Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
История книга 1.doc
Скачиваний:
254
Добавлен:
21.02.2016
Размер:
5.76 Mб
Скачать

3. Андрусівське перемир'я

Цей договір про перемир'я між Річчю Посполитою і Московсь­кою державою, укладений 30.01.(9.02.)1667 р. в с. Андрусові побли­зу Смоленська, вперше наочно засвідчив розподіл України.

Основні положення Андрусівського договору вироблялись про­тягом трьох місяців, зі сторони Московського царства їх підписав А. Л. Ордін-Нащокин, а зі сторони Польщі - жмудський староста Ю. Глебович. За умовами Андрусівського миру, припинялась поль­сько-московська війна 1654-1667 рр. і встановлювалось перемир'я на 13,5 років (до червня 1680 р.).

За договором, під владою Московської держави залишалась Лі­вобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ. Правобережна Україна і Білорусія з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом залишалися в складі Речі Посполитої. Київ на два роки передавався Московській державі. Запорозька Січ пере­давалась під спільне управління Польщі і Московщини, які зо­бов'язувались у випадку татарських набігів на Україну разом висту­пити проти кримського хана.

Умови перемир'я викликали велике незадоволення серед украї­нського суспільства, що переросло у повстання, яке спробував очо­лити промосковський гетьман І. Брюховецький. Андрусівський до­говір, порушивши умови Переяславської ради 1654 р., закріпив на­сильницький поділ української етнічної території на дві частини -Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затвер­джений т. зв. «Вічним миром» 1686 р.

Невдоволення московським наступом на суверенітет козацької України викликало величезні незадоволення на Лівобережжі. В 1667-1668 рр. там відбулася низка великих виступів проти москов­ських залог у містах. І. Брюховецький, відчуваючи загальне обурен­ня діяльністю московської адміністрації в Україні, вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання.

У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади в Гетьманщині та перехід України під турецький протекторат. Рада прийняла цю пропозицію. Одночасно І. Брюховецький вступив у переговори з П. Дорошенком та вислав посольство у складі полковника лубенського Г. Гамалії, генерально­го обозного І. Безпалого і канцеляриста Кашперовича до Стамбула.

У травні 1668 р. війська Брюховецького, повиганявши москов­ські залоги з частини українських міст, вирушили визволяти кор­донне місто Котельву, яке обложила московська армія під команду­ванням боярина Г. Ромодановського. На початку літа на Лівобереж­ну Україну вступили правобережні полки під проводом гетьмана П. Дорошенка і пішли на зустріч з військами Брюховецького, які стояли військовим табором під Опішнею (тепер Полтавська обл.). Дізнавшись про підхід військ П. Дорошенка, лівобережні козаки ви­ступили проти непопулярного І. Брюховецького і 8(18).06.1668 р. його вбили.

Петру Дорошенку судилося стати борцем проти несправедливо­го Андрусівського миру, прагнучи відновити єдність Української держави.

4. Гетьманування /7. Дорошенка

Петро Дорофійович Дорошенко (1627-19.11.1698) - один із найвизначніших гетьманів України (1665-1676), державний, полі­тичний та військовий діяч, за образними висловлюваннями пізніших людей, «останній козак» і «сонце Руїни». Походив зі старого козаць­кого роду, онук славного гетьмана М. Дорошенка. Здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови, брав участь у Визво­льній війні як козак і писар Чигиринського полку. Виконував важли­ві доручення Б. Хмельницького, вів переговори з польським і швед­ським урядом. Будучи противником союзу з Московською держа­вою, підтримав гетьмана І. Виговського. В 1660 р. як полковник чи­гиринський П. Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасуван­ня деяких пунктів «Переяславських статей» 1659 р. В 1663-1664 рр. він був генеральним осавулом у гетьмана П. Тетері, з 1665 р. - пол­ковником Черкаського полку. 10.10.1665 р. правобережні полковни­ки вибрали П. Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 р. у Чигирині козацька рада підтве­рдила вибір старшини. В 1665-1666 рр. П. Дорошенко був змушений розбити двох претендентів на гетьманську булаву - В. Дрозденка і С. Опару. Восени 1665 р. війська гетьмана П. Дорошенка після три­валої облоги здобули Брацлав. В. Дрозденко був захоплений у полон і розстріляний.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, П. Дорошенко за підтримки київського митрополита Йоси­па Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися зале­жності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин - т. зв. серденята або сердюки (з турецької -відчайдухи), які відзначалися хоробрістю в бою й особистою відда­ністю гетьманові. Комплектувалися сердюцькі полки виключно з добровольців («охотників») із різних частин України, а також з во­лохів, поляків, сербів та ін. Заборонено було приймати селян-втікачів, а також реєстрових козаків з Лівобережної України. Кожен полк, як правило, називався прізвищем полковника (напр., полк Дмитра Чечеля тощо). Командував сердюками особисто гетьман. Кі­лькість сердюцьких полків коливалася в середньому від 3 до 8 по 400-700 (до 1000) козаків. За службу сердюки отримували грошову платню з гетьманської скарбниці й були на повному забезпеченні.

Розташовувались у визначених гетьманськими універсалами пунк­тах, не маючи постійного місця дислокації. Виконували військову і охоронно-поліційну службу. Сердюки, які разом з компанійцями і жолдаками складали гетьманську гвардію, відзначалися сміливіс­тю і завзятістю в бою, відданістю гетьманові. Для зміцнення фінан­сової системи Гетьманщини П. Дорошенко встановив на українсь­кому кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету (півтораки або «чехи» у м. Лисянка). Проводячи політику колоніза­ції незалежних земель, П. Дорошенко на степовому пограниччі утворив новий Торговицький полк. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, П. Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України П. Дорошенко розгорнув широку зовні­шньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики П. Дорошенка було об'єднання під своєю вла­дою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667 р„ умови якого абсолютно нехтували державні інтереси Украї­ни, П. Дорошенко вирішив укласти військовий союз з Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини. «Доро­шенко ставив своєю метою звільнити Україну від московської та польської влади і об'єднати її. А щоб досягнути цю мету, вважав за найкраще спертися на Туреччину та Крим. Султан обіцяв визнати Україну від Перемишля до Севська», - пише Н. Полонська-Василенко.

У вересні 1667 р. об'єднане українсько-турецьке військо, розпо­чавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широ­ку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по р. Горині. Змусила Польщу до цього облога її армії П. Дорошенком у Галичині біля Підгайців (1667). Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, П. Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час ві­дбувалось антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана І. Брюховецького і 8.06.1668 р. проголосили П. Дорошенка гетьманом всієї України.

Проте гетьманування П. Дорошенка на Лівобережній України тривало недовго. Занепокоєні зміцненням гетьманської влади в

Україні сусідні держави вирішили підривати її шляхом підтримки суперників П. Дорошенка і прямою військовою агресією. На проти­вагу гетьману на Запорожжі висунуто наймолодшого претендента на гетьманську булаву запорозького писаря Петра Суховієнка (Суховій, Шамай, Ашпат-Мурза), якого підтримало Кримське ханст­во. За підтримки Кримського ханства П. Суховій розпочав запеклу боротьбу проти П. Дорошенка, зокрема робив спроби захопити ге­тьманську резиденцію - Чигирин. Вів переговори з турецьким сул­таном, намагався заручитися його підтримкою на умовах, аналогіч­них угоді Османської імперії з П. Дорошенком. Наприкінці 1668 р. напав на володіння П. Дорошенка у Правобережній Україні, але за­знав поразки у битві під Ольхівцем (Дорошенкові допомогли запо­рожці під проводом І. Сірка). Влітку 1669 р. П. Суховій у союзі з та­тарськими загонами знову вчинив напад на територію, підвладну П. Дорошенку, але під час походу татари покинули його за наказом султана, а прибічники Суховієнка проголосили гетьманом умансько­го полковника М. Ханенка. Після перемоги П. Дорошенка над війсь­ком М. Ханенка у битві під Стеблевом (29.10.1669 р.) Суховій на­правився у Крим. Подальша доля його невідома.

Для боротьби із Суховієнком П. Дорошенко, призначивши нака­зним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна (Демка) Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. І хоч на почат­ку 1669 р. Суховієнка вдалося розгромити, відсутністю П. Дорошенка у Лівобережній Україні скористалися противники ге­тьмана. В середині березня 1669 р. у м. Глухові на основі «Глухів-ських статей» 1669 р. вони проголосили гетьманом Лівобережної України Д. Многогрішного (бл. 1630 - після 1701). Наступ москов­ських військ під командуванням Г. Ромодановського на Сіверщину (на Ніжин і Чернігів), відсутність воєнної допомоги від П. Дорошенка, сильні московські залоги у містах, тиск промосков-ськи налаштованих частин старшини і православного духовенства (особливо архієпископа чернігівського Л. Барановича) примусили Многогрішного піти на переговори з царським урядом. Отже 17.12.1668 р. на старшинській раді в Новгород-Сіверську Д. Многогрішного було обрано «сіверським гетьманом». А після пе­реговорів між московським урядом і Многогрішним укладення «Глухівських статей» 1669 р., його і проголосили 9(19).03.1669 р. на

Генеральній Військовій Раді у Глухові гетьманом Лівобережної України.

Отже, «Глухівські статті» підписано між гетьманом Д. Многогрішним і московським урядом 16.03.1669 р. Наростання національно-визвольної боротьби в Україні, політика гетьмана Пра­вобережної України П. Дорошенка і позиція Д. Многогрішного при­мусили московський уряд скасувати умови «Московських статей» 1665 р. і піти на поступки при укладанні «Глухівських статей». До­кумент складався з 27 пунктів. Договір декларував права України на основі «Березневих статей» 1654 р. Московські воєводи залишились лише в п'ятьох містах - Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині і Острі, де вони не мали права втручатись у справи місцевої адміністрації. Козацький реєстр встановлювався в розмірі ЗО тис. осіб. Гетьман мав право утримувати 1 тис. осіб найманого війська. Податки збира­лись виключно козацькою старшиною. Одночасно гетьману заборо­нялось вступати в зносини з іноземними державами. Значно обме­жувався перехід селян у козацтво. В цілому, московський уряд ви­користовував «Глухівські статті» для обмеження державних прав України.

Після обрання гетьманом Д. Многогрішний намагався проводи­ти політику, спрямовану на захист державних інтересів України. Він домігся, щоб Київ з округою, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я 1667 р., залишився у складі Лівобережжя. Спираючись на полки компанійців, Д. Многогрішний прагнув зміцнити гетьманську владу, поступово ослаблюючи політичну роль козацької старшини. Вів таємні переговори з П. Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини. Така політика викликала незадоволення як частини старшинської верхівки, так і московського уряду. В ніч з 12 на 13.03.1672 р. у Батурині козацька старшина (П. Забіла, І. Самойлович, К. Мокієвич, Д. Райча, П. Рославець, Домантович і П. Уманець) при підтримці начальника московської залоги заарештувала Д. Многогрішного і видала пред­ставникам царського уряду. Гетьмана було вивезено до Москви, де в середині квітня 1672 р. над ним розпочався суд. Його звинуватили у державній зраді, піддали тортурам, а опісля засудили до страти. Зго­дом страту замінено на довічне заслання. Д. Многогрішного було вивезено з родиною до Сибіру і ув'язнено в Іркутській тюрмі. Укра­їнські історики пов'язують час гетьманування Д. Многогрішного із закінченням одного з найтрагічніших періодів в українській історії -Руїни.

У цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і отримати допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Мо­сковського царства, П.Дорошенко восени 1669р. уклав союзний договір з Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Ра­дою 10-12.03.1669 р. у Корсуні). Основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана в 1651 р. між Б. Хмельницьким і турецьким султаном. За цим договором територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля; підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно; Українська православна церква зберігала автономію у складі Константинополь­ського Патріархату; українське населення звільнялося від оплати податків і данини на користь турецької казни; на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир; Ту­реччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних дого­ворів з Польщею і Московією без згоди гетьмана; султанські грамо­ти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українсь­кою мовами. Після підписання цієї угоди Туреччина оголосила Польщі війну.

У вересні 1670 р. П. Дорошенко був змушений розпочати боро­тьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником М. Ханенком. Протягом 1671 р. призначений П.Дорошенком наказним гетьманом О. Гоголь (прадід всесвітньо відомого письменника) вів воєнні дії проти польської армії і загонів М. Ханенка. 1671-й рік пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 р. польська ар­мія на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопи­ла Брацлав, Могилів, Вінницю. Навесні 1672 р. розпочалися широ­комасштабні воєнні дії. П. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. В липні козацькі полки під про­водом П. Дорошенка розгромили загони М. Ханенка під Четвертині-вкою на Поділлі. Завдавши ряд поразок польським військам під ко­мандуванням коронного гетьмана Яна Собеського об'єднана україн-сько-турецько-татарська армія, яку очолювали гетьман П. Дорошенко, турецький султан Мухамед IV і кримський хан Селім-Ґірей, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) 27.08.1672 р. і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 р. союзницькі війська обложили Львів. Не маючи засобів для продовження війни, польсь­кий уряд 5.10.1672 р. уклав Бучацький мирний договір 18(28). 10.1672 р. (в м. Бучачі, тепер Тернопільська обл.).

За умовами договору, Польща віддавала Туреччині Поділля, Брацлавщина і південна Київщина переходили під владу гетьмана П. Дорошенка. Польща зобов'язувалася сплатити Туреччині контри­буцію за зняття облоги Львова і щорічно платити 22 тис. злотих да­нини. В квітні 1673 р. польський сейм відмовився затверди їй Буча­цький договір, і польсько-турецька війна тривала до укладення Жу-равненського договору (17(27). 10.1676 р.) в містечку Журавно (те­пер с. Жидачівського району на Львівщині). Договір завершив поль­сько-турецьку війну 1672-1676 рр. За умовами договору скасовува­лася щорічна данина в сумі 22 тис. злотих, яку Польща сплачувала Туреччині на підставі зобов'язань Бучацького мирного договору 1672 р. Поділля залишалось у складі Османської імперії; значна час­тина Правобережної України (за винятком колишніх Білоцерківсь­кого і Паволоцького полків) визнавалася козацькою територією. Цей договір знову-таки не був ратифікований польським сеймом. Укла­дення Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від пре­тензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю По­сполитою, захопити Правобережжя.

У червні 1672 р. замість скинутого з гетьманства Д. Много­грішного лівобережним гетьманом було обрано Івана Самійловича Самойловича (р. н. невід. - 1690), якого 17.03.1674 р. було прого­лошено гетьманом всієї України. В червні 1674 р. московська армія під командуванням воєводи Г. Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом І. Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу П. Дорошенку під Чи­гирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кари-Мустафи, яка змусила І. Самойловича і московські війська від­ступити. Правобережна Україна знову перейшла під владу П. Дорошенка. Проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати дани­ни турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Ме­шканці цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, споді­ваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет П. Дорошенка почав падати серед українського населення.

У цій ситуації розчарований політикою Туреччини П. Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1675 р. на козацькій раді в Чиги­рині П. Дорошенко склав гетьманські клейноди, а І. Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від П. Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності І. Самойловича і І. Ромодановського, віл чого П. Дорошенко рішуче відмовився. Восени 1676 р. 30-тисячна московська армія і полки І. Самойловича знову обложили Чигирин. 19.09.1676 р. розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двотисячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою П. Дорошенко, ро­зуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір. Після зречення з гетьманства П. Дорошенко поселився в с Со-сниці (тепер Чернігівська обл.), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. В 1679-1682 рр. П. Дорошенко жив у В'ятці. Останні роки життя П. Дорошенка провів у с. Яропол-чому під Москвою, де і помер. Все життя і діяльність гетьмана П. Дорошенка, визначного державного і політичного діяча свого ча­су, були спрямовані на досягнення повної державної незалежності та збереження територіальної єдності України. Власне таку оцінку його діяльності давали такі видатні українські історики, як В. Антонович, М. Костомаров, М. Грушевський. Д. Дорошенко та ін.