5. Наслідки утворення Речі Посполитої для українських земель

Перетворення династичного зв'язку, закладеного ще Кревською унією 1385 р., на реальну федерацію із підписанням Люблінської п мало для польського, литовського, білоруського та українського Родів, без перебільшення, епохальне значення. їх доля відтепер

пов'язувалася із новою,, однією з найбільших держав тогочасної Європи - поліетнічною Річчю Посполитою, що проіснувала до кінця XVIII ст.

Люблінська унія 1569 р. безпосередньо включила до складу Польського королівства землі Великого Литовського князівства з просторими теренами України і Білорусі. У XVI ст. до складу Речі Посполитої увійшла решта земель хрестоносців. За рахунок цього, у XVI ст. Польща досягла найбільшої могутності і міжнародного ав­торитету.

Люблінська унія 1569 р. завершила процес об'єднання двох держав, що розпочався ще з укладення Кревської унії 1385 р. Після укладення Люблінської унії всі українські землі, за винятком Берес­тейської і Дорогочинської, а також Закарпаття, Буковини і Чернігів­щини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Ця територія поділялась на воєводства: до Руського входили землі Галицька, Львівська, Перемишльська, Сяноцька і Холмська; до Бел-зького - Бузький, Городельський і Грабовецький повіти; до Поділь­ського - Червоногородський, Кам'янецький і Летичівський повіти; до Брацлавського - Брацлавський, Вінницький і Звенигородський повіти; до Волинського - Луцький, Володимирський і Крем'янецький повіти (адміністративний центр - Луцьк); до Київсь­кого - Київський, Житомирський, Овруцький повіти і Білоцерківсь­ке, Богуславське, Канівське, Корсунське, Романівське, Черкаське і Чигиринське староства.

Річ Посполита стала великою багатонаціональною державою, в якій неполяки складали близько половини населення. Політичний розвиток Речі Посполитої визначався зростанням боротьби короля, магнатів, і шляхетських угрупувань за владу. Помітними ставали пе­реваги магнатів, у т. ч. полонізованих українських, які зосереджува­ли в своїх руках величезні земельні володіння, в той же час відбува­лось послаблення королівської влади. Зі смертю Сиґізмунда (Зиґму-нда) II Августа (1548-1572) яґеллонська династія припинилася. Цим скористалася шляхта, обравши на престол Генріха Валуа (1573-74) -представника французької королівської династії (майбутнього коро­ля Генріха III), який на її вимоги затвердив «Генріхові артикули», що підтвердили усі привілеї і права шляхти, навіть дозволивши їй виступати зі зброєю проти короля. Устрій, що склався у XVI ст., отримав назву «шляхетської демократії». Тільки найбільш освічені поляки (А. Ф. Моджевський та ін.) бачили небезпеку послаблення королівської влади і розповзання шляхетської анархії. їм вдалось обрати королем семигородського князя Стефана Баторія (1576-1586). Але наступний король зі шведської династії Вазів Зиґмунд III Ваза (1587-1632) знову ж таки виконував волю магнатських угрупу-вань.

Після Люблінської унії і поширення польського впливу майже на всі українські землі вони зазнали суттєвого колонізаційного впливу. Магнати просувалися все далі на схід і південний схід, обез­земелювали селян, сприяли поширенню фільварків. Фактично вони ставали латифундіями, орієнтованими на ринок. Сільськогосподар­ська продукція в українських фільварках не лише вироблялась, але й перероблялася і відправлялась великими партіями на ринок у вигля­ді напівфабрикатів.

Крім того, Люблінська унія 1569 р. сприяла тому, що у суспільній свідомості поляків пізніше усталився погляд (особливо після вклю­чення більшості українських земель до складу Польщі), що Польща має законні та історичні права на київську спадщину. Цьому сприяли й попередні шлюби поміж членами київської та польської правлячих сімей та контроль Польщею частини руських земель (особливо на за­хідних кордонах) і навіть у деякі періоди Київської Русі.

Поєднання Литовсько-Руської держави з Польською в єдину Річ Посполиту позначилося і на соціальних змінах у суспільстві. Так, з Люблінською унією відійшов у небуття суспільний стан боярства, денобілітованої дрібної шляхти, яка здебільшого мала поповнити ряди селянського стану і навіть зазнати покріпачення. Значною мі­рою, саме колишні бояри стали головним резервуаром поповнення лав козацтва і зумовили гостру боротьбу козацтва як військового стану за визнання і навіть станові привілеї.

Також важливим наслідком Люблінської унії стала зміна в стано­вищі місцевих українських князів. Після унії ці князі почували себе чужими серед нового польського шляхетського оточення і відособле­ними та байдужими до великої придворної політики. Вони демон­стрували презирливе зверхнє ставлення щодо нижчої по крові серед­ньої шляхти, яка, однак, мала панівні позиції в сеймі. Руські князі зо­середжували свою енергію на зміцнення влади у себе вдома. За кілька Десятиліть саме ці «удільні князі нової генерації» (М. Грушевський) стають настільки потужними правителями України, що уряд, король і сейм перетворюються на їхньому тлі на порожні слова без реального значення. Саме щодо них - Острозьких, Вишневецьких, Збаразьких, аславських, Корецьких, Санґушків, Чорторийських - колишніх яжат головних починає вживатися згірдливий ярлик «кру­лев'ята» (королики), якими «наділяли» наших князів король і поль­ська шляхта.

Після унії українські князі формально втратили право на спадкове місце в Державній раді (сенаті), яке, за законами Речі По­сполитої, було посадовим і належало тільки носіям вищої церковної і світської влади. Тому в сенаті були лише ті князі, що зайь'їлк ііль-ки воєводські й каштелянські посади у своїх воєводствах: Ки­ївському, Волинському і Брацлавському. Відповідно, у руках колишніх княжат зосереджується абсолютна більшість сенаторських урядів трьох воєводств (між 1569 і 1648 рр. в сенаті засідала 21 особа від семи княжих родів, що було не менше, ніж у раді Великого князівства Литовського до унії). На той час у Польщі уже падає роль посполитого рушення, а новозасноване наймане кварця-не військо було дорогим і нечисленним. Надвірне ж військо магна-тів-короликів було безкоштовним і бажаною військовою силою для держави. Надвірні загони державою не контролювалися і урядовому військовому командуванню не підлягали. Костянтин Острозький при потребі виставляв власне військо в 15-20 тис. вояків з числа панцирних бояр, зем'ян-ленників та клієнтів, що володіли землею на території його родових володінь з обов'язком військової служби.

Крім того, українські князі-маґнати, завдяки колонізації погра-ничних українських земель Київщини й Брацлавщини, а згодом Чер­кащини й Полтавщини, стали найбагатшими людьми в Речі Поспо­литій. В останній чверті XVI - на початку XVII ст. на Київщині й Брацлавщині виростають небачені до того по багатству маєтності Острозьких, Корецьких, Збаразьких, Ружинських.

Ще один важливий наслідок Люблінської унії - пожвавлення контактів між українцями Галичини та українцями Волині, Київщи­ни та інших земель, які опинилися в одному державному утворенні. Активізуються міграційні процеси. «Люблінська унія, ліквідувавши міждержавний кордон, стала точкою відліку консолідаційних процесів» (Н. Яковенко).

Отже, процес литовсько-польського зближення завершився у 1569 р. укладенням Люблінської унії та утворенням Речі Посполи­тої. Головним наслідком цього процесу для України стало посилен­ня соціального, національного, а з часом і релігійного гноблення українського населення. Одночасно зростає вплив українських маг­натів, які почасти включилися в ці процеси і створили в умовах Речі Посполитої на своїх приватних територіях своєрідну «державу ^в державі».