3. Історичне значення Галицько-Волинської держави в розвитку української державності

Галицько-Волинське князівство зробило неабиякий внесок у формування української культури. У культурі цих земель спостері­гається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Євро­пою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від інших держав, а часом ставала батьківщиною нових творчих здобутків.

Не до кінця розв'язаною в українській історичній науці лишає­ться проблема оцінки історичного значення Галицько-Волинської Держави у розвитку української державності. Представник держав­ницької течії в українській історіографії Д.Дорошенко вважав Гали­

цько-Волинське князівство другою українською державою після Ки­ївської Русі. Відома теза Грушевського про Галицько-Волинську державу як прямого і безпосереднього наступника Київської Русі.

Після смерті М.Грушевського і фізичного винищення послідов­ників його історичної школи в СРСР радянські історики змушені бу­ли не помічати історичної тягості та зв'язку між князівствами Пів-денно-Західної Русі і нинішньою Україною.

Говорячи про український характер того чи іншого державного утворення, слід мати на увазі, що формування українського етносу, як і будь-якого іншого, не було одномоментним актом, це тривалий процес. Тому слушним, на наш погляд, є висновок сучасного україн­ського дослідника О.Головка, який вважає: «існуючі до Галицько-Волинської держави державні утворення на Волині у Галичині та в Середньому Придніпров'ї були українськими, оскільки етноси, що їх утворювали, були ланками у ланцюзі етнічного розвитку української нації. З величезної держави-імперії, якою була Русь, виокремилися не тільки Волинь і Галичина, а й землі-князівста Середнього Подні­пров'я».

Як бачимо, ми маємо підстави розглядати Галицько-Волинське князівство як одну з давньоукраїнських держав у ланцюгу найбіль­ших державних формувань української нації протягом століть її іс­нування.

Чекає свого розв'язання проблема впливу і значення чернігово-сіверських удільних князівств на формування українського етносу і держави.

Очевидно, започатковані у Києві, Чернігові, Переяславі, та продо­вжені і розвинуті на Волині й Галичині давньоукраїнські культура, мо­ва, господарські зв'язки між різними частинами українських земель становили ту матеріальну і духовну основу, на якій відродилась згодом Українська козацька держава.

_{Розділ II.}

Українські землі у складі литви і польщі. Українська національна революція середини

XVII століття та українська козацька держава

Лекція 1.

Політика Великого князівства Литовського, Молдовського та Московського князівств, | Кримського ханства щодо українських земель | у другій половині XIV -першій половині XVI СТОЛІТТЯ

Входження західних і південно-західних українських земель до складу Польського королівства. Молдовського князівства, Османської імперії, Семигороддя, Австрії їх адміністративний устрій (кінець XIV- перша половина XVI століття). Входження Волині, Київщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля і Брацлавгцини до складу Великого князівства Литовського, їх адміністративний устрій. Ліквідація автономії Київщини і Волині. Перехід Чернігово-Сіверщини під владу Москви. Антилитовськірухи в Україні: Федір Нільський, Михайло Глинський. Утворення Кримського ханства: спроби встановлення ним контролю над землями України.

1 Входження західних і південно-західних українських земель до складу Польського королівства, Молдовського князівства, Османської імперії, Семигороддя, Австрії. їх адміністративний устрій (кінець XIV- перша половина XVI століття)

Упродовж другої половини XIV ст., після смерті останнього ко­роля Галицько-Волинської держави західноукраїнські землі були анексовані іноземними державами. Більша частина Галицько-Волинського королівства, зокрема Галичина і Західна Волинь, за­хоплені Польським королівством (остаточно у 1387 р.). Казимир III Великий включив галицькі землі до Польського королівства як окреме «Королівство Русі». У 1434 р. воно було інкорпороване до складу Польщі, скасоване автономне становище Галичини, відміне­не давньоукраїнське право та судочинство. Галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут утворено Руське воє­водство (з центром у Львові), що складалося з п'яти земель (повітів) - Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. У 1462 р. утворене Белзьке воєводство.

Поділля з 1430-х років перебувало у складі Польської корони як Подільське воєводство з центром у Кам'янці-Подільському, його східна частина остаточно відійшла до Польщі напередодні Люблін­ської унії (1569). Польща намагалася розширити свою владу і на ін­ші українські землі. Цьому сприяло співпадання інтересів Литви і Польщі, які знайшли відображення в польсько-литовських уніях.

Буковина з Бессарабією (Басарабією) з середини XIV ст. була включена до складу Молдовського князівства. Занепад Галицько-Волинського князівства привів до зміцнення в цьому регіоні у сере­дині XIV ст. позицій Угорщини. В середині XIV - у XV ст. на півдні колишнього Галицько-Волинського князівства існувало українське державне утворення - Шипинська земля (в межах сучасної Черніве­цької обл.), яка визнавала зверхність золотоординських ханів. У 40-50-х роках XIV ст. буковинські землі перебували вже під владою Угорщини. Угорський король Людовик призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню на Буковину румунсь­кого населення з Семигороддя (Трансільванії) та Мармарощини. Він же надав Молдові статус окремого князівства, яке охоплювало землі між Дністром, Карпатами та Чорним морем.

Бассарабія - історична область між Прутом, Дністром і гирлом Дунаю, на схід від Буковини - також протягом ХІІ-ХІУ ст. перебу­вала в складі Галицько-Волинської держави. Після татаро-монгольської навали, одночасно із послабленням впливу на ці землі Галича, почалася міграція румунських поселенців. У кінці XIV ст. Бессарабію зайняли молдовські воєводи Петро Мушат (Хотинщина), Роман Мушат (у 1394 р. зайняв Бендери і Акерман). Крім того, в ХІУ-ХУ ст. на ці землі прийшли ґенуезці, які, за підтримки візантій­ських кесарів, здобули перевагу в торгівлі на Чорному морі і невдов­зі створили тут торговельні пункти і фортеці, зокрема Бендери.

Після утворення незалежного князівства Молдови (1359 р.) Бу­ковина з Бессарабією відійшли до її складу. Майже вся Бессарабія увійшла до складу Молдовської держави у XV ст. за Олександра Доброго (1400-1437) та Стефана III Великого. Буковина та Бессара­бія у складі Молдови розділені на три волості - Чернівецьку, Хотин­ську і Сучавську. Протягом 1373-1374 і 1400-1401 рр. Молдовою правив русько-литовський князь Юрій Коріятович. Упродовж 1387-1497 pp. Молдова визнавала протекторат Польщі Яґеллонів, вела бо­ротьбу проти турецької агресії на чолі з князем Стефаном III Вели­ким (1457-1504). Титул правителів Молдови і Волощини «господар» запозичений з Галицько-Волинської держави. Так у XIV-XVI ст. іменувалися й князі Великого князівства Литовського. Це ж стосу­ється й титулів «воєводи», «бояри». Офіційні документи Молдови XIV-XV ст. написані мовою, близькою до тогочасної розмовної української. Церква в Молдові користувалася старослов'янською мовою, нею ж писали літописи.

Русько-слов'янські впливи відчувалися й у Валахії (Волощині), де господарем був Влад Цепеш («той, що садить на палю»), відомий ще як В ласт Дракула (загинув 1444 р. під Варною). У своїй розвідці, присвяченій Владу Дракулі, І. Франко доводив, що цей правитель походив зі слов'янських (улицьких) князів. Пізніші романтичні ви­гадки, які приписують Владу Цепешу графський титул і упирські здібності, не відповідають дійсності і, на наш погляд, відображають його прижиттєву жорстокість у боротьбі з османами та їх колабора­ціоністами. Вони ж, мабуть, і причетні до цих вигадок.

Під час правління Стефана Великого південна Галичина, хоч і була підкорена Польщею, все-таки тяжіла до православної Молдови, так само як Чернігівщина - до Москви. Це наочно видно на прикладі повстання під проводом Мухи. Загалом, під час правління Стефана III Великого Молдовське князівство досягло своєї найбільшої могу­тності, намагаючись звільнитися від влади Польщі, в постійній бо­ротьбі з нею, а також з Туреччиною, Угорщиною і Кримським ханс­твом. У 1484 р. Стефан НІ визнав перехід під владу султана причор­номорської частини межиріччя Дністра і Дунаю. На цих землях від­тоді існувала у складі Османської імперії провінція Буджак (тепер -західна частина Одеської обл.). Під час тривалих війн із яґеллонсь-кою Польщею, яка мала на меті поновлення васальної залежності молдовських земель від польської корони (похід короля Яна Ольб-рахта), Молдова відповіла у 1498 р. спустошливим походом на во­лодіння Польщі - Руське і Подільське воєводства.

У 1514 р., уже після смерті Стефана Великого, Молдова, разом з українськими територіями, потрапила під владу Османської імперії. Спочатку (з 1538 р.) це була васальна залежність від Туреччини із зобов'язанням платити щорічну данину султанові. Наприкінці XVI ст. Буковину перетворено на звичайну провінцію Туреччини. Адмі­ністративна і судова влада на цій території належала молдовському дивану в Яссах. На Буковині Туреччина створила військово-адміністративну одиницю - Хотинську райю. Тоді ж розпочалася активна румунізація буковинських земель, яка особливо посилилась після перенесення у 1564 р. столиці князівства з Сучави до Ясс.

У XVI ст. на Буковину та в Бессарабію здійснили походи коза­цькі загони на чолі з Д. Вишневецьким (1553, 1564), І. Свирговським (1574), І. Підковою (1577), С. Наливайком (1594). Під час націона­льно-визвольної війни українського народу два походи на Молдову здійснив Б. Хмельницький, який домігся одруження свого сина Ти-моша з молдовською князівною Роксандою. Претендентами на мол­довський престол були М. Вишневецький (батько Яреми) та І. Під­кова. У 1600 р. боротьбу проти турецького панування очолив воло­ський господар Міхай Хоробрий (1593-1601), у війську якого було близько 7 тис. українських козаків. Йому вдалося на короткий час об'єднати Валахію, Молдову і Трансільванію в єдине князівство.

Територія Молдови була ареною Хотинської війни між Поль­щею і Туреччиною у 1620-1621 рр. А молдовський князь Петро Мо­гила на поч. XVII ст. став православним Київським митрополитом. У 1774 р. Буковина (крім Хотинської райї) увійшла до складу Авст­рії, а територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 р. потрапила під владу Російської імперії.

Закарпаття заселяли слов'янські племена білих хорватів. У X-XI ст. воно входило до складу Київської Русі. Саме тоді за цим регі­оном закріпилася назва Русь, яка протрималася за цими землями найдовше, аж до XX ст. (як регіональна назва - Угорська, Підкар­патська, або Карпатська Русь). У першій половині XI ст. почалося захоплення Закарпаття Угорщиною, яке остаточно завершилось у ХНІ ст. З того часу аж до XX ст. ці землі були північною прикор­донною областю Угорського королівства. Хоча ще у другій половині ХНІ ст. м. Мукачевом з округою володів князь Ростислав Михайло­вич, а згодом - галицько-волинський король Лев І Данилович (мож­ливо, як посаг по його дружині, угорській королівні Констанції).

Із захопленням Угорщиною Закарпаття там запроваджено угор­ський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі роз­поділені між сімома комітатами (жупами): Спишським, Земплинсь-ким, Шаришським, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармаро­ським. На чолі комітатів стояли жупани, яких призначав король. У 1393-1414 рр. наджупаном (управителем) Берегівського комітату (округу) був русько-литовський князь Федір Коріятович (у закарпат­ській традиції - Корятович), який зі значним військом прийшов сю­ди з Поділля. На початку XVI ст., внаслідок втрати Угорщиною не­залежності, більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансі­льванського (Семигородського) князівства, а решта, з частиною Угорщини, - під панування австрійських Габсбурґів, які вели по­стійні війни з Туреччиною. З 1699 р. уже вся Закарпатська Русь увій­шла до складу Австрійської імперії.

Отже, упродовж XIV-XVI ст. південно-західні українські землі були захоплені і перебували в складі Польського королівства, Мол­давського князівства, Османської імперії, Угорщини і Австрії.