5. Утворення Кримського ханства: спроби встановлення ним контролю над землями України

Кримське ханство засновувалося протягом 20-40-х років XV ст. Цей процес завершився у 1449 р., коли нащадок Чинґізідів і прави­тель улусу Хаджі-Ґірей (Ґерай) за допомогою Литви відірвав Крим від Золотої Орди і став незалежним володарем. Крим, що в часи Ки­ївської Русі перебував під впливом Візантії, ставав об'єктом експан­сії руських князів (похід Володимира Великого на Корсунь-Херсонес). Частково півострів входив до Тмутараканського князівс­тва. Візантія втратила свої впливи в Криму після здобуття Констан­тинополя хрестоносцями у 1204 р. Крим став об'єктом експансії ве­неціанців та ґенуезців. Основним торговим портом стала Кафа (те­пер Феодосія). Цікаво, що на поч. XIV ст. армія Кипчака, взявши в облогу генуезьку торгову факторію у Криму, закидала в місто чумні трупи, принісши таким чином чуму в Європу. У 1347 р., перенесена корабельними щурами, «чорна смерть» уже вразила Сицилію, а ще за рік - пів-Європи. Приморський і гірський Крим у XIII-XV ст. був генуезькою колонією під назвою Газарія. Тоді ж, після падіння вір­менської середньовічної держави, сюди переселилося чимало вірмен (XIV ст.), а дещо раніше - частина євреїв (ХНІ ст.). Здобуття турка­ми Константинополя у 1453 р. відрізало генуезькі колонії від метро­полії, що стало однією з причин їх занепаду.

Татари почали панувати у степовому Криму з 1239 р. і були улусом (провінцією) Золотої Орди. За монголів півострів отримав назву Кирим (з татарської - рів), або Крим. Вперше татари здійсни­ли спробу відірватися від Золотої Орди при хані Ногаї, але після йо­го загибелі (бл. 1290) знову були підкорені золотоординцями. Як ре­зультат етнічної неоднорідності, на основі злиття тюркських народів (тюрко-булгар, печенігів та половців), а також за участі ісламізова-них нащадків готів (ґотланів чи ґотонів) та греків, почав консоліду­ватися кримськотатарський етнос. Із часом у Криму також прожива­ли і караїми, кримчаки, турки, роми (цигани), українці. Татари поді­лялися на племена, коліна та роди. На чолі племен стояли 6 старших родин («беки», «беї»): Ширини, Барини, Аргини, Яшлови, Мансури та Сафлеути, кожна з яких володіла значною частиною степу, і саме вони складали верхівку феодальної драбини. їх васалами були стар­шини колін та окремих родів. Татари займалися кочовим скотарст­вом, а також землеробством і ремеслом.

Під час боротьби за відокремлення від Золотої Орди висунулася династія Ґіреїв, перший представник якої Хаджі-Ґірей у 1425 р. створив Кримське ханство, а у 1432 р. переніс столицю до Бахчиса­рая (спершу столицями були м. Крим, Кирк-Ер). У 1475 р., після тривалої облоги турки здобули Кафу (Каффу, Кефе), а згодом і весь приморський Крим, після чого зіткнулися з татарами, які панували у степовому Криму. Також турки зруйнували італійські колонії, вбили останнього готського князя Саїка (готське князівство існувало в гір­ському Криму). Незабаром після завоювання турками Південного берега Криму (1475) хан Менґлі-Ґірей у 1478 р. визнав васальну за­лежність від султана. У найбільших фортецях (Кафа, Ґезлев, Єніка-ле, Перекоп та ін.) були розміщені турецькі залоги, які підпорядко­вувались кафському паші.

Кримські татари зберегли багато монгольських традицій. Пра­вителі обиралися на зборах знаті (курултаях), а турецькі султани лише підтверджували вибір. Ґіреї вели незалежну зовнішню політи­ку, збираючи аж до поч. XVIII ст. данину з Московщини та Польщі. Армія кримських татар боролася на боці Османської імперії, але на своїх власних умовах. Згодом кримські татари уклали союз із Моск­вою. Московщина за рахунок цієї угоди відмовлялася платити дани­ну Золотій Орді. Золота Орда після цього й надалі продовжувала на­полягати на своїх домаганнях. Тоді Менґлі-Ґірей у 1502 р. знищив Золоту Орду і лише тоді поклав край монголо-татарському ігу для Московії. У жовтні 1482 р. на прохання Івана НІ хан Менґлі-Ґірей напав на Київ, сильно його погромивши. Київський воєвода Іван Ходкевич разом із родиною потрапив у полон. Завдяки старанням короля Казимира IV Яґеллончика Менґлі-Ґірей відпустив його дру­жину, сина та доньку. Сам же Ходкевич помер у полоні. Золоту ча­шу і дискос з Софійського собору хан прислав у дар московському князю Івану III Васильовичу. Тоді ж було зруйновано значну кіль­кість міст Правобережної України. З цього часу, впродовж ХУІ-ХУІІ ст., напади Кримського ханства на Україну стали майже щорічними. З українських земель виводили живий товар - ясир, який продавали на ринках Криму і загалом Сходу.

Все ж, незважаючи на спадок Золотої Орди, кримський хан не мав у країні абсолютної влади. Голови п'яти кримських родів - Ши­ринів, Баринів, Кулуків, Сулешів і Мансурів - становили Вищу Раду для вирішення питань про війни, які вело ханство. Кожен із родів мав свої чітко розмежовані володіння - бейлики (князівства). У ко­жного бея була своя столиця, свій двір, спадкоємець тощо. Як і хан, вони мали право посилати своїх послів до інших країн за податками (подарунками) та самостійно вести війни поза межами Криму. Ко­жен бей вважався у своєму бейлику необмеженим володарем, у ру­ках якого зосереджувалися адміністрація і суд. Лише під час війн, які вів хан за згодою Ради, беки передавали йому своє військо і вно­сили свою частку коштів. Існувала чітка система податків: ханові, беєві, хазяїнові. Ханство мало свою грошову одиницю.

У Кримському ханстві існувала Державна Рада (Диван), до якої належали спадкоємці хана, голови п'яти родів, муфтії та представ­ники державних і релігійних інституцій. Державна Рада вирішувала всі справи внутрішнього управління, набір війська, напрямки війсь­кових походів тощо. Важливою політичною силою в ханстві було мусульманське духовенство на чолі з муфтієм, який вважався за зна­ченням другою особою після хана. Хан, що стояв на чолі держави, обов'язково належав до династії Ґіреїв. Виборність ханів, що існува­ла доволі довго, згодом була замінена на затвердження хана Портою. За правління Менґлі-Ґірея встановлено титул калги - співправителя і першого спадкоємця престолу, якого призначав хан.

Судочинство в Криму відбувалося за Кораном. Кримінальними злочинами вважалися віровідступництво, перелюбство, грабіж, вбивство, крадіжки, пияцтво. За шаріатом ці злочини каралися дово­лі суворо, проте цю суворість вміли обходити різними тлумачення­ми закону. Суд починав діяти лише тоді, коли хтось до нього зверта­вся. Вирок здійснював позивач, який мав право помститися (прин­цип «око за око») або обійтися відкупом. Поняття політичного зло­чину в ханстві не існувало, тому що представники політичної влади постійно і досить часто змінювалися. Кримські татари з повагою ставилися до іновірців. Крім ісламських судів, в Криму існували ще й юдейські та християнські суди. А євреї, які мешкали у володіннях беїв, взагалі не платили податків. Тут бачимо зважання на багатона­ціональний та багаторелігійний характер Криму.

Це було відображено й у цивільних правовідносинах, які ілюст­руються обрядами при укладанні векселів, духовних заповітів, куп­чих. Шлюб був простим договором, що вершився поза храмом. Чо­ловік приносив дружині калим, а вона йому - посаг. Окрім того, ко­жен шлюб забезпечувався особливим вкладом («магром»), який у випадку розлучення (що траплялося досить рідко) виплачувався не­винній стороні. Жінка в простонародді в Криму користувалася вели­кою свободою, порівняно з іншими ісламськими країнами і зовсім не вела затворницьке життя. Якщо бранка, яку навіть за великі гроші було продано пану, народжувала дитину, вона одразу ж ставала ві­льною. В Криму закон не дозволяв позбавляти волі матір. У Кримсь­кому ханстві раб мав право після семи років праці на пана відкупи­тися або за свої зароблені в рабстві кошти, або на кошти родини чи побратимів (як це було поширено в козаків). Тобто раби мали право на платню. Кримські татари не знали кріпацтва.

Завдяки багатій природі, кримці зуміли добре зорганізувати гос­подарство, зокрема славилося кримське садівництво, виноградарст­во, тютюнництво, бджільництво, шовківництво, конярство. Розвину­тими народними промислами були виправлення шкір, виробництво зброї з прикрасами, виготовлення свічок. У Криму вирощували хліб, не в останню чергу завдяки місцевим українцям, процвітала торгів­ля. В таких її центрах, як міста Бакче-Серай, Кафа, Карасу-Базар то­ргували сукном, оксамитом, іншими тканинами, виробами із золота, коштовним камінням. Щоправда й Кафа (Феодосія) була найбіль­шим невільничим ринком та портом на Чорному морі - «Кючук Іс-танбулом» («Малим Стамбулом»).

Не дивно, що, згідно перепису населення 1666 р. татарський іс­торик Евлія Челебі наводить такі статистичні дані. В Кримському ханстві мешкало 1 120 тис. осіб. З них татар - 180 тис, 20 тис осіб -інших народів (греків, караїмів, вірмен, євреїв) і 920 тис українців. Українці в Кримському ханстві займалися переважно хліборобст­вом. Серед них - 120 тис. жінок і 200 тис. дітей.

Така чисельність українців у Кримському ханстві пояснюється вищезгаданими грабіжницькими походами кримців, які з 1480-х ро­ків відбувалися практично щорічно. Так, до кінця XV ст. татари вчинили не менше 41 нападу, зокрема 31 напад на Поділля, яке най­більше потерпало від татарського спустошення, Руське воєводство (Галичину) - 9, Волинь - 7, Київщину - 4, Белзьке воєводство -2 напади. До сер. XVI ст. відбулося вже понад 100 нападів. Татарські загони інколи добиралися аж під Перемишль. Ці напади супрово­джувалися спустошеннями міст і цілих регіонів і захопленням у ясир великої кількості людей. Так, у зазначений період було захоплено близько 220 тис. осіб при загальній кількості населення України у 3,7 млн. осіб.

У XVI ст. за 63 роки відбулося 69 татарських нападів (Поділля -32, Волинь - 18, Руське і Белзьке воєводства - 17, Лівобережжя - 2). Демографічні втрати України від цих набігів склали 353 тис. осіб. У другій половині XV - XVI ст. відбулося понад 110 татарсько-турецьких набігів (1475 р. Кримське ханство стало васалом Туреч­чини). У першій половині XVII ст. втрати українського населення склали 300 тисяч. Намагаючись уникнути спустошення українських земель, які входили до складу Польщі, королівський уряд намагався припинити напади татарських орд шляхом сплати данини. Однак, це не давало очікуваних результатів. У кінці XV - на поч. XVI ст. об­стояти безпеку українських земель намагалися польські і литовські урядовці - місцеві магнати. У 1497 р. татарські загони Менґлі-Ґірея були розбиті К. Острозьким, 1505 р. - М. Глинським під Клецком і 1512р.- знову К. Острозьким під Лопушним і Вишневцем на нині­шній Тернопільщині. Показово, що саме в цій місцевості, на північ від теперішнього Тернополя, з'єднувалися татарські шляхи - Чор­ний і Кучманський. Згодом, у 1540 р. для захисту Червоної Русі і Польщі від турецько-татарської загрози польський король Сигізмунд II дав руському воєводі Яну Тарновському грамоту на заснування міста Тарнополь (Тернопіль). Найбільш адекватною оборонною реа­кцією місцевого населення від татаро-турецької агресії у XVI ст. стало українське козацтво, яке в сутичках з татарами ставало поваж­ною військово-політичною силою і головним оборонцем українсько­го народу.

Важливою причиною успіху татар в їх спустошливих набігах може вважатися організація кримськотатарського суспільства. В Криму відбувався постійний переділ земель і безперервні військові чвари, а це викликало необхідність постійної озброєності суспільст­ва. Крім того, нестача землі та посушливий клімат степового Криму штовхали кримців на набіги поза межі Криму. Це допомогло витво­рити чітко зорганізовану армію, на чолі якої стояв хан, за ним -оглак, головний начальник об'єднаних сил у поході, туман - керів­ник 10-тисячного війська, минник - тисячі, юз-баші - сотні, он-баші - десятка.

В умовах Кримського ханства місцевому населенню вдалося ви­творити оригінальну культуру. У 1500 р. Менґлі-Ґірей заснував ви­ще духовне училище - медресе. Головними предметами навчання у медресе були арабська мова і арабська філософія. Загалом наука в татар зосереджувалася на юридично-богословських питаннях, аст­рономії і астрології. Татари рано почали записувати свої народні пі­сні. Вони називалися джонки. Розвивалася архітектура, вершиною якої став знаний Бахчисарайський палац.

Татарське походження мають такі українські терміни, як «ко­зак» (кай сак), «чумак» (цей промисел з'явився у XV ст.). Серед української еліти відомі князі татарського походження Михайло Глинський, Остафій Дашкович, один з перших ватажків козацтва, та ін. Серед козацької старшини відомі прізвища татар Ф. Джелалія (Джеджалія), І. Ґанжі та ін.

Варто сказати, що за лаштунками таких державних утворень, як Молдовське князівство, Трансільванія і особливо Кримське ханство, стояла Османська імперія. Туреччина сама теж здійснювала набіги на українські землі. Перший із них відбувся у 1498-1499 рр. на Захі­дну Україну як відплата за втручання короля Яна Ольбрахта в туре­цько-молдовські справи. Турки пограбували Поділля і Галичину, дійшовши аж до Перемишля. По мірі просування турків і їх васалів, татар, у Європу, а також через неможливість адекватно протистояти загрозі державних утворень на пограниччі кількох країн стали фор­муватися військові корпорації для оборони населення від турецької експансії. Однією з них стало українське козацтво.