Тема 5.Особистість.

Питання: 1. Феномен людини. Людина як суб’єкт, індивід, особистість, індивідуальність, універсум. 2. Класифікація сучасних напрямків та теорій особистості, особливості цих теорій. 3. Структура та параметри особистості. 4. Спрямованість особистості. 5. Сфери особистості. 6. Активність та самосвідомість особистості. 7. Формування особистості в діяльності та спілкуванні.Соціалізація особистості.

Людина є мірою усіх речей, - казали стародавні філософи Греції. Людина така ж складна як Всесвіт і подібна у своїй структурі до нього, - стверджують сучасні дослідники, переконливо доводячи це фактами. Але і досі людина – це “терра інкогніта” і ми лише здогадуємся про її неосяжні можливості.

Пояснемо феномен людини схемою:

Об’єктивний світ	інформація		Суб’єктивний світ

Фактично людина представлена і у об’єктивному (свідомо нами сприймаємому) світі, і у низці (за твердженням З.Фрейда, К.Юнга, С.Грофа та інших) суб’єктивних світів (принаймні у той час, коли спить чи марить). При цьому найбільш вражає те, що ці світи – феноменальний і суб’єктивні, сполучаються у людини – вона весь час “перекачує”, транслює інформацію з одного в інший. Митець переживає у собі певні образи суб’єктивного – і ось у феноменальному світі з’являється картина-шедевр. Нескладний парубок засвоює поведінку свого кумира – спортсмена, полководця чи лідера і, як результат розширення суб’єктивної основи індивідууму, з’являється нова особистість з певними життєвими орієнтирами та світоглядом.

Цілісний опис людини можливий у психології через таку низку понять його тотальної організації як: індивід, суб’єкт, особистість, індивідуальність, універсум.

Індивід – це людина як представник роду, це тілесне буття людини, яка має свої природні властивості.

Суб’єкт – людина як представник предметно-практичної діяльності. На думку Б.Г.Ананьєва, людина як суб’єкт є організатором та упорядковачем діяльності, спілкування, пізнання, поведінки.

Особистість – це людина як представник суспільства, який вільно і відповідально визначає свою позицію серед інших. На думку А.Н.Леонтьєва, “особистістю не родяться, а становляться…” у соціумі. Особистість за К.К. Платоновим – це людина як носій свідомості.

Вищим синтезом, інтегральним результатом життєвого шляху людини у психології вважають індивідуальність, яка фіксує своєрідність та неповторність людини як індивіду, суб’єкту, особистості.

Індивідуальність – це людина як унікальна особистість, що реалізує себе у творчій діяльності.

Універсум – вищий ступень розвитку людини, яка усвідомлює своє буття та місце у світі. Як універсум, людина рівноцінна усьому людському роду.

Складність феномену людини викликала до життя багато психологічних гіпотез, теорій. Спробуймо їх класифікувати відносно підходу та рушійних сил особистості. Виділяють три підходи: соціогенетичний, біогенетичний та психогенетичний.

Соціогенетичний пояснює особистість як результат дії суспільства – його структури, функції, системи соціолізації та взаємодії людей у соціумі.

Згідно з теорією соціалізації людина народжується біологічним створінням, але стає особистістю завдяки дії соціальних умов життя.

Теорія навчання (Е.Торндайк, Б.Скінер) вважає життя людини результатом підкріпленого навчання, засвоєння знань та навичок.

Соціально-когнітивна теорія А.Бандури та теорія соціального навчання Дж.Роттера хоча і погоджується з теоріями навчання, але доводить, що поведінка людини – це постійна взаємодія між середою, когнитивною сферою людини та її поведінкою. Людина -–це активний член цієї взаємодії.

Теорія ролей (У.Доллард, К.Левін та ін.) підкреслює, що суспільство дає можливість людині вибрати систему стійких засобів поведінки (ролей), які закріплюються згодом його соціальним статусом. Ці ролі накладають відбиток на поведінку особистості, її відносини з іншими людьми.

Недоліком соціогенетичних теорій особистості є неврахування об’єктивних суспільно-історичних умов життя людини.

Біогенетичний підхід покладає у підгрунтя розвитку особистості біологічні процеси визрівання організму.Так, на думку С.Хола розвиток особистості повторює у згорнотому вигляді такі стадії розвитку суспільства, якзбирання, полювання та інше. Інший варіант цього підходу – вивід типів особистості Є.Кречмером завдяки особливостям складу тіла людини.

До біогенетичного підходу належить і психодінамічна теорія З.Фрейда, який вважав джерелом психічної активності людини несвідоме, поведінку особистості пояснював невідомими тяжіннями.

Психогенетичний підхід не відкидає значень біології та суспільства у житті людини, але на перший план висуває розвиток власне психічних процесів.

В межах цього підходу представники психодінамічної орієнтації роз’яснюють поведінку особистості, головним чином, через емоції, тяжіння та інші нераціональні компоненти психіки (Е.Еріксон, К.Юнг, А.Адлер, К.Хорні).

Представники диспозіціональної орієнтації (Г.Олпорт, Р.Кеттел, Г.Айзенк) пояснюють феномен особистості через наявність у людини певних рис (диспозицій) які і складають багатовимірний ансамбль людських якостей, окреслюють певні типи особистості.

Представники когнітивістської орієнтації (Ж.Піаже, Д.Келлі) вказують на пізнання як найважливіший фактор розвитку та становлення особистості.

Персонологічна орієнтація гуманістичних психологів (А.Маслоу, К.Роджерс, Е.Шпрангер та ін.) акцентує увагу на розвиток людини вцілому. Головною силою, мотивуючою розвиток особистості, на думку К.Роджерса, є прагнення до актуалізації свого потенціалу – птах не може не літати, бо у нього є крила.

Підходи вітчизняних психологів до вивчення особистості досить різноманітні. Але визнанним надбанням вітчизняної психології є теорія діяльності, яка стверджує, що будь-яка активність людини неодмінно перейде в дію, діяльність і саме по діям людини можливо її вивчити. Окремим варіантом цієї теорії є вчинковий підхід українських психологів (Основи психології О.В.Киричук і соавтори. К., 1995).