1. Розселення східнослов'янських племен та племінних союзів

Міграційні процеси під час Великого переселення народів лягли в основу творення багатьох сучасних народів Європи. Українці не стали винятком. Вони - прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

Правобережна Україна була частиною прабатьківщини слов'ян. Слов'яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті балтами й угро-фінами. Витіснивши аварів з Причорномор'я, слов'яни посідають їхнє місце. Таким чином, протягом УІ-УІІст. н. е. слов'яни заселили майже всю територію нинішньої України.

На великій території - від Карпат до верхів'я Волги - форму­ються східнослов'янські племена і племінні об'єднання. Ці нові утворення, на відміну від попередніх - склавинів і антів, включають у себе вже півтора десятка різних племінних груп. Про них повідом­ляє наш найдавніший літопис «Повість минулих літ». Племінними об'єднаннями, з яких згодом сформувався український народ, були: поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, волиняни, дуліби і білі хо­рвати.

Поляни займали територію на захід від середнього Дніпра між його притоками Тетеревом і Россю. Політичним центром був Київ.

Древляни проживали в південному басейні Прип'яті, Горині, на західному березі Дніпра і в північному басейні Тетерева. їх політич­ний центр - м. Іскоростень.

Сіверяни розселилися на схід від середньої течії Дніпра, в ба­сейні нижньої Десни, Сули, Псла і Ворскли аж до верхів'їв Сіверсь-кого Дінця. Найбільшими містами були: Чернігів і Новгород-Сіверський. Вони одночасно виконували роль і політичних центрів.

Тиверці жили між нижніми течіями Прута і Дністра та на схуд від Дністра, на півдні аж до Чорного моря і межували з уличами. Політичним центром була фортеця Білгород над Дністром.

Землі уличів, які були нащадками антів , до кінця IX ст. простя­галися по обидва боки нижньої течії Дніпра, межиріччям Дніпра і Південного Бугу та західним берегом Південного Бугу і межували тут із тиверцями. На сході їхнім сусідами були тюркські племена, а на півночі - поляни. їхнім політичним центром було Олешшя у по­низзі Дніпра (біля нинішнього м.Цюрупинськ, Херсонської обл.). Згодом уличі були потіснені кочовиками на захід і частина їх посе­лилась у Прикарпатті та Закарпатті.

Дуліби і волиняни займали територію в басейні Західного Бугу з політичними центрами у містах Волин і Теребовля.

Білі хорвати проживали в Карпатах і в басейні Верхнього Дніс­тра. Ужгород став їхнім політичним центром.

Назви окремих племен зустрічаються у творах різних письмен­ників. У IX ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний бавар­ський географ IX ст., перелічував племена: волинян, бужан, сіверян, уличів. У X ст. Костянтин Багрянородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів. Останні дві назви не­зрозумілі. У тому ж X ст. аль Масуді писав, про одне з племен - во-лінана, - і називав їхнього царя Маджака. Таким чином, назва слов'яни, які в VI сторіччі замінили назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається у 602 році), зникає в ІХ-Х ст. Його заміняють назви окремих племен.

У Х-ХІ сторіччях у писемних джерелах залишилися натяки на пересування племен. Збереглися назви нижнього Дніпра - Лівобе­режжя і частини чорноморського побережжя - «Лукомор'я».

На нижньому Дніпрі був торговельний осередок - Олешшя, піз­ніше - Олепіки. Були слов'янські поселення в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, у Фанагорії. Тільки існуванням міцного слов'янського осередку можна пояснити появу в XI ст. Тмутараканського князівст­ва. На існування значного праукраїнського населення у Причорно­мор'ї вказує «Повість минулих літ». Про уличів та тиверців літопи­сець в XI ст. пише так: «Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаєви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть грады их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином, виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На пересунення племені полян вказує пояснення «Повісті» на похо­дження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за часів літописця жили вже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість», - це прихід із Польщі, від ляхів, двох братів - Радима та В'ятка з родами своїми й оселення їх - Радима на Сожу, а В'ятка на Оці. Від них літописець виводить племена радимичів і в'ятичів. Що­до праукраїнських племен, то серед них провідне значення набува­ють поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту. У всякому разі, від VI сторіччя тут уже було слов'янське місто, як свідчать ар­хеологічні дослідження, а від VII ст. місто це вже згадується вірмен­ським письменником під назвою Куяр.

Говорячи про географію розселення східнослов'янських племен, слід пам'ятати, що йдеться не про маленькі племінні угрупування, а про великі союзи племен. Ці союзи племен VIII-IX ст. називають племінними княжіннями. Вони були ранньодержавними утворення­ми і передували виникненню у IX ст. єдиної східнослов 'янської дер­жави - Київської Русі. Літописець відзначив, що ці племінні об'єднання «жили осібно і володіли родами своїми, і жили кожен із родом своїм на своїх місцях». Вони «мали свої звичаї, і закони отців (предків) своїх і заповіти, кожне - свій норов». Справедливість слів літописця підтвердила археологія. Знахідки східнослов'янських ста-рожитностей підтверджують характерні регіональні особливості. Вони стосуються обряду поховання, прикрас тощо.