2. Індоєвропейці й Україна

З епохою енеоліту і ранньої бронзи в історичній науці пов'язана проблема індоєвропейської прабатьківщини. Індоєвропейцями нази­вають давню спільноту людей, з якої згодом виділились носії індо­європейських мов: індоарійських, іранських, слов'янських, герман­ських, балтійських, романських та деяких інших. Автор «Нарисів стародавньої історії України» (К., 1994) Л. Залізняк у світлі новітніх досягнень археології та лінгвістики обґрунтовує північно-причорноморську гіпотезу прабатьківщини індоєвропейців. Він припускає, що найдавніших індоєвропейців треба шукати серед ко­чових скотарських спільнот східноєвропейських степів епохи енео­літу і бронзи, зокрема, населення середньостогівської археологічної культури і племен ямної культури, в середовищі яких, на думку Л. Залізняка, з'являється вершництво, колісний транспорт, бойові булави. З розселенням племен ямної культури він пов'язує початок індоєвропеїзації Європи і Азії.

Прихильником гіпотези північно-причорноморської прабатькі­вщини індоєвропейців виступає також відомий дослідник племен неолітичної доби і, зокрема, степової зони України Д. Телегін. Він так само пов'язує з енеолітичним населенням українських степів по­яву вершництва, кочового спеціалізованого скотарства, а також по­яву і поширення шнурового орнаменту. На думку Д. Телегіна, серед середньостогівців з'явився, а в ямних племен набув значного поши­рення курганний тип поховання. Обидві спільноти, а також Ниж-ньомихайлівсько-Кеміобинська, належали до іраномовної групи ін­доєвропейської сім'ї мов.

Більш обережну позицію в розв'язанні проблеми прабатьківщи­ни індоєвропейців займають дослідники К. Бунятян і Ю. Рассамакін. ♦ Вони вважають нерозв'язаними на даний час такі ключові питання, як поява вершництва і кочового скотарства, з якими пов'язують по­яву індоєвропейців. На думку Ю. Рассамакіна, на даному етапі до­сліджень треба відмовитися від вузької локалізації прабатьківщини індоєвропейців. Проте дослідник не сумнівається в тому, що вже у ранньому бронзовому віці індоєвропейські групи були розселені по багатьох областях довкола Чорного моря, включаючи причорномор­ські степи.

Узагальнюючи результати досліджень сучасних українських ар­хеологів, етнологів та лінгвістів, можна припустити, що у II - І тис. до н. е. у степах від Дону до Дунаю жили кочові та напівкочові пле­мена, їхнє походження пов'язують з індоєвропейськими енеолітич-ними місцевими племенами та частиною населення, що прийшло сюди зі степів Поволжя та Північного Кавказу. З цих племен між Дніпром та Південною Волгою сформувався великий індоіранський етнос (арійці). їхніми нащадками були іранські племена, скіфи та са-рмати.

Найчисленнішими були племена ямної культури, котрі жили в другій половині III тис. - на поч. II тис. до н. е. Назва ямної культури походить від того, що своїх покійників вони ховали у ямах у скорче­них позах. Ці племена дали початок іншій групі племен, що прожи­вали на території України і мали назву племена катакомбної культу­ри. Таку назву вони отримали від звичаю споруджувати гробниці-катакомби. Поселення цих скотарів існували не дуже довго, і їх важ­ко знайти і дослідити.

Скотарські племена жили родоплемінним ладом. Племена діли­лися на роди, а роди - на сім'ї. Найбільш авторитетні чоловіки ста­вали старійшинами родів і сімей. Тобто встановилися патріархаль­но-родові відносини. Роди спільно володіли стадами худоби. Кожне плем'я мало свої землі і свої джерела води. З часом величина влас­ності кожного племені стала різною. Тільки старійшини могли роз­поряджатися спільним майном. Між племенами відбувалися збройні сутички за володіння землею, джерела води і т. д.

Основою господарського життя племен південноукраїнських степів було скотарство і, зокрема, конярство. Скотарі вели кочовий спосіб життя. Але на зиму мали постійні центри-зимівлі, біля яких розташовували поховальні пам'ятки. Такий центр-зимівлю знайдено археологами на Херсонщині біля с. Михайлівка. Він розташований на трьох великих горбах, обкладений кам'яною стіною, яка й нині сягає більш ніж 2 м. Навколо були викопані глибокі рови, заповнені водою.

Ці племена, очевидно, вірили в існування душі людини та по­тойбічного світу, поклонялись духам предків. Культ предків склався в період існування батьківського роду. Тоді старше покоління було носієм життєвого досвіду, охоронцем традицій. Центральним елеме­нтом культу предків була віра в те, що духи предків і після їхньої смерті залишаються членами роду і від них залежить майбутнє. Ве­лике місце посідав культ ушанування предків родів та сім'ї. Обож­нювалися також Сонце, вогонь. Тіла покійників обсипали червоною фарбою, що символізувало вогонь, кров, життя, світло і очищення. Над похованням споруджували великий насип - курган.

Звичай споруджуваній кургани над похованнями виник у III тис. до н.е., а в ІІ-І тис. до н. е. поширився по всій Євразії. Курганний поховальний обряд відображав світогляд стародавніх людей, був символом культу предків, священним місцем. У кожної степової культури була своя традиція облаштування курганів.

Кургани - це складні архітектурні споруди. Вони часто насипа­лися кількома шарами. Під насипом споруджувалися із кам'яних плит гробниці. Гробниця складалася із викопаної ями, яку перекри­вали стовбурами дерев, пізніше кам'яними плитами. Стіни кам'яних гробниць розмальовували червоною, чорною та білою фарбами. На курганах деяких культур споруджували різьблені кам'яні стели (вер­тикальні кам'яні плити чи стовпи з вирізьбленими зображеннями). Це були перші пам'ятники людині.

Найбільший курган цього періоду знайшли біля с. Старі Кодаки недалеко від м. Дніпропетровська. Він має назву Сторожова могила. У ньому знайдено три поховання. Найціннішою знахідкою кургану стала двоколісна дерев яна гарба, що є найдавнішою у Європі. Бага­то курганів збереглося в пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра та Дунаю. Бідних скотарів хоронили у звичайних ґрунтових ямах без будь-яких насипів.

Кургани є матеріальними пам'ятками, які знаменують перехід окремих народів та союзів племен до зародків державності. Адже, щоб побудувати величезну земляну споруду - рукотворний горб се­ред степу при відсутності техніки, необхідно було організувати, розмістити, нагодувати тисячі людей. А це означає, що вже існувала сильна влада вождів, які спирались на покірних їм слуг та військо.

До середини II тис. до н. е. завершилось пересування і розселення більшості індоєвропейських племен. Настав час стабільних і сталих стосунків, почали складатися нові етнічні спільноти. Приблизно з XVI ст. до н. е., у часи розквіту бронзової доби, лісостепова смуга України - землі Волині, Поділля та над Дністром - були заселені споріднени­ми між собою племенами. На думку деяких учених, їх уже можна вважати праслов'янами - предками східних та західних слов'ян.

Ранній період праслов 'янської історії був часом первісного згу­ртування праслов'янських, в основному, індоєвропейських племен. Цей доволі спокійний, без великих війн і ворожих вторгнень період праслов'янської історії тривав близько 500 років (з XVI по X ст. до н. е.). Його археологічними відповідниками в Україні були тшинець-ка, комарівська та білогрудівська культури.

Племена у лісостеповій смузі вели осілий спосіб життя. Займа­лись примітивним землеробством і скотарством. Землю обробляли Дерев'яними і роговими мотиками. Сіяли в основному зернові: пше­ницю, ячмінь, просо, пізніше - бобові. Урожай збирали кремінними серпами. У часи пізнього бронзового віку зародилося орне земле­робство (білогрудівська культура). Неабияку роль у цих племен віді­гравало осіле скотарство. Воно було розвинуте особливо у племен, що жили у верхів'ях Дністра, передгір'ях Карпат, на Волині і Поліс­сі. Скотарі розводили велику та дрібну рогату худобу, коней, сви­ней. Додатковими заняттями було збиральництво, полювання та ри­бальство.

Під впливом давньоримських провінцій в Україні у II-V ст. н. е. склалась розвинена археологічна культура, яка отримала назву черня-хівської. Вона, як і колись трипільська, зайняла лісостепові простори від Нижнього Подунав'я до Середнього Дніпра. Відзначалась висо­ким рівнем гончарного виробництва, мала розвинені склоробство і за­лізоробне та ювелірне ремесла, знала плуг, а отже, й високу культуру хліборобства. Знаходження римських монет, а також амфор на черня-хівських поселеннях засвідчує наявність торговельних зв'язків носіїв цієї культури з Римською імперією. У науковій літературі ведеться дискусія про те, хто був творцем черняхівської культури. На цю тему існує декілька гіпотез. Одні дослідники обстоюють думку, що ними були слов'яни. Інші носіями черняхівської культури вважають гер­манські племена готів. Треті не виключають участі в її формуванні пі­зніх сарматів. Існує також думка про те, що у часи Великого пересе­лення народів, коли через територію України проходили різні племе­на, населення черняхівської культури було поліетнічним.

Варто відзначити, що у наступний хронологічний період рівень розвитку культур східних слов'ян третьої чверті І тисячоліття н. е. за усіма матеріальними ознаками був нижчим за черняхівську культуру.

Підводячи підсумки, можемо стверджувати, що давній період був не лише найтривалішим у людській історії, але й найпродуктив­нішим. Протягом цього часу людина перетворилася з людиноподіб­ної істоти у Homo sapiens, навчилась мислити, говорити, виробляти знаряддя праці і зброю. Винайшла колесо і створила перші штучні матеріали - кераміку і металеві сплави, приручила диких тварин і почала обробляти землю.

Змінився її психічний світ: людина навчилась малювати, раху­вати, виготовляти музичні інструменти, з'явилась віра у надприрод­ні сили та поклоніння їм. Ускладнилась організація людського сус­пільства. Від первісного стада людина поступово перейшла до пар­ної сім'ї, роду і племені.