на словах, а на ділі не визнавали рівноправності ук­раїнської нації, такий вибір став неможливим.

Бажання триматися за свою мову зміцнилося у галицьких будителів під впливом нових ін­телектуальних течій зі Сходу і Заходу. У 1820-1830-х роках у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської Укра­їни, перші рукописні копії «Енеїди» Котляревського. Загальне захоплення романтиків народ­ною творчістю вилилося у Гали­чині у появі фольклорних збірок. У 1833 р. вийшла збірка «Пісень польських і руських люду га­лицького» Вацлава Залеського. її вихід для Галичини мав таке саме значення, як поява «Мало­российских песен» Михайла Максимовича для Наддніп­рянщини. У 1835 р. надруковано збірку «Руське весілля» Йосипа Лозинського. Величезний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною євро­пейською літературою, переду­сім - з творами чеського і сло­вацького національного відрод­ження. Недарма свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» бачи­ли у слов'янській федерації.

Найбільш далекосяжне по­літичне значення у діяльності «Руської трійці» мав, однак, зов­сім аполітичний, з першого пог­ляду, акт - упровадження у лі­тературу народної мови. Саме з цієї причини не побачив світу підготовлений Шашкевичем, Вагилевичем і Головацьким збірка «Зоря» (1834). Австрійська вла­да побоювалася, що вихід літе­ратурної збірки українською мовою призведе до зароджен­ня у Галичині українського руху, який може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку верхівка греко-католицької церкви теж противила­ся виданню «Зорі», оскільки це могло поставити під сумнів ло­яльність духовенства та русинів до Відня.

У 1837 р., користуючись з м'якості цензури в Угорщині та за допомогою своїх сербських знайомих, Яків Головацький ви­дав у Будапешті збірку «Русал­ка Дністрова». Збірка не відзна­чалася високим літературним рівнем. Більшість вміщених у ній матеріалів, як писав Іван Франко, характеризувалася «незначним змістом» та «неясними думками». Однак це не заважало Франкові назвати «Русалку Дністрову» «яви­щем наскрізь революційним»¹²⁷, її революційність полягала у роз­риві зі старою традицією літерату­ри церковнослов'янською мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської ім­перії немає ніяких суттєвих від­мінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ. Тому її поява стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині. Видання «Русалки Дністро­вої» не обійшлося безкарно для її авторів. Ставлення австрійсь­кої влади до діяльності «Руської трійці» найкраще передали сло­ва тодішнього директора львів­ської поліції: «Ми ледве даємо собі ради з однією нацією (по­ляками. - Я.Г.), а ці дурні голо­ви хочуть ще розбудити мертво-поховану руську націю»¹²⁸. За тісної співпраці адміністрації церковної верхівки було прове­дено слідство над трьома упо­рядниками збірки. Маркіян Шаш­кевич після висвячення на свя­щеника був переведений в одну з дрібних парафій, де він, вис­нажений працею та постійними дрібними перепонами, помер у 32-річному віці. Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика. А Івану Вагилевичу, щоб уникнути пересліду­вань, довелося перейти у про­тестантську віру. Тираж альма­наху було конфісковано, по Гали­чині й Україні розійшлося лише 200 примірників.

Після розправи над «Руською трійцею» дальший поступ наці­онального відродження відзна­чався дуже скромними масшта­бами. Митрополит Михайло Левицький та перемишльський єпископ Іван Снігурський про­довжували домогатися розши­рення системи початкової осві­ти в українських селах. У 1842-1856 pp. у Львівській єпархії бу­ло відкрито близько 1000 парафяльних шкіл. У 1841 і 1846 pp. у Відні вийшло два томи «Вінка русинам на обжинки», підготов­лених і виданих братом Якова Головацького Іваном. Але кіль­кість передплатників на перший том становила всього 140 чол., що свідчило про мале зацікав­лення руського суспільства у ро­звитку національної літератури.

Справжнім подарунком долі для молодого українського руху стала невдача польських конспіраторів підняти повстання про­ти Австрії 1846 р. Організатори повстання розраховували на під­тримку галицьких селян, обіцяючи їм звільнення від панських повинностей. Однак селяни по­вернули свою зброю проти са­мих повстанців. Найнесподівані­шим було те, що найбільшого розмаху селянські виступи на­брали власне у польській частині краю. Польські селяни («мазу­ри») виловлювали своїх же «єдинокровних» шляхтичів-повстанців й віддавали австрійській вла­ді, або ж винищували їх самі. Селяни грабували маєтки, зни­щували документи про повин­ності і влаштовували жорстокі самосуди над поміщиками. Роз­правившись з власним паном, селяни нерідко об'єднувалися в загін, обирали собі ватажка і нападали на сусідні маєтки. Най­більшої слави здобув загін під проводом Якуба Шелі, що роз­громив 30 маєтків і вбив 48 по­міщиків. В окремих повітах було розгромлено до 80% усіх панських маєтків, а в одному - Тарновському - не уціліло майже жодного маєтку¹²⁹.

Польські повстанці вважали, що стали жертвою австрійської інтриги, яка спрямувала проти них гнів селянства. Ця теза ще й досі інколи повторюється польською історіографією¹³⁰. Насправді ж, так звана мазурська різня 1846 р. засвідчила крайню слабкість польського ре­волюційного руху у Галичині. Ук­раїнське національне відроджен­ня також не відрізнялося силою, але вигляд слабкості свого су­перника додавав надій на май­бутнє. Для галицьких будителів найголовнішим було те, що міс­цеве українське селянство вия­вило спокій та законопослушність. Нову тактику розвитку на­ціонального руху запропонував у своїй статті «Становище русинів у Галичині» (1846) Яків Головацький. Стаття сповнена гост­рої критики полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і зло­чинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до роз­витку національної культури. Коли інші слов'янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, «під ласкавим пану­ванням Австрії живуть без літе­ратури, без часопису, без наці­ональної освіти, без шкіл, як варвари»¹³¹. Але його критика не зачіпала австрійського уряду. Навпаки, у своїй статті Головацький пропонував Відневі взя­ти національний розвиток га­лицьких русинів під свою про­текцію, у винагороду за їхню лояльність і непіддатливість на польські «революційні махінації». По відношенню до русинів Авст­рія повинна додержуватися прин­ципів політики Иосифа II.

Відень ладен був використо­вувати національне відродження русинів як засіб поборення ре­волюційного польського впливу. Виразником цієї нової лінії став призначений у 1847 р. новим га­лицьким намісником фаф Франц Стадіон. У березні 1848 р. він дає згоду на видання журналу «Галицька пчола», публікації якого повинні були мати анти-польський характер. Але у цій згоді відпала потреба, коли де­кілька днів по тому в Австрійсь­кій імперії розпочалася револю­ція. Місяць після вибуху рево­люції і на 5 місяців раніше, ніж у всій Австрійській імперії, у Галичині 16 квітня 1848 р. була скасована панщина. Приводом було бажання Стадіона перехо­пити ініціативу і випередити польську шляхту, яка зі страху перед повторенням різні 1846 р. готова була дарувати селянам волю. З проголошення політич­них свобод першими скориста­лися поляки, які створили у Львові свій політичний орган -Центральну Раду Народову - та приступили до формування На­ціональної гвардії. 2 травня 1848 р. у Львові була створена перша українська політична ор­ганізація - Головна Руська Рада. Очолювали її спочатку пере­мишльський єпископ Григорій Яхимович, а згодом - священик о. Михайло Куземський. У пер­шому її маніфесті проголошува­лось, що галицькі русини є час­тиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Шукаючи нат­хнення в славному історичному минулому, Головна Руська Рада відновила герб галицько-во­линських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.

Українське суспільство у Га­личині у 1848 р. не було одно­рідним ані за національними орієнтаціями, ані за політични­ми програмами. Перемога укра­їнської орієнтації почасти була зумовлена збігом обставин. Москвофільська (загальноруська) ідея не мала шансу перемог­ти, бо Головна Руська Рада спи­ралася на австрійську адмініс­трацію. Тому на аудієнції у гр. Франца Стадіона галицькі діячі заперечливо відповіли на його питання: «Чи ви і великороси є однією і тією самою нацією?» Найбезпечнішим у цих умовах був би вибір русинської орієн­тації, і дійсно, перша редакція маніфесту Головної Руської Ради починалася словами: «Ми належимо до галицько-руського народа, котрий числить 2 1/2 мільона». і лише за наполяган­ням Юліана Лаврівського ці сло­ва були замінені визнанням, що галицькі русини насправді є час­тиною 15-мільйонного малоруського (українського) народу.

Але пізніше сам Лаврівський покинув Головну Руську Раду. Його та інших демократично настроєних українських патріотів не влаштовувала орієнтація Ради на австрійський уряд, який у 1848 р. уособлював головну силу реакції. Табір революції в Галичині представляли польські політики. Як і на початку 1830-х років, частина українців, переду­сім студентська молодь, радо солідаризувалася з революцій­ною боротьбою поляків. З іншо­го боку, польські демократи проголошували мету створення «Литовсько-русько-польської Речі Посполитої», а Центральна Рада Народова заявила про рів­ність культурних прав поляків і українців.

Поборником польсько-укра­їнського об'єднання став утво­рений 11 травня 1848 р. Руський собор, що складався, окрім сполонізованих аристократів «русь­кого» походження та радикаль­ної польської інтелігенції, з де­кількох демократично настроєних українських патріотів. Редак­тором його видання «Дневник Руський» став один із членів «Русь­кої трійці» Іван Вагилевич¹³². Але ідея створення Руського собору походила не стільки з щирого ба­жання польсько-українського по­розуміння, скільки з наміру Цен­тральної Ради таким чином під­порядкувати собі український на­ціональний рух. Абсолютна біль­шість політиків не збиралася виз­навати політичної рівноправності українців. Вони вважали націо­нальний рух галицьких русинів штучним витвором; єдина суттє­ва відмінність, за висловом поль­ського історика Стефана Кєнєвича, полягала у тому, що поль­ські демократи вважали «руси­нів» винаходом Стадіона, а арис­тократи - «москалів»¹³³.

Хоча польські й українські ді­ячі і досягли порозуміння на Слов'янському конгресі у Празі в червні 1848 р. (правда, не стільки з власного бажання, скільки під тиском чеських полі­тиків та російського анархіста Михайла Бакуніна), ця угода не

була втілена у життя. Компроміс між польською й українською сторонами був неможливий че­рез надто сильне розходження в політичних, культурних і релі­гійних інтересах двох суспільств. В українському таборі були різні думки щодо політичного вирішення «руського» питання. Не­велика група висловлювалася за політичну автономію у складі слов'янської федерації або навіть повну політичну самостій­ність української держави з цен­тром у Києві¹³⁴. Кількість при­хильників цієї ідеї не вдається встановити; однак не підлягає сумніву, що рахунок ішов на де­кілька одиниць. Масову ж під­тримку здобула вимога Головної Руської Ради поділити Галичину на українську і польську частини (провінції) з окремими адмініс­траціями. Меморандум з цією вимогою підписали 200 тис. чол. Це було вражаючим успіхом Ради. Іншими досягненнями на­ціонального руху стало створен­ня мережі повітових рад (їх за­гальна кількість становила 50), формування загонів національної самооборони, проведення з'їз­ду українських інтелігентів («Со­бор руських учених», 19 жовтня 1848 p.), відкриття у Львівсько­му університеті кафедри української мови та літератури (її очо­лив Яків Головацький) та науко­вого товариства «Галицько-Руська Матиця», заснування газети «Зо­ря Галицька» (1848-1852).

На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і поль­ською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому важких руйнувань (зокрема, зго­рів університет разом з бібліотекою). Листопадові події покла­ли край революційному розвит­ку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські ор­ганізації, і за умов важкого дл? них польсько-українського про­тиборства вони помітно занепа­ли або й припинили (як Голов­на Руська Рада) своє існування.

Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським товариством на Наддніпрянській Україні, діяль­ність Головної Руської Ради мала неперехідне значення для фор­мування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії ок­ремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпа­ду Австрійської імперії у 1918 р.

ВІД СТАРОЇ ДО НОВОЇ УКРАЇНИ

Серед істориків, що займа­ються питанням національних рухів, побутує думка, що у За­хідній Європі модерний націона­лізм був справою державних політиків, тимчасом як у Цен­тральній і Східній Європі саме поети, філологи та історики створювали національності¹³⁵. Це твердження, як і кожне уза­гальнення, є лише частково слушним, бо можна знайти ба­гато винятків і для першого, і для другого випадків. Але в ці­лому воно вдало відображає особливість національного від­родження «недержавних наро­дів», що становили абсолютну більшість у Центральній і Схід­ній Європі. Втративши свою на­ціональну незалежність і стару еліту, вони були позбавлені до­ступу до політичних важелів вла­ди і відбудовувались «знизу» за­вдяки цілеспрямованим зусил­лям національно свідомої інте­лігенції. Чеські, словацькі, укра­їнські та ін. будителі вважали, що їхні нації не вмерли, а лише приспані історією і їх треба «розбудити» і «відродити».

Національні «будителі» рідко коли думали, що насправді вони не відроджують «стару» націю, а творять нову. «Старі» нації, як правило, ототожнювалися з елі­тою чи так званим репрезента­тивним класом. «Нові» нації мали набагато ширшу соціаль­ну базу і повинні були включати усі суспільні верстви і класи міс­цевого населення, що творці нації вважали «своїм». Елемент витворення нових національних традицій і національних міфів був дуже сильним у діяльності національних діячів. В окремих випадках вони не зупинялися пе­ред відвертою фальсифікацією: чеський будитель Вацлав Ганка заради доказу славетного історичного минулого чеського на­роду написав «Краледворський рукопис» та «Зеленогорський рукопис» і видав їх у 1817-1819 роках як нібито оригінальні іс­торичні пам'ятки. Подібно досі існують сумніви щодо автентич­ності «Слова о полку Ігоревім», обставини появи якого у 1800 р. є досить загадковими.

Національна еліта державних народів висміювала спроби та­ких національних будителів об­лагородити своє історичне ми­нуле і витворити літературну мо­ву зі «селянських говірок». Для неї такі спроби видавалися штуч­ними і безперспективними. Од­нак при цьому вона не помічала і забувала, що її історія, культу­ра і мова також були «видума­ними». Німці, австрійці, росіяни та інші тривалий час не могли відповісти на питання: «Що є Німеччина? Що є Австрія? Що є Росія?» Пошуки відповідей на ці питання вимагали інтелектуаль­них зусиль декількох поколінь політичних і культурних діячів.

Насправді нації різнилися не за тим, чия історія, мова і куль­тура «натуральні», а чиї «видума­ні». Як і всі інші, більші (аніж, скажімо, жителі одного села) спільноти - класи, конфесії тощо - нації є уявними. Уявни­ми не в тому сенсі, що вони не існують чи не існували насправ­ді, а в тому, що питання прина­лежності до них можна виріши­ти лише в уяві. Те, що відрізняє націю від інших «уявних» спіль­нот, - як твердить один із про­відних теоретиків по вивченню націоналізму Бенедикт Андер­сон¹³⁶, - є спосіб, в який вона мо­же бути уявлена: як велика сус­пільна група, що базується на спільній літературній мові, або як така, що має спільну культуру, традиції, територію й історію.

Ця точка зору на нації є над­звичайно продуктивною для вивчення початкового періоду національного руху. Іншим про-вокативним і багатонадійним підходом є врахування зов­нішнього контексту, що є дуже важливим для творення кожної нації. Лія ґрінфільд у своїй не­давній праці «Націоналізм: п'ять шляхів до модерності» аргумен­тувала думку, що п'ять найбіль­ших сучасних націй - англійсь­ка, французька, російська, ні­мецька й американська - сфор­мувалися у конфронтації одна з одною. За винятком англійсько­го, який дослідниця вважає най­першим, всі інші «національні проекти» були результатом ім­порту ззовні вже існуючої фор­мули національної ідентичності.

«Домінування Англії у Європі XVII! ст. і домінування Західної Європи у всьому світі зробила [існуючу формулу] національності каноном. У міру того, як сфе­ра впливу осередку західних суспільств (що визначали себе як нації) поширювалася, інші суспільства, що належали чи шукали вступу до цієї системи, не мали іншого вибору, як са­мим ставати націями»¹³⁷.

Стосовно націоналізмів «неісторичних» («недержавних», «ма­лих») народів тези про «уявний» характер націй та роль зовніш­ніх умов варто доповнити ще одним спостереженням - про так звану личинкову стадію у їхньому розвитку (Ерік Гобсбаум)¹³⁸. Перш ніж національні будителі змогли обнародувати перекон­ливу концепцію своєї нації, їм та їхнім попередникам доводилося жити і працювати у політичному і культурному просторі, що був здомінований іншою, «історич­ною» («державною», «великою») нацією. Як правило, вони були позбавлені власних національних шкіл, національних організацій, видань тощо. Тому національні будителі творили свою культуру, користуючись можливостями, які їм надавала інша, панівна нація. Це неминуче вело до переймання чужих концепцій, яких намагали­ся пристосувати до розбудови власної національної ідентичності. Образно кажучи, розвиток іде­ології «неісторичних» націй по­первах нагадував життя личинки у чужородному тілі, поки ця личин­ка могла набрати власного тіла і перетворитися на метелика.

Визнання цього факту веде до цікавого і досить парадок­сального висновку, що творен­ня «неісторичних» націй було перетворенням чи руйнуванням інших, «історичних» націй. Як твердить автор цієї тези Роман Шпорлюк, «кожне національне творення є ... процесом пере­творення старої («великої») нації на дві або й більше націй, включно зі старою, яка, зберіга­ючи старе імя, насправді стає новою спільнотою. З цієї точки зору, історія творення України, Словаччини чи Чехії є аспектом історії перетворення відповідно Польщі і Росії, Угорщини, Авст­рії/Німеччини» ¹³⁹.

Унікальність українського ви­падку полягала в тому, що укра­їнські національні будителі, роз­будовуючи свою модерну націю, руйнували зразу декілька старих. З політично-територіального погляду Україна з кінця XVIII ст. була поділена між Австрійською і Російською імперіями. З точки зору культурного домінування, на більшості її території пере­хрещувалися польські і російсь­кі впливи, а в окремому регіоні, на Лівобережжі, існували ще й залишки малоросійської (козаць­кої) нації. Шляхом заперечення політичних і культурних впливів старих націй (але заперечення у гегелівському сенсі, як відкидан­ня одних елементів і успадкуван­ня та перетворення інших) від­бувалося становлення молодої модерної української нації.

Найстарішим з цих впливів був польський. Майже всі укра­їнські землі до 1667 р. перебу­вали у складі Речі Посполитої. Після того, як у 1667 р. значна частина їх - територія козацької держави (Гетьманщини) - при­єдналася до Росії, більшість ук­раїнської території залишалася під Польщею. Ситуація змінила­ся лише після поділів Польщі 1793-1795 pp. Але навіть після втрати політичної незалежності польська шляхта зберігала свої політичні і культурні впливи на Правобережжі протягом всієї першої половини XIX ст., тимчасом як у Галичині протягом всього століття вона зміцнила свої позиції як панівної групи.

Український визвольний рух у ранньоновітні часи (XVI-XVII ст.) мав сильно виражене антипольське спрямування. Воно зберігалося впродовж усього національного відродження XIX ст. Проте його провідна верства - козацька старшина та її нащадки - успадкувала певні політич­ні та культурні концепції старої Речі Посполитої - ідею договору з королем, федеративної побудо­ви держави та особливого ста­тусу шляхти. Несумісність засво­єних старих польських моделей з новою російською дійсністю тривалий час служив однією з засад руху нащадків козацької старшини за збереження авто­номного статусу своїх земель у складі Російської імперії.

Рух українських автономістів поступово згасав у перших де­сятиліттях XIX ст. Але з того часу польські впливи починають дія­ти на українських інтелектуалів в інший спосіб, оскільки зміню­ється сам образ Польщі. Поділи Польщі у 1772-1775 pp. збігли­ся з часом Великої французької революції і зародженням нових інтелектуальних течій на Заході, які послужили ідеологічною засадою для розвитку модерного націоналізму. Поляки втратили свою незалежність саме в той момент, коли на всьому континенті зароджувалися національ­но-визвольні рухи. Польська бо­ротьба за визволення власної держави стала прикладом для інших поневолених народів. Лорд Актон писав про поділи Польщі як про «акт безглуздого насильства, вчиненого з відвертою зневагою до не лише наро­дних почуттів, а й до публічно­го права. Вперше в новітній іс­торії була придушена велика Держава, і ціла нація поділена між своїх ворогів... З цього часу існувала нація, яка вимагала свого об'єднання у Державу -душа, яка наче блукала у пошу­ках тіла, щоб у ньому розпоча­ти життя заново; і вперше по­чуто крик, що влаштування Дер­жав є несправедливим - що їхні кордони є неприродними і що цілий народ був позбавлений свого права становити незалеж­ну спільноту^⁴⁰».

Боротьба поляків за свою не­залежність стала прикладом для національних будителів Цен­тральної і Східної Європи. Вони прикидали польський приклад на себе, стверджуючи, що їхні народи також мають свою мову, культуру і власну «душу», яка так само блукає у пошуках власно­го тіла - національної держави. Коротко кажучи, польський при­клад зміцнював політичні моменти в ідеології національних відроджень і спонукав їхніх ліде­рів мислити не лише мовно-культурними, а й політичними категоріями.

Але на цьому ділу не кінець. Впливи Заходу на польське сус­пільство зреволюціонізували нове покоління польської еліти, заступивши ідеали старої шля­хетської Польщі загальноєвро­пейськими гаслами «рівності, свободи і братерства». Консти­туція 3 травня 1791 р. стала від­правною точкою для боротьби за нову, демократичну Польщу, яка мала складатися з рівноправ­них і вільних громадян. Князь Меттерніх, один із головних ар­хітекторів монархічно-реакційно­го порядку у післянаполеонівську добу, дуже чітко передав дух польського націоналізму, ствер­дивши, що «польськість - це ре­волюція».

Така політична модель поль­ського руху доповнювалася сильним демократичним спря­муванням. Це робило її особли­во привабливою для національних будителів у Центральній і Східній Європі. Польський рух впливав на українських патріотів безпосередньо, оскільки вели­кою мірою відбувався на укра­їнських землях. Його впливи на Шевченка, Шашкевича й інших українських патріотів є очевид­ними. З іншого боку, польські революціонери самі шукали шляхів до українського серця, як свідчить приклад української школи в польській літературі чи польських конспірацій в Галичині. Існувало одне маленьке «але», яке не дозволило українським діячам, попри всю привабливість польської моделі, розчинитися у польському революційному середовищі. Польські демократи здебільшого переставали бути демократами, коли заходила мова про задоволення національних прав українців. Вони вважали українців, литовців і бі­лорусів частиною «польської» нації, тому ставилися до спроб відродити культури і літератур­ну мову цих народів як до непот­рібної забаганки; говорити ж про їхню політичну самостійність видавалося дикою фантазією.

Подвійність польських націо­нально-політичних стандартів -одних щодо себе, других сто­совно інших - охолодила бажан­ня українських діячів і зробила їх глухими до закликів боротися «за вашу і нашу свободу». Вони сприйняли модель польського націоналізму, але справедливо вирішили пристосувати її для по­будови модерної України, аніж добиватися за її допомогою відновлення «історичної Польщі».

Польське повстання 1831 р. та його наслідки зіграли велику роль у розвитку українського руху. Воно є вдалим прикладом, як один націоналізм провокує і розбуджує інший. У Галичині воно призвело до глибокої роз­колини у польсько-українському союзі, що щойно почав склада­тися. Реакцією на цей розрив стала поява покоління «Руської Трійці». У підросійській Україні воно подіяло не прямо, а через ту реакцію, яку воно викликало серед російського суспільства. На момент вступу до модерної доби росіяни не розв'язали своєї власної проблеми націо­нальної ідентичності. Як влучно висловився Роман Шпорлюк, якщо на початку XIX ст. поляки були нацією без держави, то росіяни були державою без нації¹⁴¹. Росія стала багатонаці­ональною імперією ще до того часу, як сформувалася сучасна російська нація. Не так було на Заході, де творення імперій від­бувалося хронологічно й терито­ріально окремо від процесу тво­рення національної держави (як правило, західні метрополії і їхні колонії були розділені морями або континентами). Натомість росіяни завойовували сусідні й етнічно чужі їм народи, не будучи самі певні, що таке власне «Ро­сія», а що є лише «територіями під російським пануванням»¹⁴². У Росії формування сучасної російської нації сповільнювало­ся особливим характером її по­літичної системи. На Заході сус­пільство виникало незалежно від політичної влади монарха, ос­кільки монарх був правителем своїх підданих, але не був їхнім власником. У Росії монархія мала риси так званої патримо­ніальної системи, коли цар був не лише правителем, а й повним власником і розпорядником долі своїх підданих. Оскільки грома­дянське суспільство залишалося слаборозвинутим, не існувало іншого поняття нації поза тим, що пов'язувалося з державою. Російська династія брала почат­ки від правителів Київської Русі, тому московські царі вважали всі землі, що колись належали їй (у т.ч. й українські), частиною своєї історичної спадщини. «Збирання руських земель» було однією із нав'язливих ідей московських царів і петербурзьких імперато­рів. Приєднання, а згодом інкор­порація України до складу Ро­сійської імперії, з їхньої точки зору, виглядало як повернення втраченої колись вотчини. Те, що українські землі раніше вхо­дили до складу Великого князівства Литовського, Речі Посполи­тої або ж мали власну політичну автономію і за той час встигли виробити власні культурні, релі­гійні і політичні традиції, сприй­малося як збочення, зумовлені нібито примусовим відмежуван­ням України від царя¹⁴³.

Провідні російські інтелекту­али могли сперечатися щодо природи російської національ­ності. Але вони не мали наймен­шого сумніву щодо «руськості» українських земель, і цей погляд збігався з офіційною позицією російського самодержавства. Парадокс полягав у тому, що українські інтелектуали у XVII— XIX ст. самі сильно спричинили­ся до формування цього погляду. До моменту приєднання Ук­раїни Росія дуже слабо пов'язу­вала себе з Київською Руссю. Мало хто у тодішній Москві вза­галі думав про Київську Русь як про посередника Російської держави¹⁴⁴. Цей «київський міф», що зараз є невід'ємною части­ною російської національної сві­домості, виник пізніше. Його сформулював у другій половині XVII ст. автор «Синопсису», який зобразив Московське царство як спадкоємця Київської Русі. Ця книжка вийшла із київського ін­телектуального середовища (традиційно її авторство припи­сується київському монаху Іннокентію Гізелю), але вона стала підручником з історії у російсь­ких школах, а її концепція була розвинута пізнішою російською історіографією.

Існувало декілька причин, чо­му вихідці з Малоросії так охо­че брали участь у побудові ідео­логічних засад старої «руської» нації. Назва «Русь» від часів Се­редньовіччя не мала головно ет­нічного навантаження, а вжива­лася як синонім східного православ'я. Гострий польсько-укра­їнський конфлікт XVII ст. мав силь­ну релігійну основу, і тому для української духовної еліти при­родно було шукати підтримки у православної Москви. А оскіль­ки цей новий центр православ'я після занепаду Константинополя ідеологічно був дуже слабким, київські інтелектуали подбали про його зміцнення. Релігійні пов'язання значною мірою визначили й політичну орієнтацію.

Хоча реакція козацької еліти на інкорпорацію Гетьманщини до складу новопосталої Росій­ської імперії була різною - від відкритого збройного опору аж до запопадливої служби -врешті-решт перемогла ідея ло­яльності до Санкт-Петербурга. Не останню роль відіграла та обставина, що Росія наприкінці XVIII ст. завдала поразки двом історичним ворогам України -Польщі та Кримському ханству. Українські («малоросійські») інте­лектуали і чиновники мали всі підстави вважати Російську ім­перію «своєю» батьківщиною, оскільки її зростання було в їхніх інтересах й оскільки своєю від­даною службою вони мостили шлях цій імперії до світового тріумфу. Багато з них оплакува­ли долю своєї козацької Украї­ни, але вважали, що повернен­ня до минулого неможливе.

Це тривало так довго, поки Російська імперія не опинилася перед викликом нових прозахідних політичних ідеологій та пот­реби модернізації свого суспіль­но-політичного й господарсько­го ладу. Наполеонівські війни та польський революційний рух разом з поширенням ідеології романтизму й ідеї слов'янської єдності змінили триб мислення українських інтелектуалів. Спро­ба російського правлячого кла­су після поразки польського повстання 1830-1831 pp. ско­ристатися з українських діячів для поборення польських впли­вів у Південно-Західному краї відкрила для українського наці­онального відродження нові можливості. Власне між 1830 -1840-ми роками відбувається величезний стрибок у розвитко­ві національного руху. Українські діячі вирішили творити нову ук­раїнську ідеологію не на тих за­садах, які пропонувала стара еліта, а на народній основі.

Таке рішення мало драматич­ні наслідки. По суті, молоде по­коління українських інтелектуалів добровільно відкидало стару спадщину й почало будувати традицію заново. Найбільш по­казовим з цієї точки зору ви­дається питання створення нової літературної мови. На зламі XVIII-XIX ст. такою мовою для старої української еліти була церков­нослов'янська. На відміну від ро­сійського варіанта цієї мови в її структурі та лексиці відчувався сильний вплив місцевої говірки різних верств українського сус­пільства, у т.ч. народно-селянсь­кі елементи. Як засвідчила твор­чість українського філософа Ско­вороди, нова українська літера­турна мова мала всі підстави ро­звинутися як природний синтез цих двох струменів. Однак укра­їнські інтелектуали перших деся­тиліть XIX ст. надали перевагу більш радикальній мовній «котляревщині» над сковородинською формулою. Старе мовне ядро не послужило основою для формування абстрактних і спе­цифічних понять, як це було у випадку з російською й чеською мовами¹⁴⁵. Внаслідок такого ро­зриву традиції сучасний укра­їнський читач має набагато біль­ше труднощів у читанні й розу­мінні пам'яток староукраїнської літератури, аніж, скажімо, сучас­ний англійський читач - у читанні й розумінні Шекспіра.

Ще в XX ст. від провідних ук­раїнських інтелектуалів можна було почути думку, що «якраз нова літературна мова стала за головну внутрішню перешкоду в розвитку українців як нації» і що діячі українського національного відродження після розриву з традицією сковородинського всесвітянства «зобов'язувались до примітивного сюсюкання і, тим самим, до відповідного... обмеження кругозору»¹⁴⁶. Але сприймаючи ситуацію першої половини XIX ст. з точки зору тогочасних діячів, а не їх знач­но пізніших критиків, варто виз­нати, що вони не мали великого вибору. Стара еліта була ве­ликою мірою уже засимільована і мало що могла запропонувати українству. Втрата «руськості» стала набуттям «українськості». Опертя на народну основу ста­ло єдиною можливістю втрима­ти національну ідентичність. Більше того, інтелектуальні віян­ня доби сильно піднесли цінність і привабливість всього, що пов'язувалося з «народом». З іншого боку, цей вибір мав дуже вигідну сторону: мова, народна творчість й історична традиція українського народу відрізняли­ся як від російського, так і поль­ського випадку. Таким чином, українські діячі одержали засіб ідентичності, що відмежовував їхню націю водночас від двох найближчих сусідів. Найвдаліше нову формулу української нації висловили діячі Кирило-Мефодіївського товариства, які протис­тавляли демократичність українського народу російському деспотизму й польському арис­тократизму. Таке формулювання символізувало кінець «личинко­вого періоду» у розвитку укра­їнського національного відрод­ження. Воно більше не могло розвиватися у чужому тілі поль­ської і російської націй.

Протягом першого півстоліт­тя XIX ст. у підросійській й під-австрійській частині українських земель виникла нова концепція української національної іден­тичності, яка докорінно від­різнялася від старих понять. Поки що вона мала тільки силу інтелектуальної формули. У 1848 р. у Галичині дійшло навіть до не зовсім вдалих спроб надати їй політичного втілення. Але на пер­шому етапі національного від­родження важливіше було не стільки політична успішність цієї формули, скільки саме її існуван­ня. Для своєї реалізації вона потребувала ще п'ять наступних десятиліть. Це стало основним змістом наступного етапу - від середини XIX ст. аж до переддня першої світової війни і револю­ційних подій 1917-1920 pp.

Грушевський. Ілюстрована