Утворення Галщько-Волинського князівства. Внутрішня та зовнішня політика князя Данила Романовича. Коронація Данила. Перший похід монголів на Русь. Вторгнення хата Батия на українські землі. Утворення Золотої Орди.

Лекція 13. Галицько-Волинська держава

1. Утворення Галицько-Волинського князівства

Волинь і Галичину об'єднував не лише спільний кордон. їх пов'язували торговельно-економічні і зовнішньополітичні інтереси. Обом князівствам загрожували половці з півдня і поляки із заходу. Тому не дивно, що у 1187році після смерті Ярослава Осмомисла га­лицькі бояри запросили зайняти престол волинського князя Романа Мстиславича. Та у зв'язку із чварами і жорстокою боротьбою, яка велась серед самих галицьких бояр, Роман Мстиславич довго на престолі не втримався. І лише після смерті Володимира Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстис-лавичу в 1199р. вдалося об'єднати ці землі в єдину Галицько-Волинську державу.

Утворення такої держави мало на той час велике значення. Лі­тописець називає Романа «царем на Русі», «самодержавцем всія Ру­сі». Це означає зміцнення позицій великого князя і те, що йому вда­лося приборкати і взяти у свої руки непокірні боярські угрупування.

Роман прагнув створити власну модель державного управління. Він хотів побудувати сильну князівську владу, яка не буде залежати від земельної аристократії. Та стара земельна знать - бояри - нама­галася обмежити права свого сюзерена, втручалася у внутрішню і зовнішню політику Романа. Боярська опозиція була дуже сильною.

Роман показав себе мудрим державним діячем, талановитим ди­пломатом. Він орієнтувався на бойову віддану дружину, середні й вищі верстви міського населення багатих волинських міст і особли­во стольного града Володимира. На відміну від інших князів, він дбав і про забезпечення своїм заходам більш широкої підтримки у суспільстві. Це дозволило Романові зміцнити центральну владу в князівстві, піднести його економічну, а відтак - і військову міць. Роман використовував будь-які способи у приборканні галицьких бояр. Своїх непримиренних ворогів серед бояр він карав смертю, ви­силав за межі держави. Середні верстви населення Галицько-Волинської землі схвалювали розправи Романа над місцевим сваві­льним боярством, оцінивши похмурий гумор князя. Караючи бояр­ську опозицію, він примовляв: «...Не погнітивши бджіл, не їстимеш меду» або «Не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш».

У зовнішній політиці Роман зосередив увагу на поширенні своєї влади. У 1203 р. він завдає поразки суперникам із Суздаля й утвер­джується в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і навіть від­чинили йому Подільські ворота міста. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського і Новгород Сіверського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волин­ське. Територія усієї Правобережної України та частина Лівобе­режжя на якийсь час увійшли до складу єдиної держави - Галицько-Волинського князівства.

Найбільшу славу Романові принесли його успіхи у війнах із тра­диційними ворогами. Щоб захистити українські землі, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців та литовських князів. Галицько-Волинський літопис із захопленням розповідає про Рома­на. Він «одолів усі поганські народи мудрістю розуму, додержуючи заповідей Божих. Адже він кидався на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись... переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха».

Роман мав добрі відносини з Візантійською імперією. Є згадки про те, що у Константинополі було посольство Романа. Відносини з Візантією були основними у зовнішній політиці Романа. Але він на­магався підтримувати добрі стосунки і з країнами Західної Європи. До Романа приходили посли від Папи Римського. Відомо, що Роман узяв участь у міжусобних війнах між претендентами на загально-польський престол. В останні роки свого життя Роман встановив ті­сні взаємини з іншою світовою імперією середньовіччя - Німець­кою.

Улітку 1205 року Роман Мстиславич розпочав військовий похід на Польщу. Метою виступу стало очевидно намагання князя припи­нити напади польських князів на галицькі землі, зміцнити західні кордони Галицько-Волинської держави. За іншою версією, метою походу Романа була не Польща, а участь у загальноєвропейській бо­ротьбі між прибічниками Папи Римського і його ворога - німецького імператора.

Іду чи через Польщу, Роман потрапив у засідку і загинув у червні 1205 р. під Завихостом.

Після смерті князя Романа Мстиславича розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилось чужоземне втручання.

У1205 році князями стали малолітні сини Романа: галицьким -Данило (1201-1264) і волинським - Василько (1203-1271), а реген­том при них була мати. Але боярські угрупування Романової вдови та її малолітніх синів до влади не допустили. Кілька років князі по­невірялися за кордоном, поки підросли і почали боротьбу за престол.

Бояри в Галичині посідали сильні позиції. їхнє політичне стано­вище ґрунтувалось, очевидно, ще на традиціях існування потужних хорватських племінних княжінь на цих землях, які лише за часів Во­лодимира Великого остаточно були підпорядковані Києву. Дещо пі­зніше правнуки Ярослава Мудрого князі-ізгої Ростиславичі залуча­ли місцевих, галицьких бояр на свій бік у боротьбі за Підкарпатські землі, роздавали їм посади і маєтки, що стали основою зміцнення боярських родів. Галицькі бояри мали величезні доходи від солевар­них промислів, сільського господарства і торгівлі. Окрім того, часто бояри у прикордонних землях переходили на бік іноземних правите­лів і ті ставали їхніми покровителями, надаючи великі привілеї та забезпечуючи, у разі потреби, захист. Усе це нерідко призводило до запеклої боротьби між боярськими угрупуваннями і галицькими князями.

Бояри запросили трьох синів Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», на престол у Галич. Матір'ю Ігоревичів була ві­дома зі «Слова...» Ярославна - дочка Ярослава Осмомисла Галиць­кого. Таким чином, по материнській лінії Ігоревичі могли претенду­вати на галицький престол.

Галицькі бояри сподівалися, що новгород-сіверські князі будуть слухняним знаряддям в їхніх руках. Але через деякий час Ігоревичі почали самостійно управляти землями, вийшли з-під опіки бояр. Розгорілася боротьба не на життя, а на смерть. Ігоревичі здійснили розправу над боярами, більше 500 бояр стратили, багато інших по­втікали. У ході війни, що розгорілася між непокірним боярством та Ігоревичами, бояри перемогли, і щоб помститися, у 1211 році пові­сили захоплених у полон Ігоревичів. У Галичі на якийсь час «вок-няжився» боярин Володислав.

Випадок убивства боярами своїх князів і факт посідання бояри­ном князівського престолу є унікальними, в жодній іншій частині Русі небувалими. Це зайвий раз свідчить про могутність, економіч­ний та політичний вплив на суспільне життя галицького боярства.

У1214 році бояри знову пішли на зговір з угорцями, і ті захопили Галич та проголосили п 'ятирічного угорського королевича Калмана «королем королівства Галицького». Це була справжня іноземна вій­ськова окупація. Від неї галичан визволив у 1219 році новгородсь­кий князь Мстислав Удатний, який по материнській лінії також був нащадком Ярослава Осмомисла.

У північній «півотчині» - Волині - Романовичі поступово від­новили свої позиції. У боротьбі за батьківський престол вони спира­лись на волинських бояр, із середовища яких походила їхня мати. З 1214 р. Данило Романович утвердився на Волині і почав шукати со­юзників для боротьби за Галич. Таким союзником став князь новго­родський Мстислав Удатний, з дочкою якого одружився Данило.

Більше 30 років Романовичі боролися за свою отчину. Старшим князем був Данило, якого історики прозвали Галицьким, його сорат­ником і помічником усі роки залишався Василько.

Данило Романович зумів організувати добре військо. Важкоозб-роєну кінноту складали волинські бояри, а піхоту він набрав із се­лян. Данило зумів також заручитись підтримкою селян і городян у Галичині, які потерпали від боярського свавілля і безперервних во­єн. Врешті боярська опозиція зазнала поразки. У 1237-1238роках Данило зміг остаточно укріпитися в Галичі. Василько отримав Во­линь.