4. Право

Система права Галицько-волинської держави мало чим відрізнялася від правових систем інших князівств періоду феодальної роздробленості. Норми Руської Прав­ди. тільки дещо змінені, продовжували діяти. Галицько-волинські князі видавали, безперечно, і власні акти. Але втрата політичної незалежності була головною причиною того, що основні законодавчі пам'ятки Галицько-Волинської держави, які б повністю розкривали систему фео­дального права, до нас не дійшли. Документи та інші пам'ятки української культури масово знищували представ­ники польсько-литовської влади і католицького духовенства.

Поодинокі ж документи, які збереглися, є унікальними пам'ятками. Вони дають змогу грунтовніше вивчити важ­ливі проблеми історії права Галичини і Волині. Серед них цінним джерелом, що характеризує економічні зв'язки Галицького князівства з чеськими, угорськими та іншими купцями, є грамота князя Івана Ростиславича Берладника (прізвисько від м. Берладь у Молдавії) 1134р. Грамота встановлювала пільги для іноземних купців. Так, болгарські купці звільнялися від сплати мита, коли привозила до Малого Галича (тепер Галац) товари «на склад» (не привіз товарів до інших міст пільга не поширювалася) При торгівлі «на » (місце розвантажування суден) мито сплачувалося, навпаки, тільки у Малому Галичі, в інших містах князівства —ні. У 1287р. було видане «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича щодо норм спадкового права у Володимиро-Волинському князівстві. У ньому йшлось про передачу князем Володимиром права експлуатації феодальне залежного населення своїм спадкоємцям. Зокрема, місто Кобриї (тепер Брестської обл.) і села Городел (поблизу Володимира-Волинського), Садове (на межі пізніших Володимирського і Луцького повітів) з людьми і даниною заповідалися дружині князя. У 1289р. була видана Уставна грамота волинського князя Мстислава Даниловича, що вста­новлювала розміри і форми феодальних повинностей для міського населення на користь державної влади. Видання її пов'язане з заволодінням містом Берестя князем Мсти­славом (перед тим воно було захоплене його племінником князем холмським Юрієм Львовичем). Берестя разом з іншими містами бездітний володимирський князь Володи­мир Василькович заповів двоюрідному братові Мстиславу. Однак скориставшись тяжкою хворобою Володимира Васильковича, жителі Берестя уклали угоду з князем Юрієм, згідно з якою він почав князювати у цьому місті та в ін­ших містах північної частини Волині.

Шляхом дипломатичних переговорів і воєнних погроз Мстислав Данилович примусив князя Юрія залишити зайняті ним міста і на початку 1289р. вступив до Бере­стя, видавши грамоту, яка засвідчила соціально-економіч­ні умови в Галицько-волинській державі.

Розділ IV суспільно-політичний лад і право на українських землях у складі великого

князівства литовського

Та речі посполитої

1. Приєднання українських земель до великого князівства литовськог та до польщі

Татаро-монгольське нашестя, князівські міжусобиці, свавілля великого боярства послабили, а згодом призвели до повного розпаду могутньої колись Київської Русі. У ХІУ ст. історичні події розвивались для України неспри­ятливо. На її землях настав період глибокого економічно­го, політичного і- культурного .занепаду. „Володарем усієї території колишньої Київської Русі впродовж майже 80 років вважався монголо-татарський хан. Щоправда, у безпосереднє управління цими землями монголо-татари втручалися мало, обмежуючись переважно збиранням по­датків і поборів, функціями загального керівництва тощо;

Землі Київської держави лежали у руїні. Населення було значною мірою винищене, майстрові люди, ремісники вивезені у Золоту Орду, міста зруйновані, спустошені, зо­крема ті, що чинили опір монголо-татарам. Київ залишав­ся блідою тінню своєї колишньої слави. Місто покинули митрополит, який осів у Москві, чимало бояр, купців. Уп­родовж тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. У Галицько-Волинському князівстві, одному з наймогутніших князівств всієї Східної Європи, 1340р. помер ос­танній князь галицько-волинської династії Романовичів-Юрій II.Відтоді західноукраїнські землі також стали легкою поживою для ворогів. «Україна, наче дозрілий-плід, чекала наступного завойовника» (О.Субтельний).

Саме в цей трагічний і складний для України час по­чали зміцнюватися сусідні держави —Литва, Польща. Московія. їх цілком природно приваблювали майже безгосподарні та охоплені міжусобною боротьбою багатющі українські землі.

Міцна Литовська держава остаточно сформувалася XIIIст. у процесі боротьби з німецькими рицарськими ор­денами і Галицько-волинським князівством. Литовські племена нападали на білоруські й українські землі, тому, білоруські та галицько-волинські князі постійно з ними воювали. Зрештою, вони сприйняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, засади християнства, україно-білоруську мову як мову знаті, наблизилися .до побуту і культурного життя Білорусії та України. „Об'єднання литовських земель в єдину державу відбулося у другій половині XIII—на початку XIVст. при князях Міндовгу і Гедиміні. Гедимін заснував столицю Великого князівства Литовського —м. Вільнюс над р. Вілією. Саме при ньому Литовська держава настільки зміцнилась, що стала посту­пово захоплювати сусідів, передусім білоруські й укра­їнські землі.

Ще перед Гедиміном — 1307р. —до Литви була при­єднана Полоцька земля. Гедимін захопив Вітебську, Турово-Пінську, Берестейську землі. Його син Любарт 1340р. Став волинським князем і намагався здобути Галичину. Другий син —Ольгерд (Альгердас) рішуче заявив, що вся Русь повинна, безумовно, належати литовцям. Він захопив чернігівсько-сіверську землю, 1362р. зайняв Київ. У 1363р. литовці вирушили на Поділля, завдавши там нищівної поразки татарським військам. Поділля також було приєднане до Литви.

Водночас, захопивши значну частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Ве­лике князівство Литовське стало однією з найбільших держав у Європі. Характерно, що власне литовські землі, як і литовське населення, становили у ньому невелику ча­стину порівняно з білоруськими, російськими, українськи­ми землями і населенням. Литовські, князі здобули ці землі майже без боротьби. Сутички відбувалися тільки з татарами. Литовці здобули прихильність місцевого населення передусім тому, що воювали з татарами, виганяючи їх з України, а це була найважливіша для українського наро­ду проблема —позбутись татарського іга. Окрім цього, литовські князі майже нічим не відрізнялися від місцевих князів і бояр —розмовляли тією ж мовою, майже всі були православної віри (Любарт, Ольгерд, його сини), добре знали місцеву культуру, звичаї, дотримувались їх і шанували. «Ми старини не чіпаємо і новини не вводи­мо», —писали вони у своїх розпорядженнях, законах, за­лишаючи спочатку без змін місцеве управління, господар­ські установи, правові форми, всілякі локальні звичаї.Íа перший погляд, може здатися, що Литовська дер­жава —це продовження попередньої Київської Русі, тільки у новому її вигляді, дещо іншій формі. Очевидно, на цій підставі чимало дослідників, учених —колишніх і су­часних (професори С. Юшков та К. Софроненко, Н. Полонська-Василенко, О. Субтельний та ін.) —у працях дуже м'яко пишуть про «включення», «приєднання» укра­їнських земель до Литви, немовби це була для українців рідна, близька за суттю держава, котра об’єднала розрізнені і ослаблені українські землі воєдино. Деякі інші історики дописалися навіть до того, що Литва ніби виконувала «велику місію збирання земель Русі», була «відновленою руською державою». Насправді литов­ські правителі домагались власної мети і зберігали на українських землях попередні порядки та звичаї тільки доти, доки це не суперечило їхнім інтересам. Інша справа, що литовська влада загалом була м'якшою, толерантнішою, зрозумілішою для місцевого населення, ніж жорстка, нещадна татарська, тому й сприйнятливішою, але знову ж таки —чужинською.

По-іншому склалася доля західноукраїнських земель, зокрема, Галицько-волинського князівства. Вже 1340р. польський король Казимир, взнавши про смерть князя Юрія II,вирушив походом на Галичину, здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінно­сті, зокрема коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Однак для поляків захоплення українських земель відбувалося не так легко, як для литовців. Не встиг Ка­зимир повернутись до Польщі, пообіцявши місцевому на­селенню зберігати давні звичаї, привілеї, традиції, а у Галичині вже вибухнуло повстання. Очолив його Дмитро Дедько. Казимир змушений був визнати його фактичним правителем Галичини, а останній —владу польського ко­роля. У цей період свавільне галицьке боярство, ворохобство якого постійно послаблювало, розхитувало державу, пробувало управляти князівством, лавіруючи між поля­ками і литовцями. Егоїстична політика галицького боярст­ва призвела до остаточної загибелі Галицької держави.

У 1349р. Казимир напав на Галичину вдруге і ввів ЇЇ до складу Польщі, присвоївши собі титул «пана коро­лівства Руського», як називали ці землі останні правителі Галичини. Свою експансію на Схід Казимир, оголосивши себе «щитом християнства» і сподіваючись на підтримку папи римського, зображав як хрестовий похід проти язич­ників-литовців і схизматів-українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально й культурно неповноцін­них, другорядних, стало стрижнем польської політики на Сході впродовж довгих століть. Після завзятої польсько-литовської війни за Галичину і Волинь, у якій більшість українців підтримували литовців, а поляків —угорці.1366р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі. Польські завоювання охопили близько 52тис. км²з населенням понад 200тис., що збільшувало тери­торію Польської держави майже в 1,5раза.

Спочатку поляки обережно вносили зміни у суспільно-політичний устрій Галичини. Поряд з польською тут вжи­валася і руська мова, залишалися на своєму становищі деякі урядовці, бояри, курсувала своя монета, діяли деякі попередні джерела права. Але це тривало недовго. Вже 1341р. Казимир звернувся до папи Бенедикта XII,щоб той звільнив його від взятих перед «православними схиз­матами» зобов'язань зберігати їхні давні звичаї, традиції, привілеї. Папа охоче це зробив. Далі Казимир діяв не менш рішуче. Він щедро роздавав галицькі землі поль­ським, німецьким, угорським феодалам, зобов'язуючи їх до військової служби.

У міста, торгівлю почали активно проникати польські та німецькі купці, майстри, городяни. Польська і німецька колонізація набула величезних масштабів. Усі головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (Магдебурзь­ке) право. Будувалися католицькі костели й монастирі, зо­крема францисканського та домініканського орденів. На­селення почали окатоличувати.

Після смерті Казимира (1370р.) галицькі землі захо­пила Угорщина, яка воювала за них з Литвою. Незалежницькі прагнення галицького населення, у •тому числі боярства, були в ході цієї боротьби придушені майже пов­ністю. Долю краю вирішували чужинці.

Польською королевою 1382р. стала Ядвіга, яка 1387р. вирушила з військом на Галичину. Угорців було вигнано, край знову введено до складу Польської держави. Поль­ська влада продовжувала всіляко зміцнювати своє стано­вище. Усі права і привілеї надавались тільки польській шляхті, католикам, польським і німецьким міщанам. За таких умов багато галицьких бояр почали переходити у католицьку віру, отримуючи рівний з поляками правовий статус. У Галичині було створене Руське воєводство, яке стало провінцією Польського королівства. Польсько-ла­тинська мова стала тут офіційною, урядові посади могли займати тільки католики.

Отже, західні землі колишньої Київської держави на довгі століття були насильно приєднані до чужої держави з іншою мовою, релігією і культурою. Згодом з цього при­воду в Галичині відбувся гострий соціально-політичний, релігійний, етнічний конфлікт, що тривав близько 600 років.

Закарпаття, територія якого була населена переважно східнослов'янським плем'ям білих хорватів, впродовж Х— XIст. також входило до складу Київської Русі. Наприкін­ці XIст. його захопила Угорщина. Під владою Угорщини Закарпаття знаходилось аж до 1919р.

У 1327_р. Великим князем Литовським після завзятої колотнечі з братом став Ягайло, син Ольгерд (він мав, до речі, 12синів і 6дочок). Становище Ягайла не було стійким. З ним ворогували ображені брати, загрожувала Польща, Тевтонський орден, а зі сходу —міцніюче Мос­ковське князівство. З останнім литовські князі мали непри­язні відносини. Ще Ольгерд двічі ходив на Москву, але не зміг її взяти. Ягайло ж уклав союз з татарським ханом Мамаєм. Однак у 1380р. на Куликовому полі татари були вщент розбиті. Становище Ягайла ще більше ускладнилося.

В цей період польські правлячі кола, незадоволені ди­настичними зв'язками з угорцями (після смерті Казими­ра, котрий не мав синів, польським королем став угор­ський король Людвиг, дочкою якого була Ядвіга), праг­нучи заволодіти іншими українськими землями, запропо­нували укласти унію між Польщею і Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу та Ягайла. У м. Креві 1385р. обидві сторони підписали так звану Кревську унію. За руку королеви Ядвіги і титул короля Польщі Ягайло дав зобов'язання: перейти на католицьку віру, перевести на неї всю свою родину, увесь народ; землі Литви «на вічні часи» приєднати до Польщі, повернути усі втрачені Польщею і Литвою володіння; звільнити усіх польських полонених тощо.

Ягайло 1386р. одружився з Ядвігою. Кревська унія почала діяти. Ягайло масово роздавав литовсько-україн­ські землі польським магнатам і шляхті, всюди призначав польських емісарів і урядовців. Це не сподобалось ли­товській, українській, білоруській знаті. Хоч формально виходило, ніби Ягайло ліквідував Велике князівство Ли­товське, приєднавши його до Польщі, але насправді так не трапилось. Литва ще залишалася міцною і життєздат­ною державою, а литовська знать —надто впевненою у своїх силах, щоб дати змогу Польщі так просто перемогти Литву. Литовська та українсько-білоруська опозиція по­лякам згуртувалась навколо кузена Ягайла —князя Вітаутаса. Останній змусив короля Ягайла визнати за ним, Вітаутасом, фактичну владу над Великим князівством Ли­товським з титулом Великого князя. Декілька разів Вітаутас пробував розірвати зв'язки з Польщею, проголосити знову повну незалежність Литви. У 1398р. литовські та українсько-білоруські князі проголосили його королем Литовським і Руським. Він велику увагу приділяв розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста, фортеці на порубіжжі, зокрема, над Дністром, нижнім Дніпром тощо, за­кликав у міста німецьких колоністів і надавав їм Магде­бурзьке право. Але нищівна поразка від татар 1399р. зірвала його плани. Вітаутас змушений був дати клятву на вірність Ягайлові та Короні Польській. Після його смерті великокняжа влада у Литві та землі повинні були повернутися Ягайлові. Про це 1401р. укладений відповід­ний договір.

У 1410р. польсько-литовські війська, до складу яких входили українські, білоруські та російські полки, нанесли нищівну поразку Тевтонському ордену. Знову виникло пи­тання про коронування Вітовта литовським королем. Однак1430р. він несподівано помер. За цей час почала збли­жуватися польська та литовська знать. Остання одержала від короля нові великі привілеї, землі, зав'язувалися ро­динні стосунки між ними. Литовська знать масово пере­ходила у католицьку віру. Це мало місце й серед україн­ської та білоруської знаті. Але загалом зі зближенням польської та литовської знаті поглиблювався розрив між знаттю литовською й українською, між католиками і пра­вославними. Польща встановлювала щораз детальніший контроль над внутрішніми справами та управлінням Литви.

На початок XVIст. стало очевидним, що Велике кня­зівство Литовське близьке до занепаду. Відбувалася по­стійна боротьба за великокнязівський престол. Москва ві­дібрала у нього Чернігівську і Смоленську землі. Тривала війна з Московським царством до краю виснажила країну. В середині XVIст. воно не змогло протистояти двом ве­ликим нашестям татар. Литовці змушені були звернутися до Польщі за допомогою, але та погоджувалась надати її тільки при умові об'єднання Польщі й Литви в єдину державу. У Литві було немало противників такого кроку. проте перемогла пропольська партія.

У Любліні 1569р. король Сигізмунд Август скликав. загальнодержавний сейм, на якому після драматичної й гострої боротьби укладено Люблінську унію. Польська Корона і Велике князівство Литовське створили єдину державу —Річ Посполиту. Вона мала єдиного виборного короля, єдиний сейм, гроші, податки, єдину зовнішню по­літику. Литва зберігала ще певну автономію —місцеве врядування, військо, скарбницю, систему судочинства, право. Але це тривало недовго.

Люблінська унія мала величезне значення для долі України. Попри всі недоліки, Литва впродовж двох сто­літь, як уже зазначалося, створювала для українців сприятливі умови існування. Українські звичаї, культура, тра­диції, руська мова, джерела права, система місцевого уп­равління мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній, культурній, правовій сферах життя Литовської держави, а м. Луцьк став навіть другою резиденцією ли­товських князів. Згідно з унією, до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Ки­ївщина, Підляшшя. За Литвою зберігалися білоруські зем­лі, а з українських —Берестейське воєводство та Пінщина.

Буковина з середини XIVст. перебувала у складі Мол­давії, а коли Молдавія 1564р. визнала протекторат Туреччини, то з нею перейшла під владу останньої. Закарпаттям надалі володіла Угорщина, потім Австрія та Австро-Угор­щина.

Частина земель України опинилася під владою Моск­ви —землі по нижній течії Десни і Сейму, по Остер і Го­мель над Сожею, навіть верхів'я Псла, Ворскли і Дінця, Полоцьк. Десятки чернігівських і новгород-сіверських кня­зів разом зі своїми володіннями перейшли до Москви, по­клавши початок відомим родам Одоєвських, Масальських, Трубецьких, Бєльських та ін.

З переходом українських земель під владу Польщі була поставлене під сумнів саме існування українців як окре­мого народу, окремої етнічної спільності. Національне жит­тя і національні традиції зазнали тяжких ударів. Польська шляхта з погордою ставилася до всього східного —укра­їнського, білоруського, литовського тощо. Перед україн­цями постала дилема: або зректися політичного життя, або окатоличитися, полонізуватися. Поволі, але невпинно поль­ська мова, право, релігія, підтримані державою, впрова­джувались на всіх захоплених Польщею землях України