4. Державний та суспільний устрій Київської Русі у іх-х ст. Господарська діяльність

Сучасна «Енциклопедія історії України» подає таке визначення держави:

держава - є особливою формою організації співжиття числен­них спільнот людей і характеризується наявністю основних ознак:

• системою спеціальних органів та установ, що складають управлінський механізм (державний апарат),

• обов 'язкових правил поведінки, встановлених державою - за­конів, за допомогою яких держава закріплює певний порядок суспі­льних відносин,

• територією, в межах якої діє державна влада.

Виходячи з цього означення, не можна не погодитись із О. Субтельним, який зауважив, що з точки зору політичної організа­ції легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Київська Русь не була державою в сучасному розумінні слова. Розглядати її як таку - значило б приписувати їй вищий рівень полі­тичної організації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централі­зованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократи­чної системи. Єдиний зв'язок між володарями й підвладними, на­самперед неміським населенням, існував у формі збору данини. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами, нерідко ігноруючи потреби держави і суспільства. Політичні стосу­нки були млявими, мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто розв'язувалися за допомогою сили.

З другого боку, Київська Русь як держава не була чимось ста­лим та незмінним, вона пройгила певні стадії становлення та роз­витку. Зростав рівень політичної, соціальної та економічної органі­зації Київської Русі, розвивалася її культура, змінювались та удо­сконалювались форми державної організації та управління.

З часів правління Олега (кінець IX - початок X ст.) наступив но­вий етап у розвитку давньоруської державності. На зміну племінним княжінням прийшла нова, вища форма політичної організації - між­племінна, чи, точніше, надплемінна. У цій державі певна роль нале­жала іноземній панівній верхівці - норманським князям та їхній дружині. Варто відзначити, що князь і дружина не були чимось єди­ним і монолітним. Оскільки князі великою мірою залежали від дру­жини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дру­жинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київ­ських правителів було прагнення задовольнити власних дружинни­ків, щоб вони не перейшли до суперника.

Олег та його наступники на київському престолі - Ігор, Ольга та Святослав - розширювали територію своєї держави і впорядковува­ли її, виходячи з власних династичних інтересів.

Суттєві перетворення відбувались у суспільному устрої східних слов'ян. На зміну військової демократії прийшло феодальне суспіль­ство.

Під терміном «феодалізм» сучасна світова історична наука ро­зуміє систему відносин на основі феодів - ленів, земельних володінь або фіксованих доходів (у натурі чи грошах), які надходять з певних територій, наданих сюзеренами своїм васалам з правом інвеститу­ри (тобто передачі частини цих територій своїм васалам) під умо­вою виконання служб на користь сюзерена - військової, адмініст­ративної, судової чи придворної За умов васально-ленної системи держава переважно являє собою певну конфедерацію слабко пов'язаних територіальних князівств (герцогств чи графств).

У ширшому розумінні феодалізм означає суспільний лад, в яко­му панує земельна аристократія, що живе за рахунок селянства.

У радянській марксистській науці феодалізм означав одну із п'яти суспільно-економічних формацій, що йшла за рабовласниць­кою, або, як у випадку Київської Русі, - за первіснообщинною і пе­редувала капіталістичній. Історики-марксисти вважають основою виробничих відносин за феодалізму власність феодалів на землю і неповну власність на працівника-селянина. Головними класами фео­дального суспільства, згідно марксистського розуміння, є феодали і селяни. Ці великі суспільні групи перебувають у постійному проти­стоянні (класовому антагонізмі), яке проявляється у селянських бун­тах і повстаннях.

Оскільки існує декілька тлумачень терміна «феодалізм», то се­ред істориків ведеться дискусія, чи був цей суспільний лад у Київсь­кій Русі. Радянські історики вважали само собою зрозумілим, що Київська Русь була феодальним суспільством. Проте більшість су­часних немарксистських істориків, як твердить О. Субтельний, від­кидають цю теорію. При цьому вони вказують, що центральний для феодалізму інститут васальної залежності у володіннях Рюриковичів не існував, позаяк влада князів над боярами була мінімальною. До того ж велика роль торгівлі та міст у життєдіяльності Київської Русі, а також наявність переважно незакабаленого селянства свідчать про те, що ситуація на сході Європи докорінно відрізнялася від стано­вища на заході. Тому західні історики схильні розглядати Київську Русь швидше як унікальну й самобутню соціальну систему, а не під­водити її під загальну категорію феодальних суспільств.

Очевидно, говорячи про феодальний лад у Київській Русі, треба мати на увазі його деякі особливості.

У східних слов 'ян феодалізм характеризувався посиленням спад­кової влади великого князя, котрий вважався власником усієї землі і держави. Залежні від нього удільні князі правили окремими землями.

Відбувалися зміни усередині найвищого щабля феодальної дра­бини. Варязька панівна верхівка слов'янізувалась і поступово розта­нула у слов'янському морі. Якщо перші князі з Рюрикового роду -Олег, Ігор, Ольга - носили скандинавські імена, то Святослав - уже чисто слов'янське ім'я. У договорах Візантії з Олегом та Ігорем та­кож помітне зменшення з часом кількості скандинавських імен серед найближчого оточення князів і збільшення слов'янських.

Панівна верства на чолі з великим князем київським включала, згідно літопису, світлих князів і бояр. Очевидно, світлі князі і бояри - це східнослов'янські племінні князі і вожді, підпорядковані Києву. Писемні джерела згадують також «кращих мужів», що були, напев­но, представниками родоплемінної верхівки. До неї відносять і «ста­рців», які у дохристиянські часи виконували судові функції.

До панівної суспільної верхівки належали й князівські дружин­ники. Вони здійснювали не лише суто військові обов'язки професій­них вояків, а й поліційні - придушували внутрішні конфлікти. Окремі дружинники виконували дипломатичні доручення князя: хо­дили послами у сусідні краї. Служба князеві оплачувалась земель­ним наділом, який передавався дружиннику в умовне володіння.

В основі феодальної суспільної піраміди на Русі були вільні се-ляни-общинники. Вони становили основну масу населення.

У давньоруських літописах згадуються різні типи сільських по­селень часів Київської Русі: «село», «погост», «двір» та інші Най­уживанішим терміном є «село». Очевидно, це були найпоширеніші типи поселення, де мешкали землероби. «Погостами» називали центральні поселення сільської округи. «Двір» був укріпленою сіль­ською садибою феодала.

Розміри сільських поселень залежали від зони землеробства. На півночі, у Поліссі, де довше зберігався підсічний тип землеробства, поселення були невеликими. Адже через кожні кілька років висна­жені землі покидали і переселялись на нові.

Південніше, у лісостеповій зоні, де застосовували перелогову систему землеробства, сільські поселення були більшими.

Вуличної забудови тоді ще не існувало. Двори були розташовані безсистемно і включали як житлові, так і господарські будівлі.

Нині в історичній літературі загальновизнаним є твердження, що основним заняттям сільського населення Київської Русі було ор­не землеробство. Однак ця теза стала панівною лише у XX ст. Рані­ше ряд істориків, спираючись на письмові джерела, не вважали зем­леробство провідною галуззю сільського господарства. Адже в літо­писах серед господарських благ, які становили головне багатство Русі, жодного разу не називається хліб, а згадуються тільки продук­ти промислів - хутра, мед і віск. Відомий російський історик В. Ключевський писав: «Зовнішні обставини склалися так, що поки Русь сиділа на дніпровському чорноземі, вона переважно торгувала продуктами лісових та інших промислів і взялася посилено орати, коли пересіла на верхньоволзький суглинок».

На відміну від нього, М. Грушевський стверджував: «Джерела, які знали слов'ян у нормальній обстановці - на насиджених місцях -показують у них широко розвинену землеробську культуру, яка на­клала свій глибокий відпечаток на весь слов'янський побут. Якщо давні письменники говорять про слов'янське землеробство в дуже скромних виразах, пізніші свідчення дають картину справжнього орного землеробства, то чи не слід тут вбачати прогрес у техніці зе­млеробства та цілком зрозумілі наслідки, які звідси випливають».

Край дискусіям вчених із цього питання поклали матеріали ар­хеологічних розкопок у XX ст. Викопні матеріали підтвердили пере­важно землеробський характер сільськогосподарського виробництва східних слов'ян. У городищах ХІ-ХН ст. знайшли повний асорти­мент хлібних злаків раннього середньовіччя: просо, жито, ячмінь, пшеницю м'яку і тверду, гречку, а також льон і мак. У значних кіль­костях знаходили жорна, зернотерки, серпи. Цілком очевидно, що для розвитку всіх перелічених сільськогосподарських культур по­трібен був час, вимірюваний не десятиріччями, а століттями. У культурному шарі X ст. виявлено деталі важкого плуга. Це означає, що він з'явився на Русі приблизно у той же час, що й у Західній Єв­ропі. Суттєвим є те, що на території розкопаних селищ у лісостепо­вій зоні виявлено десятки ям різної глибини, призначених для збері­гання зернового хліба.

На півночі, у лісовій зоні підсічного землеробства археологи знайшли порівняно меншу кількість кісток коней. З цього роблять висновок, що там широко застосовувався ручний обробіток землі.

Праця землероба була дуже важкою.

На основі нечисленних письмових джерел, дякуючи переважно археологічним знахідкам та пізнішим етнографічним матеріалам, вчені намагаються реконструювати життя руського селянина. Ви­глядає воно приблизно так. Весною орали землю під ярі зернові та зернобобові культури. Початок сівби у лісостеповій зоні припадав зазвичай, на Теплого Олексія (17 березня за старим стилем), на По­ліссі на тиждень-два пізніше. Спершу сіяли овес та ячмінь, згодом горох, яре жито. Потім, дочекавшись вильоту хрущів, сіяли просо. Найпізніше висівали гречку. Свято Івана Купала (24 червня за ста­рим стилем) було кінцем сівби гречки. Осіння сівба, зазвичай жита або пшениці, велась переважно у вересні. В Україні вересень згодом називали житосієм. Лише на весняну й осінню оранку, а це дуже ва­жка фізична праця, селяни витрачали близько 40 днів.

Врожай збирали вручну, серпами. Врожайність зернових була низькою і становила до 6 центнерів з гектара.

Внаслідок напруженої праці селянська родина забезпечувала се­бе хлібом, частину віддавала феодалу і дещо могла обміняти на най-необхідніші товари, у першу чергу сіль і залізні вироби.

На східнослов'янських землях існували різні системи землероб­ства залежно від природних умов. У лісовій зоні застосовували тру­домістку підсічну систему. Ліс вирубувався, стовбури дерев підси­хали, а тоді все спалювалось. Таким чином готувалась посівна пло­ща, знищувалось коріння бур'янів, а попелом удобрювався ґрунт. Для розпушування землі використовували мотики, заступи, згодом -легку соху. Такий спосіб обробітку землі був під силу лише сільській громаді - общині.

У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему. Розорювали вільну ділянку землі і засівали. Коли ґрунт виснажувався, залишали її на кілька літ не обробленою, під випас худоби (перелогом) - для відновлення родючості.

Для боронування використовували борони-сукуватки - стовбури невеликих дерев з коротко обрубаними гілками. Археологічні роз­копки свідчать, що землероби Київської Русі використовували бага­то ручних знарядь - заступи, мотики, серпи, коси. Для обмолоту зе­рна застосовували ціп. Зберігали хліб у коморах та зернових ямах, обмазаних зсередини глиною. Збіжжя мололи до XII ст. ручними жорнами, примітивними ручними млинами, пізніше - на водяних млинах.

Тваринництво розвивалося на базі землеробства, яке постачало корми для худоби. Оскільки врожайність була невисокою, то, очеви­дно, і тваринництво було не надто потужною галуззю сільського го­сподарства. Не випадково протягом усього середньовіччя мисливст­во, рибальство, бортництво залишаються важливими промислами.

Організація сільськогосподарського виробництва східних слов'ян значною мірою наклала відбиток на весь подальший хід іс­торичного розвитку східнослов'янських народів. Дослідники вва­жають, що наявність величезних просторів вільних земель, які дава­ли можливість вести екстенсивне підсічно-вогневе і перелогове зем­леробство, загальмувала розвиток сільського господарства у ціло­му. Дійсно, виснажені землі покидали і освоювали нові. Такий спо­сіб землеробства не стимулював навичок покращення обробітку зе­млі та підвищення її родючості. Окрім того, сільська община, яка розпоряджалася орною землею та сільськогосподарськими угіддями, вирішувала, коли і яку ділянку лісу розчищати, коли розпочинати оранку, коли завершувати збір врожаю, щоб випустити у поле худо­бу на випас і т. п., пригнічувала будь-яку ініціативу чи спробу ефек­тивнішого індивідуального господарювання. Якщо ж взяти до уваги ще й перерозподіли орної землі між членами общини, то стає зрозу­мілим, що в селянина не було заінтересованості у кращому обробіт­ку свого наділу. Адже варто йому зібрати вищий урожай, як сусіди вимагатимуть перерозподілити його наділ. Генетики вбачають у зга­даному способі господарювання ще один недолік: у такій популяції відсутній природний відбір землеробських талантів, ці люди можуть займатись сільським господарством хоч тисячу років, залишаючись у цілому малопридатними до нього. Напевно, не випадково у краї­нах із розвинутим сільським господарством ним займаються 5-7 відсотків населення, без порівняння менше, ніж у нас.

У Київській Русі описуваного періоду існували досить розвинуті ремесла та промисли. Серед них перше місце за своїм значенням посідала металургія заліза. Сировиною виробництва заліза була бо­лотна руда. Залізо виплавляли у горнах-домницях. Така домниця за один раз давала декілька кілограмів заліза. Виплавлене залізо було низької якості і потребувало додаткової термічної обробки, яку здійснювали ковалі. Окрім металургії та металообробки, важливими видами ремесел були обробка деревини, шкіри і хутра та ткацтво.

Обробіток деревини можна простежити за знахідками інструме­нтів, які використовувалися у даній справі. Серед них є сокири, тес­ла, долота. З назвою тесла пов'язана й професія тесляра.

За лінгвістичними матеріалами дослідники роблять висновок про існування розвиненого бондарного ремесла. Наявність у термі­нології різних слов'янських народів таких слів, як «відро», «кадь», «діжа» та ін. свідчать про поширення дерев'яного бондарного посу­ду у східних слов'ян.

Масовим видом археологічних знахідок перших століть існу­вання Київської Русі є кераміка. Це дає підстави говорити про успі­шний розвиток гончарного виробництва. Цьому сприяли не тільки загальна потреба у посуді, але й наявність глини, придатної для гон­чарної справи.

Важливою галуззю домашнього виробництва було виготовлення лляних та вовняних тканин. Сировиною для ткацької справи служи­ли льон, коноплі та овеча вовна. Усі ці види волокнистих матеріалів були відомі у Східній Європі задовго до Київської Русі і широко поширені по всіх слов'янських землях. Обробіток льону та конопель можна реконструювати за матеріалами пізнішого часу. Щодо вовни, то її стригли спеціальними овечими ножицями, які відомі за числен­ними археологічними знахідками. Прядіння пряжі здійснювалося на прядках з ручним веретеном, фрагменти яких інколи знаходять при розкопках. Для підсилення обертів на веретено одягали невеликий кам'яний дископодібний кружок-маховик. Ці маховики - пряслиці часто трапляються під час археологічних досліджень руських посе­лень. Прядінням і ткацтвом займались виключно жінки. Цікавим іс-торико-технічним питанням у галузі ткацтва є проблема конструкції ткацького верстата. Відомі два типи ткацьких верстатів: вертикаль­ний та горизонтальний.

Таким чином, з досліджених на сьогодні археологічних матеріа­лів випливає, що найбільш розвиненими ремеслами у ранній період Київської Русі були металургія заліза, ковальство, гончарство, ткац­тво, обробка деревини, шкіри та хутра.

Допоміжну роль, хоча і досить суттєву, відігравали промисли. Найважливішим серед них було мисливство. Археологічні матеріали свідчать, що роль мисливства як джерела м'ясної їжі зменшується. Однак цей промисел не втрачав свого економічного значення. Добу­вання шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давало добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей руського експорту. Роз­виткові мисливства сприяла також необхідність платити данину шкурами звірів.

Чималу роль серед промислів відігравало примітивне бджільни­цтво - бортництво. Бортю називали дерево з дуплом, заселене бджолами. Звідти добували мед та віск, які поряд із хутром добре продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу і Західної Європи. Медом і воском також збирали данину.

Суттєве місце належало і рибальству. В селянському господарс­тві рибальство, як і раніше, було допоміжним заняттям, і значення його залежало передусім від наявності рибних угідь. Беручи до ува­ги археологічні дані, можемо констатувати, що у ІХ-Х ст. вже існу­вали майже всі відомі на сьогоднішній час знаряддя рибальства, а, отже, і способи ловлі риби.

Найдавніші руські поселення міського типу виникли у VI-VIII ст. Літописець називає їх «гради», тобто укріплення. З цього випливає, що первісною функцією найдавніших міст була військова. Однак вони мали не лише оборонне значення. З літописних повідомлень довідуємось, що вже у ІХ-Х ст. «гради» були торговельно-економічними центрами союзів племен. У них зосереджувались ор­гани державного управління, проживали князі і бояри. Тут же зна­ходилась і князівська дружина. В містах жили купці і ремісники, а оскільки серед купців і дружинників було немало іноземців, можемо зробити висновок про багатонаціональний склад населення найбі­льших руських міст.

У IX - першій половині X ст. літописи називають шістнадцять міст на Русі. Проте іноземні хроніки іменують Русь «країною міст». Тому, напевно, міст було більше, ніж згадується. На це вказують і археологічні розкопки.

На землях нинішньої України найдавнішими містами були Київ, Чернігів, Любеч, Переяслав, Вишгород, Іскоростень. До найстаріших українських міст відноситься і давній Галич. Проведені археологічні розкопки засвідчили існування тут великого поселення з VIII ст., а перших укріплень - з X ст. Теребовль (нинішня Теребовля) згідно ар­хеологічних матеріалів існувала як місто з першої половини IX ст.

Підводячи підсумок огляду господарської діяльності населення Русі можемо констатувати, що основними галузями господарства давніх русинів були екстенсивне землеробство і пов'язане з ним тва­ринництво. Промисли залишаються суттєвою галуззю господарства, але відходять на другий план. Розвито ремесел спрямований переду­сім на забезпечення внутрішнього ринку.

Ж