Казки

1. Білочка-мандрівниця

а

М

ленька білочка народилася наприкінці літа. Скоро мати навчила її лазити й стрибати.

— Допоможи нам робити запаси на зиму, тільки не ходи далі дуба, — сказала білчиха.

Ліс стояв різнокольоровий, барвистий. Жовте, червоне, руде листя заквітчувало дерева. “Хіба цікаво стрибати навколо дуба?” — подумала білочка і пострибала собі галявинками та пеньочками.

— Ой, яке грибне місце! — вигукнула вона, побачивши гриби на галявині.

— Сш-ш-ш, — раптом почула вона сичання. Бачить: повзе до неї гадюка. Білочка прожогом кинулася додому, але переплутала верхівки дерев ... і заблукала. Внизу шмигнув сполоханий зайчик, прищуливши вуха.

— Зайчику! — гукнула вона. — Чи ти знаєш, як пройти до старого дуба?

— Ні, не знаю.

— Я радив би тобі подбати про зимівлю, — зауважив хазяйновитий їжак. — Може, ти не знайдеш своїх, от і бідуватимеш, коли прийдуть морози.

Білочка знайшла дупло, принесла туди горішків, шишок, сухих ягід. А дні минали, і раптом згори почало падати щось біле, пухке й холодне.

— Сніг! Сніг! — зацвірінчали снігурі.

Раптом білочка побачила під деревом білу вухасту мордочку зайчика.

— Добридень, білочко! А я таки знайшов той старий дуб. Там твої батьки сумують за тобою.

— Я не пізнала тебе зразу, — сказала білочка, — ти був сірий, а тепер білий.

— То я навмисне став білим, — хитро посміхнувшись, відповів зайчик, — щоб бути непомітним на снігу. Ну, біжімо швидше!

А коло старого дуба білочку вже чекали і тато, і мама, і брати, і сестри, і всі білчині родичі.

2. Диньки

   1. Галина Мирослава

и

Ж

в-був горобець Ців. Цьохляв од ранку до вечора ців-ців та ців-ців. Усім надокучав своїм цівіканням. Геть усім. Цівкою лилося його цвіріньчання. Текло й текло, частіше, аніж зчаста, і одного дня таки вцілило цілковитим своїм цілодобовим набриданням у ціль – маленьку тихеньку горобчиху Цяточку. Не могла вона на горобейкове цвірчання змовчати – лагідне серденько так заклекотало, що годі було його стримати. І полилось її приязне щебетання у відповідь, поплюскуючи: „Цвірінь-цвірінь”. А легковажному горобцеві, тому цвиндрику, тільки того й треба було. Він підлетів до неї та й почав, цвенькаючи про те та се, пописуватись, який же ж то він хороший, який привабний, знаний – отаке от велике цабе, найцабіше з усіх цабе в окрузі. Цвентюх так заморочив своїм цокотанням голову бідній пташині, що вона розгубилась. Слово боїться вимовити, нужбо щось не те скаже.

Аж тут як тут летить над ними царственно яструб, згори донизу оком косить і цвіркає. Моторошно, кров обом цебеніє. Дрижить горобчиха. І горобець трясеться, слова не подає – аніцвірк, анітеньк, аніціньк зовсім не чутно. „Ат ти, цяця така, – цупким голосом каже яструб, спустившись долів, і додає, – готовий свої обіцянки-цяцянки виконувати?” І дивиться пильно, аж понадто, на Ціва, а той цюркнути від страху боїться, не те, що трішечки щебетнути. Бідосьо з лапки на лапку переминається, крильця постискав – ніякий. Маленька макольондра супроти нього – герой. А ким видавався! Доступитись до нього інші горобці боялись. І тут Цяточка подивилась на друзяку, як ото він втягнув голову в плечі, та й зробила крок вперед до яструба, щоб порятувати ситуацію. А зближаючись, і питає: „Чого тобі треба?” Той і одказує: „Обіцяв твій приятель диньками поділитись, а де вони, ті диньки, вже давно як того гарбуза почистили?” „Та не хвилюйся ти так, сам розумієш – подеколи з нами щось таке трапляється, що начисто все інше забувається. І він не виняток. Мене побачив – тож про диньки зовсім забув. Хіба з тобою такого не бувало?” „Бувало, – думає яструб, та сказати стримується, ануж хитра горобчиха його просто розігрує, але потім всеодно на своє перевернув: – А хіба головне можна забувати?” „Та ти порозмисли, – провадить далі горобчинка: – чи міг би хто з наших маленьких горобців наважитись тебе, такого велета, скривдити?” До душі яструбу такі словеса, вже й диньок не дуже хочеться – його ж за князя тут мають, у якого влада вся. Тому й вирішив він великодушно пробачити дурного горобчину, проте на люд сказав це вельможним голосом: „На цей раз я пробачаю тебе, та наступного разу...” Помовчав трохи, а опісля розправив гордопишно крила і зринув у небо. Погляди переляканого птаства ще довго були прикуті до хмари, за якою птах щез, щоб упевнитись доконечно, що вдалось на цей раз без жертв випровадити страшного яструба.

З того дня Ців наче подорослішав, хоча подекуди ще трапляються з ним такі-сякі казуси. До слова, йому дуже допомагає не робити помилок мила смілива Цяточка, з якою він не лише заприязнився, а й побрався. Кажуть, у їхньому гніздечку так багато яєць, що мусять разом на них сидіти, щоб усі понакривати, аби не перемерзли.