2. Розселення первісних людей на території України, їх заняття і побут

Дослідження археологічних знахідок свідчать, що найдавніші люди примандрували на територію України з Передньої Азії через Балкани, а дещо пізніше - з Центральної Європи. Це був західний шлях. Існує гіпотеза, що був і південно-східний напрямок розселен­ня давньої людини - з Кавказу. Цей процес відбувався протягом ба­гатьох тисячоліть. На Україні найдавніша людина з'явилася в ран­ньому палеоліті (близько 1 млн. р. тому). Підтвердженням цьому є розкопана стоянка біля с. Королеве на Закарпатті, а також знахідки на Донбасі в районі м. Амвросіївка, на Дністрі в сЛука-Врублівецька, на Житомирщині, у Криму. Тут проживали мавпопо­дібні людські істоти - архантропи.

Наступний період розселення давньої людини відбувся у часи середнього палеоліту (150-35 тис. рр. до н. е.). Первісна людина досягає басейну Десни. Цей тип людей називають Людиною прямо­стоячою. В суворих умовах льодовикового періоду розвиток однієї з гілок людини прямостоячої пішов у бік нарощування м'язевої маси, потужної щелепи та інших фізичних даних за рахунок уповільнення росту інтелектуального потенціалу. Представниками саме такої гіл­ки розвитку стали так звані неандертальці доби середнього палеолі­ту (мустьє). Вони були 150-180 см на зріст, сутулі, з масивною голо­вою, великою нижньою щелепою і скошеним чолом, мали пряму хо­ду і сильно розвинені м'язи. Неандертальці виглядали більшими і масивнішими від сучасної людини, а їхній мозок був не набагато меншим від нашого.

Понад 200 їхніх поселень знайдено на території України. Най­більш відомими є поселення у Чернівецькій області поблизу с. Мо-лодове, у Наддніпрянщині і Подесенні, у Наддністрянщині, на При­карпатті та Закарпатті, у Криму.

Найдавніші люди протягом сотень тисяч років займалися збира­льництвом, а згодом - мисливством та рибальством. Знаряддя праці були найпростіші: дерев'яні киї, загострені палиці, грубі ручні руби­ла з каменю. Для житла використовували печери.

У період середнього палеоліту вдосконалюються знаряддя пра­ці: кремінні вістря на списи, ножі, шкребла. Первісні люди почина­ють будувати житла. Вони споруджувалися з велетенських кісток, черепів і бивнів мамонтів, дереца, а зверху накривалися шкірами тварин.

Та найважливішим досягненням неандертальців, як доводять деякі вчені, було опанування вогню. Його добували висіканням іск­ри з кременю або тертям сухих паличок. Навчившись розводити ба­гаття, люди захищали себе від холоду і хижих звірів.

У найдавніших людей зароджується мова, з'являється рахунок. У цей час людина, очевидно, виготовляє перший одяг зі шкіри, свід­ченням цього є знахідки кістяних голок.

Спосіб життя і розумові здібності неандертальця досі є предме­том суперечки дослідників. Одні з них вважають, що неандертальці навчились не лише користуватися вогнем (це безсумнівно), але і здобувати його; організовувати полювання на великих тварин, ство­рювати примітивні твори мистецтва. Вони стали здійснювати похо­вання померлих родичів, а близько ЗО тисяч років тому посипати ті­ла покійників вохрою - отже, мали зачатки релігійних вірувань. Інші вважають, що поховання здійснювались із санітарних міркувань і не вбачають у цьому релігійних мотивів.

Прогресивна гілка пралюдей, яка проживала, очевидно, у Захід­ній Африці, трансформувалась у людей сучасного фізичного типу -людину розумну, або Homo sapiens. Людина розумна розпочала дру­гу колонізацію Землі. Homo sapiens і неандертальці зустрілись спо­чатку на Близькому Сході. Саме там археологи виявили рештки представників одного й другого виду роду Людина (Homo) і довели, що протягом кількох десятків тисяч років вони були сучасниками. Таким чином, відпала гіпотеза, згідно якої людина розумна є прямим нащадком неандертальця. Чи то внаслідок боротьби з людиною ро­зумною, чи через виродження, неандертальці зникли. Ця подія вва­жається завершальною в процесі антропогенезу.

Після відокремлення від виду Людини прямостоячої популяції, що стала вихідною для утворення Людини розумної, у наших пра­щурів відбулось чергове (і останнє) незначне збільшення об'єму го­ловного мозку. Із збільшенням голови новонародженого збільшився жіночий таз. Діти стали народжуватися розумнішими, однак жінки виявились менш пристосованими до бігу і тривалої ходьби. Ці зміни фізичного стану відбились на соціальному становищі жінки.

Протягом пізнього палеоліту (35-10 тис. pp. до н. е.) люди су­часного фізичного типу розселились по всій Європі. На Україні вони проживали в Наддніпрянщині, Західному Поділлі, південній частині Волині, у Криму, на Закарпатті. Тут відомо близько 800 їхніх стоя­нок. Археологи доводять тривале існування жител, їх поділ на зимо­ві і літні. Люди жили селищами по 25-70 осіб.

Знаряддя праці стали набагато складнішими: з'являються шкре­бла і скобелі для обробки шкіри, різці для розкроювання шкіри та обробки кісток і дерева, свердла, вістря для зброї, шила, досконаліші голки з кісток. Люди жили за рахунок полювання і збиральництва. Основною їжею було м'ясо впольованих тварин. Тому чисельність людей залежала від кількості мисливських тварин, які могли знайти корм на певній території. Середній вік людини тривав 25 років. Уче­ні підрахували, що населення України у той час становило до 20 тис. осіб.

За межами Африки в умовах суворішого клімату, освоєння но­вих земель і застосування нових прийомів полювання на звірів ускладнювалась поведінка людини. Виживали найбільш кмітливі, підприємливі, агресивні, витривалі, винахідливі. Все більшу роль почала відігравати мова. Вона дозволяла передавати від покоління до покоління зростаючий об'єм інформації. Поступово цінність цієї інформації стала важливішою від інформації, що передавалась із ге­нами.

Із розселенням Людини розумної за межі Африки пов'язане утворення людських рас. За часів пізнього палеоліту ще в льодови­ковий період головним засобом існування людей було полювання на великих стадних тварин - мамонтів, бізонів тощо. Вважають, що ко­лективне полювання на стадних тварин - винахід Людини розумної. Розквіт загінного полювання, за даними археології, припадає саме на цей період. Можливо, тоді виник симбіоз «людина - собака». Збере­глись наскельні малюнки, де зображені сцени загінного полювання із собакою.

Цивілізація загінних мисливців була вже досить розвинутою. Вони відкрили спосіб лічби, календар, почали малювати і ліпити. Але скорочення поголів'я промислових тварин привело мисливців до екологічної катастрофи, їхні групи почали вимирати, повертатись до збиральництва і незагінних способів полювання.

Другою причиною кризи мисливського господарства стало зни­кнення великих стадних тварин у результаті зміни клімату. Пошуки виходу з кризи велися по-різному, зокрема й шляхом удосконалення мисливських знарядь, придатних для полювання на малих і прудких тварин та птахів. Тому широкого розповсюдження набуває лук. На­стає доба мезоліту (10 - 8 тис. рр. до н. е.), яку образно називають часом мисливців-лучників. Водночас, як вважають сучасні дослід­ники, люди звертають більшу увагу й на інші ресурси, які почали збагачуватися завдяки потеплінню, - на рослинний світ (збиральни­цтво) та водний (рибальство). Задіяння різних ресурсів, різних еко­логічних ніш зумовлює рухливість колективів як з точки зору їхньо­го способу життя, так і з точки зору їхнього кількісного складу. Всі ці вимушені зміни стимулювали винахідливість, збагачували досвід спілкування з навколишнім середовищем, що й мало наслідком ви­никнення відтворювального господарства.

Вижили ті групи загінних мисливців, які ставали кочівними ско­тарями. Спочатку вони просто кочували з мігруючими тваринами, згодом вивели слухняніших тварин, одомашнили їх.

Сучасні радіовуглецеві методи датування запасів їжі, випалених кущів і т. ін. показують, що рослинництво виникло не набагато піз­ніше від тваринництва. Вважають, що початок рослинництву дало обгороджування ділянок корисних рослин, кущів та дерев, щоб збе­регти їх від витоптування або потрави тваринами.

Оскільки плоди жодної рослини не можуть одні забезпечити по­вноцінного харчування людини, то на перших порах рослинництво могло бути лише допоміжним заняттям збирачів, при збереженні риболовлі та мисливства.

Варто відзначити, що землеробство на родючих ґрунтах потре­бує набагато менше території, ніж полювання. Тому густота насе­лення землеробів - більша.

За неоліту (7-6 тис. рр. до н. е.) в житті давніх людей України відбулись великі зміни. Клімат і природні умови стають схожими на сучасні. Сформувалися сучасні русла річок. Близьким до нинішньо­го став тваринний світ. Люди переходять до осілого життя, будують постійні житла, які гуртувалися у селища. Населення українських територій, частково спираючись на власний досвід, а частково запо­зичуючи нові методи господарювання у мешканців інших регіонів, починають займатися землеробством і скотарством, тобто перехо­дять до відтворювальних методів економіки.

Землеробство зародилося на Україні у межиріччі Бугу та Дніст­ра, у Північному Прикарпатті та на півдні Волині. Давні люди не вміли орати землю. Тобто вони не використовували тяглову худобу і не перевертали пласт ґрунту, а лише розпушували верхній шар. Зем­лю розпушували під засів за допомогою загострених палиць, пізніше ручними дерев'яними, кам'яними або кістяними мотиками. На поча-тках поля під засіви були зовсім невеликі. Сіяли просо, ячмінь, пше­ницю, жито, овес. Згодом наші пращури перейшли до орного обро­бітку землі. Було винайдене дерев'яне рало. Вирощений урожай збирали кремінними, дерев'яними та роговими серпами. Зерно роз­тирали на муку на кам'яних зернотерках або товкли в ступах. Із роз­витком землеробства люди починають застосовувати тяглову силу. Для цього використовують волів. Первісне рало було видозміненою великою мотикою. Його перші знахідки датовані тим самим пері­одом, що й скелети волів із деформованими шийними хребцями (внаслідок використання первісного ярма).

Незабаром з'являються пересувні засоби: спочатку сани, згодом колісні вози і кибитки, в які запрягали волів. Найдавніші колеса бу­ли суцільними, а тому дуже важкими, і тягнути вози могли лише во­ли. Коли винайшли лепФ колесо, яке складалося з обода, шпиць і втулки (а це стало можливим при появі металу - міді), почали запря­гати у вози коней.

Житла землеробів-орачів були різноманітні: великі наземні спо­руди, напівземлянки і землянки. Для їх спорудження використову­вались камінь, дерево, глина. Чоловіки обробляли землю, займалися скотарством. Жінки готували їжу, доглядали за дітьми, шили одяг. Зароджується первісне ремісниче виробництво. Найбільшим досяг­ненням людини епохи неоліту стало вміння виробляти посуд із ви­паленої глини. На початку він був грубим і нетривким, а дно було загострене або кругле. Це робилося для того, щоб такий посуд було зручно встромляти у ґрунт біля вогнища або ставити поміж каміння. Коли в житлах з'явилася долівка і стіл, дно в посуді стало плеска­тим. Посуд виготовляли двох видів: маленький і великий. У великих посудинах зберігали їжу про запас, а саме: ягоди, мед, зерно, жир, молоко. У малих посудинах варили їсти. Посуд ліпився руками, а потім випалювався на вогні.

В основному посуд виготовляли жінки, про що свідчать відбит­ки пальців. Пізніше на посуді з'являються різноманітні візерунки. Кожне плем'я мало свої візерунки, що дає змогу сучасним ученим ідентифікувати кераміку.

У басейні Сіверського Дінця і на Волині дослідники виявили за­лишки майстерень з обробки каменю. Тоді ж виникли невідомі ра­ніше способи обробки каменю: шліфування, розпилювання, сверд­ління. Первісні майстри налагодили виробництво кам'яних шліфо­ваних сокир і тесел. Це поклало початок речовому обміну на терито­рії України в епоху неоліту.

Скотарство на території України зародилося в Приазовських і Причорноморських степах, коли людина розпочала приручення тва­рин. Першою була одомашнена собака. її приручення відбулось, можливо, ще в епоху загінного полювання. Два мисливці - людина і собака - допомагали один одному на полюванні. Пізніше - на межі мезоліту і неоліту - були приручені свиня, вівця і коза.

Лісостеп південного заходу та півдня України став місцем най­давнішого приручення та розведення великої рогатої худоби і коней. У південноукраїнських степах археологи знаходять у курганах най­давніші елементи кінської упряжі. Це дає їм підстави стверджувати, що племена, які проживали тут, не лише приручили коня, а й пер­шими навчились його запрягати, а згодом їздити верхи.

Учені вважають, що кіз та овець привезли в Україну вже приру­ченими. Спочатку тварин тримали як живий запас м'ясної їжі на ви­падок невдач на полюванні і в рибальстві. І вже згодом навчилися вживати і використовувати у господарстві продукти скотарства: мо­локо, шкіру, вовну тощо.

Виникнення відтворюючих форм господарської діяльності гово­рить про свідоме виробництво продуктів харчування людиною. Це зробило первісну людину більш незалежною від випадковостей при­роди.

У V - IV тис. до н. е. люди навчилися виплавляти перший метал - мідь. Це вплинуло на розвиток скотарства і рільництва. Мідні ви­роби давали можливість краще та більше обробляти землі, одержу­вати від неї більші врожаї. У межах України дослідники виділя­ють у той час дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька).

Теперішні лісостепові простори (тоді ще доволі заліснені) були більш придатними для ведення землеробства, скотарство ж відігра­вало тут другорядну роль. Натомість степові простори з безкраїми пасовиськами та родючими, але важкими для ручного обробітку ґрунтами сприяли утвердженню там скотарства. Регіональна специ­фіка господарювання рельєфно відбилась на способі життя, побуті та менталітеті населення відповідних територій. Землеробська дія­льність потребувала осілості, що сприяло налагодженню побуту, на­копиченню й урізноманітненню речового світу. Розвиток скотарства передбачав рухливий спосіб життя, невибагливий побут і не сприяв накопиченню речей. Тут головним багатством була худоба. Простір, рух, сита худоба та звитяга стали головними цінностями скотарів. Саме в цьому середовищі виникає курганний обряд поховань.

На півночі території України у зоні Полісся жили мисливсько-риболовецькі племена, які були нащадками мезолітичних давньо-європейських мисливців. Вони належали до південної групи величе­зної північноєвропейської праугро-фінської спільноти. Культурний розвиток у цих лісистих і заболочених краях відбувався повільніше, вони зазнали менших впливів з боку сусідів.

Заростання відкритих холодних просторів сосново-березовими лісами змінило тваринний світ на Україні. На зміну стадним твари­нам тундри і степу приходять нестадні. Різко зменшилась їхня кіль­кість.

Основними промисловими тваринами в лісі були копитні: тур, лось, олень, косуля, кабан. Зароджується принципово новий спосіб ведення мисливського господарства. З винайденням лука та стріл полювання стає більш продуктивним. Це дає можливість зародитися індивідуальному полюванню, на відміну від колективного загінного полювання. Полювання на досить рухливих лісових і степових тва­рин і птахів зумовлює появу нових, бідьш досконалих мисливських знарядь. Мисливці починають застосовувати дротики (короткі, легкі списи), ножі та ін. Надійним помічником під час полювання в лісі був приручений собака.

Глибокі сніги взимку та ріки влітку ставали непрохідними для людини. Через це були винайдені лижні і транспортні засоби: човен, ручні нарти, лижі. Очевидно, з тих пір, як вважають етнологи, тра­диційними стають такі методи полювання: гін, загін, скрад та примі­тивні пастки.

Гін - переслідування тварин до повної їх знемоги одним або кі­лькома мисливцями. Такий вид полювання був дуже поширений зи­мою. Тваринам важко бігати по глибокому снігу, і мисливець легко міг догнати її на лижах. Іноді переслідування тривало від кількох годин до кількох днів. Тоді втомлені мисливці ночували у снігових ямах. Так полювали на лося. Добивали втомлену тварину з лука або списом. Якщо полювання відбулося далеко від стійбища, то житло переносили до забитої тварини. Жили біля неї, доки не з'їдали все м'ясо.

Полювання скрадом - це вистежування тварин, або мисливсь­кий промисел зі схованки. Часто використовували трубу з берести. На ній легко імітували голос самки і таким чином підманювали сам­ця на відстань пострілу.

Загінне полювання - коли мисливці-загоничі з шумом просу­валися лісом, гнали тварин у напрямку засідки. Нерідко заганяли тварин до водоймища. А там на них чекали мисливці на човнах і до­бивали тварин з луків і списами.

Для пастки використовували ловецькі ями та петлі. Вовчі ями викопували та маскували і періодично перевіряли. А петлі розвішу­вали на деревах вздовж звіриних стежок.

Рибу ловили чотирма методами: лучінням, заколами з вершами, ставними сітями і тачковими снастями. Лучіння - добування риби гарпуном чи острогою. Велику рибу лучили вночі з човна, коли вона випливала на світло смолоскипа. Заколи - це перегороджування річ­ки забитими у дно кілками, які переплітали гіллям чи лозою. У пере­городі залишали дірки, на які ставили верші, куди і запливала риба. Ставні сіті плели чоловіки з кропив'яного волокна завдовжки 10 м і завширшки 1 м. Таку сіть ставили вздовж берегових заростей.

Гачкові снасті використовували так: до човна прив'язувався до­вгий мотузок, на кінці якого прив'язували гачок із насадженою риб-кою-принадою. Так ловили в основному щук.

Найпоширенішим житлом лісових мисливців, на думку археоло­гів, було каркасне, вкрите корою берези (берестою). Стіни вкривали шкірами тварин, підлогу - сосновими гілками. Житло ставили вхо­дом до річки. У центрі житла на піщаній підсипці влаштовували во­гнище. Зимове житло трохи заглиблювали у землю, а замість берес­ти покривали дерном.

М'ясо обсмажували на палицях або варили. Посуд був із дерева чи берести. Тому в нього кидали розпечені у вогнищі камені і так варили м'ясо. Рибу смажили, сушили, в'ялили та коптили в диму. Зимою рибу зберігали у снігових ямах, а влітку свіжу рибу складали у викопані ями, засипані травою та землею. Така риба зберігалася до 10 днів.

Одяг мисливці виготовляли зі шкіри. її обробка, шиття одягу та взуття були суто жіночою справою. Чоловіки виготовляли човни-довбанки, лижі, сани, зброю та мисливський інвентар. Винайдення лука і стріл, які виявились дуже ефективною мисливською зброєю, та удосконалення інших способів полювання призвели до скорочен­ня поголів'я мисливських тварин. Настає чергова криза мисливсько­го господарства. Суспільство мисливців і рибалок постало перед не­обхідністю корінної зміни методів отримання продуктів харчування - переходу до землеробства і скотарства.