1 Сполученням «кг» в тогочасних українсько-білоруських джерелах передавався звук «г».

190

Та найбільше просування Великого князівства Литовського на українські землі спостерігається в період правління Великого князя литовського і київського Ольґерда (Ольгерд, у літописах також Олькгерд¹, 1341 чи радше 1345-1371) - видатного організатора, яко­го Д. Дорошенко навіть називав геніальним. У 50-х роках XIV ст. Ольгерд розпочав захоплення Придніпров'я, приєднав українські землі Чернігово-Сіверщини (1355-1356) та Переяславщини. Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші отримують окремих князів, родичів Ольґердових братів Дмит­ра, Корибута-Дмитра і братанича Нарімундовича. На східних землях залишилися старі українські князі під зверхністю Ольґерда. На тери­

торії Чернігово-Сіверщини Литовське князівство вступило на шлях конкуренції з Московським князівством і спочатку перемагало його.

У 1362 р. Ольґерд розпочав приєднання Київської і Подільської земель, що спричинило зіткнення з татарами. Близько 1362 р. відбу­лася знаменита переможна битва українсько-литовських військ Оль-герда з татарами на р. Сині Води (усталилась точка зору, що це р. Синюха, ліва притока Південного Бугу) поблизу фортеці Торговиці (тепер село Новоархангельського району Кіровоградської обл.). М. Грушевський вважав, що це не Синюха, а сучасна Сниводь, яку раніше називали «Синя Вода», на пограниччі Київщини, Волині та Поділля. Все ж більшість дослідників розташовують місце Синьо-водської битви саме біля нинішнього м. Ново-архангельська Кірово­градської обл. За Н. Яковенко, битва відбулася не раніше 24 вересня - не пізніше 25 грудня 1362 р. Військо Ольґерда, який особисто брав участь у битві, складалося із відбірної рицарської дружини князя, а також із загонів місцевого боярства з Київщини та Чернігово-Сіверщини і загонів Любарта з Волині та князів Коріатовичів з По­ділля. Ольгерд переміг татарську орду під командуванням трьох братів, беїв («цариків») князів Кочубея (Хаджи-Бей або Качибирей-Солтан), Кутлубучу (Кутлуг-Бей або Кутлубах-Солтан) і Димитра (Диминтер-Солтан). Під час битви основні сили ворога розгромлено, а золотоординські воєначальники загинули. Значення цієї перемоги важливе як для українських земель, так і для Великого князівства Литовського та Східної Європи. Перемога українсько-литовського війська на Синій Воді задовго до Куликовської битви 1380 р. (в якій вирішальну роль відіграв волинський воєвода Боброк) підірвала мо­гутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східно­слов'янських народів від монголо-татарського ira.

Після Синьоводської битви також було приєднано Поділля (1363), на якому стали князювати князі Коріятовичі, та степову Ки­ївщину. Загалом володіння Русько-Литовського князівства розшире­но далеко на південь: на Дніпрі - до порогів, а на Дністрі - до його чорноморського гирла. Внаслідок всіх названих приєднань за часів Ольгерда не тільки більшість українських земель була звільнена від татарського ira, а й 9/10 території Великого князівства Литовського стали складати руські землі. На Поділлі Коріятовичі порозумілися з місцевими громадами, обороняли населення від татар, будували фо­ртеці - Бакоту, Смотрич, Кам'янець [-Подільський], який став сто­лицею Поділля.

Вищою верствою у Великому князівстві Литовському стали князі. Руські (зокрема, українські) князі займали привілейоване ста­новище. Верховним органом влади, крім Великого князя, стали «па-ни-рада» - великокняжі ради. Руські бояри служили у литовському війську. Литовці переймали українську військову організацію, сис­тему будування фортець, валів, адміністрацію, господарство. Украї­нська культура, яка на базі києво-руської спадщини була вищою, ніж литовська, перемагала її в усіх галузях. «Руська правда» стала дже­релом права. В державній практиці збереглися українські терміни -«тіун», «намісник», «ключник» і т. д. У Литовсько-Руському князів­стві залишився характер «удільних» князівств, і за кожною части­ною зберігалася значна автономія. Так, на відміну від власне литов­ських князівств (Трокське, Віленське), в руських землях князі пра­вили з допомогою своїх рад: у Києві, Полоцьку, Вітебську, на Воли­ні тощо. Князі вели свою автономну політику: Київ вів боротьбу з татарами, Волинь - з поляками. Князь не мав права судити поза ме­жами своєї землі. На війну Великий князь закликав удільних князів з їх військами. Такий стан спостерігався аж до приходу до влади централізатора Витовта. У Великому князівстві Литовському, навіть після його об'єднання з Польським королівством, українські і біло­руські княжі роди зберегли свої позиції управлінців. Об'єднавчі державні акти з Польщею забезпечили українським і білоруським княжим родам ті самі права, що їх мала польська шляхта, серед якої не залишилося представників княжих родів. Власне кажучи, українсь­кі князі були проміжною «ланкою» між королем і шляхтою, посідаю­чи вищі щаблі владної ієрархії навіть у часи Речі Посполитої. Ольгерд сам заснував удільне київське князівство, на чолі якого посадив свого сина Володимира Ольґердовича (проіснувало з сер. XIV ст. до 1470 р.).

З приєднанням значної частини українських земель Литовське князівство перетворилось на велику феодальну державу. Українські землі справляли значний вплив на політичне, суспільне і культурне життя Литовської держави. Руська (давньоукраїнська) мова стала державною мовою. Литовська держава сприйняла чимало норм ру­ського права і систему адміністративної влади. Православна церква відігравала значну роль у державі. Все це визначало особливий ста­тус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністра­тивна влада зосереджувалася в руках князя, земських бояр і князів­ських урядовців - канцлера, скарбничого, тіуна і соцького. Хоча українські удільні князі мали значні автономні права, все ж вони по­стійно намагалися досягнути повної незалежності від Литовської держави.

Приєднання українських земель до складу Великого князівства Литовського носило добровільний і мирний характер. Як видно із вищенаведеного, це пояснюється наступними причинами:

• принцип литовських князів «старини не рушити, новизни не вводити»;

• паралельно із просуванням влади литовського князя відбува­лося визволення українських земель від татар, причому часто воно здійснювалося мирним шляхом на підставі домовленос­тей. Так, у літописі збереглася цінна вказівка, що ці князі «увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільсь­ку землю, а баскакам дань давати перестали»;

• удільні князі в українських землях, у т. ч. литовські, прояв­ляли сепаратистські настрої щодо Вільна, провадячи само­стійну політику (в т. ч. й зовнішню), і в цьому опиралися на місцеве населення.

Якому ж народові в першу чергу має належати історична спад­щина Великого князівства Литовського? Литовцям, білорусам чи українцям? Щоб відповісти на це питання, треба взяти до уваги сві­тогляд середньовічної людини, її самосвідомість. Тогочасна людина не усвідомлювала держави як приналежну. певному народу. Себе люди ідентифікували не стільки за національною, як за релігійно-конфесійною ознакою, а також підданством своєму феодалу і як найвищому пану - монархові країни. Йдучи за цим принципом, тре­ба наголосити, що в час становлення і розквіту Великого князівства Литовського цю державу своєю вважало все її християнське насе­лення. Своїм князем для українців був Ольґерд, для білорусів-литвинів він теж був своїм як Альгерд, як Альґірдас він був своїм для литовців. Отже, за своїм характером, Велике князівство Литов­ське, Руське і Жемайтіське було спільною державою білорусів, укра­їнців та прибалтів.

Зміна в автономному становищі українських земель відбулася після укладення Кревської унії та подій, спричинених нею. Кревська унія між Польським королівством та Великим князівством Литовсь­ким (1385) передбачала об'єднання Польщі і Литви в єдину державу і підкріплювалася укладенням шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. Ягайло ставав польським королем, одно­часно залишаючись Великим князем Литовським. Зростання впливу Польщі в Литві і в т. ч. в Україні викликало незадоволення значної частини литовсько-руської еліти на чолі з князем Витовтом. Вона домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. Ці настрої стали домінуючими, і внаслідок цьо­го новим, окремим від Польщі литовським князем обраний Витовт або Вітовт (1392-1430), син задушеного у 1382 р. у в'язниці за нака­зом Яґайла Кейстута. Ягайло залишився польським королем. Саме Витовт Кейстутович (нар. 1350) і проводив більш централізаторську політику у Великому князівстві Литовському.

Згідно Острозької угоди 1392 р., Витовт був визнаний польсь­ким королем Ягайлом довічним правителем Литовського князівства (під загрозою литовсько-тевтонського зближення). Він взявся за змі­цнення своєї влади і централізацію держави. Уродовж 1392-1394 рр. Витовт змістив удільних князів, які здійснювали на той час майже незалежну політику, і ліквідував Новгород-Сіверське, Волинське, Подільське і Київське князівства. Витовт усунув місцевих українсь­ких князів і замінив їх намісниками князя (крім удільного Київсько­го князівства). Самі князівства були перетворені на звичайні литов­ські провінції, Західне Поділля Витовт передав Ягайлові. Іншою стороною такої політики Витовта було розширення територіальних меж держави на схід та південь. Тривала боротьба з татарами з ме­тою витіснення їх з Українського Причорномор'я. Перешкодою на шляху Витовта стала відчутна поразка литовсько-руських військ у битві на Ворсклі (12.08.1399). Але у 1420-х рр. Витовту все ж вдало­ся звільнити від татар Поділля і розширити свої володіння до Чор­номорського узбережжя. Він збудував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець Кара-вул, Білгород, Хаджибей. Укріплені межі Великого князівства Ли­товського сягнули берегів Чорного моря, верхів'їв Самари і Дінця.

Ще одним напрямком у боротьбі Витовта за розширення князів­ства стали війни проти Московського князівства (1406-1408) і, особ­ливо тривалі, проти Тевтонського ордену. Протистояння проти останніх вилилося у т. зв. «Велику війну» і привело до нового збли­ження з Польщею. 15.07.1410 р., в ході війни проти Тевтонського ордену, Витовт на чолі 100-тисячного українсько-литовсько-польського війська завдав поразки німецьким рицарям у битві під с. Ґрюнвальдом і Танненбергом (Сх. Пруссія, тепер територія Поль­щі) (в літературі також Ґрінвальд, Ґрунвальден - Д. Дорошенко). Українські полки з Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира входили до складу союзницьких польсько-литовських військ, що очолювали великий князь литовський Витовт і польський король Ягайло (разом 40 тис. осіб). Також у складі союзницьких військ були смоленські полки, загони кримських татар, чеські най­манці на чолі з Я. Жижкою, молдовани тощо. Війська Тевтонського ордену на чолі з великим магістром ордену Ульріхом фон Юнґінґе-ном складалися з німецьких і французьких рицарів та найманців з багатьох країн Західної Європи і хоч мали перевагу в озброєнні і во­єнній підготовці, чисельно поступалися 100-тисячній союзній армії суперників. Вирішальну роль у перемозі відіграла стійкість україн­ських і білоруських (смоленських) полків, що дозволило союзникам перебудувати свій бойовий порядок і перейти в контрнаступ. Втрати з боку тевтонців - 18 тис. убитими (в т. ч. загинув і великий магістр) і 14 тис. полоненими. Українці в складі польської армії вперше ви­йшли на битву під прапорами з синьо-жовтим поєднанням кольорів. Так було припинено експансію німецьких лицарів-»псів» на Схід. Однак, коли Яґайло взявся добивати вже розгромлених лицарів, Ви­товт відступив і тим врятував їх від повного винищення. Це дозво­лило Великому князівству Литовському знову здобути незалежний статус відносно Польщі. Орден зробив дрібні поступки Польщі, а Литві повернув Жмудь. Польща ж повернула Литві Поділля.

Наслідком зближення між Литвою та Польщею у війнах з Тев­тонським орденом стала т. зв. Городельська унія 1413 р. Вона не тільки підтверджувала існування Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави, але, з другого боку, далі зберігала зв'язок між Великим князівством Литовським та Королівством Польським. Фактично польський король залишався тільки сюзере-ном-зверхником незалежної Литви. Унія передбачала проведення ряду заходів, спрямованих на уніфікацію систем органів державного управління обох країн, а також зрівняння прав шляхти католицького віровизнання Королівства Польського та Великого князівства Ли­товського. Таким чином, суттєво обмежувалися права і привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовсько­му. Витовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у мі­стах, у т. ч. і в Україні, магдебурзьке право.

Політика централізації Витовта не знайшла свого повного заве­ршення. У 1429 р. він скликав у Луцьку найбільший з'їзд монархів Європи, з метою залучитися їх підтримкою, оскільки хотів корону­ватися королівською короною. У з'їзді монархів брали участь імпе­ратор Священної Римської імперії Сигізмунд І, польський король Владислав-Ягайло, король Данії Ерік, Великий князь московський Василій II, посли візантійського імператора і Римського Папи, ма­гістр Лівонського і посол магістра Тевтонського орденів, хани пере-копської і ногайської орд тощо. Всіх гостей з почтом було 15 тисяч осіб. У пишних бенкетах, турнірах і полюваннях вино лилося ріка­ми, щодня гості з'їдали 6700 корів, 700 баранів і вепрів, 60 зубрів, 100 лосів і багато іншої дичини. Однак, 79-літній Витовт не встиг коронуватися. Спочатку він зрікся цієї затії, згодом повернувся до неї знову, всупереч волі Яґайла. Зрештою, його корону було викра­дено грабіжниками і, не дочекавшись коронації, князь 27 жовтня 1430 р. помер.

Новим Великим литовським князем обраний молодший брат Ягайла Свидригайло (Свитриґайло або Швитриґайла), який жив 1355-1452 рр. Замолоду мав конфлікти з Ягайлом і Витовтом, пері­одично мирячись і знову продовжуючи боротьбу. Вів таємні зносини з ворогами Витовта, німецькими рицарями, але їх було викрито і Свидригайла посаджено до в'язниці, де він загалом пробув дев'ять років. Двом князям, через котрих він вів зносини з німцями, відру­бано голови. Соратники Свидригайла - українські та білоруські кня­зі й бояри - визволили свого вождя, якого утримували таємно і часто перевозили з місця на місце. Під час утримання Свидригайла в Кре­менці українські князі Д. Острозький і О. Ніс напали на замок, пере­били залогу й визволили його. Потім бунтарі напали на Луцьк і за­хопили місто, однак знову мусили уступити Витовтові й подалися у Волощину, а звідти - до угорського короля. Той на деякий час по­мирив його з Ягайлом і Витовтом. Отримавши чернігівські землі, князь чекав нагоди до повстання.

Після обрання Великим князем Свидригайло всі вищі державні посади у Великому князівстві Литовському надавав українцям і бі­лорусам. Поляки на чолі з королем Ягайлом вирішили, як тільки по­мре Великий князь, захопити Поділля. Вони захопили Кам'янець (Подільський) та інші подільські замки. Ягайлові люди на Поділлі, дізнавшись про смерть Витовта, виманили з Кам'янця коменданта литовської залоги (що не знав про смерть Витовта) й зайняли цей та інші замки. В цей час Ягайло був зі Свидригайлом на похоронах Ви­товта у Вільні (тепер Вільнюс). Свидригайло, що мав круту вдачу, пригрозив Ягайлу неволею, якщо той негайно не накаже своїм одно­думцям віддати Поділля назад. Ягайло пообіцяв видати наказ, але, вирвавшись із рук Свидригайла, слова не дотримав. У відповідь на це українсько-білоруські однодумці Свидригайла облягли Смотрич та позаймали пограничні міста Збараж, Крем'янець і Олесько, які поляки свого часу відірвали від Волині. Так почалася війна між Свидригайлом і Ягайлом, а польсько-литовська унія знову була під загрозою.

Польська шляхта не визнала Свидригайла Великим князем, оскі­льки наполягала на своїй участі в обранні великого князя. Він збирає союзників проти Ягайла, в т. ч. Прусський орден, волохів, татар. Однак, амбітний Свидригайло виявився кепським політиком, і не­сподівано у 1331 р, погодився на перемир'я з поляками. Це було ве­ликою помилкою, бо саме тоді його союзники німці напали на Польщу, і він міг з цього добре скористатися. Частина Поділля за­лишалася при Польщі, а його східна частина - при Литві. Такий стан речей встановлювався тимчасово, на два роки, насправді ж протри­вав понад сотню літ. Більше такої доброї нагоди Свидригайлові вже не випало.

Тоді ж польський двір організував таємні переговори з Жи-ґимонтом Кейстутовичем, братом Витовта, кандидатуру якого під­тримувала усунута від влади група колишніх придворних. Внаслідок палацового перевороту Жиґимонт (Жигмонт) у вересні 1432 р. за­хопив престол. Не в змозі перемогти Свидригайла у відкритому бою, поляки з литовцями вирішили усунути його за допомогою замаху. Однак, Свидригайлові вдалося вирватися від змовників, і він уночі ледве втік до Полоцька. Литовська (жомоїтська) шляхта проголоси­ла Великим князем Жиґимонта, але українські й білоруські князі за­лишилися вірними Свидригайлові. Донедавна ще єдине Литовське князівство розпалося всередині на дві протистоячі частини. Розпо­чалася громадянська війна. Збройні сили, очолювані Свидригайлом, складалися переважно з українців - від князів до простих вояків. Та­ким чином, за цим вододілом стояли національні розбіжності литви­нів і русинів. Свидриґайло був ставлеником руської аристократії, Жигимонт - литовської та польської. Деякі з руських князів, як Се­мен Гольшанський, Олелько та Іван Володимировичі і Федір Корія-тович теж перейшли до Жиґимонта. Війна точилася з перемінним успіхом. Однак, після того, як Жиґимонт пішов на значні поступки православній шляхті, зрівнявши їх у правах з римо-католиками в 1434 р., багато магнатів покинуло Свидригайла й перейшло на його бік.

Врешті-решт, Свидриґайло зазнав невдачі. Не останню роль у цьому відіграли як інтриги польської сторони, так і помилки самого князя та вади його характеру. Свидригайлова амбітність відбилась у боротьбі за об'єднання церков. Разом із Київським митрополитом Герасимом він навіть вів листування з Папою щодо участі делегації Київської митрополії у Вселенському Соборі католицької церкви. В Україні це викликало великий ентузіазм та національне піднесення і сподівання на відродження незалежної Української держави. При тому заходи Великого князя та митрополита підтримували також церкви північних слов'ян із Великого Новгорода та Пскова. Вороже ставилися лише московська церква на чолі з кандидатом на митро­полита Йоною та прихильники польсько-литовського зближення. Особливо збентежили останніх листи Папи, вислані ним для безпеч­ного проїзду на Собор української делегації. Підпорядкування Київ­ської митрополії безпосередньо Папі Римському перекреслювали їх­ні плани латинізації й спольщення українських та білоруських наро­дів і захоплення їхніх земель. Ці католики-шовіністи вирішили докла­сти всіх зусиль, аби посварити Свидригайла з українським табором.

Для досягнення цього використано такі недоліки Свидригайла, як неврівноважений характер та пристрасть до алкоголю. Поляки підкинули Свидригайлові листа, який нібито писав київський мит­рополит Герасим (1431-1436) до московського князя Василія. Пере­буваючи в п'яному стані, Свидриґайло дуже обурився, що митропо­лит, мовляв, поза його спиною підтримує стосунки з Москвою. Мо­жливо, Герасим (який був родом з Московщини) таки брав участь у змові проти Свидригайла, метою якої була передача Смоленська під владу Жигмонта. Змова була викрита, і в нападі гніву Свидригайло наказує спалити митрополита живцем на вогнищі у Вітебську в 1435 р. Така жорстокість гнітюче вплинула на українських магнатів та духовенство, що донедавна ще прихильно ставилися до князя. Одночасно, із почуттям задоволення від успішно здійсненої прово­кації, поляки розпочали проти Свидригайла воєнні дії. Невдовзі Свидригайло зазнав жорстокої поразки на річці Святій (Швента) під Вількомиром (1.9.1435). У цій битві зійшлися армія Жиґимонта, під­силена польськими загонами, і військо Свидригайла, очолити яке спеціально прибув із Чехії герой гуситських воєн Жиґимонт Корибутович, син князя Дмитра Корибута Сіверського. Однак, німе­цьке військо загинуло майже цілком, а самих лише князів у неволю потрапило 42 душі, багато полягло, а сам Свидригайло ледве втік.

Не врятувала Свидригайла й змова його прихильників - руських князів - проти Жигмонта. Його вбито на Вербну неділю 1440 р. Про це навіть було складено в Литві пісню про те, як «хоробрі князі ру­ські вбили Жиґимонта, князя литовського». На чолі змови стояли україно-литовські князі Іван та Олександр Чарторийські. Князі-заколотники змовилися з воєводою замку в Троках, де мешкав Жи­ґимонт, і провезли туди своїх вояків, схованих у вози з сіном, яке ве­зли нібито до княжої стайні. В кожному із 300 возів було по дві-три озброєні людини. Підкупили довіреного слугу князя, киянина Ско-бейка, який і пустив їх до замку. Треба сказати, що Жиґимонт три­мав при собі з метою охорони в кімнаті приручену ведмедицю. Піді­йшовши до дверей княжої спальні, змовники почали дряпати двері, бо ведмедиця, яку випускали гуляти, вертаючись із двору, просилася назад до кімнати, дряпаючи двері кігтями. Тоді князь знову відмикав двері й пускав її. Почувши шкрябання, Жиґимонт подумав, що то ведмедиця, і так впустив до себе своїх вбивць. Увійшовши, князь Чарторийський почав перелічувати князю його провини, прочитав­ши таким чином йому вирок. А Скобейко вхопив залізні вила, кот­рими перегортали вогонь у каміні, і вдарив ними Жиґимонта по го­лові так, що кров бухнула й залила стіну. Жиґимонт помер на місці, а кров потім ще довго показували на стіні замку.

Немає достатніх підстав стверджувати, однак не можна й запе­речити версію, що за цим вбивством стояв сам Свидригайло. Він од­разу ж після цього прибув на Волинь, де його радо зустріли у кня­жому Луцьку, прийняв титул Великого князя й почав домагатися ви­знання з боку Польщі. Однак Свидригайло повністю не скористався з ситуації, а замість того, щоб утвердитися у Вільні, гаяв час у Луць­ку. А литовські вельможі, що ніяк не погоджувалися на зростання впливів у державі української й білоруської шляхти, обрали собі Ве­ликим князем молодшого Ягайлового сина Казимира. А Свидригай-ла залишили доживати віку на Волині. Після смерті Свидригайла (1452) Волинське князівство було ліквідоване і перетворене на зви­чайну провінцію Литви.

Наступником вбитого Великого князя Жигмонта став Казимир (князював у 1440-1492 рр.). З 1444 р. Казимир - ще й польський ко­роль як Казимир IV Яґеллончик. Зробивши висновки з трагічної долі свого попередника, Казимир у 1447 р. надав привілеї українсь­кій та білоруській православній шляхті, зрівнявши її у правах з польською шляхтою. На поч. 40-х років XV ст., за Казимира, Волин­ське і Київське князівства були знову відновлені. Київ одержав бли­зький до покійного Жиґимонта Олелько Володимирович.

Однак, пізніше Казимир змінює свою політику щодо України, традиційно переорієнтувавшись на Польщу. У 1470 р. завершено лі­квідацію автономії українських земель шляхом скасування Київсь­кого князівства. Після смерті київського князя Семена Олельковича, незважаючи на законні претензії Олельковичів, їх було усунуто, а воєводою (намісником) призначено литовського магната Мартина Ґаштольда (Ґаштовта). Близько року тривала боротьба киян проти призначення Ґаштольда, якого не хотіли впустити в місто. Не­прийняття викликали не національність чи релігійно-обрядова при­належність воєводи, а сам факт приниження Києва, який, з огляду на традицію, заслуговував на князівську гідність бодай у вигляді уділь­ного княжіння. Ґаштольд здобув Київ за допомогою війська, однак, не знайшовши підтримки серед міського українського населення, у 1475 р. повернувся у Литву. У 1480 р. київським воєводою призна­чений киянин Іван Ходкевич. Таким чином, Київське князівство (останнє з-поміж інших земель) стало звичайною провінцією Вели­кого князівства Литовського, позбувшись князівської гідності. Після ліквідації Волинського (1452) і Київського (1470) князівств, на їх мі­сці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками - воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти - з волостей.

Час князювання у Великому князівстві Литовському Казимира IV Ягеллончика, Олександра (1492-1506) і Жигмонта І (1506 -1548), що, як і його кілька попередників, став ще й польським коро­лем (як Сигізмунд І Старий), характеризується поглибленням поль­ського впливу на Литву. Паралельно з'явилася і постійно зростала за­гроза для українських земель з боку Кримського ханства та Москви.

Таким чином, більша частина українських земель була інкор­порована до складу Великого князівства Литовського, яке, однак, у ХУ-ХУІ ст. втрачало свою силу. Польське королівство заявило свої претензії на землі Великого князівства Литовського і стало на шлях поступової ліквідації автономії українських земель.