1. Проблема виникнення слов'ян та їх прабатьківщини

В історичній науці однією із центральних є проблема похо­дження народу (етногенез). її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості сві­домості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уяви­ти існування цього народу у просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян - перша ланка у процесі відновлення родоводу української нації, ключ для розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити пи­тання етногенезу слов'ян зробив літописець Нестор. У своїй «Повіс­ті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Ду­наю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян ро­зійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, - (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою і було започатковано ду­найську теорію походження слов'ян, яка протягом XIII - XV ст. була домінуючою у працях польських і чеських хроністів. Прихиль­никами цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу - скіфо-сарматська або азіатська теорія, яка була викла­дена на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши мар­шем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли у південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили по­яву широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка у творах античних та ранньосе­редньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, іллірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочи­нається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати пи­сьмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнахо­дження давніх слов'ян: вони розташувалися десь між балтами, гер­манцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» започаткувала вісло-дніпровську те­орію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. е. існувала германо-балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду у ході розселення і виникли слов'яни, прабатьківщиною якихЛ. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель - Волинь.

Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії у різні часи були М. Фасмер, О. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала віс-ло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Костшевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30-40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужи­цькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природни­ми кордонами - річками Віслою й Одрою.

У 50-60-х роках XX ст. польський археолог В. Гензель та росій­ські П. Третьяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про не­обхідність значного розширення як ареалу зародження слов'янського етносу, так і часової протяжності. Так виникла дніп-ро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на рубежі III і II тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпа­лася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розпо­діл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують із комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася у II тис. до н. е. на тери­торії Правобережної України та Польщі.

Гіпотезу академіка Б. Рибакова підтримують і розвивають су­часні київські археологи Д. Козак і О. Симоненко. Вони суттєво зба­гатили і розвинули дніпро-одерську теорію, намагаючись точно ви­значити етнічну основу східного слов'янства та ареал його форму­вання. На їх думку, становлення слов'янського етносу - досить три­валий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На по­чатковому етапі до рубежу III - II тис. до н. е. цей процес розгорта­ється головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. Як і Б. Рибаков, вони вважають скіфів-орачів і скіфів-землеробів Геродота праслов'янами. Тобто наступний етап етногенезу слов'ян проходив в середині - другій половині І тис. до н. е. в середовищі землеробсько-скотарського населення лісосте­пової зони. З появою зарубинецької культури (IIст. до н. е. -Іст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності перемі­щується на територію між Віслою і Дніпром.

Проте на сьогодні в історичній науці впливовою залишається традиційна, добре підкріплена джерелами концепція походження слов'ян, яка базується на співпадінні інформації писемних і архео­логічних джерел. її прихильники вважають, що сучасна археологія може простежити формування слов'янської спільноти не раніше як з кінця І тис. до н. е. - початку І тис. н. е., тобто часів появи перших повідомлень про венедів, пам'ятки яких представлені в Україні за-рубинецькою культурою. Продовжує розвиток даної концепції в сво­їх останніх дослідженнях відомий український вчений В. Баран.

На основі матеріалів досліджень В. Барана, Д. Козака, Л. Залізняка, Р. Терпиловського можна стверджувати, що з II ст. до н. е. вздовж р. Прип'яті, верхньої і середньої течії Дніпра та Десни формується зарубинецька археологічна культура, носіями якої були праслов'яни.

У другій половині І ст. н. е. внаслідок сарматської експансії з півдня (Середнє Придніпров'я) зарубинецька людність мігрує на Де­сну, верхній Дніпро, у верхів'я Південного Бугу. Внаслідок її конта­ктів з сарматами, балтами та східними германцями в Середньому Подніпров'ї у ІІ-ІИ ст. формується ранньослов'янська київська архе­ологічна культура. В цей же час з просуванням зарубинецької люд­ності з Полісся та Волині на південь у середовищі племен Верхнього Подністров'я виникає зубрицька група пам'яток.

Формуванням на спільній зарубинецькій основі споріднених ки­ївської культури Подніпров'я та зубрицької культури Подністров'я завершується найдавніший - зарубинецький етап історії слов'янства. Ці ранньослов 'янські племена були відомі Європі під іменем венедів. Так їх називають хроністи І-ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Птолемей, Тацит. Згадуючи венедів, Тацит пише: «Чи віднести певкінів, вене­дів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкіни, яких деколи називають бастерни, мовою, способом життя, осілістю і до­мівками повторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство, мля­вість серед знаті. Через змішаність шлюбів їхній вигляд стає дедалі огиднішим, і вони набувають рис сарматів. Венеди перейняли багато з їхніх звичаїв, оскільки заради грабунку гасають між певкінами і феннами. Ймовірніше їх можна зарахувати до германців, тому що будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причо­му з великою швидкістю, все це відмежовує їх від сарматів, які про­водять життя на возі і на коні».

Як відомо, певкіни мешкали на Нижньому Дунаї та в басейнах Пруту і Серету, а фенни (фіни) - на північний схід від Даугави, Вер­хнього Дніпра та Десни. Отже, батьківщина венедів, за Тацитом, збі­гається з теренами зарубинецької культури і охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров'я.

Праслов'янська зарубинецька людність займалася примітивною перелоговою та підсічною формами землеробства, що доповнювало­ся приселищним тваринництвом, а також рибальством та мисливст­вом. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо. У стаді переважала ве­лика рогата худоба, свині. Відомі також металургійні центри, де з болотної руди виплавляли кричне залізо низької якості, з нього ви­готовляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси виробляли з бронзи. Виробництво грубої ліпної кераміки ще не виділилося в окреме ре­месло. Про торгово-міняльні зв'язки зарубинецьких племен Серед­нього Придніпров'я свідчать знахідки на території праслов'янських поселень античних амфор, скла, бронзових прикрас. Взагалі госпо­

дарство зарубинецьких племен, як і всіх східних слов'ян, до виник­нення держави носило замкнений, натуральний характер.

Зарубинецькі пам'ятки розміщено гніздами-групами по 10-15 поселень у кожній. Селища на підвищених мисах берегових терас нерідко мають укріплення - земляний вал та рів. У невеликих квад­ратних напівземлянках площею 12-20 м кв. жили окремі парні сім'ї. На кожнім поселенні мешкала сусідська община, що складалася з кі­лькох великих патріархальних сімей, складовими частинами яких були парні сім'ї.

Покійників спалювали, а рештки закопували в глиняній посуди­ні - поховальній урні або без неї на ґрунтових могильниках, що ін­коли нараховують кілька сотень поховань.

Як бачимо, у сучасній історичній науці переважають дві конце­пції етногенезу слов'ян. Збігаючись в основному щодо виокремлен­ня праслов'ян з колись єдиної германо-балто-слов'янської спільно­ти, вони розходяться у визначенні хронологічних рамок цього про­цесу. Представники першої вважають початком існування пра­слов'янської спільноти II тис. до н.е. і пов'язують її з комарівсько-тшинецькою археологічною культурою.

Інші підтримують тезу, що базується на співпадінні писемних повідомлень античних авторів з археологічними матеріалами і да­тують появу праслов'ян рубежем І тис. до н.е. -1 тис. н.е.

Одні й другі визнають носіїв зарубинецької археологічної куль­тури (кінець III ст. до н.е. - II ст. н.е.), яка існувала на території ни­нішньої північної України та у поріччі Південного Бугу як пра­слов'ян.