Лекція 4. Кіммерійці, скіфи, сармати. Античні колони на півдні України

Територія розселення кіммерійців, їх заняття, побут, суспільна організація. Скіфи, їх місце в історії античного світу. Сармати на території України. Грецькі колонії Північного Причорномор 'я: роз­ташування, суспільно-економічний розвиток, політична організація.

1. Територія розселення кіммерійців, їх заняття, побут, суспільна організація.

Доба раннього заліза на території України пов'язана з прожи­ванням тут народів, назви яких дійшли до нас. Завдячуючи переду­сім давньогрецьким, а також ассирійським та іншим писемним дже­релам ми говоримо вже не про анонімні народи - археологічні куль­тури, а про кіммерійців, скіфів, сарматів; давньогрецькі колонії на півдні України.

Найдавнішою народністю в межах території України, назва якої засвідчена історією, є кіммерійці. За Гомером, вони були жителями найвіддаленішої з північних країн, якої досягав у своїх подорожу­ваннях легендарний Одіссей.

«Врешті дісталися ми течій глибоких ріки Океану. • Там розташовані місто й країна людей кіммерійських, Хмарами й мглою вповиті. Ніколи промінням ласкавим Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне, Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини. Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, -Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.» Ось у таких похмурих тонах змальовує кіммерійську землю Го-мер. В уявленні греків кіммерійці були первісними жителями Півні­чного Причорномор'я. На підтвердження цього давньогрецький іс­

торик Геродот наводить ряд сучасних йому географічних назв, зв'язаних з перебуванням тут кіммерійців. Так, він називає Боспор Кіммерійський (Керченська протока), Кіммерійські переправи, Кім­мерійські стіни (укріплення) і область. Про те, наскільки міцна була пам'ять про кіммерійців, можна судити з того, що і Страбон, автор, який жив на рубежі нашої ери, називає місто Кімерік на півтень від Пантікапея (сучасної Керчі), Кіммерійське селище, що знаходилось на другому боці Керченської протоки біля входу в Азовське море, і хребет Кимерій у гірській частині Криму.

Більшість згадок про кіммерійців у стародавніх назвах місцевос­тей пов'язується з Керченським півостровом і Таманню. Тому деякі вчені вважають, що область їхнього розселення обмежувалась тільки цими територіями. Ряд вчених взагалі заперечує зв'язок кіммерійців з Північним Причорномор'ям і вбачає в них стародавніх жителів Пі­внічного Кавказу. Однак та велика роль, яку приписувала кіммерій­цям антична історична традиція, а також ряд даних про місце їхньо­го проживання дозволяють вважати кіммерійців численною групою чи союзом племен, що займали не тільки Керченський півострів і Тамань, а й увесь Крим і всю степову смугу Північного Причорно­мор'я. На території Північного Причорномор'я немає назв місцевос­тей чи населених пунктів, зв'язаних з їхнім іменем, але пам'ять про кіммерійців, як колишніх жителів цього краю, теж не згасала тут протягом віків. Геродоту в пониззі Дністра показували могилу, що належала останнім кіммерійським царям. За свідченнями Геродота і Арістея з Проконнеса, вся країна на північ від Чорного моря до при­ходу скіфів була зайнята кіммерійцями.

Писані джерела свідчать про те, що кіммерійці здавна непокоїли багаті країни Малої Азії, розташовані переважно нинішньої Туреч­чини. До часів Гомера відноситься розповідь про вторгнення кімме­рійців у Фрігію. Вони спустошили Каппадокію, Пафлагонію і дохо­дили до іонійських міст. Фрігійський цар Мідас, син Гордія, отруїв­ся (, щоб не потрапити до них у полон. В ассирійських клинописних текстах другої половини VIII ст. до н. е. вперше згадується народ ґі-мірра (тобто кіммерійці античних джерел), що оселився в східній ча­стині Каппадокії і на південь від Урмії. Існує думка, що згадувана в ассирійському клинописі країна Гамірра знаходилась у східній час­тині Каппадокії, яка у вірменів аж до середніх віків називалась Га-мірк.

Проникнення кіммерійців через Закавказзя в Передню Азію бу­ло зв'язане з послабленням стародавньої східної держави Урарту пі­сля поразки, завданої їй ассирійським царем Тіглатпаласаром III у 735 р. до н. е. Урартійські правителі не раз зазнавали тяжких невдач у війнах проти кіммерійців. Ассирійський цар Саргон з тривогою стежив за появою нового сильного противника на півночі.

Пізніше майже протягом всього VII ст. до н. е. Ассирії довелося вести постійну боротьбу з кіммерійцями. На початку царювання Асархадцона, як повідомляє один вавилонський текст, «кіммерійці пішли на Ассірію і були Ассирією перебиті». Для грецьких авторів вихідним пунктом всіх походів кіммерійців були Північне Причор­номор'я і Приазов'я, а шляхи їх вторгнень на південь ішли через Ка­вказ або Фракію (Балканський півострів).

Походи кіммерійців у Передню і Малу Азію та їхні успішні вій­ни з могутніми державами Стародавнього Сходу - Ассирією, Урар­ту, Лідією - дають право припускати, що кіммерійці були об'єднані в міцний воєнний союз. Головну силу їх, очевидно, становили добре озброєні кінні загони, очолювані племінними вождями, які в джере­лах називаються царями і воєначальниками.

Кіммерійці та їх культура здавна викликають великий інтерес вітчизняних і зарубіжних учених. Питання це виявилося важким, за­плутаним. Особливо великі незгоди викликало визначення пам'яток, що їх можна було б віднести до кіммерійських. Початок серйозному вивченню кіммерійських пам'яток покладений ще радянськими уче­ними. З числа скарбів і окремих знахідок бронзових предметів у Пі­внічному Причорномор'ї ними були виділені такі, які можна напев­но віднести до перших століть І тисячоліття до н. е., тобто до тієї пори, коли тут жили історично відомі кіммерійці. Серед цих речей були кинджали, наконечники списів, сокири,бронзові ножі, серпи та інші вироби, які свідчать про те, що кіммерійці за рівнем культури не поступалися жодному іншому народові на сусідніх територіях у Східній і Середній Європі.

У Приазов'ї і Причорномор'ї, особливо на нижньому Дніпрі, було виявлено численні поселення і курганні поховання кінця II -початку І тисячоліття до н. е., що належали, на думку багатьох уче­них, кіммерійцям. Установлено, що життя в тих поселеннях припи­нилося у VIII ст. до н. е. внаслідок якоїсь події, що, очевидно, була зв'язана з появою в Північному Причорномор'ї войовничих кочових племен скіфів. Найдавніші скіфські втульчасті кістяні наконечники стріл і частини від кінської вуздечки, які зрідка знаходили на посе­леннях, можливо, є свідченням сутичок кіммерійців зі скіфами в Причорномор'ї.

Крім поселень, тепер відомо чимало кіммерійських поховань, зосереджених переважно в південній частині України. Хоча похо­вання не супроводжувалися багатим і різноманітним інвентарем, все ж вони свідчать про майнове розшарування серед кіммерійців і на­явність анімістичних уявлень в їх заупокійному культі.

У могилі кіммерійського вождя зі складним дерев'яним скле­пінням, відкритій археологами у Широкому кургані біля с. Малої Лепетихи, Херсонської області, знайдено два чудові кинджали. Один з них виготовлений цілком з бронзи, а другий складається з бронзової рукоятки і залізного клинка.

Цікавий згадуваний вище курган біля хут. Лук'янівки, поблизу Каховки, в якому виявлено поховання жінки, що лежала в скорчено­му положенні на боці. Поховання супроводили янтарні і скляні буси, бронзова фібула і глиняний лощений кубок.

Кіммерійські могили другої половини VIII - першої половини VII ст. до н. е. дуже мало відрізняються від ранньоскіфських. Поки що не встановлено тих ознак, на підставі яких їх можна було б розрі­зняти.

Кінні загони кіммерійців були дуже рухливі і здійснювали, як згадувалось вище, далекі походи, аж до Передньої Азії. На цій під­ставі кіммерійців було прийнято вважати кочівниками. Проте все, що відомо про їх культуру в Причорномор'ї, дозволяє вбачати в них осілі пастушо-землеробські племена. З такою думкою узгоджується також факт існування ряду «кіммерійських» за назвами поселень і містечок античного часу на Боспорі. І Гомер описує кіммерійців як жителів міста, а не степових кочовищ.

За новішими даними, носії кіммерійської культури походять від племен - носіїв так званої зрубної культури, що просунулись при­близно в другій половині II тисячоліття до н. е. з-за Дону в Північне Причорномор'я. Таким чином час перебування кіммерійців на землях сучасної України можна датувати з кінця II тис. до н.е. до VII ст. до н.е.

Походження кіммерійських племен пояснює багато чого в хара­ктері їх матеріальної культури, в основі своїй східної; очевидно, во­но матиме істотне значення і для вияснення етнічної належності цих племен.

Для кіммерійської культури пізнього часу, крім згаданих вище знахідок бронзових предметів, характерні глиняні горшки, прикра­шені у верхній частині ліпними валиками з насічками або пальцьо­вими вдавленнями, і посудини банкових форм, що побутували у зрубних племен. Разом з тим, отримують поширення різноманітні лощені посудини у вигляді кубків, черпаків та інших форм, що про­никають у Північне Причорномор'я від сусідніх лісостепових пле­мен і населення Дністро-Дунайського басейну.

Існувала гіпотеза про те, що кіммерійці належали до фракійсь­ких племен. На користь цього наводились відомості Страбона, який відзначав зв'язок кіммерійців з фракійським плем'ям трерів, а також деяке поширення фракійських імен серед населення античних міст Північного Причорномор'я, головним чином Боспору, в чому і вба­чали вплив кіммерійців як колишніх аборигенів країни.

Однак збереглося кілька «царських» імен, які дозволяють конс­татувати, що кіммерійські вожді мали імена іранського походження. Ім'я кіммерійського «царя» Сандакшатру, відоме за ассирійськими джерелами, означає по-староіранському «влада бога Сандона». Ім'я Тсушпа пояснюється з іранської мови як «міцнокінний».

Обмаль мовних даних не дозволяє з достатньою впевненістю установити етнічну належність кіммерійців. Характерно, між іншим, що давні джерела завжди змішували кіммерійців 38 скіфами, належ­ність яких до північних іраномовних племен установлена лінгвісти­чними дослідженнями. Отже, кіммерійці могли входити до складу фракомовних або, що ймовірніше, іраномовних племен.