2. Політичний і соціально-економічний розвиток Чернігово-Сіверського князівства

На Лівобережжі розташувалося Чернігово-Сіверське князівство. Воно було дуже великим і могутнім. Його землі займали території нинішніх північно-східної України, південно-східної Білорусії га за­хідної Росії. Особливістю політичного розвитку 4^і мігово-Сіверського князівства стало його дроблення спочатку на дві час-тини, а згодом на їх території утворилось більше десяти окремих удільних князівств.

У середині XII ст. Новгород-Сіверське князівство відокремилось від Чернігова і стало самостійним. Потім відокремилися інші уділи. І цю землю заполонила міжусобна боротьба. Усі князі Чернігово-Сіверського князівства були Ольговичами - нащадками Олега Свя-тославича, внука Ярослава Мудрого.

На Чернігівській землі літописи згадують 46 міст. Найбільшими були: Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ, Трубчевськ, Ніжин, Прилуки, Остер та ін. Тут було досить розвину­те землеробство* ремесла. Але часті наскоки половців спустошували ці землі. Нерідко князі об'єднували свої зусилля і тоді здобували пе­ремогу над половцями. Але були й невдачі. Літопис залишив нам згадку про поразку князя Ігоря Святославича у 1185 році від полов­ців.

Цей драматичний епізод у житті новгород-сіверського князя описаний в одному з перших літературних творів давньої України -«Слові о полку Ігоревім». У ньому з великою майстерністю та по­дробицями, які могли бути відомі лише учасникові, викладено істо­рію походу 1185 р. князя Ігоря Святославича. Похід закінчився по­разкою русичів і полоненням князя. Причину невдачі цього походу автор вбачає у нескінченних міжкнязівських усобицях.

3. Волинське князівство. Підкарпатські землі. Утворення Галицькоао князівства

Південно-західні князівства Волинське й Галицьке виділилися з Київської держави кожне своїм шляхом. На той час, коли на цю те­риторію поширилась влада київських князів, тут згідно археологіч­них матеріалів вже довший час існували міста, були розвинуті сіль­ське господарство і ремесла. На цих землях проживали дуліби, тиве­рці, хорвати, бужани, уличі та інші племена, які створили свої пле­мінні княжіння. З X ст. київські князі розглядали ці землі як свою вотчину. Таку політику не підтримувала місцева земельна знать. Вже з кінця XI ст. удільні князі почали боротьбу за відокремлення своїх земель від Києва.

Галицькі й Волинські землі займали територію від Карпат і Дні-стровсько-Дунайського Причорномор'я на південному заході до Ли­тви і Полоцької землі на півночі. На заході вони межували з Поль­щею та Угорщиною, на сході - з Київським князівством і Турово-Пінською землею.

Волинська земля одержала свою назву від давнього її центру -м. Волиня на Бузі. Але в XI ст. київський князь Володимир Великий заснував нове стольне місто- Володимир. Воно було побудоване майже в центрі князівства на р. Лузі. Володимир був добре укріпле­ною фортецею і торговельно-ремісничим центром Волинської землі. Тут розвивались ремесла: зброярство, каменеобробне та гончарне виробництво, ювелірна справа. Володимир являв собою важливий осередок православ'я, був центром єпископства, що в умовах поль­сько-католицького сусідства мало велике значення. Найбільшими во­линськими містами були Любомль, Каменець, Червен, Холм, Белз, Луцьк Кременець. До Волині тоді належала і пізніша Галицька земля.

Після політичного розпаду Київської Русі на Волині утвердилась династія Мономаховичів. її засновником став внук Мономаха, син Мстислава Великого - Ізяслав Мстиславич, який князював у Воло­димирі з перервою від 1136 р. до 1154 р. Водночас у 1146-1154 рр. з перервами Ізяслав був великим князем київським.

У 1170 р. помер волинський князь Мстислав Ізяславич, і князів­ство було поділене між його синами. Роман отримав Володимир, Святослав сів у Червені, Володимир почав князювати у Бересті, Всеволод - у Белзі.

Найбільший вклад у розвиток князівства вніс Роман Мстис­лавич. Він був сином Мстислава з роду Мономаха і Агнеси, польсь­кої княжни. У дитинстві жив у Польщі, згодом княжив у Новгороді Великому, аз 1170 р. - у Володимирі-Волинському, який залишався центром Волинського князівства.

Підкарпатські землі остаточно відокремились від Києва у 1097 році згідно з рішенням Любецького з'їзду князів. З'їзд офіційно визнав Перемишльське, Звенигородське і Теребовлянське князівст­во «отчиною» правнуків Ярослава Мудрого, відповідно братів Рю­рика, Володаря і Василька Ростиславичів. Син Володаря Володими-рко (1141-1153 рр.) об'єднав усе Підкарпаття під своєю владою і у ба­гатолітній війні з київським князем зумів остаточно тут закріпитися.

У 1144 р. він переніс столицю з Перемишля до міста Галича (нині - с. Крилос) на р. Луква притоці Дністра. З того часу ми мо­жемо говорити про Галицьке князівство.

Найбільшої могутності воно досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.)« Його володіння простягались вздовж Дністра далеко на південь. Навіть землі в нижній течії Дністра й Ду­наю опинилися в залежності від Галича. Зросло значення Дністра в міжнародній торгівлі, а це, у свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь мав вплив на міжнародні справи, підтримував дипломатичні взаємини з Візантією і Священною Римською імпері­єю. У нього жив візантійський царевич Андроник Комнин, який зго­дом став імператором. Ярослав Осмомисл був одружений з дочкою суздальського князя Юрія Довгорукого Ольгою, а свою дочку Єфро-синію він видав заміж за героя «Слова» Ігоря Святославича.

З повагою говорить автор «Слова» про Ярослава: «Галицький Осмомисле Ярославе, високо сидиш ти на своїм злотокованім пре­столі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві шлях, зачинивши Дунаю ворота... одчиняєш ти Києву во­рота, стріляєш з отчого золотого стола салтанів за землями». Вислів про «салтанів за землями» історики пов'язують з можливою участю галицьких воїнів у поході на єгипетського султана Салах-ад-Діна (Саладіна). Можливо, галицькі воїни брали участь у хрестовому по­ході.

Показово, що «Великопольська хроніка» кінця XIII ст. державу Ярослава Осмомисла називає королівством. Могутність Галицького князівства спиралась на розвинене землеробство, торгівлю, майсте­рність ремісників, зосереджених у багатьох містах.

Однак найважливішою галуззю економіки, яка приносила вели­чезні прибутки князям і боярам, було добування і продаж солі. Окрім того, через Галицьку землю проходили міжнародні торгове­льні шляхи із Західної Європи до Києва і далі на Схід, а також зі Скандинавії і Прибалтики на Балкани, до Константинополя. Мито з купців також ішло до княжої казни та боярських комор.

* Галицькі бояри були найбагатшими і наймогутнішими серед усіх руських бояр. їхнє економічне становище часто визначало неза­лежну політику щодо свого князя.

Основними центрами Галицької землі були міста Перемишль, Звенигород, Теребовля, Галич. Навколо Перемишля розташувалися міста-фортеці Любачів, Ярослав, Сянок. Вони займали важливі стра­тегічні позиції на західних рубежах Галицької землі. Звенигород мав надзвичайно вигідну позицію на вододілі двох басейнів - Бузького й Дністровського. Він був визначним тоговельно-ремісничим центром Галицької землі. Головним містом Галицької землі у XII ст. стало м. Галич. Місто мало міцну фортецю. Тут були ювелірні, гончарні, ковальські, склоробні майстерні. Галич із білокам'яними храмами, оздобленими різьбою і декоративною керамікою, кам'яними й де­рев'яними палацами знаті, потужними валами та дерев'яними стіна­ми навколо центральної частини, викликав захоплення сучасників.

* Політичною особливістю розвитку Галицької землі був великий вплив на всі сфери державного життя місцевого боярства, яке вело свої родоводи ще з часів існування на цих землях племінних княжінь білих хорватів, тиверців та уличів.

Етногенез українців. Культура Київської Русі періоду політичної роздробленості