- •Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка
- •Isbn 978-966-308-198-4
- •Передмова
- •Лекція 1. Вступ
- •1. Предмет історії, функції
- •2. Структура історичних знань, періодизація
- •Періодизація історії
- •1) Первісна доба (від появи людини на Землі до V ст. Н. Е.);
- •Лекція 2. Найдавніші люди на території України
- •1. Типи періодизації давньої історії
- •2. Розселення первісних людей на території України, їх заняття і побут
- •3. Суспільна організація давніх людей
- •1. Трипільська культура
- •2. Індоєвропейці й Україна
- •Лекція 4. Кіммерійці, скіфи, сармати. Античні колони на півдні України
- •1. Територія розселення кіммерійців, їх заняття, побут, суспільна організація.
- •2. Скіфи, їх місце в історії античного світу
- •3. Сармати на території України
- •4. Грецькі колонії Північного Причорномор'я: розташування, суспільно-економічний розвиток, політична організація
- •1. Проблема виникнення слов'ян та їх прабатьківщини
- •Лекція 6. Слов'яни у першій половині першого тисячоліття нашої ери
- •1. Велике переселення народів і слов'яни
- •2. Венеди, анти, склавини
- •1. Розселення східнослов'янських племен та племінних союзів
- •2. Суспільний розвиток східних слов'ян. Процеси державотворення
- •3. Матеріальна і духовна культура
- •4. Сусіди східних слов'ян: хозари і нормани.
- •5. Князювання Аскольда і Діра
- •Лекція 8. Утворення Київської Русі
- •1 Деякі ключові проблеми Київської Русі в історіографії
- •2. Похід Олега на Київ у світлі сучасної історичної науки
- •3. Перші Рюриковичі на київському престолі
- •4. Державний та суспільний устрій Київської Русі у іх-х ст. Господарська діяльність
- •Лекція 9. Київська Русь наприкінці X - у першій половині XI ст.
- •1. Початок правління Володимира Великого. Реформи Володимира
- •2. Міжусобна боротьба між синами Володимира Великого. Утвердження Ярослава у Києві.
- •3. Внутрішня і зовнішня політика. «Руська Правда»
- •4. Політичний устрій
- •5. Соціальна структура населення Київської Русі
- •6. Суспільно-економічний розвиток
- •7. Розвиток писемності та освіти. Духовна культура
- •Лекція 10. Київська Русь у другій половині XI -першій половині XIII ст.
- •1. Київська держава за Ярославичів
- •2. Любецький з 7зд князів
- •3. Володимир Мономах і Мстислав Володимирович
- •4. Міжусобна боротьба. Причини феодальної роздробленості Київської Русі
- •Лекція 11. Політичний і соціально-економічний розвиток руських князівств другої третини XII - першої половини XIII ст.
- •1. Київське і Переяславське князівства: політичне становище, суспільно-економічний розвиток
- •2. Політичний і соціально-економічний розвиток Чернігово-Сіверського князівства
- •3. Волинське князівство. Підкарпатські землі. Утворення Галицькоао князівства
- •1. Етногенез українців
- •2. Культура Київської Русі періоду політичної роздробленості
- •Лекція 13. Галицько-Волинська держава
- •1. Утворення Галицько-Волинського князівства
- •2. Внутрішня та зовнішня політика князя Данила Романовича. Коронація Данила
- •3. Перший похід монголів на Русь. Вторгнення хана Ба-тия на українські землі. Утворення Золотої Орди
- •4. Вторгнення хана Батия на українські землі
- •5. Утворення Золотої Орди
- •Лекція 14. Галицько-Волинська держава наприкінці XIII - в першій половині XIV ст.
- •І. Наступники Данила Романовича
- •2. Особливості розвитку культури Галицько-Волинської держави
- •3. Історичне значення Галицько-Волинської держави в розвитку української державності
- •Українські землі у складі литви і польщі. Українська національна революція середини
- •XVII століття та українська козацька держава
- •Лекція 1.
- •2. Входження Волині, Київщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля і Брацлавщини до складу Великого князівства Литовського. Їх адміністративний устрій. Ліквідація автономії Київщини і Волині
- •1 Сполученням «кг» в тогочасних українсько-білоруських джерелах передавався звук «г».
- •3. Перехід Чернігово-Сіверщини під владу Москви
- •4. Антилитовські рухи в Україні: Федір Більський, Михайло Гпинський
- •5. Утворення Кримського ханства: спроби встановлення ним контролю над землями України
- •Лекція 2. Соціально-економічний розвиток українських земель у XV -першій половині XVI ст.
- •1. Литовські Статути
- •2. «Устава на волоки»
- •3. Зміни в соціально-економічному житті
- •4. Поступове закріпачення селянства
- •5. Антифеодальні (соціальні) рухи в XV-на початку XVI ст.
- •Лекція 3. Вихід на історичну арену українського козацтва
- •1. Походження та розселення українського козацтва: заняття, побут
- •2. Заснування Запорозької Січі князем Дмитром Вишневецьким та її внутрішній устрій
- •3. Виникнення реєстрового козацтва та структура війська Запорозького
- •4. Військове мистецтво козаків
- •5. Військові походи козаків в інші країни
- •Лекція 4. Польсько-Литовське зближення і утворення Речі Посполитої
- •1. Становище західноукраїнських земель під владою Польського королівства
- •2. Причини польсько-литовського зближення уХМст. Кревська унія
- •3. Городельська унія та її значення для України
- •4. Зовнішньополітичне становище Литви у середині XVI ст. Люблінська унія
- •5. Наслідки утворення Речі Посполитої для українських земель
- •Лекція 5.
- •1. Перші козацькі повстання Криштофа (Христофора) Косинського і Семерія (Северина) Наливайка
- •2. Антикозацька політика польського уряду в першій третині XVII ст.
- •3. Козацькі повстання під проводом:
- •4. «Ординація Війська Запорозького» 1638 р
- •Лекція 6. Духовно-релігійне життя України (XVI - перша половина XVII ст.)
- •1. Реформація в Європі й Україна. Релігійна свідомість українського народу
- •2. Братства та їх діяльність. Острозька академія
- •3. Берестейська унія та її вплив на духовне життя в Україні
- •4. Церковна полеміка та релігійна боротьба в першій половині XVII ст.
- •5. Митрополит Петро Могила та його культурно-освітня діяльність
- •6. Ужгородська церковна унія 1646 р.
- •Лекція 7. Перший період Української національної революції (1648-1676 рр.). Національно-визвольна війна українського народу під проводом б. Хмельницького (1648-1657 рр.
- •1. Передумови і початок Національно-визвольної війни українського народу
- •2. Розгортання національно-визвольної боротьби у 1648-1649 рр. Зборівський мир
- •3. Воєнно-політичні події 1650-1653 рр. Турецький протекторат і молдовські плани
- •4. Воєнні дії Речі Посполитої в Україні після Переяславської угоди з Росією у 1654-1657 рр.
- •5. Гетьманська держава. Система влади, внутрішня і зовнішня політика. Передсмертні плани б.Хмельницького
- •Лекція 8. Українська козацька держава протягом 1657-1687 рр. Завершення Української національної революції та Руїни
- •1. Україна в роки правління і. Виговського. Початок Руїни.
- •2. Ю. Хмельницький. Порушення територіальної цілісності України
- •3. Андрусівське перемир'я
- •4. Гетьманування /7. Дорошенка
- •5. Руїна на Правобережжі Гетьманування і. Самойловича
- •Частина і Давня і середньовічна історія України
Лекція 8. Утворення Київської Русі
Деякі ключові проблеми Київської Русі в історіографії. Похід Олега на Київ у світлі сучасної історичної науки. Перші Рюриковичі на київському престолі. Державний та суспільний устрій Київської Русі у ІХ-Х ст. Верстви населення. Господарська діяльність.
1 Деякі ключові проблеми Київської Русі в історіографії
Перш ніж приступити до висвітлення сучасного бачення суспільно-економічних, політичних, етнічних і культурних процесів у період утворення і розквіту Київської Русі, варто коротко оглянути історіографію цієї проблеми. Адже історія Київської Русі, віддалена від нас тисячею років, досі є предметом не лише наукових дискусій істориків, але й аргументом у суперечках політиків.
Історія Київської Русі була і залишається одним із найважливіших напрямів досліджень вітчизняних істориків. Після розпаду Радянського Союзу були ліквідовані ідеологічні обмеження, що їх накладала партійно-державна марксистська ідеологія разом із політичними твердженнями про визначальну роль російського народу -«старшого брата» серед інших народів СРСР - в історії східного слов'янства. Стало можливим повернутися до неупередженого розгляду багатьох концептуальних питань історії Київської Русі. Серед них варто згадати декілька основних. Приміром, формаційна проблема - чи був у Київській Русі феодалізм класичного, західноєвропейського зразка? Або яка форма і тип держави існували у Київській Русі: монархія, імперія, федерація, конфедерація? Чи існувала єдина давньоруська народність? Який вплив справили на формування Київської Русі сусіди - візантійці, нормани і хозари? Якою мірою християнізація Київської Русі вплинула на розвиток її державних і культурних інституцій? І, нарешті, загальна проблема: якому народові належить давньоруська спадщина?
Як відзначає київський історик Г. Касьянов, наприкінці 1980-х років в історіографії тоді ще радянської України розпочався процес, який умовно можна було б назвати «націоналізацією» історії. У най-загальнішому вигляді його суть полягала в переході від писання історії в рамках марксистського класового вчення до її переписування і переосмислення як історії національної.
Політичним підґрунтям цього явища був процес «перебудови» в СРСР і розбуджені ним суспільні тенденції до автономізації, а далі -незалежності України. А інтелектуальним поштовхом став вихід в Україні у 1991 році праці канадського історика українського походження О. Субтельного «Україна: історія». Цей популярний нарис історії України став одкровенням не лише для широкого загалу, але й для багатьох вітчизняних істориків, не знайомих із сучасною зарубіжною історичною літературою. Саме з праці Субтельного стало відомо, що такий незаперечний з точки зору радянських істориків постулат, як феодальний лад у Київській Русі, піддається серйозним сумнівам, політична система Русі визнається імперією, а «норманська теорія» має прихильників серед серйозних вчених.
Праці західних дослідників і перевидані нині твори відомих українських істориків другої половини XIX - початку XX ст. М. Костомарова, М. Грушевського та його учнів, становлять значну частину історіографії Київської Русі. Проте більшість наукових досліджень складають ґрунтовні роботи з проблем історії Київської Русі сучасних вітчизняних вчених. Передусім, варто вказати праці академіків Я. Ісаєвича та П. Толочка, а також відомих українських медієвістів Ю. Асєєва, М. Брайчевського, С. Висоцького, М. Котляра, Л. Махновця, В. Рички, Н. Яковенко та ін. Проблеми сучасної історіографії Київської Русі вивчає О. Щодра. Природно, Київська Русь цікавить не лише українських, але й російських, польських, західноєвропейських учених.
У відомій праці «Київська Русь» П. Толочко обґрунтовує історіографічний термін «Київська Русь». Він, зокрема, заперечує доцільність вживання терміна «Русь-Україна», що набув особливого поширення у працях українських істориків діаспори. На його думку, словосполучення «Русь-Україна» не відповідає історичним реаліям
ІХ-ХШ ст. А посилання на М. С. Грушевського він вважає не зовсім коректними. Фундаментальна праця М. Грушевського «Історія України-Руси» має таку назву тому, що висвітлює історичний процес упродовж цілого тисячоліття, отже, - і Русі, і її спадкоємниці України. А двотомне дослідження, присвячене давньоруському періоду історії, назване М. Грушевським «Київська Русь».
П. Толочко вказує також, що українські історики діаспори у переважній своїй більшості розуміють Київську Русь в етнографічних межах українського народу; все, що було за ними, вважалося колоніальною периферією, яка не мала органічного зв'язку з Києвом. Це відповідає концепції М. Грушевського, згідно з якою «південь був колискою культурного і суспільного уюіаду Київської Русі, а найдавніша епоха українського життя майже співпадає з поняттям історії цієї останньої». Така тенденція, на думку П. Толочка, не може бути визнана науковою, оскільки суперечить усім наявним джерелам. Однак, в іншому місці, обґрунтовуючи існування в період Київської Русі єдиної давньоруської народності, П. Толочко вказує, що «природним центром, ядром давньоруської народності протягом усієї домонгольської історії були Південна Русь і Київ». Таким чином, П. Толочко по суті солідаризується з М. Грушевським.
Ряд сучасних українських істориків заперечують тезу про існування єдиної давньоруської народності, на чому наполягали радянські вчені. Однаково писане слово, одна церква та спільна духовна традиція, звичайно ж, породжували відчуття взаємної спорідненості, - вважає Н. Яковенко, - але тільки в тонкому шарі освіченої еліти. Тож стверджувати на цій підставі, що княжу Русь заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до «єдиної давньоруської народності», - пише вона - це те саме, що на підставі, скажімо, спільного ла-тиномовного шкільництва проголосити існування «єдиної латинської народності» в межах тогочасної Європи.
У науковій літературі досі ведеться дискусія про роль сусідів давніх східних слов'ян - хозарів і норманів - в утворенні держави Київська Русь. Ідея хозарських витоків східнослов'янської державності останнім часом була підтримана відомими американськими вченими-славістами О. Пріцаком та Ф. Дворніком. Омелян Пріцак доводить хозарське походження полян. На його думку, хозари відіграли ключову роль у заснуванні Києва та створенні Київської Русі. Однак аналіз писемних джерел, а надто виявлені досі археологічні матеріали не підтверджують визначної ролі хозар в утворенні Руської держави.
Популярний нині російський історик Л. Гумільов вважає, що рання історія Давньої Русі - це послідовність русько-хозарських зв'язків, які завершились у X ст. переходом панівної ролі від Хозарії до Русі.
Щодо «норманської теорії», яка ґрунтується на повідомленні «Повісті минулих літ» про закликання князів-варягів Рюрика, Сине-уса і Трувора для управління східними слов'янами та етнічному ототожненні варягів з Руссю, то єдиної точки зору досі не вироблено. Немає обґрунтованих відповідей на питання про кількість варягів та ступінь їх осілості на сході Європи. Зокрема, якщо вплив норманів на суспільні процеси у східних слов'ян був настільки суттєвим, то куди поділись потомки варягів і слов'янок? Адже у Нормандії і в Північній Англії вони живуть досі. Остаточно не вияснено вплив варягів на етнічні, економічні і державотворчі процеси у східнослов'янському суспільстві.
Варто вказати, що «норманська теорія» з часу свого виникнення і до сьогодні, окрім наукового, академічного навантаження, несе у собі й політичне, ідеологічне. Німецькі вчені - творці «норманської теорії» у XVIII ст. Г. Байєр, Г. Міллер і А. Шльоцер, підкреслюючи вплив норманів на державотворчі процеси у Русі, робили комплімент німкені Катерині II на російському престолі. З другого боку, антинорманська завзятість частини російських, а згодом радянських істориків випливала з ідеї месіанської ролі Москви - третього Риму. Прикладом політичної заангажованості деяких сучасних зарубіжних норманістів є наведені П. Толочком слова західноєвропейського дослідника Рудольфа Портнера: «Вікінги вели тривалі війни проти Франції і Англо-Саксонського королівства, вони заснували філіали держав у Середземномор'ї, створили Київську імперію на Русі. Ця східна країна без кордонів і горизонтів була не здатна до власного управління і створення державного ладу, так що нормани повинні були прийти для того, щоб ці джунглі організувати і дисциплінувати їх жителів».
Нормани, безумовно, відіграли свою роль у зміні київської правлячої династії та утвердженні на Русі перших Рюриковичів. Однак, династичні питання були лише частиною ширшої проблеми державотворення. Відродження нині «норманської теорії» у її ідеологічному контексті мимоволі спонукає згадати події десятилітньої давності щодо псевдонаукових міркувань про будівництво єгипетських пірамід космічними прибульцями. Тоді обурені єгипетські вчені задавали резонне запитання: «Якщо собор св. Петра у Римі і св. Павла у Лондоні створили європейці, то чому піраміди у Єгипті - прибульці з космосу? Чи не є така теорія версією расизму?».
Актуальним залишається питання про історичну спадщину Київської Русі. Хто із сучасних народів: українці, росіяни чи білоруси є її прямими спадкоємцями?
Відомий канадський історик українського походження 3. Когут присвятив проблемі сприйняття української історії російськими вченими та політиками спеціальну наукову розвідку із промовистою назвою «Історія як поле битви». Він слушно зауважив: з часів утворення Російської імперії там панувала думка, що Україна є частиною Росії в історичному, мовному, культурному і навіть духовному розумінні. Витоки такого погляду можна простежити ще у московських книжників, однак його сучасний образ сформулювала класична російська історіографія від кінця XVII і до початку XX століття. М. Карамзін, Є. Соловйов і В. Ключевський розглядали Київську Русь, що постала в X столітті на території Центральної України, як першу російську державу, а її східнослов'янське населення як росіян. Прямим і єдиним продовженням історії Київської Русі російські історики вважали (а деякі з них вважають так і досі) Володимиро-Суздальську і Московську Русь. Власне, з їх подачі в історичній літературі й утвердився книжний термін «Київська Русь».
У XIII ст. Київську Русь частково спустошили й підкорили монголи. Проте, згідно з російським імперським поглядом, ця держава, незважаючи на «монголо-татарське іго», збереглася у північно-східних руських землях, спочатку як Володимиро-Суздальське князівство, згодом під владою Москви як Велике князівство Московське і, нарешті, як Російська імперія зі столицею у Санкт-Петербурзі. Таким чином, зазнавши територіальних змін, Російська держава існувала безперервно від Київської Русі аж до Російської імперії XX ст., хоча південно-західні частини «Росії» (Україна та Білорусь) відійшли до інших держав, спочатку до Литви, а потім до Польщі. З цього випливало, що давню єдність Російської держави треба відновити шляхом «збирання» всіх російських земель, включно з Україною та Білоруссю.
- Стверджуючи, що перша Російська держава існувала на території України, в рамках традиційної імперської схеми важко було пояснити існування українців. У 1856 році М. Погодін висунув тезу, що давній Київ населяли росіяни, але монгольська навала призвела до їхньої масової міграції на територію Росії. Нові племена з Карпат заселили Україну в XIV і XV ст., створивши український етнічний субстрат. Хоча теорія Погодіна мала певну популярність, довести, що ця зміна населення дійсно відбулась, було неможливо. Більшість російських істориків пояснювали істотні відмінності між росіянами та українцями в мові, звичаях та ментальності псуванням первісно російського етносу внаслідок польського впливу.
Традиційна - або російська імперська схема, - підкреслює 3. Когут, - не була лише предметом роздумів кількох науковців. Розповсюджена через освітню систему та пресу, вона була панівною концепцією в Російській імперії аж до революції 1917-1921 років. Російські історики-емігранти після Жовтневої революції та громадянської війни перенесли її в Європу та Північну Америку, де вона набула майже узаконеного статусу. Цю схему використовували в політичних діях, зокрема, для виправдання поділів Польщі або анексії Галичини Російською імперією під час Першої світової війни. Ця схема була підґрунтям для заборони публічного вжитку української мови (1863 і 1876 роки) й позиції, котру дуже стисло сформулював російський міністр внутрішніх справ граф П. Валуєв 8 червня 1863 року: «Никакого особенного малороссийского язьїка не бьіло, нет и бьіть не может».
Поєднуючи історію династії, імперії та російського народу, російська імперська схема змогла знайти виправдання для Російської імперії, прирівнюючи її до практично безперервної тисячолітньої історії «Росії» та «російського народу». У цій схемі залишалося дуже мало місця для історії українців і білорусів, яких розглядали лише як відгалуження російської національної родини. Коли українці досяг-ли певного рівня національної свідомості й організували національний рух, вони вже не могли миритися з тим, що їхнє минуле - лише додаток до російської національної історії. За іронією долі, уряд Російської імперії сам заохотив дослідження української історії, аби довести, що землі, котрі належали Польщі, з незапам'ятних часів були істинно «російськими». Історики XIX ст. мали змогу провести численні дослідження з історії України, зокрема козацького періоду.
Під впливом романтизму історики-народники зосереджувались не так на державних структурах, як на історії «народу» або «простолюду». У процесі досліджень вони знаходили дедалі більше й більше доказів того, що українці відрізняються не тільки від поляків, але і від росіян. Не замінивши російську імперську схему якоюсь іншою, українська народницька історіографія тим не менше засвідчила, що в різні часи Україна розвивалась власним, окремим історичним шляхом.
Концептуальний прорив здійснив найвидатніший український історик Михайло Грушевський. У своїй десятитомній «Історії Укра-Їни-Руси», інших монографіях і сотнях статей та джерельних публікацій він спростував традиційну російську імперську схему й запропонував альтернативний погляд. М. Грушевський стисло підсумував свою концепцію 1904 року в статті «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу Історії східного слов'янства». Грушевський вказує, що російська імперська схема, прирівнюючи історію династії до історії російської держави й навіть російської нації, нелогічна. Він рішуче відкидає концепцію зміни географічних центрів і механічного пов'язування різних історичних періодів, щоб показати прямий лінійний розвиток російської нації від Київської Русі. За Грушевським, російська імперська схема не лише ігнорує українців і білорусів, але також неспроможна пояснити походження самої російської нації.
Спростовуючи російську імперську схему, Грушевський висуває власну тезу, що українці, білоруси та росіяни мають окремі й відмінні історії. Він стверджує, що Руська держава не перемістилася на північний схід, а радше продовжувала існувати на українській території як Галицько-Волинська держава, а пізніше як Литовська Русь. Хоча згодом деякі правові, урядові та релігійні структури було пересаджено на російську територію, Росія розвивалася зі свого кореня і не була органічно пов'язана з Київською Руссю. Отже, історія російської нації починається на північно-східних землях, а історія українців - у Київській Русі. Відтак кожний народ розвивався окремо, попри те, що іноді долі цих народів переплітались.
З української перспективи вплив М. Грушевського був колосальним. Використовуючи наукову критику, він спромігся виступити проти панівної імперської міфології та створити нову історичну схему. Грушевський замінив парадигму, в якій українці майже не відігравали жодної ролі навіть на власній території, іншою, в якій вони мали давнє минуле. Він створив інтелектуальний простір, в якому могли розвиватися дослідження з української історії. Відтак більшість українських істориків, які перебували поза російсько-радянським контролем, прийняли погляди Грушевського, а більшість російських істориків - відкинули. Це свідчення того, якою мірою працю історика (незалежно від його власних намірів) використовують у Східній Європі для узаконення національних міфів і чому саме історія є полем битви в боротьбі конкурентних ідентичностей, - підсумовує 3. Когут.
На початку XX ст. під впливом національного руху та короткого періоду незалежності України народницький підхід в українській історіографії було відкинуто на користь нового «державницького» напрямку. Історики державницької школи В. Липинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та ін. вдивлялись у минуле і знаходили періоди, коли Україна була фактично незалежною державою. Вони зосереджувались на таких ознаках державності, як міжнародні відносини, внутрішня адміністрація, система судочинства. Вони розглядали Київську Русь, Галицько-Волинське князівство і навіть Велике князівство Литовське як втілення української державності.
Як бачимо, навіть побіжний огляд історіографії Київської Русі свідчить про важливість, наукову й політичну актуальність вивчення цього періоду вітчизняної історії. До цього слід додати, що не лише вищезгадані, але й ряд інших проблем історії Київської Русі потребують глибокого подальшого дослідження.