1. Етногенез українців

Щодо формування українського етносу (етногенезу) досі ве­деться полеміка серед істориків, етнологів та мовознавців. Це пов'язано передусім з відсутністю єдиного тлумачення терміна «ет­нос». Традиційно етнос визначають як сталу групу людей, що істо­рично склалася і усвідомлює свою єдність. Етнічними ознаками є спільна мова, культура, походження, територія, життєвий устрій.

Інші дослідники визначають етнос не стільки як суспільне яви­ще, а як аспект життя природи - її географічних і біосферних скла­дових. При цьому треба мати на увазі, що терміни «етнос», «нація» розумілися у різні історичні періоди по-різному, у них вкладали не той зміст, що нині.

Дискусійним для фахівців з етногенезу є питання про стадії роз­витку етнічних спільнот: плем'я, народність, народ, нація; про їх зв'язок зі стадіями розвитку суспільства: первісне суспільство, рабо­власницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне (за марксист­ською методологією), чи - аграрне суспільство, індустріальне, пост-індустріальне (за більш вживаною тепер періодизацією).

Щодо етногенезу українців, то дослідників цієї проблеми умов­но можна поділити на дві групи. Представники першої обстоюють тезу про виникнення української нації у модерну епоху та наявність розривів у процесі націотворення. Другі - наполягають на тяглості та давності українського націотворення. Часовий розрив при визна­ченні початків націотворення - величезний. Якщо перші твердять про утворення нації у XIX ст., то другі вбачають її корені серед носі­їв трипільської культури епохи енеоліту.

Оскільки нині в методології історичних досліджень панує ідея плюралізму (множинності істин), то кожна зі згаданих концепцій має право на існування, а полеміка між їхніми прихильниками веде до розвитку історичної науки. На сьогодні загальновизнаною є теза, що етногенез предків українців проходив у контактах та взаємо­впливах із сусідніми етноісторичними спільнотами. У створених останнім часом синтетичних працях українських археологів просте­жуємо взаємозв'язки, наявні впродовж багатьох віків у міжетнічних контактах різних племен та народів, що заселяли територію сучасної України. Дослідники дійшли висновку, що всі людські колективи (окремі групи чи спільноти), беручи участь у народотворенні на пе­вних етапах плину історичного процесу, зробили власний внесок у формування сучасного українського народу, передаючи свої знання, традиції, звичаї та культурні здобутки наступним поколінням. Авто­ри «Етнічної історії Давньої України» (Київ, 2000) підкреслюють, що надзвичайна складність етногенезу на нашій території виклю­чає можливість пошуку єдиного народу - предка для сучасних укра­їнців. Ми не можемо вибирати в давній історії, що є кращого, й ого­лошувати своїм, а на решту явищ не звертати уваги, або великодуш­но уступати іншим народам. Все, що відбувалося в межах України впродовж тисячоліть, є «наше» і, так чи інакше, генетично успадко­ване українським народом. При всіх міграціях і навіть військових катаклізмах не зафіксовано жодного факту повної зміни етносів на території майбутньої України. Якась частина населення завжди ли­шалась жити на своїх предковічних місцях, і саме вона, хай і в змі­неному етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам'яті, культурного і життєдіяльного генофонду регіону. Так, упродовж тисячоліть різноетнічні давні народи, зливаючись і розпа­даючись, поступово витворювали сучасну етнокультурну карту Схі­дної Європи, в тому числі й України.

Природний компонент української етногенетичної ніші сформу­вався, на думку сучасного київського дослідника В. Балушка, 8-10 тисяч років тому в територіальних межах сучасної України: пів­нічний кордон її складає лісисто-болотисте Полісся, західний - дуга Карпат і Польська рівнина, покрита мішаними й листяними лісами, південний - степові райони,- наближені до узбережжя Чорного і Азовського морів, східний - чисто степові райони, які тут поширені в більш північній смузі, ніж на заході. Об'єднаний водною системою басейну Дніпра та інших рік, цей природно-географічний комплекс і став першоосновою етнічного регіону майбутніх українців. Соціаль­ний компонент української етногенетичної ніші творила низка етні­чних спільнот і їх угруповань, починаючи від носіїв неолітично-енеолітичних культур і аж до слов'ян. Найсильніший вплив справ­ляла на давню Україну, на думку Василя Балушка, Близькосхідно-середземноморська цивілізація. Ці впливи виявлялися у відтворю-вальних формах господарства, зокрема, землеробства, скотарства, а також металургії, а, можливо, і житлобудування з традиційною для України технікою будівництва з використанням ґрунту і глини, що їх принесли на українські землі носії трипільської археологічної культури.

Історична схема зародження слов 'янських народів, що розроб­лена лінгвістами, істориками-медієвістами та археологами, як пра­вило, зводиться до кількох послідовних ієрархічно-історичних ета­пів: індоєвропейці або староєвропейці, германо-балто-слов 'яни, праслов 'яни, слов 'яни, слов 'янські народи. Кожна з цих етноісторич-них спільнот повинна була пройти історичний шлях свого заро­дження та розвитку, перш ніж утворилися етносоціальні спільноти, які почали усвідомлювати свою конкретну етнокультурну окреміш-ність. Це тривало не одне тисячоліття.

Звідси випливає, що жоден народ не міг утворитися раніше, ніж його предки пройшли попередні історичні стадії свого розвитку. Тому хоча поява на території, що є нині українською, нижньопалео-літичних стоянок, вік яких наближається до 1 млн. років, і є почат­ком історії на наших землях, однак це не є початком етнічної історії українців, слов'ян, праслов'ян чи навіть значно більш ранньої спіль­ності тутешніх людей.

Людські істоти, що населяли територію України за доби ранньо­го та середнього палеоліту, не є безпосередніми предками Homo sapiens (людини сучасного типу). Як свідчить археологія, протягом тисячоліть, що минули від появи на Євроазійському континенті ро­зумної людини і до періоду творення європейських етносів, одні групи людей не раз змінювали інші.

Сучасний український відомий вчений археолог В.Баран підкрес­лює, що територія України входить (є однією з частин) у той ет­нокультурний простір, де в різний час відбувалися етапні процеси становлення індоєвропейської, германо-балто-слов 'янської, пра-слов 'янської і слов 'янської етнічних утворень. Попередники герма-но-балто-слов'ян належали до південно-східного крила індоєвро­пейських груп і були сучасниками носіїв трипільської культури, які за доби енеоліту (V - поч. III тис. до н. е.) проживали на теренах, що нині є частиною території України. Однак, оскільки походження трипільської культури пов'язане з Балканами, Подунав'ям і навіть Передньою Азією, а культури кулястих амфор та шнурової кераміки (культурно-історичні спільноти, з якими археологи співвідносять ту частину індоєвропейців, з яких виділилися германо-балто-слов'яни), сформувалися північніше цієї «трипільської» зони, то прямої спад­коємності між трипільцями та германо-балто-слов'янами немає. Ще менше підстав існує для етнічного ототожнення степових культур мідного віку одночасно з існуючими неподалік від них культурами Лісостепу, які мали відношення до зародження праслов'янських спі­льностей. У III - II тис. до н. е. степове іраномовне населення ямної культурно-історичної спільності та катакомбної культурно-історичної спільності лише контактувало з сусідніми племенами Лі­состепу.

Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися в II тис. до н. е. на території Центральної Європи і лісостепової зони Східної Європи. Окремі праслов'янські племінні групи цього періоду можуть бути співвіднесені з тшинецько-комарівською культурно-історичною спі­льністю, що територіально була локалізована в межиріччі Одри та Дніпра.

У І тис. до н. е. диференційовані групи праслов'ян можуть бути співвіднесені з пам'ятками лужицької культури та поморсько-підкльошової культури в Центральній та прилеглих до неї районах Східної Європи та землеробськими культурами лісостепової частини України - білогрудівською та чорноліською культурами.

У першій половині І тис. н. е. в південній частині лісової і в лі­состеповій зонах України існували зарубинецька культура (класична і пізня), волино-подільська культура, київська й черняхівська куль­тури, носіями яких повністю або частково були слов'яни-венеди. На їхній основі в середині І тис. н. е. (У-УН ст.) сформувалися ранньо­середньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура), що належали слов'янським племінним сою­зам склавинів та антів. Автор VI ст. н. е. Йордан писав, що слов'янські племена (тогочасні) походять від одного кореня і відомі під трьома назвами - венедів, антів і склавинів. Так визначаються вони і в працях інших авторів цього періоду, зокрема Прокопія Ке-сарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.

У середині І тис. н. е. посилилися процеси розселення слов'ян у сусідні й віддалені землі Європи (Центральна, Східна, Південна). Ці процеси були частиною Великого переселення народів, у результаті якого склалася етнополітична карта середньовічної Європи. З верх­нього Подніпров'я і Лівобережжя Дніпра потоки слов'ян направили­ся на Дон і Верхнє Поволжя, з межиріччя Дніпра і Дністра - на Ду­най і Балкани, з Повіслення - в межиріччя Одри (Одера) та Лаби (Ельби).

Згаданий вище дослідник В.Баран наголошує, що саме під час Великого переселення народів відбувся поділ слов'ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов'янських народів. Ці процеси однаковою мірою мали місце в середовищі всіх слов'ян: південних, західних і східних. Інте­грація слов'янських переселенців з місцевими мешканцями, посту­пове поглинення першими останніх приводить до етнокультурних змін і зародження нових слов'янських етносів як на Балканах і По-дунав'ї, так і на Західній Двіні й на Волзі. Ті групи слов'янського населення, що залишилися на своїй корінній території, а це Україн­ський Лісостеп, також поступово змінювалися і, врешті-решт, стали окремими етномовними одиницями. Предками українців, виходячи з археологічних даних, були носії празької культури (пам'ятки типу Корчак) та пеньківської культури, яких, очевидно, треба ототожню­вати з корінними етносами українських теренів - склавинами та ан­тами. Склавини також склали основний компонент: у Подунав'ї -предків словаків, морав'ян і чехів, у Верхньому Повісленні - предків українського і польського населення.

Поляки Середньої та Північної Польщі історично пов'язані з но­сіями дзєдзіцької культури та пшеворської культури, які існували на цій території. Ота частина антів, що мігрувала на Балкани і принесла туди пеньківську культуру, стала важливим компонентом болгарсь­кої, сербської та інших етнічних груп південних слов'ян. Предками білорусів та росіян були носії ранньосередньовічних культур типу Колочин-Тушемля-Банцерівшина, які поступово опанували області із балтійським та угро-фінським населенням.

Отже, генетичні корені сучасних слов 'янських народів, як і пе­реважної більшості «варварських» народів Європи, сягають епохи Великого переселення народів, а сам процес формування слов'янсь­ких етносів лежить у площині загальноєвропейських історичних за­кономірностей.

Державотворчі процеси, які мали місце в Європі в наступні за епохою Великого переселення століття, певною мірою вплинули на формування тогочасної політичної карти Європи, але їхній вплив на етнічний розвиток європейських народів не був істотним, він не спричинив корінних змін в етнокультурному поступі. Навіть такі могутні поліетнічні держави, як Франкська держава Карла Великого, Великоморавське князівство чи Київська Русь, з часом розпалися на менші моноетнополітичні утворення, зародження яких припадає на раннє середньовіччя.

На думку, В.Барана історичні школи, які ставлять знак рівності між державотворчими і народотворчими процесами (іншими слова­ми утворення Руської держави і формування руської народності -Ю.С.) керуються більше певними політичними інтересами, ніж реа­льними фактами.

В етноісторичному вимірі розпад східнослов 'янської держави Рюриковичів - Київської Русі - був не вихідною точкою зародження трьох східнослов 'янських народів - українців, росіян і білорусів, а логічним наслідком розбіжностей у розвитку етнічно різних пле­мінних груп східного слов 'янства, що входили до неї. Тобто розпад Давньоруської держави був продовженням етногенезів білорусько­го, російського та українського народів, започаткованих процесами великого розселення слов 'ян.