4. Право

Утворення Київської держави супроводжувалось фор­муванням феодального права. Найдавнішою його фор­мою були звичаї, що склалися у процесі спілкування людей, увійшли в звичку, побут і свідомість певної групи чи всього населення. Звичай став основним засобом регу­лювання поведінки людей у первіснообщинному суспіль­стві. З виникненням держави панівні класи пристосували деякі звичаї до своїх інтересів, санкціонували та забез­печували їх використання примусовою силою держави. Так виникло звичаєве право, що стало важливою фор­мою права у рабовласницьких державах. Воно поширю­валося також і в період феодалізму ((до виникнення аб­солютної монархії).

Уже з Х ст. з'являється князівське законодавство Ще за часів Олега у договорі з греками 911р. є згадка про приписи «руського закону». Особливе значення мають статути князів Володимира Великого та Ярослава мудрого, які внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне і кримінальне право. Найголовнішою пам'яткою. права Київської Русі є Руська Правда, що зберегла своє значення і в наступні періоди історії й не тільки для українського права. Окрім цього, Руська Правда має чимале значення не тільки як пам’ятка законодавства Київської держави, а й як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства, подібно до капітуляріїв франкського короля, засновника династії Каролінгів Карла Великого.

Історія Руської Правди складна. Питання про її по­ходження, а також і час складання її найдавнішої частини ще повністю не досліджене. Деякі автори (на­приклад, академік Б. Греков) відносять це навіть до УІІ ст.. Однак більшість сучасних дослідників поєднують Руську Правду з ім'ям Ярослава Мудрого. Суперечливим залишається і питання про місце видання цієї частини Руської Правди. У літописі вказується Новгород, але чимало авторів називають Київ.

Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XIст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо 106списків Руської Правди, складених XIII—XVIIст., які прийнято поділяти на три редакції —Коротку, Розширену та Ско­рочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи роз­витку феодалізму в Київській Русі. Коротка редакція найдавніша (XIст.). Вона складається з Правди Яро­слава, або Найдавнішої Правди, Правди Ярославичів, або Статуту Ярославичів, Покону вірного та Статуту мостникам. Останній належить до важливих пам'яток новгородського адміністративного законодавства. Він присвячений організації мостіння (брукування) головних торгових магістралей Новгорода і доріг, що вели до пристаней і на міський торг. У сучасній літературі існують три можливих варіанти-датування Статуту. Професори С. Юшков і М. Тихомиров пов'язували його з кінцемXIIст., Б. Рибаков і Л. Черепній —з 30-ми рокамиXIIIст., В. Янин —з часом князювання Ярослава Ярославича (1265—1270рр.).

Правду Ярослава Мудрого складено ймовірно у 30-х роках XIст. Норми цієї найдавнішої Правди відобража­ють суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значним обмеженням, інститут кри­вавої помсти. Предметом правового захисту є переваж­но життя, тілесна недоторканість і честь дружинної знаті та її військового спорядження, челядь. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння.

Правду Ярославичів складено у 50—60-х роках XIст. У ній, на відміну від Правди Ярослава, дуже чітко ви­значено феодальну сутність регульованих нею суспіль­них відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права, як права-привілею, тобто неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних груп. Панівні класи забезпечувалися правовою охороною значно краще, ніж інші верстви населення. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5гривен, а за князівського дружинника — 80.

Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції Руської Правди, дослідники не мають єдиної думки, її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха, (1113—1125рр.) або його сина Мстислава. Не менш суперечливе питання про час виникнення складо­вих частин цієї редакції —Суду Ярослава Володимиро­вича та Статуту Володимира Мономаха. Розширена ре­дакція Руської правди, куди входять перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно задоволь­няла інтереси феодалів, захищала їхню власність на зем­лю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювались на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення.

Скорочену редакцію Руської Правди більшість дослід­ників розглядає як найпізнішу, створену на основі Роз­ширеної редакції у XVчи навіть XVIIст.

На розвиток права Київської держави відчутно вплинуло запровадження християнства. Церква почала засто­совувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, яке виникло на основі римського рабовласницького права, пристосованого до потреб фео­дального розвитку. Найдавнішими пам'ятками церков­ного права були церковні статути князя Володимира Святославича про десятини і церковних людей та князя Ярослава Володимировича про церковні суди. Ці стату­ти збереглися у великій кількості пізніших переробок XIII—XIVст., але початкові тексти відносять до періоду існування Київської держави. У їх основі лежать вста­новлення названих київських князів, де визначалися форми і розміри матеріального забезпечення церкви та межі церковної юрисдикції стосовно столичної київської митрополії. Ця обставина, а також те, що законодав­цями у статутах були великі київські князі, а у створенні Статуту князя Ярослава брав участь київський митрополит Іларіон, зумовило чинність названих статутів на території всієї Русі. Водночас до їх текстів вносились нові норми, що відображали зміни у взаємовідносинах світської та церковної влади в окремих князівствах у процесі розвитку феодальних відносин, еволюції держав­ного ладу і самій церковній організації. Церковні статути дають змогу визначити становище християнської церкви у державі. Бони закріплювали привілеї служителів церкви на «десятину» —десяту частину доходів, що за­лежне населення сплачувало церкві. Спочатку вона встановлювалася для спорудження й утримання Десятин­ної церкви (перша кам'яна церква у Києві, збудована руськими і візантійськими майстрами 989—996рр.), а пізніше набула характеру повсюдного феодального податку, який збирали церковні установи.

Законодавство мало достатньо розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: на коней, знаряддя виробництва тощо. Право власності відрізнялося від права во­лодіння, передбачався порядок відібрання власником виявленого ним свого майна, що знаходилось у володінні іншої особи. Законодавець по суті обґрунтовував непра­вомірне володіння, вимагаючи не тільки повернення сво­го майна, а й сплати компенсації за користування ним.

Руська Правда охороняла приватну власність. Так, знищення знаку власності на бортних деревах каралося штрафом у сумі 12гривен. Великий штраф означав пе­редусім захист самого принципу приватної власності. Посилення захисту феодальної власності на землю було закріплене вже у Короткій редакції Руської Правди.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина — освоєння вільних земель холопами і залежними селяна­ми. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини, яка включала у себе па­лаци власника, житло його слуг, приміщення для челяді та залежних селян, господарські будівлі.

Розвиненим було зобов'язальне право. Відомі такі види договорів: купівля-продаж. позика, поклажа, особи­сте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики. Значною мірою це стало наслідком повстання київських низів 1113 р. проти лихварів, Володимир Мо­номах, покликаний боярами, щоб врятувати ситуацію, розробив заходи, спрямовані на впорядкування відсотків стосовно боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Стягнення відсотків було обмежене двома роками, після чого поверненню підлягала тільки взята сума. Якщо ж позикодавець уже встиг отримати відсотки за три роки (це становило 150% боргу), то він втрачав право на повернення боргу. Об'єктом позики були не тільки гроші, а й хліб, мед тощо.

Переважав простий порядок укладання договорів — усна форма із застосуванням деяких символічних дій, рукостискання, зв'язування рук і т. д. У деяких випадках вимагалося свідчення. Є певні відомості й про зароджен­ня письмової форми укладання договору про нерухомість.

Спадкове право характеризувалося відверто класо­вим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при від­сутності синів майно вважалося виморочним і переходи­ло до князя.

Тривалий час у науці залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за запові­том. Однак, як засвідчують законодавство і практика, воно насправді існувало. При спадкуванні за законом, тобто без заповіту, перевагу мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. На спадкоєм­ців покладався тільки обов'язок видати сестер заміж. Спадковість поділялася, очевидно, порівно, але молод­ший син мав перевагу —він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею, то вони разом з нею отримували волю.

Сімейне право розвивалося у Київській Русі відпо­відно до канонічних правил. Шлюбно-сімейні відносини до прийняття християнства регулювалися звичаєвим пра­вом, яке довго зберігалося і після прийняття християн-сі із а. Існували викрадення наречених, багатоженство. Так, князь Володимир Великий до хрещення мав п'ять дружин і кількасот наложниць. З прийняттям християнства встановилися нові принципи сімейного права — моногамія (одношлюбність),утрудненість розлучення, безправність позашлюбних дітей, суворі покарання за по­зашлюбні зв'язки, що прийшли до нас із Візантії.

За візантійським правом існував низький шлюбний вік 12—13років для нареченої і 14—15для нареченого. Вимагалася згода наречених і батьків та відсутність близького споріднення. Не допускався третій шлюб. Питаннями розлучення відала церква, яка дуже ð³äко допускала розірвання шлюбу.

Багато уваги приділялося кримінальному праву. За Руською Правдою, поняття злочину трактувалось як «обида», незалежно від того, чи було це нанесення ма­теріальної, фізичної або моральної шкоди. Особливо тяжким злочином вважалося посягання на князівську владу, яка проявлялася передусім у повстаннях. Велику увагу приділяли майновим злочинам: крадіжкам (татьба), підпалові, пошкодженню рухомого майна тощо. До злочинів проти особи належали вбивство, побої, образа. виривання бороди або вусів.

Суб'єктом злочину могла стати будь-яка людина, крім холопа—3а дії холопа відповідав його пан. Система по­карань була проста і м'яка. Найсерйознішими покаран­нями вважалися потік і розграбування, коли майно зло­чинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общи­ни або перетворювався в холопа. Найпоширенішими були грошові покарання —віра і продаж. Перша стягалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5до 80гри­вен, а друга —за інші злочини у розмірі від 3до 12 гривен. За заподіяне тяжке каліцтво, вбивство зрадливої жінки стягували піввіри. Відома й так звана дика віра. її сплачувала верв, на території якої знаходили вбитого, а вбивцю не вдавалося розшукати. Смертна кара як вид покарання не записана у Руській Правді, але літописний матеріал засвідчує її застосування за виступи проти феодальної влади і зраду князя. Так, організатори й учасники повстання проти князівської влади (70осіб) були страчені через повішення князем Ізяславом у Києві1068р. За злочини, що належали до компетенції церков­ного суду, застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух), тюремне ув'язнення.

Руська Правда не знала вікового обмеження кримі­нальної відповідальності, не знала також поняття осуд­ності, але їй було відоме поняття співучасті. Щоправда, проблема співучасті розв'язувалася просто: всі співучас­ники злочину відповідали порівну, розподіл функцій між ними не передбачався.

Староруське право ще не знало чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоч, зрозуміло, деякі процесуальні дії (наприклад, гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки за кримінальними справа­ми. У будь-якому випадку і за кримінальними, і за ци­вільними справами застосовувався змагальний (обвину­вальний) процес, при якому сторони були рівноправними. Обидві сторони в процесі називалися позивачами.

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було гоніння сліду, тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід приводив до житла конкретної особи, то вважалося, що він є злочинцем. Коли слід приводив до сільської общини, відповідальність несла верв. Якщо слід загубився на великій дорозі, то на цьому пошук припинявся. Судовими доказами були покази свідків, котрі поділялися на видоків (очевидці) і послухів (які чули про дану подію), ордалії (суди божі), тобто випробування залізом і водою, а також присяга (рота), що застосовувалася тоді, коли не було інших доказів. У деяких випадках мали доказове значення зовнішні ознаки і речові докази. Так, наявність синців була доказом побиття. При крадіжці істотне значення мало знайдення вкраденого.

Дослідники вважають, що у церковному суді застосовувався, окрім змагального, інквізиційний (слідчий) процес з усіма його атрибутами, в тому числі й з тортурами.

У Київській державі, як зазначалося, ще не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації. куди входив і сам князь. Проте існували спеціальні посадові особи, які допома­гали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивство). Судові функ­ції виконували і церковні органи (митрополит, єписко­пи, ігумени). Існував також вотчинний суд—право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала становили невід'ємну частину його імунітетних (лат.immunitas —звільнення, свобода, прав.